Економічні погляди українських учених у радянську епоху

Розгляд цього питання слід розпочати з того, що в Україні була представлена ціла плеяда ві­домих українських і тих, що працювали тут, учених-економістів, які після Лютневої револю­ції сподівалися втілити свої наукові ідеї на реформаторських за­садах розбудови нового суспільства, а після встановлення ра­дянської влади – на шляхах згоди з нею. Серед цих науковців були В. Косинський, К. Воблий, Є. Слуцький, Л. Яснополь­ський, Г. Кривченко, В. Левитський, М. Птуха, М. Соболєв, П. Фомін, Ф. Дунаєвський, Я. Діманштейн, С. Фесенко та багато інших.

Що ж до другої течіїсуспільно-економічної думки в Україні, котра склалася в роки радянської влади як офі­ційна, то вона бу­ла представлена переважно державними, партійними та госпо­дарськими діячами, які вийшли з лав професіональ­них револю­ціонерів і тією чи іншою мірою пропагували ідеї та програми Леніна, розробляли відповідні заходи економічної по­літики то­що, а також нечисленними професійними економістами-марк­систами, лави яких у 1920-ті рр. інтенсивно поповнювали­ся нау­ковцями нової формації. Серед перших найвідоміші фігу­ри – В. Чубар, С. Косіор, В. Затонський, Г. Гринько, В. Мещеряков, X. Раковський, Д. Мануїльський, М. Скрипник, Г. Петровський, Е. Квірінг, П. Любченко, К. Сухомлін та інші, серед других – В. Введенський, А. Віткуп, С. Кузнєцов, П. Жигалко, Я, Дудник, В. Мишкіс, М. Кривицький, П. Штерн, В. Дубровін, О. Алексан­дров, О. Адріянов, О. Шліхтер, В. Целларіус, Є. Терлецький, О. Лозовий, Т. Білані та ін. Офіційна література всіляко пропа­гувала в Україні ленін­ські положення щодо організації так зва­ної продовольчої спра­ви. У виступах, статтях, брошурах С. Ко­сіора, О. Шліхтера, Д. Мануїльського та ін. методи продрозклад­ки розглядалися не лише як зумовлені поточними завданнями (забезпечення ар­мії, виробничих центрів тощо), а і як пов’язані із програмни­ми настановами радянської влади у сфері соціаліст­тичного будів­ництва.

Украй негативно ставилися до економічної програми більшо­виків В. Косинський, В. Левитський, К. Воблий, М. Волобуєв та інші провідні українські вчені-економісти. Слід більш детально ознайомитися з їхніми поглядами.

В українській економічній літературі 20-х рр. ХХ ст. з’явля­лися праці, в яких критикувалися економісти, що обстоювали необхідність розроблення плану на основі врахування ринкових закономірностей. Із запровадженням адміністративно-команд­них методів управ­ління економікою критика концепцій ринкової економіки дедалі більше втрачала характер наукової полеміки, і наприкінці 1920–х – на початку 1930-х рр. вона була зведена до викриття «антимарксистських» і «антинаукових» теорій. У груд­ні 1929 р. Й. В. Сталін виступив із промовою на конференції аг­раріїв-марксистів. Ця промова Сталіна стала сигналом до роз­прави із багатьма економістами, які мали власну принци­пову позицію, чим було завдано відчутного удару по економічній науці.

У першій половині 1960-х рр. на шпальтах радянської періо­дики широко розгорнулася дискусія з питань удосконалення господарського механізму, розширення самостійності підприємств і вдосконалення планування. У ній взяли участь вчені, пра­ців­ники планових органів, робітники підприємств. Головною дум­кою учасників дискусії була ідея підвищення ролі підприємств у плануванні виробництва. Слід ознайомитися з поглядами В. Най­дьонова та З. Сотченко.

Із 70-х рр. ХХ ст. темпи зростання промисловості почали па­дати зі скороченням екстенсивних факторів – виснаженням при­род­них ресурсів і зменшенням народжуваності. Ці питання роз­глядали передусім, як необхідність розв’язання теоретичних проблем політичної економії соціалізму та практич­не застосу­вання їх у господарській практиці, наголошуючи нагаль­ність по­силення прикладного характеру політичної економії соціалізму (І. Ястремський, О. Рубан, В. Ємченко, В. Черняк та ін.).

Упродовж 1970-х рр. з’явилися й інші моделі вдосконалення господарського механізму, ґрунтовані на принципах збереження і на­віть посилення директивних методів господарювання. При­хиль­ники такого підходу орієнтувалися на активне використан­ня економіко-математичних методів оптимізації економічних процесів і ЕВМ, запровадження у практику різноманітних авто­ма­тизованих систем управління (АСУ), зокрема автоматизованої системи планових розрахунків (АСПР), галузевих автоматизо­ваних систем (ГАСУ), територіальних систем управління тощо. В Україні в цьому напрямі працювали В. Голіков, М. Міхно, О. Оніщенко та ін.

Проблема трансформації директивної економіки на ринкову викликала доволі активну полеміку щодо шляхів та основних напрямів економічної політики перехідного етапу. Цим пробле­мам присвячено наукові дослідження відомих українських уче­них, зокрема А. Гальчинського, В. Геєця, С. Данилишина, С. Єро­хіна, Б. Кваснюка, В. Кононенка, І. Лукінова, В. Черняка та ін. Найваж­ливішим аспектом цих досліджень була спроба знайти й обґрун­тувати шляхи переходу від централізованого планово-ди­ректив­ного господарства до ринкової економіки. Погляди віт­чизняних учених формувалися під впливом альтернативних кон­цептуаль­них теорій, що існували у світовій економічній науці, на підставі яких сформувалися два напрями такого переходу.

Перший напрям виник під впливом ліберальної (монетарист­ської, або ортоліберальної) концепції. Другий напрям у підґрун­ті мас кейнсіанську методологію з її теорією державного регу­лювання економіки. Ще у 1990–1991 рр. Верховна Рада України затвердила Концепцію переходу України до ринкової економіки (грудень 1990), в якій визначалася етапність переходу, підго­тов­ка законодавчого поля, для чого було прийнято цілу низку зако­нів, а саме: «Про власність», «Про бюджетну систему», «Про підприємницт­во», «Про банки і банківську діяльність» тощо, які певною мірою створювали передумови ринкової трансформації української еко­номіки.

Наступний етап, відповідно до Концепції, безпосередньо пе­рехідний, мав забезпечити формування засад ринкової інфра­структури через роздержавлення власності, створення суб’єктів ринку, формування національної грошової системи, перехід до вільного ціноутворення, свободу підприємництва тощо. На прак­тиці цей етап реалізовано не було, і Україна вже від початку 1992 р. вступила на шлях безпосередніх ринкових перетворень, не маючи для цього ані чіткої програми, ані відповідної теоре­тичної та практич­ної бази.