Структурні елементи особистості

Людина є базовим елементом соціальних систем і суспільства в його соціальному вимірі, головною ланкою соціального устрою.

Відчуваючи на собі вплив існуючих соціальних структур і взаємозв'язків, людина одночасно є осередком змін у них. Тому вона є джерелом і продуктом суспільних відносин.

Соціологія розглядає особистість як суб'єкт соціальної взаємодії, аналізує її суто соціальні характеристики.

Вона чітко розрізняє поняття «людина», послуговуючись яким, вирізняють людську істоту як представника біологічного роду (пото заріепз);

«індивід» — конкретна людина, певний представник людського роду;

«індивідуальність» — набуті й успадковані особливі й специфічні якості (природні, соціальні, фізіологічні, психологічні), які і відрізняють одну людину від іншої.

Поняття «особистість» характеризує соціальні якості в людині.

Особистість — усталений комплекс якостей людини, набутих під впливом відповідної культури суспільства, конкретних соціальних груп і спільнот, до яких вона належить ідо життєдіяльності яких залучена.

Уявлення про людину має історичний характер (є змінним). В античності провідною була концепція людини розумної, головною ознакою якої є розумова діяльність. У Новий час утвердився погляд на людину як на діяльну особу.

Рушійні сили її активності намагався пояснити психоаналіз (3. Фройд), доводячи, що основою життя індивіда (зокрема, соціального) є інстинкти. Життєдіяльність є результатом боротьби двох основних інстинктів — сексуального та агресивного.

У XX ст. людину почали розглядати як складну сукупність природного і культурного: ментальна її діяльність підпорядкована напівсвідомим соціально-ціннісним координатам, які і обумовлюють її реакції у повсякденному житті.

Характерними рисами особистості є самосвідомість, ціннісні орієнтації, соціальні відносини, автономність, потреби, інтереси, мотиви тощо. Соціологічний погляд на особистість має на увазі передусім особливості і механізми її соціальної поведінки, спонукальними чинниками якої є потреби та інтереси.

Потреби — внутрішні стимули активності особистості, які забезпечують її самозбереження.

Потреби відображають об'єктивну залежність людини від зовнішнього світу, соціального середовища.

Американський психолог Абрахам Маслоу (1908—1970) виокремив серед них базові (постійні) і похідні (змінювані).

Базові потреби ієрархічні: нижчим їх рівнем є фізіологічні, матеріальні потреби, вищим — духовні.

До них відносять:

— фізіологічні, сексуальні (продовження роду, вгамування голоду, потреби у диханні, русі, в одязі тощо);

— екзистенційні (безпеки існування, впевненості у майбутньому, стабільності тощо);

— соціальні (належність до групи чи спільноти, спілкування, увага до себе, участь у спільній діяльності);

— престижні (повага інших, визнання і висока оцінка особистісних якостей, високий статус у суспільстві тощо);

— духовні (самовираження через творчість).

Фізіологічні й екзистенційні потреби А. Маслоу вважав первинними і вродженими (природними), інші — набутими (соціальними).

Природні потреби характеризують людину як біологічну істоту, соціальні — як продукт суспільного життя. З розвитком суспільства природні потреби людини соціологізуються, з часом вона потребує певного типу житла, одягу, певної якості їжі, що зумовлено конкретно-історичним розвитком суспільства, національними традиціями, релігією, моральними нормами тощо.

З потребами тісно пов'язаний інтерес — усвідомлення особистістю власних потреб. Потреби й інтереси є основою ціннісного ставлення особистості до навколишнього світу, регуляторами її соціальної поведінки.

Узгодження соціальної поведінки особистості із соціальними нормами груп, спільнот, суспільства відбувається завдяки цінностям.

Цінність — суспільне ставлення особистості, яке переносить її потреби та інтереси на матеріальні та духовні явища, надає їм визначальних соціальних ознак.

Індивід оцінює явища крізь призму існуючих у суспільстві ціннісних критеріїв, уявлень про справедливе, прекрасне, корисне тощо.

Сукупність індивідуальних і загальних, особистих, групових цінностей формує систему ціннісних орієнтацій особистості, якими вона керується у житті.

Ціннісні орієнтації особистості — соціальні цінності, які спрямовують діяльність і соціальну поведінку особистості.

Ціннісні орієнтації діють як певні соціальні настанови — соціально визначені загальні орієнтації особистості, які відображають її можливості діяти відповідно до об'єкта дії.

Людину як суб'єкта діяльності характеризують мотиви — усвідомлена потреба особистості (суб'єкта діяльності) у досягненні певних цілей.

Серед них виокремлюють матеріальні, духовні, економічні, соціальні, ідеологічні, релігійні та інші мотиви. Кожен із них має внутрішній поділ: наприклад, серед духовних мотивів вирізняють моральні, естетичні, релігійні, філософські тощо. У системах мотивів виділяють домінуючі або периферійні, провідні або другорядні.

Особистість є не тільки результатом, а й причиною соціально значущих дій в суспільному середовищі. Економічні, політичні, ідеологічні та соціальні відносини у певних типах суспільства виявляються по-різному, визначаючи соціальну якість людини, зміст і характер її діяльності.

Середньовічне релігійне світосприйняття, наприклад, консервувало актуальні для людини соціальні ролі і статуси, змінити які було дуже важко.

У Новий час, коли базовою якістю людини стала розумова діяльність, вона відчула себе більш вільною у соціальній поведінці.

Під час діяльності людина збагачує соціальність навколишнього середовища, виробляє особисте ставлення до світу. Свідченням цього ставлення стає її діяльність. У процесі взаємодії індивідів в конкретному соціальному середовищі формуються соціальні відносини, які виявляються в діяльності і поведінці особистості як її соціальна якість.

Соціальна якість особистості — сукупність взаємопов'язаних елементів, які зумовлені особливостями соціальної взаємодії особистості з іншими людьми у конкретних історичних умовах.

Соціальні якості людини утворюють соціальна мета її діяльності; її соціальні статуси і соціальні ролі; очікування щодо цих статусів і ролей з боку суспільства; норми і цінності (культура), якими людина керується в діяльності; система знаків, яку вона використовує; сукупність знань, що забезпечують виконання взятих на себе ролей, орієнтацію в навколишньому світі; рівень освіти і спеціальної підготовки; соціально-психологічні особливості; активність і ступінь самостійності у прийнятті рішень.

Кожна людина має власні ідеї, мету, думки і почуття, які визначають зміст і характер її поведінки. Однак для соціології істотне значення мають не індивідуальні, а соціальні (типові) думки і почуття людей, що виявляються в їхніх діях. Об'єктом соціологічних досліджень є не інтереси і відносини окремої особистості, а інтереси і відносини людей, що володіють спільними соціальними характеристиками і живуть у подібних обставинах, виконують соціальні дії у конкретних історичних умовах. Саме на підставі істотних соціальних якостей визначають соціальний тип особистості.

Соціальний тип особистості — результат взаємодії історико-культурних і соціально-економічних умов життєдіяльності людини, сукупність повторюваних якостей людини як істоти соціальної.

У соціології виокремлюють такі соціальні типи особистості:

а) ідеальний — втілює в собі особливості соціального ідеалу певного суспільства і задається актуальною ідеологією;

б) нормативний — репрезентує сукупність якостей особистості, необхідних для розвитку певного суспільства; формується сукупністю прагматичних потреб;

в) реально існуючий (модальний) — переважаючий тип особистості на певному етапі розвитку суспільства, який може суттєво відрізнятися від нормативного, ідеального типів; формується на рівні повсякденного життя і соціальних контактів.

Інша типологія особистості побудована на уявній трикомпонентній структурі, передбачаючи гармонійний, традиційний і технократичний типи.

Важливими компонентами структури особистості є пам'ять, культура і діяльність.

Пам'ять — система знань, засвоєних особистістю в процесі її життєдіяльності.

Вона є відображенням дійсності у певній системі наукового знання, повсякденних знаннях відповідно до мети, яку переслідує особистість.

Різновидом її є соціальна пам'ять, що стосується не окремої особистості, а групи, спільноти. Наприклад, історична пам'ять соціальної групи — відтворення ціннісно значущих певних історичних подій, бачення певних історичних постатей.

Культура особистості — сукупність соціальних норм і цінностей, якими особистість керується в процесі практичної діяльності.

Виявляється вона у процесі реалізації потреб та інтересів індивіда, визначає особливості, взаємодії суб'єктів соціального процесу.

Діяльність — цілеспрямований вплив суб'єкта на об'єкт.

Поза відносинами суб'єкта і об'єкта діяльність неможлива. Вона завжди пов'язана з активністю суб'єкта, яким є людина, соціальна спільнота.

Об'єктом діяльності можуть бути людина, матеріальні або духовні умови життя.

Особистість є соціально-історичною цінністю, її структурні елементи, взаємодіючи і розвиваючись, утворюють систему.

Результатом цієї взаємодії є переконання — стандарт, за допомогою якого людина виявляє свої соціальні якості. їх ще називають стереотипами (тривалі, повторювані).

У свідомості людей вони постають як емоційно окреслені образи, що поєднують в собі елементи опису, оцінки; як спрощений образ будь-якого явища дійсності і як схема, що фіксує деякі ознаки явищ, інколи неіснуючі, приписувані їм суб'єктивно.

Об'єктивним результатом стереотипізації є спрощене, схематичне, інколи близьке до істинного, інколи викривлене тлумачення дійсності.

Таке тлумачення є своєрідним психологічним бар'єром на шляху до подальшого пізнання дійсності. Неповний, однобічний опис факту дійсності, стереотипи, як правило, поєднуються із сильними емоційними почуттями (симпатія або антипатія, прийняття або неприйняття), традицією, звичаєм, зразками поведінки та оцінки. Стереотипи сприймаються індивідом некритично, засвоюються під впливом його соціального оточення.

Формування стереотипу відбувається у процесі безпосередньої взаємодії людини із соціальним середовищем, а також через пропаганду, навчання, виховання особистості.

Опосередкованою ланкою між метою суспільства та особистості є соціальна система.

На підставі того, як індивід стає елементом соціальної організації, інтегрується у суспільство, визначається спроможність соціальної організації впливати на особистість (соціалізувати її), а також здатність особистості піддаватися сторонньому впливу.

Вік у соціальному вимірі

Вік передусім є біологічною категорією, однак він є і важливою соціальною характеристикою індивіда, оскільки «впливає на відчування і вірування, бажання і прагнення, ідеї й інтереси, а через них на всю його поведінку, а через неї і на все соціальне життя» (П. Сорокін).

Знання свого віку, а значить свого місця, ролі в родині, суспільстві, свідчить про певний культурний рівень особистості.

Фактор віку є одним з критеріїв стратифікації у суспільстві, основною ознакою при визначенні кількості трудових ресурсів, рубежів початку та припинення трудової діяльності. У соціології існує поняття «віковий статус» — становище індивіда в суспільстві, обумовлене його віком.

У будь-якому суспільстві існують вікові ролі, норми, сукупність очікувань (наприклад, вважається, що діти віком 6—17 років повинні відвідувати школу). Вікові норми, які встановлюють у суспільстві до вікових груп, поділяють на формальні (голосувати можна з 18 років) і неформальні (уявлення про оптимальний вік для укладення шлюбу).

Життя людини має певні вікові стадії (етапи). Повний цикл життя утворюють дитинство, отроцтво, юність, зрілість і старість.

Кожен з вікових етапів має свої особливості (табл. 2.3).

Таблиця 2.3 Вікові етапи людського життя і їхні особливості

Етап людського життя	Віковий період	Головні особливості етапу
Дитинство	Від народження до 10 років	Головний вид діяльності — гра, швидке засвоєння первинних норм і цінностей, гострота і безпосередність сприйняття дійсності, відсутність спогадів і стереотипів
Отроцтво (підлітковий період)	Від 11— 12 до 14—15 років	Бажання самоутвердитися, неправильна оцінка своїх можливостей, гостра реакція на ставлення до себе інших, підвищена зацікавленість собою, прагнення до активного самоутвердження
Юність	1. Рання: 14—17 років 2. Пізня: 18—29 років	Професійне визначення, вирішення загальних світоглядних питань. Людина сповнена сил, спрямована на досягнення найсміливіших мрій, не боїться труднощів, відкрита для нового, відгукується на новації
Зрілість	Від 30 до 60 років	Період практичного самоутвердження і самореалізації. Людині властиві зрілість мислення, сформованість світогляду і життєвої позиції, економічна самостійність, моральна відповідальність. Найтриваліший і плідний період людського життя
Старість	Від 61 року до кінця життя	Зниження працездатності, відхід від активного професійного життя, погіршення стану здоров'я, схильність до консервативних поглядів і переконань, незадоволення навколишнім світом. З'являється мудрість, розуміння суті речей та їхньої реальної цінності

Вікові межі є умовними і не враховують індивідуальних особливостей людини. Тривалість життя залежить від природних (спадковість, повноцінний розвиток організму, навколишні природні умови), соціальних (рівень життя, розвиток медицини, соціальний захист людини) чинників.

Однак багато залежить і від самої людини (здоровий спосіб життя, оптимізм, активність, любов до життя і людей тощо).

Людське життя рано чи пізно завершується смертю. У різних релігійних системах, філософських концепціях, культурах проблема смерті розкриває ставлення людини до життя. В одних смерть сприймається як інший, відмінний від життя вид буття, нормальне явище, до якого готуються, яке спокійно сприймають; в інших — як катастрофа, остаточний кінець. Людина сьогодення, знаючи про свою унікальність, великі можливості, відчуває свою залежність від природних законів народження та смерті.

Погляди на потойбічне існування людини (осмислення її безсмертя) мають давню історію. В її різноманітності можна виокремити такі моделі символічного безсмертя:

— релігійна модель (тіло людини смертне, а душа її вічна);

— природна модель (людина є часткою космосу, Всесвіту, існує завдяки взаємоперетворенням органічного й неорганічного, живого і мертвого; смерті в такому вирі не існує, вона буденна, непомітна);

— творча (креативна) модель (людина продовжує життя у творіннях своїх розуму і рук);

— біологічна модель (передбачає продовження себе в нащадках).

У сучасній соціологічній думці відбувається інституціалізація таких напрямів, як соціологія дитинства та геронтосоціологія, об'єктами яких є певні вікові групи.

Соціологія дитинства. Цілеспрямована наукова діяльність з вивчення цих проблем почалася лише у XVIII ст., а такі галузі, як вікова психологія, педологія, етнографія дитинства сформувалися наприкінці XIX— на початку XX ст. У другій половині XX ст. дитинство стає об'єктом дослідження гуманітарних наук.

Соціологія дитинства — спеціальна галузь соціології, яка вивчає дитинство як соціальне утворення, його функції у суспільстві, взаємодію суспільства та дітей, державну політику в інтересах дітей.

Першими в царині безпосередньо соціології дитинства були праці американських дослідників Дж. Боссарда «Соціологія дитинства» (1948), Дж.Боссарда та Є. Болла «Соціологія дитинства» (1966), Р. Коллера «Соціологія дитинства» (1987). Найвпливовішими сучасними соціологічними школами у вивченні дитинства вважається німецька та американська.

У соціології виокремилося декілька підходів в аналізі проблем, пов'язаних із сучасним дитинством: субкультурний (розглядає особливості дитячої субкультури, інтереси, ціннісний світ дитини, способи осягнення світу); соціоправовий (аналізує стан та статус дітей в суспільстві); соціокультурний (досліджує символічні образи дитини в культурі, масовій свідомості, соціонормативні уявлення про вікові особливості); соціопедагогічний (вивчає особливості соціалізації дітей, стилю виховання, роль різноманітних інститутів соціалізації тощо).

У соціологічному сприйнятті дитинства помітні два протилежні підходи: сприйняття дитячої спільноти як частини соціальних відносин; погляд на дитячу спільноту як на групу, не включену до соціальних відносин, з до кінця не сформованою власною думкою.

Загалом діти є особливою соціально-демографічною групою населення віком від народження до 18 років, яка має свої специфічні потреби, інтереси та права, але не володіє достатньою спроможністю відстоювати і захищати їх перед суспільством. З правової точки зору дитина є самостійним суб'єктом права, тому на неї поширюється весь комплекс громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав людини.

Першим міжнародним документом, в якому ставилася проблема прав дитини, була Женевська декларація (1923), спрямована на створення умов, що забезпечують нормальний фізичний і психічний розвиток дитини, право дитини на допомогу, належне виховання, захист.

Генеральна Асамблея ООН 20 листопада 1959 року прийняла Декларацію прав дитини — документ, що регулює становище дитини в сучасному суспільстві. Він проголошує, що дитині незалежно від кольору шкіри, мови, статі, віри законом повинен бути забезпечений соціальний захист, надані умови та можливості, що дозволили б їй розвиватися фізично, розумово, морально, духовно. Висунуто вимоги щодо створення умов для здорової і нормальної життєдіяльності дитини, гарантування її свободи й гідності. Дитина повинна бути першою серед тих, хто одержує захист і допомогу, а також убезпеченою від усіх форм недбалого ставлення до неї, жорстокості й експлуатації. Документ, який проголосив, що людство зобов'язане дати дітям усе найкраще, надійно забезпечити дитинство, яке гарантує в майбутньому розвиток повнолітніх громадян, є Конвенція про права дитини, схвалена ООН 20 листопада 1989 року Україна ратифікувала в 1991 р. та внесла відповідні зміни до національного законодавства.

На підставі положень Конституції України і Конвенції ООН про права дитини у 2001 р. в Україні був прийнятий Закон «Про охорону дитинства», який визначає охорону дитинства стратегічним загальнонаціональним пріоритетом з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток, встановлює основні засади державної політики у цій сфері.

Геронтосоціологія. Старість є останнім періодом життєвого циклу людини, вона характеризується певними фізичними, психічними та соціальними змінами. На цьому віковому рубежі люди перестають працювати — йдуть на пенсію; перестають бути лідерами, керівниками; перестають бути дітьми — ховають своїх батьків; перестають бути батьками — їхні діти створюють власні родини; втрачають свої фізичні кондиції; усвідомлюють неминучість і близькість смерті. Соціальні зміни, які відбуваються з літньою людиною, виражає поняття «соціальна старість», у визначенні якої домінують якісний і хронологічний підходи. Якісний підхід виключає формально-вікові (кількісно виражені межі старості) і фіксує ступінь соціальної однорідності соціально-демографічної групи старих. Хронологічний підхід бере за основу «поріг старості», з яким пов'язане пенсійне забезпечення по старості, уподібнююче дуже різних за своєю активністю, працездатністю, здоров'ям людей. Геронтосоціологія синтезує обидва підходи і розглядає старість у єдності її конкретно-вікових, хронологічних показників із властивими цій групі в конкретному суспільстві соціальними ролями.

Сутність та особливості процесу старіння, старості як вікового етапу життя індивіда по-своєму пояснюють такі концепції:

а) теорія розсуспільнення (у старості відбувається усунення людини похилого віку із суспільства, обумовлене віковими особливостями старих, зацікавленістю суспільства у молодих працівниках, активних громадянах);

б) теорія активності (трактує старіння як одностороннє усунення старих із суспільного життя за наявності у них досить високого рівня активності);

в) теорія модернізації (низький статус людей похилого віку є наслідком модернізації та змін, які вона спричинила: збільшення чисельності старих людей і віку популяції, обов'язковий вихід на пенсію, зниження статусу літніх; втрата багатьма з них роботи, доходу; руйнування родини; знецінення старості як скарбниці мудрості і знання);

г) теорія вивільнення ресурсів і якості життя (наполягає на трансформації зовнішніх і внутрішніх обмежень, перетворення їх на актуальні особистісні можливості старих і людей похилого віку; позбавленні від традиційних ціннісних заборон, подолання міфів і догм соціального оточення);

ґ) концепція культури середини життя (виступає за максимальне віддалення глибокої старості шляхом «розмивання» життєвого простору зрілої особистості і її адаптації до вікових обмежень).

Група людей похилого віку не є однорідною. Серед них розрізняють дві групи — 60—75 років та понад 75 років, представники яких неоднакові за своїм психологічним і медичним станом. Для людей першої групи характерне збереження високого рівня активності мотиваційних складових. Найзначущішими проблемами для них є порушення соціально-психологічної адаптації і пов'язаний з цим психологічний дискомфорт.

Для представників другої на передній план виходять медичні проблеми, що стосуються погіршення здоров'я, слабкості.

Соціальні проблеми літніх та людей похилого віку пов'язані зі статусами пенсіонера, літнього, які в сучасному соціокультурному середовищі достатньо низькі та малопрестижні.

Відношення до старості характеризує існування двох полярних явищ — геронтофілії і геронтофобії. Добродійність, піклування про старих людей є формами прояву геронтофілії. Вона має давню історію, оскільки однією з важливих особливостей становлення людського суспільства була турбота про старих як охоронців соціально-психологічного досвіду колективу і джерело мудрості. Оформлення патріархальних відносин зумовлювало сакралізацію особистості старих, розвиток культу старого вождя. Дуже помітно це в іудейсько-християнській традиції, де біблійні пророки й апостоли персоніфікують суспільну мудрість. Особливо шанували старість у східних філософсько-етичних системах, насамперед у Давньому Китаї.

Однак після Другої світової війни у суспільній свідомості ставлення до старих погіршилося.

Закорінена у давнину і полярна до геронтофілії установка — геронтофобія (наприклад, звичай убивати старих). Негативні установки стосовно старих людей, що виникли на ранніх етапах людства в умовах убогості існування, впливають на мотиви поведінки, соціальне самопочуття і навіть стан здоров'я людей похилого віку, які вважають себе зайвими в суспільстві. Геронтофобія — це побоювання старих людей. Іноді під нею розуміють побоювання старості. Вороже ставлення до неї і страх перед власною старістю прийшли з далекого минулого, коли старій людині не було місця в громаді, коли її викидали власні діти, і це не викликало протесту ні в них, ні в їхній громаді. Геронтофобні установки стосовно старості і старих людей повинні бути піддані всебічній критиці.

Негативний погляд на старіння ґрунтується на дискримінаційній моделі, що розглядає його як процес руйнування чи занепаду фізичного і психічного здоров'я, інтелектуальних можливостей і соціальних взаємовідносин. Відповідно до такого мислення старий вік є «зло», фізичний чи моральний недолік і час підготовки до смерті. її часто розглядають з більшою симпатією, чим старість, оскільки смерть є звільненням від мук земного життя.

Християнська традиція завжди намагалася примирити вірних з думкою про смерть, готувати їх, наближати «двері у вічне життя».

Життя людей похилого віку відбувається під тиском стереотипів. Змушені жити в суспільстві люди похилого віку відчувають, що більше не належать до нього. Активність, діяльність і розваги молодих їм заборонені. Якщо старі люди висловлюють ті самі бажання, почуття і вимоги, що і молоді, світ несхвально дивиться на них. Стереотипи стосовно людей похилого віку породжують ейджизм — дискримінацію за віком, зневагу, негативне ставлення до людини через її вік. Це явище відображає глибоко затаєну тривогу деяких молодих і людей середнього (працездатного) віку, їхню особистісну відразу і відчуття ворожості до літніх осіб, їхніх хвороб.

Ейджизм поширюється не тільки на людей похилого віку, а й на всіх, кого дискримінують за віковою ознакою, а саме на дітей, оскільки вони ще не ведуть «звичайне доросле життя».

Концептуальною противагою ейджизму є усвідомлення того, що старість природна, вона є нагородою за правильно прожите життя, альтернативою протиприродності відходу з життя молодих людей.

Покоління і їх відносини

Покоління, їхні відносини є однією з найважливіших сил розвитку суспільства, а вікова стратифікація — умовою відтворення людського співтовариства. За словами К. Мангейма, діяльність покоління належить до «сил, які формують суспільство». Відносини поколінь пронизують всі інші суспільні зв'язки, вплітаються в них. Всю історію людства можна розглядати як зміну поколінь. У їх відносинах головною є передавання культурних цінностей.

Поняття «покоління» позначає різні аспекти родинної і вікової структури і суспільства. Його можна розглядати в різних аспектах: як ланку, ступінь, коліно в ланцюзі походження від загального предка, тобто як генерацію, генеалогічне покоління, межі якого окреслюються середнім віком (у жінок приблизно 25—ЗО років, у чоловіків — ЗО—33 роки); однорідну за віком групу людей (когорту); «хронологічне покоління», за допомогою якого характеризують час, протягом якого живе певне покоління, стадії онтогенезу, процесу соціалізації, життєвого шляху від дитинства до старості; як духовно-символічну, історико-культурну спільність сучасників, життя яких пов'язане з важливими історичними подіями, пройняте «духом часу», єдністю ідейних, моральних позицій (наприклад, повоєнне покоління).

Покоління — певна вікова когорта, що має окреслені межі (когорта однолітків), яку характеризують спільність умов формування і життєвого досвіду, однакові соціально-психологічні ознаки, соціальні ролі і функції.

Покоління та їх відносини досліджують генеалогія, психологія, антропологія, етнографія, історія, демографія та ін.

Соціологія досліджує соціальний зміст ідеї єдності поколінь, історичної наступності культури, особливості становища поколінь (статусу і ролей людей різного віку в суспільстві), взаємовідносини поколінь та ін. Конкретні взаємини представників різних поколінь можна зрозуміти тільки в контексті загальної соціальної ситуації, зважаючи на їх соціально-класову, ідейно-політичну неоднорідність суспільства, характер соціальних конфліктів, темп історичного розвитку.

Сучасний російський соціолог В. Лисовський виокремлює такі види поколінь:

а) демографічне покоління — сукупність однолітків, що народилися приблизно в один час і утворюють віковий шар населення;

б) антропологічне покоління — сукупність людей, які мають загальних предків;

в) історичне покоління (охоплює відрізок часу від народження батьків до народження дітей, тобто приблизно 20—25 років);

г) хронологічне покоління (функціонує у певний період часу);

ґ) символічне покоління — спільнота сучасників, життя яких збіглося з особливим періодом історії, зробивши їх свідками й учасниками його подій.

Істотною ознакою покоління є передусім вік, на підставі якого судять про належність індивіда до певного покоління.

Вік є об'єктивною межею, обумовленою природною диференціацією людей. Однак покоління і вікова група не тотожні. Вікова ознака фіксує кількісний аспект, але покоління відрізняються не тільки кількісними характеристиками. Соціологічне тлумачення покоління охоплює кілька вікових груп.

Межі поколінь не абсолютні, вони рухливі і залежать від періоду існування людського суспільства, тривалості життя, а ті — від соціально-економічних, політичних, історичних та інших факторів. Не менш істотною є соціальна ознака покоління, яка надає йому якісну визначеність: зміст соціальної діяльності, спрямованість його соціальних дій. Покоління характеризуються також кількісними параметрами, статевим співвідношенням, професійною диференціацією, етнічним складом тощо.

Соціологічний аналіз проблем поколінь зосереджується передусім на внутріпоколінних і міжпоколінних відносинах.