На шляху до нормальної науки

У даному нарисі термін «нормальна наука» означає дослідження, що міцно спирається на одне або декілька минулих наукових досягнень – досягнень, які протягом деякого часу визнаються певною науковою спільнотою як основа для її подальшої практичної діяльності. В наші дні такі досягнення викладають, хоч і рідко в їх первинній формі, підручники – елементарні або поглиблені. Ці підручники роз’яснюють суть прийнятої теорії, ілюструють більшість або всі її вдалі застосування і порівнюють ці застосування з типовими спостереженнями і експериментами. До того як подібні підручники стали загальнопоширеними, що відбулося на початку XIX сторіччя (а для нових наук навіть пізніше), аналогічну функцію виконували знамениті класичні праці учених: «Фізика» Аристотеля, «Альмагест» Птолемея, «Начала» і «Оптика» Ньютона, «Електрика» Франкліна, «Хімія» Лавуаз’є, «Геологія» Лайеля і багато інших. Довгий час вони неявно визначали правомірність проблем і методів дослідження кожної області науки для наступних поколінь учених. Це було можливо завдяки двом істотним особливостям цих праць. Їх створення було досить безпрецедентним, щоб привернути на тривалий час групу прихильників з конкуруючих напрямів наукових досліджень. Водночас вони були досить відкритими, щоб нові покоління учених могли в їх рамках знайти для себе невирішені проблеми будь-якого вигляду.

Досягнення, яким властиві ці дві характеристики, я називатиму далі «парадигмами», терміном, тісно пов’язаним з поняттям «нормальної науки». Вводячи цей термін, я мав на увазі, що деякі загальноприйняті приклади фактичної практики наукових досліджень – приклади, які включають закон, теорію, їх практичне застосування і необхідне устаткування, – всі в сукупності дають нам моделі, з яких виникають конкретні традиції наукового дослідження. Такі традиції, які історики науки описують під рубриками «астрономія Птолемея (або Коперника)», «аристотелівська (або н’ютоніанськая) динаміка», «корпускулярна (або хвилева) оптика» і так далі. Вивчення парадигм, зокрема парадигм набагато більш спеціалізованих, ніж названі мною тут в цілях ілюстрації, є тим, що головним чином і готує студента до членства в тій або іншій науковій спільноті. Оскільки він приєднується таким чином до людей, які вивчали основи їх наукової області на тих же самих конкретних моделях, його подальша практика в науковому дослідженні не часто виявлятиме різку розбіжність з фундаментальними принципами. Учені, наукова діяльність яких будується на основі однакових парадигм, спираються на одні й ті ж правила і стандарти наукової практики. Ця спільність настанов і видима узгодженість, яку вони забезпечують, є передумовами для нормальної науки, тобто для генезису і спадкоємності в традиції того або іншого напряму дослідження.

…Можливим є вид наукового дослідження без парадигм або принаймні без таких певних і обов’язкових парадигм… Формування парадигми і поява на її основі більш езотеричного типу дослідження є ознакою зрілості розвитку будь-якої наукової дисципліни…

Тільки завдяки працям Франкліна і його найближчих послідовників була створена теорія, яка змогла, можна сказати, з однаковою легкістю врахувати майже всі без виключення ефекти і, отже, могла забезпечити і дійсно забезпечила наступне покоління «електриків» загальною парадигмою для їх досліджень.

Якщо не рахувати дисциплін, подібних математиці і астрономії, в яких перші міцні парадигми належать періоду їх передісторії, а також тих дисциплін, які, подібно до біохімії, виникають в результаті поділу і перебудови галузей знання, що вже сформувалися, ситуації, описані вище, типові в історичному плані. Тому і надалі я використовуватиму це, можливо, не дуже вдале спрощення, тобто символізуватиму значну історичну подію з історії науки єдиним і певною мірою довільно вибраним ім’ям (наприклад, Ньютон або Франклін)…

За відсутністю парадигми або того, що імовірно може виконати її роль, всі факти, які могли б, ймовірно, мати якийсь стосунок до розвитку даної науки, виглядають однаково доречними. В результаті первинне накопичення фактів є діяльністю, яка має набагато більш випадковий характер, ніж діяльність, яка стає звичною в ході подальшого розвитку науки. Більш того, якщо немає причини для пошуків якоїсь особливої форми більш спеціальної інформації, то накопичення фактів в цей ранній період зазвичай обмежується даними, що завжди знаходяться на поверхні. В результаті цього процесу утворюється деякий фонд фактів, частина з яких доступна простому спостереженню і експерименту, а інші є більш езотеричними і запозичуються з таких вже раніше існуючих областей практичної діяльності, як медицина, складання календарів або металургія. Оскільки ці практичні області є легко доступним джерелом фактів, які не можуть бути виявлені поверхневим спостереженням, техніка часто грала життєво важливу роль у виникненні нових наук…

Але головне, що тут факти, які пізніше виявилися поясненими (наприклад, нагрівання за допомогою змішування), поставлені в один ряд з іншими (наприклад, нагрівання купи гною), які протягом певного часу залишалися дуже складними, щоб їх можна було включити в яку б то не було цілісну теорію. Крім того, оскільки будь-який опис є неминуче неповним, стародавня природна історія зазвичай упускає в своїх неймовірно ґрунтовних описах якраз ті деталі, в яких пізніше ученими буде знайдений ключ до пояснення...

Жодну природну історію не можна інтерпретувати, якщо відсутнє хоч би в неявному вигляді переплетення теоретичних і методологічних передумов, принципів, які припускають відбір, оцінку і критику фактів. Якщо така основа присутня вже в явній формі в збиранні фактів (в цьому випадку ми маємо в своєму розпорядженні вже щось більше, ніж просто факти), вона повинна бути підкріплена ззовні, можливо за допомогою буденної філософії, або за допомогою іншої науки, або за допомогою настанов особистого або суспільно-історичного плану. Не є дивним тому, що на ранніх стадіях розвитку будь-якої науки різні дослідники, стикаючись з одними і тими ж категоріями явищ, далеко не завжди одні і ті ж специфічні явища описують і інтерпретують однаково. Можна визнати дивовижним і навіть якоюсь мірою унікальним саме для науки як особливої області, що такі первинні розбіжності згодом зникають.

Бо вони дійсно зникають, спочатку у значній мірі, а потім і остаточно. Більш того, їх зникнення зазвичай викликане тріумфом однієї з допарадигмальних шкіл, яка через її власні характерні переконання і упередження робить наголос лише на певній особливій стороні дуже широкої за обсягом і бідної за змістом інформації…

Ту ж саму роль, яку зіграла флюїдна теорія електрики в долі підгрупи учених, які дотримувалися цієї теорії, зіграла пізніше і парадигма Франкліна в долі всієї групи учених, які досліджували електричні явища. Завдяки цій теорії можна було наперед припустити, які експерименти варто проводити і які експерименти не могли мати істотного значення, оскільки були спрямовані на вторинні або дуже складні прояви електрики. Тільки парадигма могла зробити таку роботу з відбору експериментів ефективнішою. Частково це пояснюється тим, що припинення безплідних суперечок між різними школами припиняло і нескінченні дискусії з приводу основних принципів. Крім того, упевненість в тому, що вони на правильному шляху, спонукала учених до тоншої, езотеричної роботи, до дослідження, яке вимагало багато сил і часу. Не відволікаючись на вивчення кожного електричного явища, група дослідників, що об’єдналася, змогла потім зосередити увагу на детальнішому вивченні вибраних явищ. Крім того, вона дістала можливість для створення багатьох спеціальних приладів і більш систематичного, цілеспрямованого їх використання, ніж мав хто-небудь з учених, що робив це раніше. Відповідно зростала ефективність і продуктивність досліджень електрики...

Коли в розвитку природничої науки окремий учений або група дослідників вперше створюють синтетичну теорію, здатну привернути більшість представників наступного покоління дослідників, попередні школи поступово зникають. Зникнення цих шкіл частково обумовлене зверненням їх членів до нової парадигми. Але завжди залишаються учені, вірні тій або іншій застарілій точці зору. Вони просто випадають з подальших сукупних дій представників їх професії, які з того часу ігнорують всі їх зусилля. Нова парадигма припускає і нове, чіткіше визначення області дослідження. І ті, хто не налаштований або не може пристосувати свою роботу до нової парадигми, повинні перейти в іншу групу, інакше вони приречені на ізоляцію…

Саме завдяки ухваленню парадигми група, що займалася раніше вивченням природи з простої цікавості, стає професійною, а предмет її інтересу перетворюється на наукову дисципліну. У науці… з першим ухваленням парадигми пов’язано створення спеціальних журналів, організацію наукових товариств, вимоги про виокремлення спеціального курсу в академічній освіті. Щонайменше так є протягом останніх півтора століть, відтоді як наукова спеціалізація вперше почала набувати інституційної форми і дотепер, коли міра спеціалізації стала питанням престижу вчених.

Чіткіше визначення наукової групи має й інші наслідки. Коли окремий учений може прийняти парадигму без доказу, йому не доводиться в своїй роботі перебудовувати всю область наново, починаючи з початкових принципів, і виправдовувати введення кожного нового поняття. Це можна залишити авторам підручників. Проте за наявності підручника творчо мислячий учений може почати своє дослідження там, де воно зупинилося, і, таким чином, зосередитися виключно на найтонших і езотеричних явищах природи, які цікавлять його групу. Чинячи так, учений бере участь перш за все в зміні методів, еволюція яких дуже мало вивчена, але сучасні результати їхнього використання очевидні для всіх і стримують ініціативу багатьох. Результати його дослідження більше не викладаються в книгах, адресованих, подібно до «Експериментів... з електрики» Франкліна або «Походженню видів» Дарвіна, всякому, хто зацікавиться предметом їхнього дослідження. Натомість вони, як правило, виходять у світ у вигляді коротких статей, призначених тільки для колег-професіоналів, тільки для тих, хто, імовірно, знає парадигму і виявляється в змозі читати адресовані йому статті.

У сучасних природничих науках книги є або підручниками, або ретроспективними роздумами про той або інший аспект наукового життя. Професійна репутація вченого, який пише книгу, може не підвищитися, а впасти всупереч його очікуванням. Лише на ранніх, допарадигмальних стадіях розвитку наук книга зазвичай виражала той ж самий стосунок до професійних досягнень, яке вона все ще зберігає в деяких областях творчості. І лише в тих областях, де книга разом із статтями або без них залишається, як і раніше, засобом комунікації між дослідниками, шляхи професіоналізації постають настільки неясно, що аматор може лестити себе надією, ніби він стежить за прогресом, читаючи справжні повідомлення вчених-дослідників… Хоча став звичним і цілком доречним жаль з приводу поглиблення провалля, що все більше розділяє професійного ученого і його колег в інших областях, дуже мало уваги приділяється взаємозв’язку між процесом поглиблення цього провалля і внутрішніми механізмами розвитку науки.

З доісторичних часів одна наука услід за іншою переходили межу між тим, що історик може назвати передісторією даної науки як науки, і власне її історією. Ці переходи у стадії зрілості рідко бувають такими раптовими і такими явними, як я представив їх у своєму вимушено схематичному викладі. Але з історичної точки зору вони не були поступовими і не можуть розглядатися як сумірні за тривалістю із загальним розвитком тих областей науки, в межах яких вони здійснюються.

 

ІІІ

ПРИРОДА НОРМАЛЬНОЇ НАУКИ

У своєму звичному вжитку поняття парадигми означає прийняту модель або зразок… У цьому стандартному застосуванні парадигма функціонує як дозвіл на копіювання прикладів, кожний з яких може в принципі її замінити. В науці, з іншого боку, парадигма рідко є об’єктом копіювання. Замість цього, на зразок прийнятого судом рішення у рамках загального закону, вона являє собою об’єкт для подальшої розробки і конкретизації за нових і важчих умов…

Парадигми набувають свого статусу тому, що їх використання приводить до успіху швидше, ніж застосування конкуруючих з ними способів вирішення деяких проблем, які дослідницька група визнає як найгостріші. Проте успіх вимірюється не повним успіхом у вирішенні однієї проблеми і не значною продуктивністю у вирішенні великого числа проблем. Успіх парадигми, чи то аристотелівського аналізу руху, чи розрахунків положення планет у Птолемея, чи застосування вагів Лавуаз’є або ж математичного опису електромагнітного поля Максвелом, спочатку полягає переважно у відкриванні перспективи успіху у вирішенні ряду проблем особливого роду. Наперед ніколи вичерпно не відомо, якими будуть ці проблеми. Нормальна наука полягає в реалізації цієї перспективи мірою розширення частково наміченого в рамках парадигми знання про факти. Реалізація вказаної перспективи досягається також завдяки все більш широкому зіставленню цих фактів з прогнозами на основі парадигми і завдяки подальшій розробці самої парадигми.

Небагато з тих, хто фактично не належить до дослідників в руслі зрілої науки, усвідомлюють, як багато буденної роботи такого роду здійснюється в рамках парадигми або якою привабливою може виявитися така робота. А це слід було б розуміти. Саме наведенням ладу зайнята більшість учених в ході їхньої наукової діяльності. Ось у цьому і полягає те, що я називаю тут нормальною наукою. За ближчого розгляду цієї діяльності (у історичному контексті або в сучасній лабораторії) створюється враження, нібито природу намагаються «втиснути» в парадигму, як в наперед сколочену і досить тісну коробку. Мета нормальної науки жодною мірою не вимагає прогнозу нових видів явищ: явища, які не вміщаються в цю коробку, часто, по суті, взагалі не беруться до уваги. Учені в руслі нормальної науки не ставлять собі на меті створення нових теорій, зазвичай до того ж вони нетерпимі і до створення таких теорій іншими. Навпаки, дослідження в нормальній науці спрямоване на розробку тих явищ і теорій, існування яких парадигма свідомо припускає…

Зосереджуючи увагу на невеликій області відносно езотеричних проблем, парадигма примушує учених досліджувати певний фрагмент природи так детально і глибоко, як це було б немислимо за інших обставин. І нормальна наука має в своєму розпорядженні власний механізм, що дозволяє ослабити ці обмеження, які дають про себе знати в процесі дослідження щоразу, коли парадигма, з якої вони випливають, перестає служити ефективно. З цієї миті вчені починають міняти свою тактику. Змінюється і природа досліджуваних ними проблем. Проте до цього моменту, поки парадигма успішно функціонує, професійна спільнота вирішуватиме проблеми, які її члени навряд чи могли уявити і, в усякому разі, ніколи не могли б вирішити, якби не мали парадигми. І принаймні частина цих досягнень завжди залишається в силі…

Я думаю, що зазвичай буває тільки три центральні моменти в науковому дослідженні певної області фактів; їх неможливо різко відокремити один від одного, а іноді вони взагалі нерозривні. Перш за все є клас фактів, які, як про це свідчить парадигма, особливо показові для розкриття суті речей. Використовуючи ці факти для вирішення проблем, парадигма породжує тенденцію до їх уточнення і до їх розпізнавання у все ширшому колі ситуацій… Другий, звичайний, але більш обмежений клас фактичних визначень належить до тих фактів, які часто, хоча і не являють великого інтересу самі по собі, можуть безпосередньо зіставлятися з прогнозами парадигмальної теорії… Для вичерпного уявлення про діяльність з накопичення фактів в нормальній науці слід вказати, як я думаю, ще на третій клас експериментів і спостережень. Він представляє емпіричну роботу, яка робиться для розробки парадигмальної теорії з метою розв’язання деяких неясностей, що залишилися, і поліпшення вирішення проблем, яких раніше торкнулися лише поверхнево. Цей клас є найбільш важливим зі всіх інших…

Часто парадигма, розвинена для однієї категорії явищ, ставиться під сумнів при розгляді іншої категорії явищ, тісно пов’язаної з першою. Тоді виникає необхідність в експериментах для того, щоб серед альтернативних способів застосування парадигми вибрати шлях до нової області наукових інтересів…

Звернемося тепер до теоретичних проблем нормальної науки, які виявляються вельми близькими до того кола проблем, які виникають у зв’язку із спостереженням і експериментом. Частина нормальної теоретичної роботи, хоч і досить невелика, полягає лише у використанні існуючої теорії для прогнозу фактів, що мають значення самі по собі. Створення астрономічних ефемерид, розрахунок характеристики лінз, обчислення траєкторії радіохвиль є прикладами проблем подібного роду. Проте учені, взагалі кажучи, дивляться на вирішення цих проблем як на поденну роботу, надаючи займатися нею інженерам і техніці. Солідні наукові журнали вельми рідко поміщають результати подібних досліджень. Зате ті ж журнали приділяють велике місце обговоренню проблем, які звичайний читач винен був би, ймовірно, розцінити як прості тавтології. Такі чисто теоретичні розробки здійснюються не тому, що інформація, яку вони дають, має власну цінність, але тому, що вони безпосередньо стикуються з експериментами. Їх мета полягає у тому, щоб знайти нове застосування парадигми або зробити вже знайдене застосування точнішим…

В процесі вирішення прикладних проблем була здійснена, найімовірніше, найбільш блискуча і важка з наукових робіт XVIII століття. Інші приклади можна черпати з огляду постпарадигмального періоду в розвитку термодинаміки, хвильової теорії світла, електромагнітної теорії чи інших галузей науки, у яких фундаментальні закони отримали завершене кількісне вираження…

Але це не означає, що вся робота мала подібний характер. Навіть у математичних науках існують теоретичні проблеми, пов’язані з глибшою розробкою парадигми. В ті періоди, коли в науці переважає якісний розвиток, подібні проблеми висуваються на передній план. Деякі з цих проблем, як у науках, які ширше використовують кількісні методи, так і у науках, які користуються переважно якісними методами, спрямовані просто на з’ясування суті справи завдяки введенню нових формулювань… Подібні переформулювання парадигм неодноразово здійснювались в усіх науках, але переважно вони призводили до більш істотних змін у парадигмі… Дослідники… працювали і з фактами, і з теоріями, і їхня робота давала не просто нову інформацію, але і точнішу парадигму завдяки усуненню двозначностей, які приховувались у первісній формі парадигми, з якою вони працювали…

Ці три класи проблем – встановлення значимих фактів, співставлення фактів і теорії, розробка теорії – вичерпують, на мою думку, поле нормальної науки, як емпіричної, так і теоретичної. Звісно, вони не вичерпують без залишку усю наукову проблематику. Існують також екстраординарні проблеми і, імовірно, саме їх правильне розв’язання робить наукові дослідження загалом особливо цінними.

Томас Кун Структура наукових революцій

Кун Т. Структура научных революций. – М.: ООО «Издательство АСТ», 2001. – С.24-31, 34-47, 49-62.

Феєрабенд, Пол Карл

(1924 – 1996)

Американський філософ, представник постпозитивізму. Феєрабенд розробив методологічний принцип, за яким вчений має створювати, розмножувати, “проліферувати” теорії, несумісні із загальновизнаними в науці.

Наука, за Феєрабендом, - це – одна з багатьох соціокультурних практик, яка є ірраціональною в тому ж сенсі, що й такі ідеологічні практики, як магія, міфологія, релігія. Обстоював вимогу, щоб демократичне суспільство визволило громадян від “диктату науки” та надало усім соціокультурним практикам рівні права.

Основні твори: “Проти методологічного примусу: Нарис анархістської теорії пізнання”(1975); “Наука у вільному соціумі”(1978); “Діалоги про метод”(1979).

АНАЛІТИЧНИЙ ПОКАЖЧИК.

Наука є по суті анархістським підприємством: теоретичний анархізм гуманніший і прогресивніший, ніж його альтернативи, що спираються на закон і порядок.

Це доводиться і аналізом конкретних історичних подій, і абстрактним аналізом відношення між ідеєю та дією. Єдиним принципом, не перешкоджаючим прогресу, є принцип припустимо все (anything goes)*.

Наприклад, ми можемо використовувати гіпотези, що суперечать добре підтвердженим теоріям або обґрунтованим експериментальним результатам. Можна розвивати науку, діючи контріндуктивно.

Умова сумісності (consistency), згідно якій нові гіпотези логічно повинні бути злагоджені з раніше визнаними теоріями, безрозсудно, оскільки воно зберігаєдавнішу, а не кращу теорію. Гіпотези, що суперечать підтвердженим теоріям, доставляють нам свідоцтва, які не можуть бути одержані ніяким іншим способом. Проліферація теорій благотворна для науки, тоді як їх одноманітність ослабляє її критичну силу. Крім того, одноманітність піддає небезпеці вільний розвиток індивіда.

Не існує ідеї, скільки б застаріла і абсурдна вона не була, яка не здатна поліпшити наше пізнання. Вся історія мислення конденсується в науці й

 

*Вираз «anything goes» може бути переведене у відповідному контексті і як «все згодиться», «все зійде». В авторизованому німецькому виданні книги Фейерабенда цей оборот даний як «mach, was Du willst», тобто «роби, що хочеш». — Заув. ред.

використовується для поліпшення кожної окремої теорії. Не можна відкидати навіть політичного впливу, бо воно може бути використано для того, щоб подолати шовінізм науки, прагнучої зберегти status quo.

Жодна теорія ніколи не узгоджується зі всіма відомими в своїй області фактами, проте не завжди слід засуджувати її за це. Факти формуються колишньою ідеологією, і зіткнення теорії з фактами може бути показником прогресу і першою спробою знайти принципи, нагляди, що неявно містяться в звичних поняттях.

Як приклад такої спроби я розглядаю аргумент башти, використаний арістотеліками для спростування руху Землі. Цей аргумент включає природні інтерпретації — ідеї, настільки тісно пов'язані з наглядами, що потрібне спеціальне зусилля для того, щоб усвідомити їх існування і визначити їх зміст. Галілей виділяє природні інтерпретації, несумісні з навчанням Коперніка, і замінює їх іншими інтерпретаціями.

Нові природні інтерпретації утворюють нову і високо абстрактну мову спостереження. Вони вводяться і маскуються таким чином, що помітити дану зміну вельми важко (метод анамнесісу). Ці інтерпретації включають ідею відносності, всякого руху і закон кругової інерції.

Первинні труднощі, викликані цією зміною, дозволяються за допомогою гіпотез ad hoc, які одночасно виконують і деяку позитивну функцію: дають новим теоріям необхідний передих і указують напрям подальших досліджень.

Разом з природними інтерпретаціями Галілей замінює також сприйняття, які, мабуть, загрожували вченню Коперніка. Він згоден, що такі сприйняття існують, хвалить Коперніка за зневагу ними і прагне усунути їх, вдаючись до допомоги телескопа. Проте він не дає теоретичного обґрунтовування своїй упевненості в тому, що саме телескоп дає істинну картину неба.

Первинні досліди з телескопом також не давали такого обґрунтовування: спостереження неба за допомогою телескопа були темними, невизначеними і суперечили тому, що кожний міг бачити на власні очі. А єдина теорія, яка могла допомогти відділити телескопічні ілюзії від справжніх явищ, була спростована простою перевіркою.

У той самий час існували деякі телескопічні явища, які були явно коперніканськими і які Галілей ввів як незалежне свідоцтво на користь навчання Коперніка. Проте ситуація була швидше така, що одна спростована концепція — коперніканство — використовувала явища, породжувані іншою спростованою концепцією — ідеєю про те, що телескопічні явища дають істинне зображення неба. Галілей переміг завдяки своєму стилю і блискучій техніці переконання, завдяки тому, що писав на італійському, а не на латині, а також завдяки тому, що звертався до людей, палко протестуючих проти старих ідей і пов'язаних з ними канонів навчання.

Такі «ірраціональні» методи захисту необхідні унаслідок «нерівномірного розвитку» (К.Маркс, В. І. Ленін) різних частин науки. Коперніканство й інші істотні елементи нової науки вижили тільки тому, що при їх виникненні розум мовчав.

Метод Галілея застосовний також і в інших областях. Його можна використовувати, наприклад, для усунення існуючих аргументів проти матеріалізму і для вирішення філософської проблеми співвідношення психічного - тілесного (проте відповідні наукові проблеми залишаються невирішеними).

Одержані результати примушують відмовитися від розділення контексту відкриття і контексту виправдання і усунути пов'язану з цим відмінність між термінами нагляду і теоретичними термінами. В науковій практиці ці відмінності не виконують ніякої ролі, а спроба закріпити їх мала б згубні наслідки,

І нарешті, гл. 6—13 показують, що попперівський варіант плюралізму Мілля не узгоджується з науковою практикою і руйнує відому нам науку. Але якщо наука існує, розум не може бути універсальним і безрозсудність виключити неможливо. Ця характерна межа науки і вимагає анархістської епістемології. Усвідомлення того, що наука не священна і що суперечка між наукою і міфом не принесла перемоги жодній із сторін, тільки посилює позиції анархізму.

Навіть дотепна спроба Лакатоса побудувати методологію, яка а) не нападає на існуючий стан речей і все-таки б) накладає обмеження на нашу пізнавальну діяльність, не ослабляє цього висновку. Філософія Лакатоса представляється ліберальною тільки тому, що є замаскованим анархізмом. А її стандарти, витягнуті з сучасної науки, не можна вважати нейтральними в суперечці між сучасною і арістотелевою наукою, а також міфом, магією, релігією тощо.

Крім того, ці стандарти, що включають порівняння змісту, застосовні не завжди. Класи змісту деяких теорій незрівнянні в тому значенні, що між ними не можна встановити жодного із звичних логічних відносин (включення, виключення, перетину). Такий стан справ при порівнянні міфів з наукою та в найрозвиненіших, найзагальніших і, отже, самих міфічних частинах самої науки.

Отже, наука набагато ближча до міфу, чим готова допустити філософія науки. Це одна з багатьох форм мислення, розроблених людьми, і не обов'язково найкраща. Вона засліплює тільки тих, хто вже ухвалив рішення на користь певної ідеології або "взагалі не замислюється про переваги і обмеження науки. Оскільки ухвалення або неприйняття тієї або іншої ідеології слідує надавати самому індивіду, остільки звідси витікає, що відділення держави від церкви повинне бути доповнено відділенням держави від науки — цього найсучаснішого, найагресивнішого і самого догматичного релігійного інституту. Таке відділення — наш єдиний шанс досягти того гуманізму, на який ми здатні, але якого ніколи не досягали.

 

С.142 -146.

ВСТУП

Наука є по суті анархістським підприємством: теоретичний анархізм гуманніший і прогресивніший, ніж його альтернативи, що спираються на закон і порядок.

Даний твір написаний в переконанні, що, хоча анархізм, мабуть, і найпривабливіша політична філософія, він, безумовно, необхідний як епістемологіїі, так і філософії науки.

Підстави цьому знайти неважко.

«Історія взагалі, історія революцій зокрема, завжди багатша змістом, різноманітніша, різностороння, живіша, «хитріша»», ніж можуть уявити собі навіть найкращі історики й методологи¹. Історія повна «випадковостей і несподіванок»², демонструючи нам «складність соціальних змін і непередбачуваність віддалених наслідків будь-якої дії або рішення людини»³. Чи можемо ми насправді вірити в те, що наївні й хисткі правила, якими керуються методологи, здатні охопити цю «павутину взаємодій»?⁴ І чи не очевидно, що успішна співучасть в процесі такого роду можлива лише для крайнього опортуніста, який не зв'язаний жодною приватною філософією і користується будь-яким відповідним до випадку методом?

Саме такого висновку повинен дійти знаючий і вдумливий спостерігач. «Звідси, — продовжує В. І. Ленін, — витікають два дуже важливі практичні висновки: перший, що революційний клас для здійснення своєї задачі повинен уміти оволодіти всіма, без щонайменшого вилучення, формами або сторонами суспільної діяльності... другий, що революційний клас повинен бути готовий до найшвидшої і несподіваної зміни однієї форми другою»⁵. «Зовнішні умови, — пише Ейнштейн, — які [для ученого — П. Ф.] встановлені фактами досвіду, не дозволяють йому при побудові концептуального світу надмірно строго дотримуватися якоїсь однієї епістемологічної системи. Тому послідовному епістемологу учений повинен здаватися чимось на зразок несумлінного опортуніста...»⁶. Складна обстановка, що є результатом несподіваних і не передбачуваних змін, вимагає різноманітних дій і відкидає аналіз спирається на правила, які встановлені наперед без урахування умов історії, які постійно змінюються.

 

¹Ленін В. И. Дитяча хвороба «лівизни» в комунізмі.— Ленін В. І. Повн. зібр. тв, т. 41, с. 80: «Історія взагалі, історія революцій зокрема, завжди багатша змістом, різноманітніша, різностороння, живіша, «хитріша», ніж уявляють найкращі партії, найсвідоміші авангарди самих передових класів. Ленін звертається до партій і революційних авангардів, а не до учених і методологів, проте і для останніх це повчально. Див. нижче, прим. 5.

² Баттерфільд Р. Ј42], с. 66.

³ Там само, с. 21.

⁴ Там само, с. 25. «Але досвід й історія учать, — помічає Гегель в своїй «Філософії історії», — що народи і уряди ніколи нічому не навчалися з історії і не діяли відповідно до уроків, які з неї можна було б витягнути. Кожній епосі властиві настільки своєрідні обставини, вона є настільки індивідуальним станом, що тільки виходячи з нього самого, ґрунтуючись на ньому, повинно і єдино можливо судити про неї». «Дотепно і розумно!», «Дуже розумно!», «NB», — записує Ленін на полях біля цього уривка. — Ленін В. И. Філософські зошити. — Ленін В. І. Повн. зібр. тв., т. 29, с. 281— 282.

⁵ Ленін В. І. Повн. зібр. тв., т. 41, с. 81. Тут ясно видно, як невеликі підстановки можуть перетворити політичний урок на методологічний. І це зовсім не дивно. Як методологія, так і політика є засобом переходу від однієї історичної епохи до іншої. Єдина відмінність полягає в тому, що звичайні методологічні концепції не беруть до уваги той факт, що історія постійно створює щось нове. Очевидно, що така людина, як Ленін, мислення якого вільне від традиційних обмежень і професійної ідеології, здатна дати корисну пораду кожному, включаючи й філософів науки.

⁶ Ейнштейн А. [349], с. 683 і наст.

 

 

Звичайно, можна спростити обстановку, в якій працює учений, за допомогою спрощення головних дійових осіб. Врешті-решт, історія науки зовсім не складається тільки з фактів і виведених висновків. Вона включає також ідеї, інтерпретації фактів, проблеми, створювані інтерпретаціями, що змагаються, помилки тощо. При ретельнішому аналізі ми находимо, що наука взагалі не знає голих фактів, а ті «факти», які включені в наше пізнання, вже розглянуті певним чином і, отже, істотно концептуалізовані. Якщо це так, то історія науки має бути так само складною, хаотичною, повною помилок і різноманітності, як ті ідеї, які вона містить. В свою чергу ці ідеї повинні бути так само складними, хаотичними, повними помилок і різноманітності, як і мислення тих, хто їх вигадав. Навпаки, невелика «промивка мозків» може примусити нас зробити історію науки бідніше, простіше, одноманітніше, зобразити її «об'єктивнішою» і доступнішою для осмислення на базі строгих і незмінних правил.

Відома нам сьогодні наукова освіта переслідує саме цю мету. Вона спрощує «науку», спрощуючи її складові елементи. Спочатку визначається галузь дослідження. Вона відділяється від решти історії (фізика, наприклад, відділяється від метафізики і теології), і задається її власна «логіка». Повне оволодіння такою «логікою» виявляється необхідною умовою для роботи в даній області: вона робить дії дослідників одноманітнішими й разом з тим стандартизує великі відрізки історичного процесу. Виникають стійкі «факти», які зберігаються, не дивлячись на всі зміни історії. Істотна частина уміння створювати такі факти полягає, мабуть, в придушенні інтуїції, яка може привести до розмивання встановлених меж. Наприклад, релігія людини, її метафізика або її відчуття гумору (природне відчуття гумору, а не вимучена і найчастіше жовчна професійна іронічність) не повинні мати ніякого зв'язку з її науковою діяльністю. Її уява обмежена, і навіть мова не є її власною⁷. Це в свою чергу знаходить віддзеркалення в природі наукових фактів, які сприймаються як незалежні від думки, віри та основ культури.

Таким чином, можна створити традицію, яка підтримуватиметься за допомогою строгих правил і до деякої міри стане успішною. Але чи бажано підтримувати таку традицію і виключати все інше? Чи повинні ми передати їй всі права в області пізнання, так що будь-який результат, одержаний будь - яким іншим методом, слід одразу ж відкинути? Саме це питання я маю намір обговорити в даній роботі. Моєю відповіддю на нього буде тверде й рішуче «немає!».

Для такої відповіді є дві підстави. Перша полягає в тому, що світ, який ми хочемо досліджувати, є в значній мірі невідомою сутністю. Тому ми повинні тримати очі відкритими і не обмежувати себе наперед. Одні епістемологічні розпорядження можуть показатися блискучими порівняно з іншими епістемологічними розпорядженнями або принципами, проте хто може гарантувати, що вони вказують якнайкращий шлях до відкриття достовірно глибоких секретів природи, а не декількох ізольованих «фактів»? Друга підстава полягає в тому, що описана вище наукова освіта (як вона здійснюється в наших школах) несумісна з позицією гуманізму. Вона вступає в суперечність з «дбайливим відношенням до індивідуальності, яке тільки і може створити всесторонньо розвинену людину»⁸. Вона «калічить, як китаянки калічать свої ноги, затискаючи в лещата кожну частину людської природи, яка хоч скільки-небудь виділяється» ⁹, і формує людину, виходячи з того ідеалу раціональності, який випадково виявився модним в науці або у філософії науки. Прагнення збільшити свободу, жити повним, теперішнім часовим життям і відповідне прагнення розкрити секрети природи і людського буття приводять, отже, до заперечення всяких універсальних стандартів і відсталих традицій. (Природно, що це приводить і до заперечення значної частини сучасної науки.)

 

 

⁷ Про погіршення мови як наслідку всякого професіоналізму, що росте, див. мою статтю [126].

⁸ Мілль Дж. [277], С. 258.

⁹ Там само, с. 265.

 

Просто дивно, наскільки професійні анархісти не помічають безглуздого ефекту «законів розуму», або законів наукової практики. Виступаючи проти обмежень будь-якого роду і за вільний розвиток індивіда, не обмежений будь-якими законами, обов'язками або зобов'язаннями, вони проте покірливо приймають всі ті строгі рамки, які учені й логіки накладають на наукове дослідження та будь-який вид пізнавальної діяльності. Закони наукового методу або ж те, що окремі автори вважають законами наукового методу, іноді проникають навіть в сам анархізм. «Анархізм є світ понять, що спирається на механістичне пояснення всіх феноменів, — писав Кропоткін. — Його метод дослідження є метод дослідження точного природознавства... метод індукції й дедукції»¹⁰. Зовсім «не очевидно, — пише сучасний «радикальний» професор з Колумбії, — що наукове дослідження вимагає абсолютної свободи слова і дискусій. Практика швидше показує, що певного роду несвобода не перешкоджає розвитку павуки...»¹¹.

Зрозуміло, є люди, яким це не «очевидно». Тому ми почнемо з розгляду основ анархістської методології та відповідної анархістської науки¹².

Не слід побоюватися, що зменшення інтересу до закону і порядку в науці і суспільстві, характерне для анархізму цього роду, приведе до хаосу. Нервова система людей для цього дуже добре организована¹³. Звичайно, може прийти годину, коли розуму буде необхідно надати тимчасове переважання і коли він мудро захищатиме свої правила, відставивши убік все інше. Проте, на мій погляд, поки ця година ще не настала.

 

¹⁰ Кропоткін П. А. [228], с. 150—152. «Одною з найхарактерніших рис Ібсена було те, що для нього, окрім науки, ніщо не мало значення» (Shaw В. Back to Methuselah. New York, 1921, xcvii). Коментуючи цю та інші аналогічні заяви, А. Стріндберг пише: «Покоління, яке мало сміливість розлучитися з богом, сокрушити державу і церкву, скинути суспільство і мораль, все-таки преклонялося перед Наукою. А в Науці, в якій повинна царювати свобода, головним розпорядженням було «вір в авторитети — або голову геть!»» (Antibarbarus).

¹¹ Вольф Р. [396], з. 15. Докладнішу критику Вольфа див. в прим. 52 до моєї статті [127].

¹² Використовуючи термін «анархізм» в своїх цілях, я просто слідував загальному вживанню. Проте анархізм — в тому вигляді, в якому він розвивався у минулому, і в даний час добавляє все більше число прихильників, — має особливості, які мені не імпонують. Він дуже мало стурбований проблемами людського життя і щастя (за винятком життя і щастя тих, хто належить до деякої вузької групи) і включає саме той вид пуританської самовідданості і серйозності, який я відкидаю. (В числі анархістів існують деякі приємні виключення, такі, як Кон-Бендіт, але їх дуже мало.) Тому тепер я вважаю за краще користуватися терміном дадаїзм. Дадаїст не зміг би образити мухи, не говорячи вже про людину, украй несприйнятливий до будь-якого серйозного підприємства і відразу відчуває недобре, як тільки людина встає в позу з таким виглядом, ніби збирається вимовити щось дуже важливе. Дадаїст переконаний, що життя набуває ціни лише тоді, коли ми почнемо відноситися до речей легко і усунемо з нашої мови такі глибокодумні, але такі, що вже дискредитували себе обороти, що нагромаджувалися сторіччями, як «пошук істини», «захист має» рацію, «пристрасний інтерес» і т. д., і т.п. Дадаїст завжди готовий ризикнути на експеримент навіть в тих областях, де зміна наявного і експериментування сумнівні (наприклад, базисні функції мови). Сподіваюся, що, прочитавши даний памфлет, читач думатиме про мене швидше як про легковажного дадаїста, ніж як про серйозного анархіста; див. прим. 4, гл. 2.

¹³ Навіть в невизначених і двозначних ситуаціях єдність дій досягається швидко і утримується міцно; див. Шериф М. [361].

 

Це доводиться і аналізом конкретних історичних подій, і абстрактним аналізом відношення між ідеєю та дією. Єдиним принципом, не перешкоджаючим прогресу, є принцип припустимо все (anything goes).

Ідея методу, що містить жорсткі, незмінні й абсолютно обов'язкові принципи наукової діяльності, стикається зі значними труднощами при зіставленні з результатами історичного пізнання. При цьому з'ясовується, що не існує правила, яким би правдоподібним чи епістемологічно обґрунтованим воно не здавалося — яке в той або інший час не було б порушене. Стає очевидним, що такі порушення не випадкові та не є результатом недостатнього знання або неуважності, яких можна б було уникнути. Навпаки, ми бачимо, що вони необхідні для прогресу науки. Дійсно, одним з найчудовіших досягнень недавніх дискусій в області історії і філософії науки є усвідомлення того факту, що такі події й досягнення, як винахід атомізму в античності, коперніканська революція, розвиток сучасного атомізму (кінетична теорія, теорія дисперсії, стереохімія, квантова теорія), поступова побудова хвильової теорії світла, виявилися можливими лише тому, що деякі мислителі або свідомо вирішили розірвати пута «очевидних» методологічних правил, або мимоволі порушували їх.

Ще раз повторюю: вузька ліберальна практика є не просто факт історії науки — вона і розумна, і абсолютно необхідна для розвитку знання. Для будь-якого даного правила, скільки б «фундаментальним» або «необхідним» для науки воно не було, завжди знайдуться обставини, за яких доцільно не тільки ігнорувати це правило, але навіть діяти всупереч ньому. Наприклад, існують обставини, за яких цілком припустимо вводити, розробляти і захищати гіпотези ad hoc, гіпотези, що суперечать добре обґрунтованим і загальновизнаним експериментальним результатам, або ж такі гіпотези, зміст яких менше, ніж зміст вже існуючих й емпірично адекватних альтернатив, або просто суперечливі гіпотези тощо.¹

Існують навіть обставини — і зустрічаються вони досить часто, — при яких аргументація позбавляється передбачувальної сили і стає перешкодою на шляху прогресу. Ніхто не стане стверджувати, що навчання маленьких дітей зводиться виключно до міркувань (argument) (хоча міркування повинне входити в процес навчання, і навіть більшою мірою, чим це звичайно має місце), і зараз майже кожний згоден з тим, що ті чинники, які представляються результатом розсудливої роботи — оволодіння мовою, наявність багатого перцептивного світу, логічні здібності — частково обумовлені навчанням, а частково — процесом зростання, яке здійснюється з силою природного закону. В тих випадках, де міркування представляються ефективними, їх ефективність найчастіше обумовлена фізичним повторенням, а не семантичним змістом.

Згодившись з цим, ми повинні допустити можливість нерозсудливого розвитку і у дорослих, а також в теоретичних побудовах таких соціальних інститутів, як наука, релігія, проституція і т.п. Вельми сумнівно, щоб те, що можливе для маленької дитини — оволодіння новими моделями поведінки при щонайменшій спонуці, їх зміна без помітного зусилля, — було б неприступне його батькам. Навпаки, катастрофічні зміни нашого фізичного

 

¹ Одним з небагатьох мислителів, що усвідомили цю особливість розвитку знання, був Н. Бор. «...Він ніколи не намагався дати завершеної картини, а поступово проходив через всі фази розвитку проблеми, починаючи з деякого очевидного парадоксу і кінчаючи його роз'ясненням. Всякий досягнутий результат він вважав лише початковим пунктом для подальшого дослідження. При обговоренні перспектив того або іншого шляху дослідження він не зважав на звичайні міркування про простоту, витонченість та навіть несуперечність, помічаючи, що про все це можна судити лише після того, як робота зроблена», — так пише Л. Розенфельд у [338], с. 117.

Оскільки наука ніколи не є завершеним процесом, остільки вказані характеристики завжди даються „до”, а не „після” того, як робота зроблена. Отже, простота, витонченість або несуперечність ніколи не стануть необхідними умовами (наукової) практики.

 

оточення, такі, як війни, руйнування систем моральних цінностей, політичні революції, змінюють схеми реакцій також і дорослих людей, включаючи найважливіші схеми міркувань. Такі зміни знову-таки можуть бути абсолютно природними, і єдина функція раціонального міркування в цих випадках може полягати лише в тому, що воно підвищує ту розумову напругу, яка передує зміні поведінки і викликає його.

Якщо ж існують чинники — не тільки міркування, — які примушують нас приймати нові стандарти, включаючи нові і складніші форми міркування, то чи не повинні у такому разі прихильники status quo представити протилежні причини, а не просто контраргументи? («Чеснота без терору безсила», — говорив Робесп’єр.) І якщо старі форми міркування виявляються дуже слабкою причиною, то чи не зобов'язані їх прихильники поступитися або удатися до сильніших і більш «ірраціональних» засобів? (Вельми важко, якщо не неможливо, подолати за допомогою міркування тактику «промивання мозків»). Саме в цьому випадку навіть рафінований раціоналіст буде вимушений відмовитися від міркувань і використати пропаганду і примушення і не унаслідок того, що його доводи втратили значення, а просто тому, що зникли психологічні умови, які робили їх ефективними і здатними робити вплив на інших. А який сенс використовувати аргументи, що залишають людей байдужими?

Зрозуміло, проблема ніколи не стоїть саме в такій формі. Навчання стандартам та їх захист ніколи не зводяться лише до того, щоб сформулювати їх перед тим, хто навчається, і зробити по можливості ясними. За припущенням, стандарти повинні володіти максимальною каузальною силою, що вельми утрудняє встановлення відмінності між логічною силою і матеріальною дією деякого аргументу. Точно так, як і добре вихований учень підкорятиметься своєму вихователю незалежно від того, наскільки велике при цьому його сум'яття і наскільки необхідне засвоєння нових зразків поведінки, так і добре вихований раціоналіст підкорятиметься розумовим схемам свого вчителя, підкорятися стандартам міркування, яким його навчили, дотримуватися їх незалежно від того, наскільки велика плутанина, в яку він занурюється. При цьому він абсолютно не здатний зрозуміти, що те, що йому представляється «голосом розуму», насправді є лише каузальний наслідок одержаного ним виховання і що апеляція до розуму, з якою він так легко погоджується, є не що інше, як політичний маневр.

Той факт, що зацікавленість, насильство, пропаганда і тактика «промивання мозків» виконують в розвитку нашого знання і науки набагато більшу роль, ніж прийнято вважати, виявляється також з аналізу відносин між ідеєю та дією. Передбачається, що ясне і виразне розуміння нових ідей передує і повинне передувати їх формулюванню і соціальному виразу. («Дослідження починається з проблем», — говорить Поппер.) Спочатку у нас є ідея або проблема, а потім ми діємо, тобто говоримо, творимо або руйнуємо. Проте маленькі діти, які користуються словами, комбінують їх, грають з ними, перш ніж засвоять їх значення, що спочатку виходить за межі їх розуміння, діють абсолютно інакше. Первинна ігрова активність є істотною передумовою завершального акту розуміння. Причин, перешкоджаючих функціонуванню цього механізму, у дорослих людей немає. Можна припустити, наприклад, що ідея свободи стає ясною тільки завдяки тим діям, які направлені на її досягнення. Створення деякої речі і повне розуміння правильної ідеї цієї речі є, як правило, частинами єдиного процесу і не можуть бути відокремлені одна від одної без зупинки цього процесу. Сам же процес не прямує і не може прямувати чітко заданою програмою, оскільки містить в собі умови реалізації всіх можливих програм. Швидше цей процес спрямовується деякою невизначеною спонукою, деякою «пристрастю» (К’єркегор). Ця пристрасть дає початок специфічній поведінці, яка в свою чергу створює обставини та ідеї, необхідні для аналізу і пояснення самого процесу, представлення його як «раціонального».

Прекрасний приклад тієї ситуації, яку я маю на увазі, дає розвиток теорії Коперніка від Галілея до XX сторіччя. Ми почали з твердого переконання, що суперечить розуму і досвіду свого часу. Ця віра росла і знаходила підтримку в інших переконаннях, в рівній мірі безрозсудних, якщо не сказати більше (закон інерції, телескоп). Далі дослідження придбало нові напрями, створювалися нові види інструментів, «свідоцтва» стали по-новому співвідноситися з теоріями, і нарешті з'явилася ідеологія, достатньо багата для того, щоб сформулювати незалежні аргументи для будь-якої своєї частини, і достатньо рухома для того, щоб знайти такі аргументи, якщо вони потрібні. Сьогодні ми можемо сказати, що Галілей стояв на правильному шляху, оскільки його настирна розробка на перший погляд надзвичайно безглуздої космології поступово створила необхідний матеріал для захисту цієї космології від нападок з боку тих, хто визнає деяку концепцію лише в тому випадку, якщо вона сформульована абсолютно певним чином і містить певні магічні фрази, звані «протоколами спостереження». І це не виключення, це норма: теорії стають ясними і «розумними» тільки після того, як їх окремі незв'язані частини використовувалися тривалий час. Таким чином, так безрозсудна, безглузда, анти методологічна попередня гра виявляється неминучою передумовою ясності та емпіричного успіху.

Коли ж ми намагаємося зрозуміти і дати загальний опис процесів розвитку такого роду, ми вимушені, зрозуміло, звертатися до існуючих форм мови, які не беруть до уваги цих процесів і тому повинні бути зруйновані, перекроєні й трансформовані в нові способи виразу, придатні для непередбачених ситуацій (без постійного насильства над мовою неможливі ні відкриття, ні прогрес). «Крім того, оскільки традиційні категорії є євангелієм повсякденного мислення (включаючи звичайне наукове мислення) і повсякденної практики, остільки спроба такого розуміння створюватиме, по суті, правила і форми помилкового мислення і дії — помилкового, звичайно, з погляду (наукового) здорового глузду».² Це показує, що «діалектика складає природу самого мислення, що в якості розуму воно повинне впадати в заперечення самого себе, у протиріччя»³ всім канонам формальної логіки.

(Між іншим, часте використання таких слів, як «прогрес», «успіх», «поліпшення» і т. п., не означає, що я претендую на володіння спеціальним знанням про те, що в науці добре, а що — погано, і хочу навіяти це знання читачу. Ці терміни кожний може розуміти по-своєму і відповідно до тієї традиції, якої він дотримується. Так, для емпірика «прогрес» означає перехід до теорії, що припускає пряму емпіричну перевірку більшості базисних положень. Деякі вважають квантову механіку прикладом теорії саме такого роду. Для інших «прогрес» означає уніфікацію і гармонію, що досягаються навіть за рахунок емпіричної адекватності. Саме так Ейнштейн відносився до загальної теорії відносності. Моя ж теза полягає в тому, що анархізм допомагає досягти прогресу в будь-якому значенні. Навіть та наука, яка спирається на закон і порядок, успішно розвиватиметься лише в тому випадку, якщо в ній хоча б іноді відбуватимуться анархістські рухи.)

У цьому випадку стає очевидним, що ідея жорсткого методу або жорсткої теорії раціональності покоїться на дуже наївному уявленні про людину та її соціальне оточення. Якщо мати на увазі обширний історичний матеріал і не прагнути «очистити» його на догоду своїм нижчим інстинктам або через прагнення до інтелектуальної безпеки до ступеня ясності, точності, «об'єктивності», «істинності», то з'ясовується, що існує лише один принцип, який можна захищати при всіх обставинах і на всіх етапах людського розвитку, — припустимо все.

 

² Там само, с. 130.

³Гегель. Наука логіки [177], т. 1, с. 96.

 

С. 147 – 159.

Пол Фейерабенд. Избранные труды по методологии науки. Против методологического принуждения. «Прогресс», Москва, 1986. С. 142 - 159.

Гадамер, Ганс – Георг

(1900 – 2001)

Німецький філософ. Представник філософської герменевтики ХХ століття. Гадамер вбачає в герменевтиці універсальну філософію сучасної доби, яка має знайти власну відповідь на основоположне філософське питання: як можливе розуміння навколишнього світу і як у цьому розумінні втілюється істинне буття? На думку Гадамера, істинне розуміння вимагає доконечного врахування історичної ситуації та історичної традиції, що робить істину співмірною людському духові, а людину – долученої до істини.