Теми філософських роздумів Давньої Індії та Китаю

Давньоіндійська філософія розвивалася досить трива­лий час в історії Індії – приблизно від початку 1 тис. до н. е. й до III ст. н. е.

Філософські системи Стародавньої Індії можна поділити на три періоди: ведичний, епічний та період створення філо­софських сутр (висловлювань, афоризмів).

Ведичний період (I тис. до н.е. – І ст. н. є.) включає ряд етапів розвитку світогляду первісного ладу в Індії. Початок цього періоду пов'язаний з переселенням на територію Індії кочових арійських племен. Вони ще не мали своєї писемності, але володіли надзвичайним даром усної творчості, плоди якої у вигляді своєрідних гімнів, заклинань передавались із поколін­ня в покоління. Пов'язані смисловим змістом групи таких пісень чи оповідань називалися Ведами (санскр. "непогрішиме знання"). Термін "веда" стосується знання взагалі як особливої сфери світогляду і відповідає давньогрецькому "філософія". Ведич­на література різноманітна й велика за обсягом. Заключний етап Вед - Веданта (тобто "кінець вед") - це Упанішади - трак­тати філософсько-релігійного характеру.

Упанішади ("таємне вчення") містять кінцеву мудрість життя. Характерно, що на початковій стадії формування філо­софського ставлення до світу в упанішадах аналізується низ­ка важливих філософських проблем: проблема "Я", життя і смерті, реальності й ілюзії та багато інших.

Вершиною філософсько-релігійних шукань авторів Упанішад стали роздуми про розумну першооснову буття, ідею єдиного Бога Брагмана, сутності людини, ідею душі. Так, вищою ре­альністю світу є Брагман, своєрідний всесвітній дух. Ця вища субстанція має значення "це" або "воно". Найближче Брагман співвідноситься з поняттям "атоман" (душа), яка є "згустком чистої свідомості" й перебуває в стані "чистого блаженства". Відповідно до релігійно-містичної системи Упанішад визнача­ються й практичні шляхи зближення з Брагманом. Розробля­ються різноманітні прийоми "подолання пут матеріального світу", і, насамперед, методи, за допомогою яких "дух міг би здобути цілковиту владу над матеріальною оболонкою тіла".

У цей самий час виникає доктрина трансміграції душі, яка відіграла в історії духовного життя Індії надзвичайно важливу роль. Вона сформувалася приблизно в І ст. до н. є. на основі найдавніших уявлень про потойбічний світ.

Ґрунтуючись на доктрині трансміграції душі, почали розвиватися вчення про сансару (кругообіг життя), карму (закон відплати, за яким наслідки вчинків людини впливають на хід її майбутнього життя).

Наступним етапом розвитку давньоіндійської філософії став епічний період (І тис. до н. е. - II ст. н. е.). Характерною рисою цього періоду було панування брахманізму. Великий вплив мали такі філософсько-релігійні системи, як джайнізм і буддизм. Вони з часом стали основними напрямами релігій­ного світогляду Стародавньої Індії.

Основні філософські концепції епічного періоду викладені в Рамаяні та Махабхараті, а також у релігійно-правових ко­дексах (закони Ману, Артхашастра).

Більш пізні джерела називають шість філософських сис­тем (дашан): ньяя, вайшешика, санкх'я, йога, міманса, веданта. Їх загальною рисою є визнання Вед, закону карми, віра в релігійно-містичне визволення від матеріальних пут. У цій класифікації окремо стоїть індійський матеріалізм, представни­ки якого (чарваки, або локаяти) відкидали авторитет Вед, відмовлялися від ідеалу релігійно-містичного спасіння, від за­кону карми, висміювали уявлення про переселення душ, кри­тикували привілеї жерців, кастову організацію суспільства.

Завершальним етапом розвитку давньоіндійської філософії вважається період філософських сутр. Більшість дослідників датують їх II ст. до н. е. – ІV ст. н.е. Зміст сутр допускає довільне трактування проблем, які розглядаються більш пізніми філософськими системами. Коментарі до сутр можна віднести до філософії раннього Середньовіччя.

Необхідно зазначити, що філософська думка Стародавньої Індії значно вплинула на розвиток західноєвропейської філософії в цілому.

Для давньокитайської філософської думки характер­на своєрідна "історизація" міфів – тлумачення міфологічних ге­роїв як реальних історичних осіб. Китайський варіант східної філософської парадигми, на відміну від індійської міфологіч­но містичної орієнтації, характеризується більшою увагою до питань управління державою, виявленням стосунків між ви­щими і нижчими посадовцями, батьками й дітьми, старши­ми і молодшими.

Формування філософських течій у Стародавньому Китаї від­носять до VІ-V ст. до н. є. Найважливішим напрямом, що виник у цей період і зберіг свій вплив протягом тисячоліть (аж до наших днів), було вчення Кун Фуцзи (Конфуцій, 551-479 рр. до н. е.). Основний зміст конфуціанства викладено у книзі "Лунь-юй"("Бесіди та вислови").

Конфуціанство має яскраво виражений етично-гуманістичний характер. Фундаментальним поняттям цього вчення є "жень" – гуманність. Жень визначає стосунки між людьми, пропагує лю­бов і повагу до старших за віком або соціальним становищем. Згідно з принципом жень правителі держав мусять бути людьми мудрими, давати підданцям приклад особистої високомораль­ної поведінки, піклуватися про них як батьки.

Проти конфуціанської школи виступив філософ Мо-цзи (Мо Ди, 479-400 рр. до н. е.). Всупереч попередникам він стверджу­вав, що соціальний статус особи не має значення, відповідно й доля її не визначена наперед. Життя людини залежить від того, наскільки рівно вона буде дотримуватися принципу Загальної Любові, що відображає "небесну волю". Згідно з цим "небесний володар" нагороджує чи карає її. Загалом, конфуціанському моральному принципові "жень" (любові до людини) він протиставив принцип "цзянь-ань" (загальної любові). Ідеї Мо-цзи продовжили його учні.

У розвитку філософії Стародавнього Китаю велике значен­ня мало даосизм-вчення Лао-цзи (VІ-V ст. до н. є.). Головна ідея Лао-цзи – життя природи та людей не підпорядковується "волі неба", а проходить по визначеному природному шляху – дао. Дао – це природний закон самих речей, котрий разом із субстанцією (повітря, ефір) створює основу світу. Згідно з Лао-цзи у світі все змінне й рухоме, в результаті чого кожна річ переходить у власну протилежність.

Лао-цзи вірив, що згідно з цим законом несправедливості немає, бо те, що здається несправедливим, є елементом кос­мічного порядку. Людина просто нездатна осягнути гармонію космосу, тож не повинна втручатися в природний хід розвитку подій. Хто спробує змінити його, підкорити особистим інтере­сам, той неминуче зазнає поразки (підкреслювалася неможливість, моральна і фізична, діяти всупереч дао). Усі ці положення викладені в книзі "Лао-цзи", яка згодом стала відомою під назвою "Дао де дзін".

Найвищий етап у розвитку давнього даосизму - вчення Чжуан-цзи (IV-ІІІ ст. до н. є.). Чжуан-цзи, як і Лао-цзи, вважав, що у світі існує невблаганний природний закон дао, згідно з яким підсувається неперервне природне оновлення речей. Розвиток філософських уявлень давніх цивілізацій Сходу – тривалий процес, упродовж якого філософська думка поступово відокремлювалася від міфологічного контексту.