Структура, рівні і функції свідомості

Структура свідомості – це єдність елементів цілого та їх зв’язків. Першою складовою частиною її є сукупність знань людини про оточуючий світ.

Свої знання людина зберігає та збагачує через пізнавальні процеси (відчуття, сприйняття, пам’ять, мислення, інтелект) – друга складова частина структури свідомості. Третім компонентом структури свідомості є відношення, оскільки свідомість – це не тільки відображення, але й відношення до оточуючого, яке проявляється рухами, діями, в тому числі і вольовими, діяльністю.

Отже, у структурі свідомості можна виділити такі її форми: сприйняття, пам’ять, мислення, інтелект, почуття, воля та увага. Перші чотири форми – пізнавальні; через них людина пізнає зовнішній та внутрішній світ. З допомогою почуттів та емоцій вона оцінює отриману інформацію, а своїми вольовими діями цілеспрямовано впливає на дійсність

Четвертим компонентом структури свідомості є самосвідомість (самовідображення або рефлексія) – це знання свого фізичного обліку, стану, внутрішнього духовного світу, своїх можливостей.

Самосвідомість виявляється в самооцінці – оцінці своїх здібностей, соціального статусу, успіху і т.п., та самоповазі, яка залежить від реального успіху та рівня домагань.

 

Дійові можливості свідомості виявляються в її функціях, єдність яких урешті-решт і забезпечує людині особливий спосіб буття. До основних функцій свідомості відносяться:

· Інформативна—забезпечення людини інформацією про стан та процеси дійсності

· Пізнавальна—отримання знань у вигляді предметних характеристик дійсності

· Творча—перетворення знань та інформації за допомогою мислення, інтуїції, уяви, фантазії

· Оціночна—визначення на основі ідеальних еталонів, норм, правил, ступеня ступеня значущості тих чи інших явищ

· Ціле покладання—формування образу результату діяльності

· Сенсотворча—формування життєвих сенсів через зіставлення реальності з ідеалами, цілями, еталонами

· Організаційно-вольова—зосередження духовних та фізичних сил у напрямі досягнення мети

· Контрольно-регулятивна—свідоме спостереження за діями людини та їх коригування

· Самовиховна—свідоме прагнення організувати життя людини згідно з вищими духовними цінностями

 

 

33.Відмінності діалектики та метафізики.

 

Поняття "діалектика", має де­кілька визначень: 1) в античній філософії поняття "діалектика" озна­чало мистецтво суперечки, суб'єктивне вміння вести полеміку — вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з метою спростуван­ня його аргументів; 2) під поняттям "діалектика" розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю, компромісністю; 3) діа­лектика — це теорія розвитку "абсолютної ідеї", "абсолютного духу" (у Гегеля); 4) діалектика — це вчення про зв'язки, що мають місце в об'єктивному світі.

Метафізика — анти­под діалектики як теорії розвитку.

Термін "метафізика" складається з двох частин, перша з яких озна­чає: 1) "мета";

2) в сучасній науці вживається для позначення складних систем, наприклад, метатео­рія (теорія про теорію), метаматематика, металогіка, метагалактика. "Фізика" — природа, наука про природу, що вивчає загальні власти­вості матеріального світу. Термін "метафізика" дослівно означає "після фізики". філософії під. Згодом термін "метафізика" набув іншого, більш широкого філософського значення.

Відмінність:

1. У розумінні зв'язку старого і нового, того, що є, з тим, що виникає і якому належить майбутнє.

2. У розумінні джерела розвитку, руху, зміни.

3. У розумінні "механізму" розвитку, способу переходу від старої до нової якості. З точки зору метафізики, таким "механізмом" є змі­на.

4. У розумінні спрямованості розвитку

5. У самому стилі мислення, усвідомлення дійсності. Для метафі­зики характерна однобічність, абсолютизація, прямолінійність, закосте­нілість, негнучкість.

6. У розумінні суті істинного знання.

7. У розумінні самої суті пізнання. Метафізика розглядає його як результат, діалектика — як процес, що дає змогу охопити суперечливу єдність абсолютної і відносної істин, показати їхню складність, діалек­тику зв'язку, якісні переходи від емпіричного до теоретичного рівнів.

8. І, нарешті, останнє. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в тяжінні першої до побудови однозначної, статичної і умоглядної картини світу.

 

Метафізика — це історично неминуча філософська теорія розвитку і метод пізнання, котрі займають певне місце в розвитку філософії, її категорійного апарату. Історично склалися дві альтернативні концепції — метафізика і діалектика. Вони є протилежними за рядом важливих, фундаментальних начал, а саме: джерелом розвитку, руху та зміни; розумінням зв'язку старого і нового; механізмом переходу від старої якості до нової; спрямованістю розвитку; за розумінням суті істинно­го знання, суті пізнання; за стилем самого мислення, а також побудо­вою наукової картини світу.

 

Закони діалектики

Закони діалектики - це загальні форми суттєвих зв'язків у процесі розвитку. Основні закони діалектики - це закон єдності і боротьби проти­лежностей, закон переходу кількісних змін у якісні і закон заперечення за­перечень.

Закон єднос ті і боротьби протилежностей виявляє причину та джерело розвитку. Джерелом розвитку є внутрішня суперечність предме­тів та явищ. Суперечність є відношенням між діалектичними протилежностями. Єдність протилежностей - це їх взаємопро­никнення і нероздільність, приналежність до однієї сутності. Боротьба - їх взаємовиключення в межах єдиного цілого. Взаємодія протилежних сторін і є джерелом саморуху, імпульсом розвитку певної сутності.

Закон переходу кількісних змін у якісні розкриває механізм розвитку, механізм появи нового раніше не існуючого. Основними категоріями, що розкривають суть цього закону, є поняття кількості, якості, міри і діалектичного стрибка. Кількість - зовнішня визначеність предмета чи явища, яка позначається у величинах і числах. Якість - внутрішня визначеність предмета, усталена сукупність його властивостей та ознак. Міра - така єдність кількісних і які­сних параметрів предмета, в межах якої дана якість ще не змінюється.

Закон заперечення заперечень визначає спрямованість і тенденцію розвитку. Діалектичний розвиток має спіральний характер: від простого до складного, від нижчого до вищого, але з частковим поверненням, з успад­куванням позитивного змісту попередніх ступенів. Певна єдність (предмет чи явище) в процесі власного розвитку відкидає від себе старе, відживше, те, що заважає подальшому розвитку (перше заперечення). Здійснюється друге заперечення: часткове повернення до попереднього стану. Таким чином, в процесі розвитку відбувається розрив із власним минулим, зі старим зміс­том, і, одночасно, здійснюється подолання крайнощів, часткове повернення і збереження всього цінного, що було на попередній стадії.

Категорії діалектики

Діалектика — це єдина логічна теорія, яка з допомогою своїх категорій дає точне уявлення про рух, зміну, розкриває взаємозв'язок речей в об'єктивній дійсності. Тому категорії діалектики рухливі, біжучі, вирізняються гнучкістю, взаємопереходами. Кількість переходить у якість, а якість переходить у кількість; можливість стає дійсністю, дійсність же є основою для нових можливостей; причина переходить у наслідок, наслідок може бути причиною для іншого явища, пов'язаного з ним; зміст визначається формою, але форма може бути змістом для іншого процесу і т.д.

Основними категоріями діалектики є: буття, матерія, рух, розвиток, простір, час, суперечність, антагонізм, кількість, якість, міра, стрибок, заперечення, становлення, одиничне і загальне, причина і наслідок, форма і зміст, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, частина і ціле, система, структура, елемент і т.п.

Для розгляду категорій діалектики візьмемо такі її висхідні категорії, як одиничне, особливе і загальне.

Одиничне — це окремий предмет, річ, явище, подія, факт, які характеризуються відповідними просторовими і часовими межами, відповідною визначеністю.

Загальне — це об'єктивно існуюча тотожність між предметами, речами, явищами, що властива багатьом предметам, речам і явищам у рамках конкретної якісної визначеності.

Особливе — це те, що є загальним у відношенні до одиничного і одиничним у відношенні до загального. Наведемо приклад: пшениця — одиничне; злакова рослина — особливе; рослина взагалі — загальне. Поняття "злакова рослина" є загальним у відношенні до поняття "пшениця". В свою чергу поняття "злакова рослина" є одиничним стосовно поняття "рослина взагалі".