Сутність «духу» як визначального принципу людського буття (М.Шелер)

Л юдина поєднує в собі всі сутнісні щаблі наявного буття взагалі, а особливо - життя, і принаймні в тому, що стосується сутнісних сфер, вся природа приходить у ньому до найконцентрованішої єдності свого буття. Навіть найпростіше відчуття завжди є функція захопленого уваги, а не просто наслідок подразнення.

Новий принцип, що робить людину людиною, лежить поза всього того, що в широкому сенсі, з внутрішньо-психічного або зовнішньо-вітального боку ми можемо назвати життям. Те, що робить людину людиною, є принцип, протилежний всьому життю взагалі, його як такого взагалі не можна звести до "природної еволюції життя", і якщо його до чого-то і можна звести, то тільки до найвищої основи речей - до тієї основи, приватної маніфестацією якої є і "життя". Вже греки стверджували такий принцип і називали його "розумом".

Центр актів, в якому дух виявляє себе в межах кінцевих сфер буття, Шелер називає особистістю, чітко відрізняючи її від всіх функціональних "життєвих" центрів, які, при розгляді їх з внутрішньої сторони, називаються також "душевними" центрами.

Якщо головним у понятті духу зробити особливу пізнавальну функцію, рід знання, яке може дати тільки він, то тоді основним визначенням "духовного" істоти стане її екзистенційна незв'язаність, свобода, відчуженість її - або її центру існування - від примусу, від тиску, від залежності від органічного, від "життя" і від усього, що відноситься до "життя", тобто в тому числі і від його власного, пов'язаного з потягами інтелекту. Таке "духовне" істота більше не прив'язане до потягів і навколишнього світу, але "вільно від навколишнього світу" і, як ми будемо це називати, "відкрито світу". У такої істоти є "світ". Дух є предметність, здатність визначатися так-буттям самих речей. І "носієм" духу є така істота, у якого принципове поводження з дійсністю поза нього динамічно прямо-таки перевернуто в порівнянні з твариною.

У тварини - високо-або низькоорганізованої- будь-яка дія, будь-яка реакція, яку вона виробляє, в тому числі і розумна ", виходять з фізіологічної визначеності її нервової системи, якої в області психіки підпорядковані імпульси потягів і чуттєве сприйняття. Що не цікаво для цих потягів, то й не дано, а що дане вам дано лише як центр опору його бажанням і відрази. Але істота, що має дух, здатна на поведінку. Перший акт цієї нової драми, людської драми: поведінка спочатку мотивується чистим так-буттям піднесеного до предмета комплексу споглядань, причому принципово незалежно від фізіологічної визначеності людського організму, незалежно від імпульсів його потягів і спалахує саме в них і завжди модально, тобто оптично або акустично і т. д., визначеної чуттєвої зовнішньої сторони навколишнього світу. Другим актом драми є вільне, що виходить із центру особи гальмування або розгальмовування спочатку затриманого імпульсу потягу. А третім актом є зміна предметності якоїсь речі, пережите як самоцінне і остаточне. Таким чином, ця "відкритість світу" має наступну форму: людина - світ...

Але цей центр людських актів опредметнення світу, свого тіла і своєї Psyche * не може бути сам "частиною" саме цього світу, тобто не може мати ніякого певного "де" і "коли" - він може знаходитися тільки в самому вищому підставі буття. Таким чином, людина - це істота, що перевершує саме себе і світ. У якості такого вона здатна на іронію та гумор, які завжди містять у собі піднесення над власним існуванням. Вже І. вперше підняв "дух" над "Psyche" і категорично заперечував, що дух - це лише функціональна група так званої душевної субстанції, зобов'язана своїм фіктивним визнанням лише неправомірному уречевлення актуального єдності духу.