Проаналізуйте феномен гуманізму та натурфілософію доби Відродження

Гуманізм (від латинського - людяний) - переконання, що грунтується на самоценности людини як особі, його праві на свободу, щасті, благополуччя. Гуманізм мав тривалу передісторію в античності і середньовіччі, але як широкий громадський рух, що має найважливіші політичні, соціальні і моральні застосування, він складається уперше саме в епоху відродження. Суперечка йшла принципиальный новому світоглядному, моральному і політичному ідеалі. Критиці і осмисленню піддавалася схоластика, тобто безплідне, відірване від життя умствование. Вівся також пошук шляхів узгодження інтересів людей.

Основу людських відносин, вважали гуманісти, складають любов, дружба, взаємоповага, що не уперечить захисту приватного інтересу і індивідуалізму. Гуманізм, в зв'язку з цим показова творчість Данте, ставить питання про істинне благородство людини.

Натурфілософія (від латів. natura - "природа") - Спроба представити і пояснити природу, грунтуючись на результатах, отриманих науковими методами, з метою знайти відповіді на деякі філософські питання. Займається найважливішими природничонауковими поняттями пізнанням зв'язків і закономірностей явищ природи.

Кінцевою метою натурфілософії є вже науково обгрунтована і очищена космологія і космогонія.

У цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним. У центрі уваги останнього була людина. Характерною рисою світогляду епохи

Відродження є орієнтація на мистецтво. Адже саме за допомогою мистецтва змальовується розмаїтий світ людського буття та його величезна цінність. Саме людина, її тілесність, почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюються і змальовуються такими, якими вони є насправді: не носієм гріховності (Середньовіччя), а як вища цінність і онтологічна реальність.

Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з'являється відчуття особистої сили й таланту. Ідеалом людини епохи

Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відродження є її гуманізм.

Визначний мислитель цього періоду Піко делла Мірандола (1463–1494) так розумів людину. Бог, створивши людину і зробивши її центром світу, звернувся до неї з такими словами: "Не даю тобі, Адаме, ні певного місця, ні власного образу, ні особливого обов'язку, щоб і місце, і лице, й обов'язок ти мав за власним бажанням згідно з твоєю волею та твоїми рішеннями. Образ решти творінь визначений в межах законів, які я встановив. Ти ж без перешкод визначиш свій образ за своїм рішенням, під владу якого я тебе віддаю".

Отже, представники натурфілософського напряму філософії епохи Відродження намагалися зрозуміти природу оточуючого світу, спираючись на наукові, емпірично доведені а не на християнські релігійні доктрини, як це було в епоху Середньовіччя. Тому саме цей напрям найбільшою мірою стимулював бурхливий розвиток природничого знання, яке згодом визначатиме світоглядну основу Нового часу.

Бог дав людині свободу волі, вона сама має вирішити свою долю, визначити своє місце у світі, Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від решти природних істот. Людина стає Хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного життя та волі. Такої сили і такої влади своєї над усім сущим не знала ні антична, ні середньовічна людина. Значну роль в утвердженні нового погляду на людину відіграла соціальна група людей, що називалася в Італії гуманістами.