Лицарська система виховання. Виховання дівчат в сім’ї та в умовах громадських закладів

Лицарство Середньовіччя не мас жодних спільних рис з тим романтичним образом шляхетного розумного ввічливого лицаря, захисника жіночої гідності, який склався в художній літературі. Жадібні, малоосвічені, жорстокі феодали жили за рахунок експлуатації селян та військових пограбувань. Вони з презирством ставилися до всіх видів праці, в тому числі й розумової.

Лицарі створили для своїх дітей систему світського виховання, в якій "семи вільним мистецтвом" шкільної освіти протиставлялись "сім лицарських добро чинностей'. Саме вони і являли собою зміст виховання та навчання хлопчиків. До цієї системи виховання належали: верхова їзда, плавання, стріляння з лука, кидання списа, фехтування, полювання, гра в шахи, вміння складати вірші, співати й грати на музичних інструментах.

Феодали готувалися до військової служби з дитячих років. Спочатку сини феодалів навчалися умінню їздити верхи та володіти зброєю, а потім вони відряджались до замку свого сеньйора. Там хлопець спочатку виконував обов'язки пажа при господині маєтку (від 7 до 14 років), а потім ставав зброєносцем господаря, беручи участь у військових походах. У віці 18-20 років юнака-феодала посвячували у лицарі. Йому вручали шпори та меч під час особливої церемонії, на якій були присутні родина та гості. Але на цьому навчання військовій справі не закінчувалось. Воно продовжувалось і під час війни, і в мирні роки.

Дівчата знатного похо­дження виховувались в сім і під наглядом матерів чи спеціальних виховательок. Подекуди їх навчали читанню та письму ченці з найближчого монастиря. Широко практикувалось також віддава­ти дівчаток із заможних сімей на виховання до жіночих монасти­рів, де вони знаходилися протягом кількох років.

Багато хто з юних вихованок залишали монастир вже для то­го, щоб вийти заміж за волею батьків. Тому все навчання в мона­стирях було підпорядковане підготовці жінки до виконання її ос­новної функції: бути гідною дружиною, матір'ю, господинею. В монастирі дівчат навчали латинській мові, знайомили з Біблією, привчали до шляхетного поводження в світі. Молоді жінки пови­нні були навчитися танцювати, вишукано схилятися в реверансі, грати па лютні та клавесині, підтримувати бесіду на визначену тему з двома чи трьома подругами. До змісту навчання входило навіть оволодіння мистецтвом користування віялом. Далі їх зна­йомили з основними правилами ведення домашнього господарст­ва. В епоху Середньовіччя освіче­ність серед жінок-дворянок була розповсюджена набагато шир­ше, ніж серед чоловіків-лицарів. В деякій мірі це пояснюється тим, що католицька церква намагалася вплинути на світських феодалів через їхніх дружин, які були виховані в монастирях в дусі релігійності. Недарма серед приданого дівчини з сім'ї фео­дала обов'язково були книги релігійного змісту.

17. Педагогічна думка народів Сходу.

Джерелами педагогічної думки народів Сходу стали європейська античність, мусульманська теологія, індійська та давньокитайська філософія, персидська культурна спадщина тощо. В узагальненому вигляді провідною ідеєю найбільш відомих її представників було прагнення збагнути сутність людської природи, врахувавши її біологічну, психологічну й соціальну сторони. Акцентувалась соціальна функція виховання, наголошувалось на необхідності дотримання етичних норм, прагненні до освіти, до оволодіння засобами самопізнання та самовиховання. Були сформульовані вимоги до вчителя та розроблена методика його підготовки.

Серед найбільш відомих представників педагогічної думки народів середньовічного Сходу слід назвати вчених-енциклопедистів Кінді, Фарабі, Біруні, Авіценну.

Кінді у своєму вченні виклав концепцію чотирьох видів розуму – актуального, потенційного, набутого і того, що проявляється. Кінді надавав перевагу науці перед релігією, вважаючи, що в процесі виховання необхідно формувати не сліпу віру, а високий інтелект, який зможе відіграти провідну роль у моральному вихованні і в будь-яких видах діяльгності.

Фарабі, вчений і філософ, детально розробляв питання розумового, морального, естетичного та фізичного виховання. Головною метою виховання вважав досягнення людиною щастя через оволодіння доброчинністю, що полягає у творіннні добрих справ. У вимогах до вчителя наголошував на значному обсязі знань, високих моральних якостях, володінні методикою викладання, здатності до самовиховання.

Біруні завдання виховання вбачав у очищенні душі та думок від поганих нахилів, застарілих звичаїв, покірності пристрастям, боротьби за владу, що робить людей сліпими до істини.

Сіна наполягав на необхідності комплексного впливу на розвиток дитини з широким використанням таких розвивальних засобів як музика, поезія, філософія; результативність процесу виховання та навчання він пов'язував з такими умовами: організація спільної навчальної діяльності, із взаємонавчанням та змаганням, що сприяє продуктивному оволодінню знаннями; різні рівні навчання у відповідності до здібностей учнів; передування загальної освіти та розвитку професійному навчанню тощо.