Людина – це істота, яка перевершує саму себе та світ» (М.Шелер)

Людину називають "вершиною ряду хребетних ссавців". Те ж саме слово "людина" позначає у повсякденній мові всіх культурних народів щось досконале інше, так що навряд чи знайдеться інше слово людської мови, що володіє аналогічною двозначністю. А саме, слово "людина" має означати сукупність речей, гранично протилежну поняттю "тварини взагалі».

У рослини є лише загальний порив до зростання і розмноження, що входить у "чуттєвий порив». Лише у людини, як ми побачимо, над функціями вираження та оповіщення надбудовується ще й функція представлення та іменування знаків. Разом з усвідомленням відчуття у рослини відсутній всяке життєве " неспання ", яке виростає саме з сторожовий функції відчуття.

Людина поєднує в собі всі сутнісні щаблі наявного буття взагалі, а особливо - життя, і принаймні в тому, що стосується сутнісних сфер, вся природа приходить у ньому до самого концентрованого єдності свого буття. Навіть найпростіше відчуття завжди є функцією захопленої уваги, а не просто наслідком подразнення.

У тварини - високо-або нізкоорганізованних - будь-яка дія, будь-яка реакція, яку воно виробляє, в тому числі і розумна ", виходять з фізіологічної визначеності його нервової системи, якої в області психіки підпорядковані імпульси потягів і чуттєве сприйняття. Що не цікаво для цих потягів, то й не дано, а що дане вам дано лише як центр опору його бажанням і відрази. Але істота, що має дух, здатне на поведінку, прямо протилежний до за формою. Перший акт цієї нової драми, людської драми: поведінка спочатку мотивується чистим так-буттям піднесеного до предмета комплексу споглядань, причому принципово незалежно від фізіологічної визначеності людського організму, незалежно від імпульсів його потягів і спалахує саме в них і завжди модально, тобто оптично або акустично і т. д., визначеної чуттєвої зовнішньої сторони навколишнього світу. Другим актом драми є вільне, що виходить із центру особи гальмування або розгальмовування спочатку затриманого імпульсу потягу. А третім актом є зміна предметності якоїсь речі, пережите як самоцінне і остаточне. Таким чином, ця "відкритість світу" має наступну форму: людина - світ...

Отже, у тварини, на відміну від рослини, є, мабуть, свідомість, але в неї, як зауважив уже Лейбніц, немає самосвідомості. Вона не володіє собою, сама собі не господар, а тому і не усвідомлює себе. Зосередження, самосвідомість і здатність і можливість опредметнення споконвічного опору потягу утворюють, таким чином, єдину нерозривну структуру, яка як така властива лише людині!

Тільки людина - оскільки вона особистість - може піднятися над собою як живою істотою і, виходячи з одного центру як би по той бік просторово-часового світу, зробити предметом свого пізнання все, в тому числі і себе самого.

Таким чином, людина є та жива істота, яка може (пригнічуючи і витісняючи імпульси власних потягів, відмовляючи їм у харчуванні образами сприйняття і уявленнями) ставитися принципово аскетично до свого життя, вселяє в неї жах. У порівнянні з твариною, яка завжди говорить "Так" дійсному буттю, навіть якщо лякається його і біжить, людина - це "той, хто може сказати" ні "," аскет життя ", вічний протестант проти всякої тільки дійсності. Одночасно, в порівнянні з твариною, існування якої є втіленефілістерство, людина - це вічний "Фауст",. І лише тому, що вона така, людина може надбудувати над світом свого сприйняття ідеальне царство думок, а, з іншого боку, саме завдяки цьому у все більшій мірі доставляти що живе в ньому духу дрімає у витіснених потягах енергію, тобто може сублімувати енергію своїх потягів у духовну діяльність.