Історія економічних учень - Базилевич:9.6.2. Вивчення історії економічної теорії вітчизняними науковцями 4 страница

10.2. Погляди представників київського університету на основні проблеми економічної науки з позицій персоніфікованого, проблемного і хронологічного вивчення

10.2. Погляди представників київського університету на основні проблеми економічної науки з позицій персоніфікованого, проблемного і хронологічного вивчення

10.2.1. Питання методології у творах економістів Київського університету

Одна з характерних особливостей дослідження економічної теорії вченими Київського університету — надання першочергового значення методології, фундаментальним основам політекономії.
Уже в перших своїх працях І.В. Вернадський ставив перед собою завдання дати наукове визначення предмета політичної економії і розкрити природу та функціонування економічних законів. На його думку, закони економіки є вічними, універсальними і відповідають природі людини. Тобто вчений дотримувався погляду про об'єктивний характер економічних законів. Але він вважав, що умови для дії законів створюються лише в капіталістичній ринковій економіці. Це типова для класичної політекономії точка зору, що абсолютизує економічні закони, надає їм позаісторичного характеру.
Значну увагу І.В. Вернадський приділяв теорії потреб. "У політичній економії, — писав він, — немає, можливо, не одного предмета, пояснення якого було б таким важливим, як потреби. Якби ми не обмежували їх коло, вони все-таки залишаються в її межах і при тому тою межею, до якої, як до центру, тяжітимуть всі висновки науки". Вчений досліджував погляди на потреби меркантилістів, фізіократів, класиків. І.В. Вернадський дав усебічний аналіз національних, індивідуальних, релігійних та інших потреб. Він підкреслював, що потреби — це усвідомлення людського існування, вони завжди природні й здатні до розвитку. "Задоволення людських потреб, яке досягається працею, є метою усієї діяльності людини".
В цілому дотримуючись постулатів класичної школи в політичній економії, І.В. Вернадський не був зашкарублим ортодоксом. Він відійшов від поглядів А. Сміта на продуктивну і непродуктивну працю. Наприклад, в інтерпретації праці київський університетський учений твердив, що в самій її ідеї закладено продуктивну сутність. "Непродуктивної праці немає"2. Праця, на його думку, головне і єдине джерело багатства. Такі міркування вченого хоч і відзначаються категоричністю, але допускають можливість різної інтерпритації. Очевидно, що коли головне, то не єдине, а якщо єдине, то не може бути головним. Можливо, він вважав, що у створенні вартості, крім праці, беруть участь також інші фактори.
Теоретико-методологічні питання грошей і грошового обігу не були основною проблемою дослідження І.В. Вернадського, проте він висловив щодо них ряд оригінальних думок. Учений вважав, що гроші не є мірою товару — вони є чимось більшим, ніж тільки міра товарів. Гроші мають внутрішню вартість, але думка, що вартість грошей незмінна і постійна, не правильна. Очевидно у цьому питанні вчений пішов далі Д. Рікардо, на думку якого, вартість грошей визначається співвідношенням попиту на них і пропозиції, як на будь-який інший товар.
На особливу увагу заслуговують розробки М.Х. Бунге. В економічній літературі вже утвердилась думка, що М.Х. Бунге, як теоретик та історик економічної науки, не був особливо оригінальним. Він виклав свої політико-економічні погляди, трактуючи популярні в його часи деякі ідеї класичної школи, зокрема А. Сміта, доповнив їх концепціями Ж.Б. Сея, Ф. Бастіа та Т.Ч. Кері.
М. Бунге переконаний у тому, що є органічна залежність між походженням і занепадом суспільних верств і "природними" законами, котрим підпорядковано господарський устрій, успіхами, досягнутими завдяки свободі промисловості та пануванню приватної власності. На його думку, політична економія включає ту теорію законів про майно і про договори, яку даремно шукати в римському праві, або в умоглядних засадах. Вона пояснює сутність власності цінністю, що створена працею, і таким чином, дає власні визначення приналежності результатів праці. Політична економія розв'язала неймовірну суперечку про те, що таке власність, а також пояснила спільну природу договорів міни, що виникає з поділу праці. Вона також вказала на обмеження права власності як на історичні норми, вироблені економічними засадами. Отже, політична економія дає можливість зрозуміти внутрішню необхідність відносин, котрі на поверхні можуть здаватися тими, що спираються лише на один закон (юридичний) або на підтримуючу його владу.
У своїй праці "Основи політичної економії", опублікованій у 1870 p., М. Бунге зазначав, що вартість речей залежить від їх корисності, від перешкод, які зустрічаються при задоволенні цієї корисності, від того, які жертви приносить споживач цієї речі. "Придатність чи корисність предмета, його рідкісність, праця, що використовується у виробництві, трудність придбання виробу, витрати виробництва, попит і пропозиція або конкуренція розглядаються як причини, які можуть самостійно, незалежно одна від одної впливати на цінність, між тим як у дійсності остання визначається попитом і пропозицією, а всі інші причини, що обумовлюють її величину, входять або в умови попиту, або в умови пропозиції"'.
Тому, на думку М. Бунге, вивчення цінності зводиться до дослідження попиту і пропозиції, складових їх середовища і умов, за яких ці середовища по різному сполучаються. Визнання недосконалості, вад ринкового механізму конкуренції привело визначного вченого і державного, діяча до висновку про те, що на суспільній владі лежить обов'язок, не порушуючи історичного розвитку і свободи, сприяти такій зміні умов попиту і пропозиції, яка б зробила задоволення потреб доступним і таким, що відповідає інтересам всіх і кожного. Згодом прихильником теорії попиту і пропозиції виступив учень і послідовник М.Х. Бунге професор Київського університету Д.І. Піхно.
Дмитро Іванович Піхно (1853—1909) народився в м. Чигирині. Після закінчення II Київської гімназії вступив на юридичний факультет Київського університету.
Студент М.Х. Бунґе в 1876 р. успішно захистив магістерську дисертацію.
З 1877 р. зарахований на посаду доцента на кафедрі політичної економії та статистики, де й викладав обидві дисципліни (політекономію і статистику) для студентів юридичного та історичного відділень історико-філологічного факультетів.
Д. Піхно публікує низку праць, перша з яких називалася "Закон попиту і пропозиції"; учений одразу заявив про свою прихильність до теорії корисності. Він вважав, що речі й послуги, які здатні задовольняти потреби людини, називають "корисностями або споживчими цінностями". Крім наукової та педагогічної діяльності Д. Піхно, починаючи з 1879 р. редагує газету "Киевлянин".
Основні праці:
Торгово-промышленные стачки. — К., 1885.
Основания политической экономии. — К., 1890.
О свободе торговли и протекционизме. — К., 1889.
Закон спроса и предложения. — К., 1886.
Библиографические заметки на соч. Maurice Block: "Traite theorique et pratique de statistique" и соч. Georg Maur'a "Die Gesetzmassigkeit im Gezsells-chaftsleben". — Paris, 1878.
Железнодорожные тарифы. — К., 1888.
Єдиною величиною, що визначає величину вартості, є попит і пропозиція або ж конкуренція, що є головною рушійною силою економічного життя суспільства. "Суперництво — необхідна умова обміну, без нього ця угода мала б, більшою мірою, характер насилля та приватного свавілля. Відсутність суперництва є відсутність життя суспільного і його необхідних частин — поділу праці, права власності та особистої господарської самостійності". Трудова теорія вартості була для М. Бунге неприйнятною. Виробництвом він вважав результат дії трьох продуктивних сил: праці, природи та капіталу. Визначення їх позаісторичне. Зокрема, капітал, за М. Бунге, — це самостійна продуктивна сила, яка виступає як результат накопичення продуктів праці та природи. М. Бунге був прихильником приватної власності, бо вважав, що тільки приватна власність може зробити людину незалежною в господарському відношенні.
М. Бунге критикував теорію Дж.С. Мілля про можливість розриву між фазами виробництва і розподілу та протиставлення економічних законів виробництва і розподілу. Він вважав, що в основі процесу виробництва вартості лежать три фактори: праця, капітал і земля. Кожен з них бере участь у виробництві вартості. Вартість, що створюється трьома факторами, відповідно поділяється на три види доходів: заробітну плату, ренту й прибуток. Ці види доходів відповідають трьом класам суспільства — робітники, землевласники й капіталісти. Частка кожного з них у розподілі доходів визначається, на думку М. Бунге, суперництвом, що може змінювати ці доходи в той чи інший бік.
Наступником М. Бунге на кафедрі політичної економії та статистики став Афіноген Антонович, випускник Київського університету, а згодом за посадою товариш міністра фінансів Сергія Вітте.
Афіноген Якович Антонович (1848—1917) народився у Волинській губернії в сім'ї священика. Закінчивши в 1869 р. курси Київської семінарії, А.Я. Антонович вступив на юридичний факультет Київського університету, після закінчення якого 1873 р. отримав ступінь кандидата. Одразу йому було запропоновано посаду доцента кафедри політичної економії, статистики та правознавства в інституті сільського господарства та лісництва в Новій Олександрії. У 1877 р. захистив магістерську дисертацію на здобуття ступеня магістра політичної економії. З 1882 р. А. Антонович переходить до Київського університету, де працював на посаді доцента на кафедрі поліційного права. Крім цього, він викладав політичну економію на Вищих жіночих курсах. У 1883 р. А. Антонович захистив докторську дисертацію. В 1883—1884 pp. А. Антонович редагував часопис "Киевлянин". З 1887 р. видає "Київське слово" — газету "помірно консервативну з промислово-патріотичним відтінком".
Головним предметом його наукових інтересів можна вважати теорію вартості (цінності). Він не тільки критикував різні існуючі теорії, а й запропонував свою власну, еклектичну, яка базувалася на теорії трьох факторів виробництва Ж.Б. Сея та трудовій теорії вартості К. Маркса.
За А. Антоновичем, вартість того чи іншого товару визначається конкретизованим соціально потрібним часом для співдії праці, природи, капіталу.
Щодо проблем розподілу, то професор Антонович загалом поділяв теорії Т. Кері та Ф. Бастіа: економічний розвиток веде до гармонії всіх продуктивних сил і, зрештою, всіх соціальних верств. Вчений дуже критично ставився до соціалізму — як з теоретичних, так і з практичних міркувань.
У критичних оглядах його твору, пронизаних неприхованим сарказмом, самого А. Антоновича часом називають тенденційним автором, оптимістично і націоналістично налаштованим. Загальна його світоглядна і наукова позиція охарактеризована анонімним автором наступним чином: "Щоб...запевнити читача, що все йде на краще в цьому найкращому зі світів, п. Антонович перевертає всю історію економічного життя, не справляється ні з фактами, ні з поглядами навіть найулюбленіших ним письменників... він виходить з чистого незіпсованого знаннями розуму".
Однією з особливостей університетської економічної думки, як і української взагалі, є доволі тривала її прихильність до класичної наукової школи з її трудовою теорією вартості (цінності). У руслі зацікавлень класичною школою в політичній економії особливої слави заслужив М.І. Зібер.
Зіберівські оцінки "Капіталу" і згода з ним К. Маркса додатково характеризують погляди першого і другого. "Це треба мати на увазі, бо пізніше із М. Зібера зробили коментатора і навіть популяризатора економічної теорії марксизму, хоч він був дослідником економічного вчення Д. Рікардо, яке знайшло своє продовження в "Капіталі" К. Маркса," — пише у своїй праці Степан Залупко.
Микола Іванович Зібер (1844—1888) народився 10 березня 1844 р. у м. Судаку в родині швейцарського колоніста й українки. Після закінчення Сімферопольської гімназії він став студентом Київського університету. У 1868 р. М.І. Зібер здав магістерські екзамени, а 1869 р. захистив магістерську дисертацію на тему "Теорія цінності й капіталу Д. Рікардо у зв'язку з пізнішими доповненнями та роз'ясненнями", яка була опублікована в "Університетських відомостях" 1871 р. Саме на цю працю посилається К. Маркс у післямові до другого видання "Капіталу": "Ще в 1871 році п. М. Зібер, професор політичної економії в Київському університеті, у своїй праці "Теорія цінності і капіталу Д. Рікардо" показав, що моя теорія цінності грошей і капіталу в її основних рисах є необхідним подальшим розвитком учення Сміта — Рікардо. При читанні цієї цінної книги західноєвропейського читача особливо вражає послідовне проведення одного разу прийнятої чисто теоретичної точки зору".
Восени 1871 р. молодий учений разом із С.А. Подолинським вирушив на дворічне стажування до Європи для поповнення знань з політичної економії.
В 1875 р. Зібер залишив Київський університет і виїхав на постійне проживання до Швейцарії.
В 1884 р. повернувся в Україну і проживав останні роки у Ялті, де й помер 28 квітня 1888 р.
Основні праці:
Давид Рикардо и Карл Маркс в их общественно-экономических исследованиях. — СПб., 1885.
К учению о ренте // Университетские известия. — № 5, 6.
Очерки первобытной экономической культуры. — М.,1883.
Потребительные общества. — К., 1869.
Сочинения Давида Рикардо с приложением переводчика. — СПб., 1882.
Ход всемирного хозяйства в последние десятилетия // Русская мысль. -№ 6. — 1882.
Фиаско национального либерализма // Слово. — 1879. — № 9.
уважимо, що мета М.І. Зібера не зводилась до коментування і популяризації теорій К. Маркса, а завдання полягало в аргументації еволюції, конкретизації та поглибленні трудової теорії, підвалини якої заклала наукова школа Сміта — Рікардо.
Відстоюючи трудову теорію цінності, М.І. Зібер водночас виступає з критикою теорії цінності Г. Маклеода, Дж. Мілля, Т. Мальтуса, Н. Сеніора та ін. Він високо оцінює вчення Маркса про двоїстий характер праці, вслід за ним детально аналізує розвиток форм вартості, повторюючи навіть заголовки з відповідних розділів "Капіталу". На підставі цього аналізу вчений простежує процес виникнення грошей, аналізує їх функції. М.І. Зібер вважав великою роль К. Маркса в розробці теорії грошей: як відомо, попередники Маркса виникнення грошей пов'язували переважно зі свідомою діяльністю людей.
Заслуга К. Маркса, на думку М.І. Зібера, полягає у вирішенні двох питань: з'ясування генетичного розвитку грошового обміну й чітке визначення різних грошових функцій.
Г.М. Цехановецький перебував під впливом ідей так званої старої історичної школи (В. Рошер, К. Кніс, Б. Гільдебранд). Учений прийняв періодизацію розвитку господарства Гільдебранда (господарство натуральне, грошове, кредитне).
Григорій Матвійович Цехановецький (1833—1898). Уродженець Чернігівської губернії. У 1855 р. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, де здобув магістерський (1859 р.) і докторський (1869 р.) ступені. Його магістерською дисертацією стала праця, присвячена видатному економісту А. Сміту: "Значення А. Сміта в політекономії". Назва його докторської дисертації — "Залізниці та держава. Досвід дослідження про найважливіші предмети економії та політики залізниць".
В київський період його творчості в "Університетських відомостях" за 1866 р. було надруковано його працю "Короткий огляд політичної економії".
З 1859 до 1872 р. викладав у цьому ж університеті, перебуваючи на посаді професора та проректора. З 1873 р. й до кінця свого життя був професором політекономії Харківського університету.
Для вченого характерна загальноцивілізаційна трактовка мети капіталістичного виробництва — це споживання, а не забезпечення прибутку за рахунок експлуатації найманих робітників. Капіталістичне суспільство змальовується ним як таке, в якому немає антагоністичних суперечностей, немає місця класам, класовій боротьбі. Замість капіталістів і робітників у Г.М. Це-хановецького виступають люди взагалі, які виробляють блага, цінності й обмінюються ними.
Сутність буття, за Ґ.М. Цехановецьким, проявляється в загальній гармонії. Боротьба різних суспільних інтересів — це тимчасове явище — в житті над усім панує примирення. Відповідно до цього і завдання політичної економії, як і всіх інших соціальних наук, заявляв він, полягає в розумному, мужньому, а не суто негативному ставленні до дійсності.
Г.М. Цехановецький намагався не торкатися розвитку господарських відносин у Росії, в тому числі й в Україні, вважаючи, що висновки тодішньої економічної науки мало можна застосувати до дійсності.
Г.М. Цехановецький вказував на такі факти капіталістичного виробництва, як посилення залежності робітників від підприємця в епоху машини індустрії, погіршення здоров'я робітників, занепад моральних устоїв. Але вважав, що все це не є внутрішньо властивим для капіталістичного суспільства.
З цих самих позицій він позаісторично трактував і категорію капіталу як комбінацію предметів, матеріалів тощо, які посилюють виробництво. Причиною появи капіталу є збереження, утримання людей від теперішнього споживання для майбутніх вигод.
Учений виступав за поступовий, еволюційний перехід від одних суспільних форм до інших, більш прогресивних. "Припустимо, що форми застаріли, але навіщо відкидати їх безумовно, розбивати їх? Чи не краще за їх посередництва створити нові?.
Г.М. Цехановецький вважав основною сферою дослідження політичної економії обмін багатства, через який здійснюється розподіл як факт переважно суспільний. У зв'язку з цим учений підкреслював значення корисності у розумінні цінності. Корисність він розглядав як необхідну умову цінності, яка останню не створює, але впливає на її коливання. За умов вільного обміну, твердив учений, цінність прагне урівноважитися з працею. За відсутності повної свободи вона ґрунтується головним чином на корисності.
Нові віяння в галузі економічної теорії останньої третини XIX ст., що мали місце на Заході, поступово проникали в університети України. У зв'язку з цим посилилась критика економічної теорії К. Маркса та інших соціалістичних концепцій, проникнення новітніх на той час концепцій маржиналізму і їх подальша розробка в умовах України. Тим самим отримала поштовх для подальшого розвитку українська політекономінна школа, започаткована М.Х. Бунге та його учнем Д.І. Піхном. Один із її представників — О.Д. Білімович — трудовій теорії вартості (цінності) класиків і К. Маркса протиставив так звану "примиренську теорію", в якій намагався поєднати положення теорії граничної корисності, теорії попиту та пропозиції і математичної школи.
Олександр Дмитрович Білімович (1876—1963) народився у м. Житомирі в сім'ї військового лікаря, закінчив юридичний факультет Київського університету і був нагороджений золотою медаллю за статистичне дослідження "Товарное движение на русских железных дорогах". Працював приват-доцентом політекономії і статистики, потім екстраординарним, а після захисту в 1915 р. в Петербурзі докторської дисертації, головним опонентом якої виступив П. Струве, — ординарним професором Київського університету.
О.Д. Білімович є автором багатьох праць з економіки, а в контексті розвитку Київської політекономічної школи заслуговує передусім на увагу його монографія "К вопросу о расценке хозяйственных благ", присв'ячена "пам'яті дорогого вчителя Дмитра Івановича Піхна". Він також розвивав оригінальні погляди на цінність, які розширювали теоретичний спектр київської політекономічної школи.
Науково-педагогічна діяльність О. Білімовича почалась і продовжувалась до 1918 р. в Київському університеті на кафедрі політичної економії та статистики, де він одержав вчене звання професора. Його спеціалізація торкалась в першу чергу розвитку вітчизняного сільського господарства. Восени 1918 p., відразу після поразки уряду гетьманату, О. Білімович поїхав до Єкатеринодару.
У 1919 р. він вже відійшов від позиції безумовного збереження великої земельної власності, визнавши можливість примирення з "чорним переділом", який відбувся на той час в Росії, вважаючи за можливе передачу значної частини крупного землеволодіння до рук дрібних і середніх господарів-селян.
У лютому 1920 р. О. Білімович емігрував до Королівства СХС, де з 1920 до 1944 р. — завідує кафедрою політичної економії Люблянського університету, а з 1945 р. О. Білімович є деканом економічного та юридичного факультету університету в Мюнхені. В 1948 р. він переїхав на постійне проживання в США, де продовжував науково-дослідницьку роботу до самої смерті.
За своє життя О. Білімович опублікував більше 150 наукових праць не лише російською, а й багатьма іноземними мовами.
Одним із найважливіших завдань держави О. Білімович вважав створення "змішаної господарської системи", за якої буде можливим розумне поєднання приватної, державної, кооперативної і муніципальної форм власності, але при обов'язковій приватній власності селян на землю, збереженні державної монополії зовнішньої торгівлі.
Основні праці:
Подъем товарных цен в России. — 1909 p.
Товарное движение на русских железных дорогах. — 1902 р.
К вопросу о расценке хозяйственных благ. — 1914 р.
Социальная теория распределения" // Университетские известия. — К., 1916.
Билимович А.Д. Введение в экономическую науку. — Белград, 1936 р.
Марксизм. (Изложение и критика). — Сан-Франциско, 1954 р.
Экономический строй освобожденной России. — Мюнхен, 1960 р.
Таким чином, економічна теорія в Київському університеті була представ лена прихильниками різних шкіл і напрямів економічної науки.

10.2.2. Земельне та сільськогосподарське питання у науковому доробку економістів

У своїй науковій творчості практично всі вчені Київського університету зверталися до теми аграрних (земельних) відносин (хоч різною мірою і в різних аспектах). Це обумовлено як актуальністю теми, так і специфічним становищем України, що споконвічно вважалася сільськогосподарською країною.
Конкретна аграрна тематика праць київських університетських учених змінювалась залежно від соціально-економічних та історичних періодів, які переживала країна. В цілому ж досить чітко виділялися періоди до 1861 р. (тобто до ліквідації кріпацтва) і після реформи, особливо після промислового перевороту останньої третини XIX ст., коли в країні було сформоване аграрно-промислове господарство та створено економічні передумови індустріальної цивілізації.
Вчені Київського університету не обмежувались лише теоретичними розробками. Значну роль в підготовці селянської реформи відіграв Микола Бунге. В головному селянському комітеті, створеному при Державній раді в 1859 p., були утверджені редакційні комісії. Особливе місце серед них посідала фінансова комісія, на яку покладалась розробка підстав і способів викупу селянських наділів за сприяння уряду, що, по суті, було основним питанням у здійсненні селянської реформи. До цієї комісії уряд вирішив запросити найкращих фахівців у сфері фінансів, які б не належали до адміністративних кіл. Одним з них був професор М.Х. Бунге. За діяльність у складі цієї комісії вченого нагородили золотою медаллю "За участь у трудах Редакційної комісії з селянського питання". Пізніше селянський поземельний банк, створений за ініціативою М.Х. Бунге, на той час міністра фінансів, з метою полегшити умови іпотечного кредиту для селян, призначеного для купівлі землі, був головним інструментом державного регулювання купівлі-продажу. Проект заснування цього банку був підписаний у грудні 1881 р.1 і забороняв акціонерним або земським банкам надавати селянам позики для купівлі землі.
Дієвим засобом розв'язання проблем забезпечення соціальних прав, захисту власних господарських інтересів та створення економічних умов для діяльності виробників сільськогосподарської продукції стала селянська кооперація, яка бере свій початок в 60-х pp. XIX ст.
Перше в Україні (і в Росії) товариство, яке започаткувало споживчу кооперацію, з'явилось у Харкові. Його статут зареєстровано у жовтні 1866 р. Ініціаторами його створення стали члени харківської громади — так називали одну з форм сільськогосподарської кооперації, яка була водночас (особливо в період становлення кооперативної системи) і культурно-просвітницьким та дослідно-пропагандистським об'єднанням науковців, агрономів, громадських діячів.
Біля витоків кооперативного руху в Україні стояв М.І. Зібер. У другій половині 60-х pp. XIX ст. він брав активну участь у діяльності організованого київською громадою кооперативного споживчого товариства та був членом його правління. Окрім практичного інтересу, М. Зібер один із перших активно вивчав досвід діяльності споживчих товариств як в Україні, так і за кордоном та намагався теоретично обґрунтувати економічну доцільність здешевлення товарів для всіх покупців шляхом заміни роздрібного продавця споживчими кооперативами. Ці намагання знайшли відображення в окремій праці "Потребительские общества".
М. Зібер був палким прихильником великого землеволодіння. Він вважав: "...Дрібне господарство, подібно до дрібного ремесла, потрібно вважати надбанням минулого....Повністю допускаємо технічні переваги великого господарства над дрібним і навіть історичну необхідність заміни дрібної власності великою. Не варто лише забувати, що солодкі плоди процесу усуспільнення праці в європейському суспільстві дістануться одним лише майбутнім поколінням, на долю ж теперішнього випадають одні лише муки пологів хвороби дитячого віку"1.
Відсутність задовільних зведених даних із цього питання ускладнювало різнобічне вивчення цього питання. Тому внесок, який зробив М.І. Зібер в роз'яснення значення великого сільськогосподарського виробництва на прикладі статистичних даних передових сільськогосподарських країн Західної Європи (Бельгія, Англії, Франції, Голландії, Австрії), видається нам тим ціннішим. В Європі в той час вже ясно розуміли необхідність розверстання, округлення дрібних ділянок землі, що в свою чергу дало б змогу використовувати машини, відмінити трипільну систему господарювання, скасувати численні борозни, які могли б перетворитись на ефективно використовувані землі, а головне — значно економило б час, одним словом, це було б великим прогресивним кроком в обробітку землі та підвищенні ефективності її використання. На одному з австрійських землеробських зборів 1879 р. його члени навіть наполягали на праві держави примусово округляти дрібні ділянки землі заради переходу до вищої форми господарювання. Наводячи приклад бельгійських ферм, М. Зібер пише: "В округах великих ферм, як вже було показано, рента відносно нижча, а заробітна плата вища. Великі фермери приносять найбільшу кількість надлишкової їжі, частково тому, що їх валовий продукт більший, ніж на дрібній фермі, але особливо тому, що вони дають заняття пропорційно значно меншій кількості людей, завдяки більш інтенсивному використанню машин. Яка ж система веде більш до національного добробуту Бельгії? Відповідь, очевидно, та, що система великих ферм, бо вона звільняє велику кількість людей для задіяння в інших галузях промисловості, розширення котрих, як видно, повністю залежить від пропозиції праці".
Ще одним важливим питанням, яке поставив перед собою М. Зібер у зв'язку з цією проблемою, стало питання про капітал, який застосовується у фермерських господарствах.
На думку М. Зібера, сільськогосподарський капітал — це те, що можна назвати інвентарем, і що відрізняється від дійсного капіталу. Немає ніяких відмінностей між кількістю того, що є власністю фермера bona fide і того, що являють собою позичені ним гроші"1. Важливим у цьому зв'язку (щодо затрат у великому та дрібному господарствах) є вибір культури. Важливо брати саме ту культуру, яка принесе максимальну виручку від продажу продукту на певну кількість капіталу. На основі фактичних даних, які пов'язані з бельгійськими фермерами, М. Зібер доводить, що деякі витрати, які несуть дрібні фермери "взагалі не зустрічаються в так званому "капіталі" великого фермера"2. Таким чином, М. Зібер погоджується з тим, що дрібні ферми потребують більшого капіталу, ніж великі; але наскільки це заслуга чи збиток "petite culture" залежить від того, наскільки задовільною може бути відповідь на такі запитання: "Чи може бути цей надмірний капітал винагородженим?"; "Чи приносить капітал дрібного фермера однаково високий рівень прибутку з капіталом великого фермера?". Адже значну частину додаткової вартості інвентарю дрібного фермера становлять невинагороджувані, але необхідні витрати на знаряддя і винагороду своєму попереднику.
М. Зібер вважав, що в найбільш примітивному стані країна перебуває тоді, коли населення розподілено рівномірно, якщо немає ні міст, ні сіл, і кожна сім'я повинна сама задовольняти свої потреби. І навпаки, найбільш передовим вважається стан країни, коли розподіл його населення є таким: в селах кількість населення є не більш як достатньою для обробки землі, а решта населення сконцентрована в центрах торгівлі та мануфактур.
Г.М. Цехановецький також вважав, що селянин має володіти землею: "Свобода на працю не може бути повною, якщо вона не буде мати опори в поземельній власності"3. У своїй магістерській дисертації І. Цехановецький зробив також декілька критичних зауважень з приводу вчення А. Сміта про продуктивну та непродуктивну працю, вважаючи його думку про непродуктивність послуг помилковою.
У 1876 р. А.Я. Антонович теж звертається у своїй творчості до земельного питання і друкує в "Трудах Імператорського вільного економічного товариства" статтю під назвою "Сільськогосподарські сервітути у Привіслянському краї", в якій, критикуючи існування сервітутів, пропонує шляхи виходу з кризи, в якій перебувало сільське господарство Привіслянського краю. Треба сказати, що після реформи 1861 р. більшість проблем, порушених автором у цій статті, були характерними для багатьох інших регіонів Росії, в тому числі й для України, тому стаття становить не тільки локальний інтерес. Аби читач глибше перейнявся цією проблемою, автор робить коротенький історичний екскурс щодо того, яким чином виникли сервітути і в чому полягає їх проблема. Сервітут — це кріпосний стан земельної ділянки. Як іронічно пише сам автор: "існуючі в теперішній час в Привіслянському краї сільськогосподарські сервітути являють собою історичний продукт цього економічного становища, створеного добродієм Польщі Наполеоном І і саксонським королем герцогом варшавським"1. Саме за їх наказом землевласники, звільнивши селян у 1807 p., приєднали всі кращі землі, які були раніше в спадковому користуванні в селян, до своїх оброблюваних земель, залишивши останнім мізерні, виснажені та низькопродуктивні наділи і право користування з дозволу землевласника угіддями, луками, лісами — сервітутами. Тому, фактично, йдеться про малоземелля, що було актуальним на той час і для Російської імперії.
Земельний наділ був настільки мізерний, що існування селянського господарства без сервітутів було неможливим, у зв'язку з чим селянин потрапляв ще в більшу залежність від землевласника. Селянин бачив у сервітуті додаток до свого мізерного наділу, той мінімум, опуститись нижче якого означало повністю розоритись. Спочатку сервітути дійсно приносили користь селянському господарству і були не тільки корисні, але й необхідні для селяни на як доповнення до його поземельної ділянки. Але згодом навіть ті мізерні переваги зникли. "...Землі, обтяжені сервітутами, вкрай виснажені, сервітути стають лише номінальним доповненням до поземельного селянського на ділу, завдаючи в той же час в багатьох місцях реальні збитки самому ж селянину. Необхідність скасування сервітутів стає питанням дня, життєвим питанням, від задовільного вирішення якого залежить подальша доля всієї сільськогосподарської промисловості краю".
Згідно із законом від 19 лютого 1864 p., сервітути могли бути скасовані лише на основі добровільної двосторонньої угоди між землевласником та селянином або ж лише при односторонній вимозі землевласника за умови ви плати селянину відповідної винагороди, домовитись про яку було майже нереально. А. Антонович вважає, що все це — обов'язкове скасування сервітутів на вимогу землевласника, як і порядок визначення винагороди за нього — має регулюватися законом. Але оскільки такого закону поки немає, то скасування сервітутів можливе лише за двосторонньої угоди.
У чому ж полягають негативні аспекти такої системи, за якої, як стверджує автор, неможливий раціональний розвиток сільськогосподарського виробництва?
Перш за все автор вказує на неможливість переходу до "плодозмінної системи" за існування сервітутів: "У тій місцевості, в якій немає достатньої кількості природних луків і земля від довготермінового панування трипільної системи значно виснажена, подальше застосування такої системи не лише не може приносити сільському господарю вигоди, а навпаки, завдає одні збитки... Вихід із цього економічного кола можливий тільки один, — прийняття плодозмінної системи. Ця система знищує значення природних луків, надає можливість утримувати більшу кількість худоби, що в свою чергу справляє вплив на поліпшення прийнятої системи".
А. Антонович вважає неможливим за трипільної системи, яка не відповідає місцевим умовам, розвиток скотарства. Він вбачає прямий взаємовплив між цими двома галузями сільського господарства. "Унаслідок панування цієї системи, скотарство перебуває в незадовільному стані, через що, в свою чергу, і сама трипільна система перебуває у вкрай незадовільному стані".
Він також вказує на відсутність у селян елементарних сільськогосподарських та економічних знань, і цю відсутність він також пов'язує з наявністю сервітутів: "...Не заведено правильних плодозмін. Селяни не мають необхідних для цього відомостей і відомостей таких їм немає звідки взяти, оскільки ми бачимо, що в поміщицьких господарствах плодозмінну систему не може бути заведено при існуванні сервітутів".
Крім того А. Антонович порушує проблему окультурення земель, перетворення так званих "незручних земель", які не приносять ніякої користі землевласнику і дають мізерну користь селянину. До таких земель можна віднести низинні ліси, болота і т. ін. "Сервітути протидіють перетворенню таких безприбуткових і малокорисних земель на прибуткові та цінні, протидіючи таким чином і механічному збільшенню виробничих сил краю".
Украй негативно, на думку А. Антоновича, сервітути впливають на лісове господарство, що посилюється конкуренцією між селянами і землевласником. Кожен з них намагається скористатися максимальною кількістю благ, які приносять ліс, часто завдаючи лісам великої шкоди.
Наступним недоліком, за А. Антоновичем, є те, що сервітути, створюючи перепони в розвитку корінних сільськогосподарських галузей, гальмують водночас і розвиток супутніх галузей, успіх яких безпосередньо залежить від успіху перших. Прикладом може бути молочне господарство, базою для якого може стати знищення сервітутів і трипільної системи. Уведення травосіяння забезпечить кормову базу для утримання великої кількості худоби, що зробить молочне господарство прибутковим. А дохідність, на думку автора, це така організуюча сила, з появою якої відповідне господарство виникає саме собою.
Занадто високі ціни на землю в деяких місцях пояснюються невідповідністю між пропозицією та попитом. Причиною такої невідповідності, коли пропозиція землі на продаж значно нижча від наявного попиту, також є сервітути. "При існуванні сервітутів землевласники не мають можливості продавати належної їм землі наділами, оскільки при такому продажі порушилися б сервітутні права селян".
Усі ці докази однозначно свідчать про те, що подібну систему слід змінити і підкріпити ці зміни перш за все законодавчо, максимально врахувавши при цьому інтереси селянства. Що має лягти в основу цього закону, якими принципами повинні керуватись законодавці? Відповідаючи на це запитання, А. Антонович вважає за необхідне запровадити спільне для всього краю правило, за яким винагорода селянам за їх сервітути видається не грішми, а землею. Встановити основи для оцінки цієї винагороди. Таке завдання є не таким вже й простим, оскільки потрібно враховувати різноманітні фактори і бути при цьому досить об'єктивним. А. Антонович пропонує: "Селянин за свій сервітут має одержати таку кількість землі, прибутковість від якої була б рівна річній цінності його сервітуту"1. Отже, для А. Антоновича прибутковість є визначальним фактором цінності землі.
На зламі XIX та XX ст. вчені все більше приділяли увагу розгляду економічних питань, виходячи з позицій політичних реалій. Двома головними причинами відсталості російського дворянського землеволодіння Л. Яс-нопольський2 вважає перш за все потрясіння, яке викликала селянська реформа та невигідну кон'юнктуру світового ринку, що склалася якраз в 70— 80-х pp.
Звичайно тут слід згадати і селянське малоземелля, і слабке накопичення капіталів, і сільськогосподарську безграмотність, і складність кліматичних умов (малось на увазі російське "нечорнозем'я"), і невпорядкованість кредитних відносин та недостатній розвиток шляхів сполучення — все це також знижувало активність землеробського класу. Говорячи про дроблення крупних дворянських наділів і про переважання селянського землеволодіння над дворянським, автор зазначає, що цього якраз не можна сказати про українські землі, оскільки "...в західному краї, де соціальна сила дворянства склалась здавна значно міцніше, ніж у корінній Росії, саме тут ми можемо бачити центр значною мірою стійкого дворянського землеволодіння". Робота Л. Ясно-польського становить значний інтерес ще й зі статистичного погляду.
У ній ми можемо знайти широкий статистичний матеріал стосовно сільського господарства за період з 1859 по 1896 р. На основі цих самих даних Л. Яснопольський робить висновок про концентрацію землеволодіння, причому максимум її припадає на Україну.
Леонід Миколайович Яснопольський (1873— 1957) народився в Києві. Після закінчення гімназії в 1891 р. вступив на юридичний факультет Київського університету св. Володимира.
В 1894 р. перевівся в Петербурзький університет, де й закінчив навчання в 1895 р. і був залишений при університеті на кафедрі політичної економії та статистики.
Леонід Яснопольський
Восени 1902 р. працював приват-доцентом Київського університету. Саме в цей період він друкує статтю "Развитие дворянского землевладения в современной России" ("Мир божий" за 1902 р.). 3 лютого 1903 р. протягом року викладав статистику в Харківському університеті. Там в 1904 р. він прочитав лекцію, в якій засуджував політику російського уряду на Далекому Сході, котра привела державу до нової війни; за це й був звільнений з університету. За час своєї роботи в Київському університеті ним був прочитаний курс "Рух землеволодіння в Росії в пореформенну епоху".
Після 1917 р. працював у Київському університеті та Інституті народного господарства. З 1926 до 1930 р. він очолював постійну комісію АН УРСР з вивчення виробничих сил України, а в 1931—1936 pp. працював в науково-дослідних закладах Москви. В 1936 р. повертається в Україну, де працює в Інституті економіки АН УРСР. Основні його праці присвячені питанням розвитку економіки промисловості та використання виробничих сил України. В 1925 р. Л.М. Яснопольського було обрано академіком Академії наук УРСР.
В умовах нестабільності та малоземелля, від якого потерпало селянство, автор вирішив дослідити, яким чином різноманітні партії, серед яких трудовики (народні соціалісти), соціалісти-революціонери, соціал-демократи, партія народної свободи та союз приватних земельних власників, пропонують вийти з цієї ситуації, враховуючи те, що всі політичні сили ставили розв'язання цього питання на одне з перших місць. "Розгляд програм окремих партій показує, як по-різному дивляться вони на земельне питання і як по-різному його вирішують. Більше за всіх у земельному питанні зацікавлені землероби — хлібороби, їм саме і потрібно добре усвідомити, що говорять про землю різні партії.
Суть земельного питання зводилась до того, як вирішити проблему малоземелля (рис. 10.1).

Пропозиції цього вирішення зводились до трьох основних програм, які пропонували різні партії та які базувались на відповідній ідеології:
Розвиток економічної думки в Київському університеті (XIX — початок XX ст.)165
народницькій;
марксистській (соціал-демократичній);
конституційно-демократичній (народної свободи).
К. Воблий основними пунктами земельної програми вважає: статус та розмір відчужуваних земель; розмір трудової норми; можливість приватного землеволодіння; в чиїй власності залишаться ліси?; розмір викупу та за якою нормою передаватиметься земля: трудовою чи споживацькою?
Народники виступають за дрібне трудове господарство, де знаряддя і засоби виробництва належать трудящим, яким слід передати всю землю. При цьому вони вважають общинне землекористування найкращою формою селянського трудового господарства, яке в умовах, що склались у державі, полегшить перехід до соціалістичного господарства. Хоч єдності серед народників не спостерігалось, оскільки одне крило — народно-соціалістичне — вимагало націоналізації землі, тобто відчуження її в державну власність з тим, щоб нею користувались лише ті, хто її оброблятиме; а друге крило — соціал-революційне — виступало за соціалізацію землі (особливий вид націоналізації), тобто за користування державними землями вільними общинами хліборобів, які не застосовують найманої праці, а величина наділів коригується з часом залежно від зміни складу сім'ї.
Костянтин Григорович Воблий (1876—1947) — економіко-географ, економіст, Заслужений діяч науки УРСР, доктор політекономії і статистики, професор, академік АН УРСР.
Народився в с. Царичанка (нині Дніпропетровської області).
Закінчив Київську духовну академію (1900 p.), та вступив до Юр'ївського університету, але через рік перевівся на юридичний факультет Варшавського університету (1904 p.), де займався питаннями економіки і статистики.
Костянтин Воблий
За розробку "Заатлантична еміграція, її причини і наслідки" йому присудили золоту медаль. Після закінчення, залишився для підготовки до професорського звання, але магістерські іспити він складав у Київському університеті.
В 1906—1910 pp. K. Воблий працював приват-доцентом Київського університету. В 1909 p., захистивши магістерську дисертацію, він отримав призначення екстраординарного професора Київського університету, а з 1911 p., після захисту докторської дисертації — ординарного професора.
Починаючи з 1907 р., К. Воблий викладав політичну економію і в Київському комерційному інституті, де з 1910 до 1917 pp. його було призначено деканом економічного відділення, у 1917 р. став ректором Київського комерційного інституту (зараз — Інститут народного господарства).
У буремні 1918—1921 pp. К. Воблий працював професором Таврійського університету, а після відкриття АН України в травні 1919 р. був обраний дійсним членом (академіком) по кафедрі прикладної економіки. В 1921 р. був заарештований більшовиками.
З 1921 р. в АН УРСР, одночасно продовжував роботу в Київському інституті народного господарства.
В 1928—1930 pp. — віце-президент АН УРСР, в 1942—1947 pp. — директор Інституту економіки АН УРСР.
У 1933 р. організував і очолив кафедру економічної географії в Київському університеті.
До Великої Вітчизняної війни в 1934—1938 pp. працював у Комісії по вивченню продуктивних сил України, а з початку війни і до 1943 р. перебував у м. Уфа, де продовжували роботу установи АН УРСР. У 1943 р. був обраний директором відновленого Інституту економіки.
Організатор української економіко-географічної школи. Розробив наукову схему економічного районування території України. Досліджував проблеми розвитку виробничих сил України, зокрема цукробурякову промисловість, комплексне освоєння Великого Дніпра, внутрішню і зовнішню торгівлю, організацію праці наукового працівника.
Основні праці:
Заатлантическая эмиграция, ее причины и следствие. Опыт статисти-ко-экономического исследования. — Варшава, 1904.
Земельный вопрос. — К., 1917.
Статистика. Пособие к лекциям. — К., 1909.
Третья профессионально-промысловая перепись в Германии. Опит аналитико-методического исследования. — К., 1911. — Т. 1.
Народники вважали, що всі витрати на проведення реформи мала взяти на себе держава; управління землями, за винятком земель загальнодержавного значення, має здійснюватись органами місцевого самоврядування. Вони також всіляко пропагували в землеробстві кооперативне і общинне господарство. Таким чином, єдиною відмінністю в програмах народників (соціал-революціонерів і народних соціалістів) є розходження в тому, хто фактично повинен володіти та розпоряджатися землею; в тому, яким чином її відібрати — застосувавши соціалізацію чи націоналізацію. К. Воблий з цього приводу говорить: "Передумови, які лягли в основу аграрної програми цих двох споріднених партій, викликають ряд сумнівів. Зіставлення землі з повітрям, світлом, взагалі вільними благами, суперечить тому положенню, що повітря і світло є в необмеженій кількості.
К. Воблого також турбує заборона найманої праці: питання, що будуть робити так звані батраки — наймані робітники в сільському господарстві, які, на папері наділені правом землекористування, але, не маючи відповідних знарядь праці та худоби, не зможуть ними скористатись, тому змушені будуть віддавати свої наділи багатим членам общини.
Відсутність у програмах вищезгаданих партій відповідей на питання, що таке зрівняльно-трудове користування, які воно матиме терміни і форми, теж не додає автору оптимізму. "Не можна відкидати того, що передача розпорядження і володіння землею в руки общин викличе боротьбу окремих общин. Навряд чи можна розраховувати на те, що багатоземельні общини будуть приймати надмірне населення малоземельних".
Таким чином, усі вищезгадані зауваження до програми народників є безумовно справедливими і розумними. Вони свідчать не тільки про не сприйняття автором положень програми цієї партії, а й вказують на відверто негативне ставлення.
Соціал-демократична робітнича партія первісно стояла на засадах марксизму, згідно з якими капіталізм розвивається не тільки в переробній промисловості, айв сільському господарстві, в якому дрібне селянське господарство приречене на вимирання. Велике капіталістичне господарство поглине дрібне, що призведе до розшарування суспільства на селі; до появи землеробів-пролетарів, що прискорить прихід соціалізму. Виходячи з усього сказаного вище, ортодоксальні соціал-демократи були далекі від того, щоб розширювати і охороняти селянське землеволодіння. Зрозуміло, що подібна програма не могла викликати підтримку в селян. Тому в соціал-демократії виникають нові течії, серед яких і ревізіоністи, які вирішили переглянути свою програму відповідно до нових вимог, які висувало життя.
У Росії соціал-демократи ставили на перше місце вільний розвиток класової боротьби. Для досягнення поставленої мети ця партія вимагала "відміни усіх станових утисків особистості та власності селян", що мало полегшити процес обезземелення селян. Вони вважали: "Право на самовизначення, яке визнається за кожною національністю, має включати в себе і розпорядження національною територією....До речі, українські партії наполягають на тому, що земельне питання для України має вирішуватися не на Установчих зборах, а на місцевому сеймі".
Зіставляючи розглянуті вище три форми землеволодіння: націоналізацію, соціалізацію і муніципалізацію, К. Воблий пише: "В основі ці три означення містять одне — знищення приватної власності на землю; розбіжність тут лежить у визначенні того, хто є розпорядником відчужуваної землі. При соціалізації таким розпорядником є община, при муніципалізації — сільські та міські округи (області), при націоналізації — держава".
Далі він розглядає положення програми соціал-демократів, де не знаходить відповіді на такі суттєві запитання, як: на яких засадах буде проводитись розподіл відчужуваної землі; кому, ким, в яких розмірах і на який термін буде передаватись земля. Висловлюючи своє ставлення до соціал-демократії, К. Воблий писав: "Соціал-демократія виникла в містах разом з розвитком промисловості. Це партія міського промислового робітничого класу, інтереси якого вона перш за все і обслуговує. Більшовицька течія соціал-демократії висловлюється за термінове відчуження земель на користь селянства без викупу, не чекаючи Установчих зборів....Намагання вирішити земельну реформу самовільно і насильницьки призведуть до міжусобних зіткнень, наслідком чого буде голод".
Аграрна програма партії народної свободи і кадетської партії базувалась на конституційно-демократичних позиціях і відкидала безплатне відчуження, вважаючи його несправедливим і важкоздійсненним у зв'язку з великою заборгованістю приватного землеволодіння. Ці партії пропонували встановити трудову норму, понад яку землі в приватних володіннях мали відчужуватись. Відчуження мало проводитися шляхом викупу державою цих земель на основі оцінки нормальної дохідності, яку здійснюють місцеві земельні комітети. Викупна сума виплачується власникам викупними свідоцтвами — цінними паперами, які приносять певний дохід. "Суттєві пункти розбіжностей між аграрною програмою кадетів і аграрними програмами партій, що стоять лівіше, полягають у такому: кадети не відкидають права приватної власності на землю, вони тільки обмежують його рамками трудової норми, по-друге, кадети захищають викуп; по-третє, вони визнають право на наділення землею лише за населенням, яке займається землеробською працею.
Кадети, по суті, стоять за часткову націоналізацію землі з широким допуском обласного розпорядження нею (відображення основ муніципалізації)"3.
У М.М. Цитовича ми знаходимо продовження думки, яку розвинув Л. Ясно-польський щодо географічних відмінностей ведення сільського господарства, які склались історично.
Фактично це була одна з останніх робіт М. Цитовича, в якій він розглянув питання права на землю з економічного погляду та інші питання земельної політики, які виникли у зв'язку з відміною приватної власності на землю в 1917 p., а потім з її відновленням в 1918 р. у період становлення української державності з відміною "соціалістичного режиму". Автор проводить своє дослідження на тлі досвіду іноземних учених і країн, намагаючись зрозуміти, чому саме у нашому середовищі погляди противників приватної власності знайшли таку підтримку і розуміння в суспільстві та впливових партійних колах. Безсумнівним авторитетом для М. Цитовича в цьому питанні є А. Вагнер, який неупереджено намагається з'ясувати, що цінного є в соціалістичній критиці та в практичних пропозиціях соціалістів, одним з перших взявся переглянути засади того приватного суспільного устрою і в першу чергу — права приватної власності.
На думку М. Цитовича, можливість вільно розпоряджатись землею, як своєю власністю, підвищу є кредитоспроможність власника та сприяє тому, що земля поступово переходить до того, хто може використовувати її максимально ефективно та правильно. Прикладом може бути той факт, що з часу проведення селянської реформи дворянство втратило близько 40 % своєї землі, і сталося це, як стверджує автор, в основному з причини невмілого господарювання. До таких самих висновків приходить і Л.М. Яснопольський. Проаналізувавши статистичні дані стосовно мобілізації дворянської власності у своїй праці під назвою "Розвиток дворянського землеволодіння в сучасній Росії", він писав: "Частина дворянства розорюється і ніякою штучною підтримкою її не можна врятувати. Але залишається інша частини земельного дворянства, яка скуповує землі у своїх же розорюваних співбратів, раціоналізуючи господарство, відмежовуючись від барських традицій, постійно втрачаючи риси так званого дворянського типу — напіврантьє, напівчиновника...".
"Неземлеробський заробіток...підвищення заробітної плати і поліпшення становища робітників виявляються повністю можливими за існування приватної власності на землю"3. Усе це М. Цитович підтверджує фактами з новітньої, на той момент, історії.
Надзвичайно актуально та повчально звучать слова М. Цитовича і в наш час про те, що "...всі плани земельного влаштування, що обіцяють здійснення вимог зрівняльної справедливості, але водночас загрожують зниженням продуктивності землі, мають бути визнані шкідливими для інтересів суспільства".