Охарактеризуйте особливості соц.-ек. та політ. розвитку країн Латинської Америки в 20-30 рр. ХХ ст

У 20-х роках розвиток країн Латинської Америки характеризувався певною стабільністю і прийнятними темпами господарського поступу. Сприятлива економічна ситуація на світовому ринку забезпечувала стійкі прибутки від вивозу продукції, приваблювала значну кількість іммігрантів до Аргентини, Уругваю та Бразилії.Після першої світової війни посилилася залежність латиноамериканських країн від іноземного капіталу. Зарубіжні інвестори і підприємці, насамперед із США, почали витісняти звідси англійських конкурентів, розширювати свій вплив. Зростання північноамериканської економічної експансії супроводжувалося втручанням у внутрішні справи держав регіону.Зміни, що сталися у світі після завершення війни, суттєво вплинули на становище латиноамериканських країн.Національна демократія разом з робітництвом намагалася організувати рух проти латифундизму та іноземного втручання. Наприкінці 1924 р. в Перу було створено «Партію блоку трудящих мас і національної буржуазії», яка виступила за політичне об'єднання Латинської Америки, націоналізацію землі й промисловості, інтернаціоналізацію Панамського каналу. Осередки цієї партії виникли й в інших країнах континенту. Так зародився масовий національно-визвольний рух, відстоювали гасло особливого шляху розвитку країн Латинської Америки.Наприкінці 20-х років у багатьох латиноамериканських державах розпочалася активна боротьба проти місцевої реакції та іноземного втручання. Так, у 1926 р. в Нікарагуа була створена повстанська армія, що розпочала збройну боротьбу під гаслом «краще померти патріотом, ніж скніти рабом! Свобода або смерть». Тільки в середині 30-х років цей рух почав слабнути під ударами диктатора Сомоси.Подібні рухи розгорталися в Сальвадорі, Гватемалі, на Кубі та в інших країнах Карибського регіону, відомих під назвою «бананових республік». Суперництво США та Англії за вплив у латиноамериканських країнах спричиняло воєнні конфлікти між останніми. Так, у 1932 р. Болівія почала воєнні дії проти Парагваю за нафтовий район Гранд Чако, на який претендувала англо-голландська нафтова компанія. Війна тривала до 1935 р.З 1933 р., після приходу до влади у США президента Ф. Д. Рузвельта, американська політика зазнала докорінних змін. США проголосили принцип невтручання у внутрішні справи країн Латинської Америки. Рузвельт виступав з позиції «доброго сусіда», пропонуючи урядам латиноамериканських держав взаємовигідні торгові угоди, надання технічної допомоги тощоНапередодні другої світової війни стійкі економічні позиції в Аргентині, Бразилії, Чилі, Гватемалі, Мексиці й Болівії мала Німеччина. За обсягом експорту в Латинську Америку вона наздогнала Англію. Під тиском обставин уряди багатьох латиноамериканських країн змушені були шляхом удосконалення законів регулювати взаємовідносини різних соціальних верств і груп суспільства. Були прийняті закони про працю та взаємовідносини між працюючими й підприємцями, про діяльність профспілок тощо. У 1939 р. на Панамериканській конференції в Лімі країни Латинської Америки і США заявили про свою готовність захищати континент від будь-якого іноземного втручання.Загалом зміни, які відбувалися в Латинській Америці, свідчили про те, що цей континент втягувався у вир світових подій.Загострення внутрішньополітичної ситуації призвело до встановлення в багатьох країнах Латинської Америки диктаторських режимів. Важливу роль у цих процесах відігравали військові, представники вищого католицького дховенства і латифундисти.У липні 1926 р. уряд Мексики заборонив духовенству займатися політичною діяльністю і позбавив його права на володіння нерухомим майном. Церква виступила на захист своїх привілеїв, бойкотувавши урядові заходи. З її ініціативи у 1927 р. почався заколот «кристерос» («захисників християнства»). Заколотників підтримали іноземні нафтові компанії. Уряд країни змушений був відмінити «нафтовий закон», надавши іноземцям право на розвідку й видобуток нафти на території країни. Таким чином, заколот поклав початок встановленню режиму «революційного каудилізму» (вождизму). У 1928 р., після вбивства релігійним фанатиком президента країни, до влади прийшли противники демократичних перетворень. У 1929 р. спалахнув новий заколот армійських частин у північно-західній частині країни, який загрожував встановленням військової диктатури. Урядові вдалося придушити його. Лідер Національно-революційної партії генерал Ласадо Карденес, популярний політичний діяч, став новим президентом Мексики. Його політика сприяла об'єднанню демократичних сил і проведенню прогресивних перетворень. Однак національно-реформістський уряд не влаштовував іноземні компанії, які в 1933 р. спробували організувати черговий військовий переворот. Уряд Ласаро Карденаса з 1934 по 1940 р. проводив прогресивні реформи, котрі сприяли зміцненню незалежності країни. У 20-ті роки при владі у Бразилії перебувала республіканська партія. Вона відображала інтереси плантаторів і торгово-промислових кіл штату Сан-Паулу, або так званих «паулістів». Диктаторські методи управління викликали загальне невдоволення, внаслідок чого у липні 1924 р. група офіцерів, яких підтримували демократичні сили, підняла повстання. Боротьба уряду з повстанцями продовжувалася до початку 1927 р.У 1932 р. була заснована профашистська партія Бразильський інтегральний рух. Метою її діяльності оголошувалася боротьба проти «рабської залежності людей від капіталу.У листопаді 1937 р. під час передвиборчої кампанії Варгас розігнав парламент, скасував конституцію і проголосив створення «нової держави». В країні було введено надзвичайний стан, заборонено масові виступи, страйки і т. п. Варгас також розпустив усі політичні партії. Переворот підтримали Німеччина й Італія. У Бразилії було встановлено диктатуру, яка відстоювала національні інтереси, виступала проти засилля іноземного капіталу. Декілька підприємств, які належали іноземним монополіям, були націоналізовані, почав реалізовуватися план розвитку національної важкої індустрії..Використовуючи принципи корпоративності, запозичені в італійських фашистів, він посилив державний контроль над робітничим рухом. Уряд Варгаса створив синдикати підприємців, які об'єднувалися з профспілками для захисту інтересів усього суспільства. Така система тимчасово забезпечувала соціальний мир у країні.У Аргентині 20-х років не ущухала боротьба між землевласниками і фінансово-промисловою олігархією. Йшлося про продаж нафтових концесій, яких домагалися іноземні, зокрема північноамериканські компанії. Частина ж урядовців виступала за націоналізацію нафтової промисловості. Протягом 1932 р. Чилі пережила три військових перевороти. У жовтні були проведені президентські вибори і до влади повернувся А. Алессандро, колишній президент від лібералів. Так завершилася низка політичних криз і внутрішніх потрясінь. Латифундисти та їхні партії були усунені від політичної влади, яка перейшла до промислових і фінансових кіл. В Чилі внаслідок парламентських виборів 1920 р. до влади прийшов кандидат Ліберального альянсу Артуро Алессандрі, котрий обіцяв провести глибокі демократичні перетворення. Відновлення конституційного режиму сприяло діяльності опозиційних партій.Проте період конституційного правління продовжувався недовго. У 1927 р. в країні було встановлено диктатуру.. Після придушення повстання в Чилі встановилася диктатура військової хунти. З весни 1933 р. почався процес згуртування сил чилійської демократії. Прихильники соціальних реформ утворили соціалістичну партію, яку підтримала частина робітників та інтелігенції. Партія виступала проти більшовизму та інших лівих теорій. Уряд Народного фронту, що утворився у 1938 р., відновив у країні демократичні свободи і сприяв розвитку національної економіки.Міжвоєнна історія країн Латинської Америки є яскравим свідченням складності розвитку демократичних процесів, що відбувалися на континенті.

43. Особливості соціально-економічного та суспільно-політичного розвитку країн Центрально-Східної Європи у 20-30 рр. ХХ ст. Загальна характеристика становища в Польщі, Чехословаччині, Угорщині, Румунії, Югославії.Усі країни Східної Європи потребували серйозних реформ. За винятком Чехословаччини, вони не мали розвинутої промисловості, були відсталими в економічному відношенні державами. Лише в Чехословаччині, де утвердилася демократія, економіка в 20-і роки розвивалася дуже добре. У 30-і роки в країні швидко назрівали національні проблеми, пов'язані з прагненням словацького і німецького населення вийти зіскладу Чехословаччини. У 1938-1939 pp. Чехословаччина була окупована Німеччиною.У Польщі була проголошена республіка, але в 1926 р. таа установилася диктатура Ю. Пілсудського. Економіка розвива лася дуже нерівномірно, країна залишалася бідною. Гострою проблемою були складні відносини із СРСР, Литвою і Німеччиною.1918 р. в Угорщині було проголошено республіку. 1919 р._;владу в країні захопили комуністи, проголосивши Угорську Радянську республіку, але за допомогою іноземних військ комуністи були швидко розгромлені. Після Першої світової війни Угорщина втратила дві третини своєї території. Вона була знову проголошена монархією, але реально країною керував диктатор М. Хорті. Було проведено обмежену земельну реформу.Наприкінці ці 30-х років Угорщина стала союзницею Німеччини.Румунія значно збільшила свою територію, але залишалася відсталою країною. Тут також було проведено земельну реформу (селяни викупили частину землі поміщиків). У 20-х роках промислове виробництво зросло, але заробітная плата була низькою. У країні встановилася королівська диктатура (1938 p.), діяла фашистська організація «Залізна гвар-і дія». 1940 р. фашисти захопили владу в країні.У Болгарії на початку 20-х років була політична нестабільність. 1923 р. праві сили зробили переворот, основні посади! в уряді обійняли військові. 1923 р. повстали комуністи, але їхній виступ було швидко придушено. Країна залишалася слаборозвиненою. У 1934 р. відбувся новий військовий переворот: на чолі з К. Георгієвим. Були зроблені спроби державного регулювання економіки. З 1935 р. диктатуру установив цар Болгарії Борис. Болгарія була найбільш нестабільною країною Південної Європи. В Югославії головною проблемою були міжнаціональні відносини. Уряд країни намагався спиратися на сербів цілком підкорити інші народи Югославії. Країна пережили державний переворот, югославські королі проводили консервативну політику.

44.Охарактеризуйте основні явища та течії в культурному житті Західної Європи та Північної Америки у 1918-1939 рр. Перша світова війна істотно вплинула на зміну людського світогляду. Оптимізм і впевненість у людському прогресі змінилися глибоким песимізмом — зневірою у щасливе майбутнє. Настав час «переоцінки всіх цінностей», переважало відчуття занепаду європейської цивілізації. Це явище одержало назву декадентство (занепад). Маніфестом декадентства стала книга німецького історика Освальда Шпенглера «Захід Європи» (1919—1922.pp.). Автор стверджував, що Європа пройшла вищу точку свого культурного розвитку і вступила в смугу занепаду.У суспільній свідомості поширюється ірраціоналізм — зневіра в можливості людського розуму. Відбувається занепад інтересу до класичної філософії, що пояснювала світ за допомогою розуму. Тепер пізнання світу відбувається на основі інтуїції, свободи, життєвого пориву. У 20-ті pp. XX ст. особливою популярністю користувалося навчання Зіґмунда Фрейда про те, що в житті людини головну роль відіграють комплекси несвідомих, потягів і мотивацій, людських інстинктів.Ірраціоналізм поширювався також завдяки революції у фізиці, зробленої Альбертом Ейнштейном (теорія відносності)..Світова культура розвивалась під впливом песимізму та ірраціоналізму. Реалізм у мистецтві відходить на другорядні позиції. Характерними рисами розвитку мистецтва стають абстракціонізм (засновник — російський художник В. Кандінський), сюрреалізм (засновник — С Далі), кубізм, фавізм (А. Матісс), експресіонізм, конструктивізм (В. Татлін).Література також перебувала під впливом ірраціоналізму і песимізму. Ііиникає новий літературний напрямок — модернізм (розмивання меж між мистецтвом і реальністю). Відомими представниками цього жанру були М. Пруст, Ф. Кафка, Дж. Джойс. Однак багато представників літератури і мистецтва продовжували діяти в жанрі реалізму.У 20-х pp. XX ст. відбувається зародження масової культури, що стала необхідною для життя суспільства. Засоби масової інформації впливали на свідомість людей. Газети і журнали могли маніпулювати суспільною свідомістю. Важливим засобом масової інформації стає радіо. Президент США Франклін Рузвельт проводив регулярні «бесіди біля каміна» по радіо, де розповідав про проблеми Америки. Адольф Гітлер перетворив радіо на одне з основних джерел впливу на суспільну свідомість. Масовим видом мистецтва в 20—30-ті pp. XX ст. стало кіно. Світовим центром кінематографу став Голлівуд. Американські фільми демонструвалися в усьому світі. Улюбленим актором став Ч. Чаплін, який за допомогою гротеску зображував трагедію «маленької людини». Для кращих американських фільмів характерні реалізм, соціальна спрямованість, блискуча гра акторів.У Німеччині, Італії, Японії кіно підпорядковувалось ідеям фашизму і шовіністичній пропаганді. Демонструвалися історичні фільми, що фальсифікували історію і дійсність. У тоталітарних державах література слугувала інтересам режиму. У Німеччині письменників або залякували, або підкуповували, а незговірливих відправляли в концентраційні табори. Після приходу до влади фашистів Німеччину залишили Л. Фейхтвангер, Т. і Г. Манни, А. Цвейг та ін. В Італії письменники відходять від соціальної тематики, а в поезії переважають трагічні мотиви. У західних демократичних державах письменники і поети мали велику свободу творчості. Новим явищем у літературі 20-х pp. XX ст. стала проблема «загубленого покоління» (протест проти жахів Першої світової війни, відображення песимізму і розчарування в дійсності): Е. Хемін-гуей, Д. Олдінгтон, Е. М. Ремарк та ін. У зв'язку з наростанням фашистської загрози з'являються антивоєнні та антифашистські романи Т. Манна «Йосип і його брати», Е. М. Ремарка «На Західному фронті без змін».У 20—30-ті pp. XX ст. як реакція на появу масового читача у літературі стає популярним жанр детектива. Це романи А. Крісті, Ж. Сімено-на, Р. Стаута та ін. В Італії виник гротескно-помпезний стиль Пізньої Римськоїімперії, що пропагував велич Стародавнього Риму та його нащадків — італійців. У Німеччині розвивався реакційний романтизм і німецький варіант модерн — «югендстиль» (пропаганда жорстокості, зарозумілості й грубої сили.У тоталітарних державах культура слугувала інтересам правлячого режиму. Культура повинна була відбивати життя, яке пропагувала існуюча влада, незгодних з цим знищували. У демократичних державах культура розвивалася більш вільно, однак уникнути комерціалізації їй не вдавалося.

45. Основні тенденції соц.-ек. та сусп.-пол. розвитку країн Азії та Африки в 20-30 рр. ХХ ст. Японія:внутрішня політика- військові очолюють більшість урядів, нав’язування ідеології божественного походження Японії таїї особливої ролі, збільшення збройних сил, 1932,1936 – невдалі спроби заколотів з метою встановлення військової диктатури, нарощування військової промисловості, найбільші концерни надавали допомогу націоналістичним організаціям, прагнення встановлення японського панування в Азії, пропаганда японської мови, культури, 1927 р. меморандум Танаки- стратегычний курс на встановлення панування в Азії воєнним шляхом. Китай: відставання від провідних країн світу, роздробленість, напівколоніальний статус, національна революція 1925- 1927 рр. – об'єднання Китаю, модернізація країни, позбавлення від колоніальної залежності, формування Національного уряду та Національної армії на чолі з Чан Кайші, 1927 Чан Кайші очолив уряд, 1928 р. став президентом, Гоміндан заявив про завершення военного етапу революції та перехід до модернізаційних реформ. Після тривалих переговорів Чана було звільнено. Незабаром Гоміндан і компартія оголосили про створення «об'єднаного фронту». Перше збройне зіткнення з Японією сталося в липні 1937 р. недалеко від Пекіна. Індія. В Індії найавторитетнішою політичною силою був Індійський Національний Конгрес на чолі з Махатмою Ганді, який сповідував ненасильницький опір існуючим порядкам. На його заклик у 1919 р. по всій Індії прокотилася хвиля громадянської непокори (закриття крамниць, припинення ділової активності). Ця кампанія тривала до 1922 року, коли британський уряд спровокував криваві події в одному з індійських міст і Ганді вирішив припинити боротьбу.У 1922 р. відбувся інцидент у селі Чаурі Чаура, де селяни спалили живцем 21 поліцейського. Приголомшений цим бузувірством, Ганді скасував кампанію ненасильницького опору.Нова кампанія почалася у січні 1930 p., коли Ганді опублікував «11 вимог», до яких входило зниження податків, скорочення військових витрат, звільнення політв'язнів, знищення таємної поліції. Ганді також організував так званий соляний марш (березень-квітень 1930 р.). У відповідь на відмову Британії надати Індії статус домініону, Ганді як привід до кампанії непокори обрав ненависний індійцям соляний податок. Колоніальна влада мала монополію на виробництво солі, а її споживання обкладалося високим податком. 61-річний М. Ганді з 78 своїми соратниками розпочав 240-мильний марш від Делі до р. Саберматі біля моря.
По дорозі до нього приєдналися десятки тисяч індійців. Похід викликав резонанс у всьому світі. Учасники маршу закликали співвітчизників не сплачувати соляний податок і самостійно до бувати сіль, як це робили їх попередники. Коли учасники маршу досягли урядових складів, М. Ганді підібрав грудку солі, що символізувала успішне закінчення акції. Британська влада оголосила ІНК поза законом. Ганді та 60 тис. його прибічників заарештували, У 1932, 1933 pp. кампанія непокори тривала. Тому у 1935 р. англійський парламент прийняв Акт про управління Індією, який розширив провінційну автономію, але зберіг усю повноту влади в руках британського генерал-губернатора. Країни Африки У 1914 р. над Єгиптом було встановлено протекторат Великої Британії, що активізувало національний рух. У 1923 р. було створено націоналістичну партію «Вафд». У цьому ж році Єгипет став конституційною монархією і отримав внутрішню автономію, хоча зберігалась британська військова присутність. У 1936 р. британська окупація Єгипту формально припинилася, але військова присутність Британії — ще зберігалася вздовж Суецького каналу.Судан перебував під сильним англо-египетським «непрямим» управлінням. Суверенітет над Суданом належав Британії, а адміністрація була єгипетською. У націоналістичному русі Судану існувало дві основні течії. Партія Умма (магдисти) виступали за негайне надання країні незалежності, помірковані націоналісти вважали за можливе добиватися незалежності поступово, через освіту населення, створення національних кадрів.сновна частина Африки належала Франції (Алжир, Туніс, Марокко, Французька Західна Африка, Французька Екваторіальна Африка, Мадагаскар). Після Першої світової війни колишні колонії Німеччини Камерун і Того перейшли до Франції. Бельгії належало Бельгійське Конго, підмандатні території Руанда і Бурунді; Італії — Італійські Сомалі, Еритрея та Ефіопія (після окупації в 1936 p.); Іспанії — частина Марокко; Португалії-Ангола, Мозамбік, Португальська Гвінея.

46. Антигітлерівська коаліція: створення, цілі учасників, взаємовідносини між ними, основні досягнення. Союз держав і народів, боровшихся в Другій Світовій війні проти агресивного блоку гітлерівської Німеччини, фашистської Італії, мілітаристської Японії і їхніх сателітів. Поєднувала держави, що перебували в стані війни із країнами фашистського блоку, але внесок окремих її учасників у розгром ворога був досить різним. Вирішальною силою Антигітлерівської коаліції був Радянський Союз, що зіграв головну роль у досягненні перемоги. Три інші великі держави - США, Англія, Франція також брали участь своїми збройними силами в боротьбі проти гітлерівської Німеччини, її союзників у Європі й проти Японії. Окремі держави Антигітлерівської коаліції (напр., Мексика) допомагали основним її учасникам головним чином поставками військової сировини. Були, однак, і такі країни, котрі оголосили війну Німеччині лише перед самим її розгромом і не внесли ніякого внеску в перемогу над загальним ворогом (напр., Туреччина). До моменту закінчення військових дій з Японією в стані війни із країнами фашистського блоку перебували: Австралія, Аргентина, Бельгія, Болівія, Бразилія, Великобританія, Венесуела, Гаїті, Гватемала, Гондурас, Греція, Данія, Домініканська Республіка, Єгипет, Індія, Ірак, Іран, Канада, Китай, Колумбія, Коста-Рика, Куба, Ліберія, Ліван, Люксембург, Мексика, Нідерланди, Нікарагуа, Нова Зеландія, Норвегія, Панама, Парагвай, Перу, Польща, Сальвадор, Саудівська Аравія, Сирія, СРСР,США, Туреччина, Уругвай, Філіппіни, Франція, Чехословаччина, Чилі, Еквадор, Ефіопія, Югославія, Південно-Африканський Союз; війну державам "вісі" оголосили також Болгарія, Угорщина, Італія й Румунія, що входили раніше до складу агресивного. Серйозну підтримку Антигітлерівській коаліції зробили партизанська боротьба на окупованій агресором території СРСР, а також керовані комуністами бойові антифашистські організації в країнах фашистського блоку - Італії, Румунії, Болгарії, Угорщині й у самій Німеччині, котрі зробили важливий внесок у справу ліквідації агресорського режиму в зазначених країнах. Початок створенню Антигітлерівської коаліції було покладено заявами про взаємну підтримку, зробленими переговорами СРСР, США й Англії після нападу гітлерівської Німеччини на СРСР, радянсько-американськими переговорами влітку 1941, підписанням 12 липня 1941 радянсько-англійської угоди про спільні дії у війні проти Німеччини, Московською нарадою 1941 р. трьох держав, а також рядом інших угод між союзниками у війні проти агресорського блоку. 1 січня 1942 р. у Вашингтонові була підписана Декларація 26 держав, котрі перебували на той час у стані війни з Німеччиною, Італією, Японією і їхніми союзниками. В Декларації говорилося про зобов'язання країн Антигітлерівської коаліції використати всі військові й економічні ресурси, котрі вони мали, для боротьби проти фашизму. Надалі союзні відносини між учасниками Антигітлерівської коаліції були скріплені рядом нових документів: радянсько-англійським договором 1942 р. про союз у війні проти гітлерівської Німеччини і її спільників у Європі й про співробітництво й взаємну допомогу після війни (підписаний 26 травня 1942 р.), угодою між СРСР і США про принципи, застосовних до взаємодопомоги у веденні війни проти агресії (11 червня 1942 р.), радянсько-французьким договором 1944 р. про союз і взаємодопомогу (укладений 10 грудня 1944 р.), постановами Тегеранської (листопад - грудень 1943 р.), Кримської (лютий 1945 р.) і Потсдамської (липень - серпень 1945 р.) конференцій голів держав СРСР, США й Великобританії. Протягом всієї війни усередині Антигітлерівської коаліції боролися дві політичні лінії - лінія СРСР, послідовно й неухильно, що домагалася прийняття, рішень, спрямованих на досягнення найшвидшої перемоги й розробку демократичних принципів післявоєнного устрою миру, і лінія західних держав, які прагли підкорити ведення війни й рішення післявоєнних проблем своїм інтересам. Ці дві лінії протистояли одна одній при визначенні цілей війни, координації військових планів, виробленню основних принципів післявоєнного мирного врегулювання, створенні нового міжнародного органу по підтримці миру й безпеки - Організації Об'єднаних Націй, і т.д. З боку правлячих кіл США й Англії допускалися грубі порушення союзницьких зобов'язань стосовно СРСР, що знаходило своє вираження в затягуванні відкриття другого фронту в Європі з метою максимально знекровити й послабити Радянський Союз, у кількаразових затримках з поставками йому озброєння, у спробах різних представників за спиною правлячих кіл СРСР домовитися з гітлерівською Німеччиною про висновок сепаратного миру. Однак перемоги радянських збройних сил, поступова лінія СРСР на зміцнення союзницьких відносин, а також протиріччя між імперіалістичними державами дали можливість Антигітлерівській коаліції у цілому успішно впоратися із завданнями, що виникали протягом всієї війни, аж до перемоги над Німеччиною, а потім і Японією. Але вже незабаром після закінчення війни керівні кола західних держав стали проводити недружню, а потім і явно ворожу політику у відношенні СРСР Останнім великим політичним актом, спільно здійсненим у цій складній обстановці державами Антигітлерівської коаліції, з'явилися розробка й висновок у лютому 1947 р. мирних договорів з Італією, Болгарією, Угорщиною, Румунією й Фінляндією. США й Англія разом зі своїми західними союзниками, вступивши на шлях розв'язання гонки озброєнь, створення агресивних військово-політичних блоків, атомного шантажу, розміщення своїх збройних сил і військових баз уздовж кордону СРСР і інших країн соціалізму, поклали початок "холодній війні", що різко загострила всю міжнародну обстановку.

47. Порівняйте особливості німецького окупаційного режиму в різних країнах Європи. До осені 1942 р. Німеччина контролювала майже всю Європу: більшість європейських держав було або окуповано німецькими військами, або перебувало з Німеччиною в союзницьких відносинах. Версальського устрою в Європі не лишилося. На зміну цьому прийшов «новий порядок», який визначали Німеччина та її союзники. Лише кілька країн Європи не підпали під владу гітлера: Іспанія, Ірландія, Португалія, Туреччина, Швейцарія, Швеція — зберегли нейтралітет. Форми і методи здійснення німецького панування у різних європейських країнах істотно різнилися. 1.Території сусідніх з Німеччиною держав, де переважно компактно проживало німецьке населення, були просто анексовані й уведено безпосередньо до складу Третього рейху. Це сталося з Австрією, Судетами, західною і північною частинами Польщі (Сілезія, Великопольща, Помор'є), Данцигом, Ельзасом-Лотарінгією, Люксембургом, північною Словенією, а після капітуляції Італії, принаймні де-факто, Трієстом та Італійським Тіролем. 2.Окупаційна політика німецьких властей у західноєвропейських країнах (Франції, Бельгії, Голландії, Данії, меншою мірою в Норвегії) відрізнялася порівняною поміркованістю і поблажливістю. Така тактика поміркованої окупаційної політики, яка проводилася найбільш послідовно в Данії, мала за мету спонукати місцеве населення до лояльного співробітництва з німецькими військовими властями. В цих країнах встановлювалися маріонеткові режими, які дублювали державний лад Німеччини. Окупанти зберегли в основному старий державний апарат, однак піддали його суцільній нацифікації (фашизації), в результаті чого в усіх цих країнах досить широко поширення набув політичний колабораціонізм. Рух Опору проти окупантів поширився і набув сили у цих країнах лише з 1943 р. 3. Окупаційна політика Німеччини та Італії у Центральній і Південно-Східній Європі характеризувалася насамперед ліквідацією— Чехословаччини, Польщі та Югославії, перекроюванням державних кордонів, ліквідацією довоєнних політичних структур, порівняно більш жорстким окупаційним режимом. У Центральній та Південно-Східній Європі було встановлено більш жорсткий, порівняно із Західною Європою, окупаційний режим. На всіх окупованих територіях було запроваджено надзвичайний стан. Населення позбавлялося будь-яких громадянських прав, заборонялася політична діяльність, розпускалися політичні партії та профспілки, не дозволяли страйки і демонстрації. Без дозволу властей заборонялося залишати постійне місце проживання. У більшості районів встановлювалася комендантська година, запроваджувалася обов'язкова трудова повинність. Жорстоко придушувалися будь-які форми непокори й опору. Для утримання населення у покорі використовувалася система заручництва і масових екзекуцій. Економіка окупованих країн використовувалася в інтересах окупантів і була під їхнім контролем. Промисловість працювала на замовлення окупантів. Сільське господарство постачало їх продовольством. Зросли податки. Робоча сила використовувалася на будівництві воєнних об'єктів. «Новий порядок» передбачав здійснення особливої расової політики, жертвами якої стали євреї, цигани, а після них — слов'янське населення Східної Європи.