Отож розглянемо людину детальніше. 2 страница

Дру­га скла­до­ва час­ти­на тер­мі­на "еко­сис­те­ма" вка­зує, по-пер­ше, на мо­но­цен­трич­ність сис­те­ми, по-дру­ге, на те, що сис­те­ма мо­же бу­ти і бі­оло­гіч­ною, і (або) со­ці­аль­ною. Для цього слід змі­ни­ти ли­ше мо­дель об'єкта дос­лі­джень (об'єкт-об'єктну на суб'єкт-суб'єктну) (Пре­об­ра­жен­ский, Райх, 1988 р.).

Під те­ри­то­рі­аль­ною ан­тро­по­еко­сис­те­мою (ТА­ЕС) ро­зу­мі­ють та­ку еко­ло­гіч­ну сис­те­му, де лю­ди­на є цен­траль­ним еле­мен­том, а всі ін­ші роз­гля­да­ють­ся як її життєве се­ре­до­ви­ще. Те­ри­то­рі­аль­на ан­тро­по­еко­сис­те­ма знач­ною мі­рою є си­но­ні­мом ан­тро­по­ген­ної еко­сис­те­ми, під якою ро­зу­міється пов­ніс­тю або час­тко­во змі­не­на лю­ди­ною при­род­на еко­сис­те­ма (Ви­ног­ра­дов, 1988 р.).

Ло­гіч­на мо­дель ТА­ЕС по­ка­за­на на рис. 1.1.

Рис. 1.1. Модель територіальної антропоекосистеми

Ан­тро­по­еко­сис­те­ма – це еко­сис­те­ма, у якій про­хо­дить життєді­яль­ність лю­ди­ни. Во­на скла­дається з су­куп­нос­ті ком­по­нен­тів і про­це­сів, що їх пов'язу­ють в кон­крет­но­му прос­то­рі у пев­ний час. Кож­на ан­тро­по­еко­сис­те­ма ха­рак­те­ри­зується пев­ною внут­рішньою од­но­рід­ніс­тю і по­міт­но від­різ­няється від су­сід­ніх ан­тро­по­еко­сис­тем (Се­ме­нюк, 2002 р.).

Уяв­лен­ня про ан­тро­по­еко­сис­те­му має за­галь­но­на­уко­вий зміст і мо­же ши­ро­ко ви­ко­рис­то­ву­ва­ти­ся як ба­зо­ва мо­дель для ви­рі­шен­ня різ­них зав­дань еко­ло­гії лю­ди­ни.

По­ня­тійно-тер­мі­но­ло­гіч­ну ба­зу еко­ло­гіч­ної на­уки ста­нов­лять ба­га­то різ­них тер­мі­нів. Яд­ро цієї ба­зи ут­во­рю­ють по­нят­тя і тер­мі­ни, що ха­рак­те­ри­зу­ють ос­нов­ні час­ти­ни і бло­ки ан­тро­по­еко­сис­те­ми.

До по­нять, що ха­рак­те­ри­зу­ють бло­ки ке­ро­ва­ної час­ти­ни сис­те­ми, на­ле­жать перш за все "лю­ди­на" (на­се­лен­ня) і "се­ре­до­ви­ще" (див. рис. 1.1). При цьому мається на ува­зі, що во­ни є уза­галь­ню­ючи­ми ка­те­го­рі­ями, які від­би­ва­ють склад­ні, час­то ієрар­хіч­ні гру­пи по­нять і тер­мі­нів. Так ієрар­хіч­на гру­па, ви­ді­ле­на за бі­оло­гіч­ною оз­на­кою, фор­мується та­ки­ми: лю­ди­на – ін­ди­від, гру­па (за стат­тю і ві­ком), кон­сти­ту­ці­ональ­ний тип, ра­са, люд­ство; а ієрар­хіч­на гру­па, ви­ді­ле­на за со­ці­аль­ною оз­на­кою, та­ки­ми: лю­ди­на – со­ці­аль­на осо­бис­тість, сім'я, гру­па на­се­лен­ня, клас, сус­піль­ство, люд­ство.

У свою чер­гу, "се­ре­до­ви­ще" – уза­галь­ню­юче по­нят­тя, яке охоп­лює умо­ви жит­тя лю­ди­ни (на­се­лен­ня). Ці умо­ви виз­на­ча­ють­ся су­куп­ніс­тю явищ, що ма­ють різ­не по­хо­джен­ня і ха­рак­тер: при­род­них, со­ці­аль­них, еко­но­міч­них. Для кож­но­го з них умов­но вве­де­ний тер­мін, що поз­на­чає те­ри­то­рі­аль­ний тип се­ре­до­ви­ща з ви­ра­же­ною склад­ною струк­ту­рою. Так, скла­до­ви­ми при­род­но­го се­ре­до­ви­ща мо­жуть бу­ти: ге­охі­міч­не і вод­не або бі­оген­не і абі­оген­не то­що (Пре­об­ра­жен­ский, Райх, 1988 р.).

Спе­ци­фіч­ні зв'яз­ки в ан­тро­по­еко­ло­гіч­ній сис­те­мі від­би­ває по­нят­тя адап­та­ція – внут­рішньо­сис­тем­ні про­це­си при­ве­ден­ня у від­по­від­ність час­тин і бло­ків ТА­ЕС. Про­це­си, пок­ла­де­ні в ос­но­ву адап­та­ції, ха­рак­те­ри­зу­ють­ся ря­дом взаємо­пов'яза­них по­нять і тер­мі­нів. Пер­ша гру­па сто­сується ме­ха­ніз­мів адап­та­ції – со­ці­аль­них і бі­оло­гіч­них. Со­ці­аль­ні ме­ха­ніз­ми адап­та­ції пов'яза­ні із різ­ни­ми спо­со­ба­ми за­хис­ту чи ізо­ля­ції лю­ди­ни від нес­при­ят­ли­вих впли­вів се­ре­до­ви­ща та ме­то­да­ми пе­рет­во­рен­ня се­ре­до­ви­ща в ба­жа­но­му для лю­ди­ни нап­рям­ку. Бі­оло­гіч­ні ме­ха­ніз­ми адап­та­ції пов'яза­ні з мор­фо­ло­гіч­ною, фі­зі­оло­гіч­ною та по­ве­дін­ко­вою адап­та­цією. Стан адап­то­ва­нос­ті ви­ра­жається нап­ру­жен­ням, вто­мою, хво­ро­бою. Нап­ря­ми про­це­сів адап­та­ції поз­на­ча­ють по­нят­тя­ми ево­лю­ційна, ди­на­міч­на, фун­кці­ональ­на адап­та­ція.

Дру­га гру­па по­нять і тер­мі­нів ха­рак­те­ри­зує ста­ни лю­ди­ни і се­ре­до­ви­ща, які від­би­ва­ють здат­ність до адап­та­ції і до­сяг­ну­тий при цьому ре­зуль­тат. Так, при ха­рак­те­рис­ти­ці не­од­на­ко­вої здат­нос­ті адап­та­ції лю­ди­ни (на­се­лен­ня) до не­адек­ват­них умов се­ре­до­ви­ща ви­ко­рис­то­вується по­нят­тя "адап­та­ційні ти­пи лю­дей" (прик­ла­ди – "сприн­тер", "стайєр", "мікст"), а для ха­рак­те­рис­ти­ки не­од­на­ко­во­го ре­зуль­та­ту адап­та­ції до різ­них умов нав­ко­лишньо­го се­ре­до­ви­ща (пе­ре­важ­но при­род­но­го) – по­нят­тя "адап­тив­ні ти­пи" (Пре­об­ра­жен­ский, Райх, 1988 р.).

Іс­ну­ючі тер­мі­ни, що ха­рак­те­ри­зу­ють стан нав­ко­лишньо­го се­ре­до­ви­ща і стан лю­ди­ни (на­се­лен­ня), умов­но на­ве­деш дво­ма ва­рі­ан­та­ми: се­ре­до­ви­ще "спри­ят­ли­ве" для жит­тя і гос­по­дарсь­кої ді­яль­нос­ті лю­ди­ни (на­се­лен­ня) і "нес­при­ят­ли­ве". Звід­си і на­бір тер­мі­нів: се­ре­до­ви­ще здо­ро­ве (ком­фор­тне) чи нез­до­ро­ве (дис­ком­фор­тне), па­то­ген­не чи са­но­ген­не, екстре­маль­не то­що.

Кри­те­рі­ями фун­кці­ону­ван­ня (кри­те­рі­ями ефек­тив­нос­ті) ТА­ЕС є здо­ров'я лю­ди­ни (на­се­лен­ня) та со­ці­аль­но-тру­до­вий по­тен­ці­ал на­се­лен­ня (мож­ли­вість його від­тво­рен­ня і роз­ши­рен­ня).

1.3. Вивчення здоров'я людських популяцій

Здо­ров'я лю­ди­ни – один із го­лов­них ін­тег­раль­них по­каз­ни­ків пе­рет­во­рень, що від­бу­ва­ють­ся в су­час­ну епо­ху, і од­но­час­но го­лов­ний об'єкт уп­рав­лін­ня в сус­піль­стві, яке ке­рується найбільш прог­ре­сив­ни­ми со­ці­аль­ни­ми за­ко­на­ми. Здо­ров'я вив­чається на ін­ди­ві­ду­аль­но­му і по­пу­ля­ційно­му рів­нях. У пер­спек­ти­ві з роз­вит­ком еко­ло­гії лю­ди­ни об'єктом вив­чен­ня ста­не і та­кий гло­баль­ний рі­вень здо­ров'я, як здо­ров'я люд­ства в ці­ло­му, і його майбутнє як фун­да­мен­таль­ний ас­пект но­ос­фе­ро­ге­не­зу (Каз­на­чеєв В.П., 1988 р.).

Ю.Г. Пу­за­чен­ко (1988 р.) вва­жає, що ос­нов­ним ме­то­дом дос­лі­джен­ня в еко­ло­гії лю­ди­ни має бу­ти спос­те­ре­жен­ня, ос­кіль­ки ек­спе­ри­мен­ти на лю­дях час­то не при­пус­ти­мі з етич­них по­зи­цій. То­му ефек­тив­ним ме­то­дом бу­де спе­ці­аль­но ор­га­ні­зо­ва­не спос­те­ре­жен­ня за ре­аль­ним об'єктом. Ана­лі­зу­ючи по­ве­дін­ку ан­тро­по-еко­сис­те­ми – об'єкта дос­лі­джен­ня в її ре­ак­ці­ях на зов­ніш­ні впли­ви, дос­лі­джу­ючи її са­мо­роз­ви­ток на фо­ні цих зов­ніш­ніх впли­вів, прин­ци­по­во мож­на от­ри­ма­ти дос­тат­ню ін­фор­ма­цію про об'єктив­ні за­ко­ни, що ке­ру­ють її по­ве­дін­кою.

Для ви­рі­шен­ня на­уко­во-прик­лад­них зав­дань з еко­ло­гії лю­ди­ни дос­лі­джен­ня про­во­дять на різ­них прос­то­ро­вих рів­нях, які мож­на по­ді­ли­ти на три ос­нов­них: ло­каль­ний, ре­гі­ональ­ний і гло­баль­ний. Кож­но­му з цих рів­нів від­по­ві­дає своя спе­ци­фі­ка дос­лі­джен­ня і влас­ти­ві тіль­ки да­но­му рів­ню ши­ро­та і гли­би­на дос­лі­джу­ва­них про­це­сів. Для кож­но­го рів­ня ха­рак­тер­ний свій кар­тог­ра­фіч­ний мас­штаб, як кар­тог­ра­фіч­них дже­рел, що ви­ко­рис­то­ву­ють­ся, так і кар­тог­ра­фіч­но­го офор­млен­ня кін­це­вих ре­зуль­та­тів дос­лі­джен­ня (Гринь и др., 2003 р.).

Ло­каль­ні дос­лі­джен­ня з еко­ло­гії лю­ди­ни спря­мо­ва­ні на вив­чен­ня кон­крет­них по­пу­ля­цій лю­дей в ре­аль­ній об­ста­нов­ці не­ве­ли­ко­го ре­гі­ону чи ок­ре­мо­го району ве­ли­ко­го міс­та. Во­ни від­по­ві­да­ють ве­ли­ко­мас­штаб­ним дос­лі­джен­ням у ге­ог­ра­фії та су­між­них з нею дис­цип­лі­нах. При ло­каль­них дос­лі­джен­нях ви­ко­рис­то­ву­ють мас­шта­би 1:10 000‑1:50 000.

Ан­тро­по­еко­ло­гіч­ні дос­лі­джен­ня ре­гі­ональ­но­го рів­ня здійсню­ють­ся на до­сить ве­ли­ких те­ри­то­рі­ях (об­ласть, край) з ви­ко­рис­тан­ням для фік­са­ції ма­те­рі­алів і кін­це­во­го по­дан­ня ін­фор­ма­ції ге­ог­ра­фіч­них карт мас­шта­бу 1:100 000‑1:500 000. Гло­баль­ні дос­лі­джен­ня спи­ра­ють­ся на ви­ко­рис­тан­ня кар­тог­ра­фіч­них ма­те­рі­алів мас­шта­бу від 1:1 000 000 і більш дріб­них.

В ос­но­ву всіх дос­лі­джень з еко­ло­гії лю­ди­ни пок­ла­де­ні спіль­но­ти лю­дей, то­му важ­ли­во пра­виль­но об­ра­ти по­каз­ни­ки, які б адек­ват­но ха­рак­те­ри­зу­ва­ли ці спіль­но­ти. До та­ких по­каз­ни­ків якос­ті на­се­лен­ня на­ле­жать ко­ефі­цієнти на­ро­джу­ва­нос­ті, смер­тнос­ті, зах­во­рю­ва­нос­ті, ін­ва­лід­нос­ті, да­ні про ві­ко­ву і ста­те­ву струк­ту­ри кон­крет­ної спіль­но­ти, її ос­віт­ній і про­фе­сійний склад, рі­вень фі­зич­но­го роз­вит­ку ді­тей, мо­раль­ні прин­ци­пи, по­лі­тич­ну са­мос­ві­до­мість, со­ці­аль­ну за­хи­ще­ність, міг­ра­ції, кіль­кість од­ру­жень та роз­лу­чень.

Ре­зуль­та­ти всіх про­це­сів життєді­яль­нос­ті людсь­кої спіль­но­ти скон­цен­тро­ва­ні в по­пу­ля­ційно­му здо­ров'ї. По­каз­ни­ком по­га­но­го по­пу­ля­ційно­го здо­ров'я є пе­ред­час­на смер­тність на­се­лен­ня. Смер­тність є ін­тег­раль­ною ха­рак­те­рис­ти­кою, яка виз­на­чається як зов­ніш­ні­ми чин­ни­ка­ми – впли­вом при­род­них і со­ці­аль­них умов, ви­роб­ни­чих тех­но­ло­гій та ін., так і внут­ріш­ні­ми влас­ти­вос­тя­ми на­се­лен­ня те­ри­то­рії про­жи­ван­ня – ге­не­тич­ним ти­пом, рів­нем адап­та­ції, при­род­ни­ми умо­ва­ми роз­вит­ку і зга­сан­ня людсь­ко­го ор­га­ніз­му. За пов­но­тою ві­доб­ра­жен­ня ста­ну людсь­кої по­пу­ля­ції смер­тність мож­на зіс­та­ви­ти ли­ше із зах­во­рю­ва­ніс­тю на­се­лен­ня, хо­ча, на наш пог­ляд, зах­во­рю­ва­ність як ха­рак­те­рис­ти­ка ста­ну по­пу­ля­ції заз­нає біль­шо­го впли­ву суб'єктив­них чин­ни­ків. До важ­ли­вих по­каз­ни­ків якос­ті здо­ров'я на­ле­жить се­ред­ня очі­ку­ва­на три­ва­лість жит­тя. Во­на силь­но ва­ріює як за шка­лою ча­су, так і в ге­ог­ра­фіч­но­му прос­то­рі.

Для ха­рак­те­рис­ти­ки ре­гі­ональ­них від­мін­нос­тей у рів­ні по­пу­ля­ційно­го здо­ров'я ви­ко­рис­то­вується ко­ефі­цієнт су­мар­ної оцін­ки здо­ров'я на­се­лен­ня. Ве­ли­чи­на цього ко­ефі­цієнта яв­ляє со­бою ран­го­ве міс­це ре­гі­ону. При ран­жу­ван­ні ре­гі­онів за якіс­тю здо­ров'я ви­ко­рис­то­ву­ють та­кож по­каз­ни­ки ди­тя­чої смер­тнос­ті, се­редньої очі­ку­ва­ної три­ва­лос­ті жит­тя жі­нок і чо­ло­ві­ків, стан­дар­ти­зо­ва­ний ко­ефі­цієнт смер­тнос­ті (Гринь и др., 2003 р.).

Ан­тро­по­ло­гіч­ну об­ста­нов­ку в ре­гі­оні ха­рак­те­ри­зу­ють пе­ре­важ­но три гру­пи чин­ни­ків. Пер­ша гру­па по­каз­ни­ків дає змо­гу оці­ню­ва­ти при­род­ні умо­ви дос­лі­джу­ва­них те­ри­то­рій і ви­ра­жається рів­нем ком­фор­тнос­ті при­род­но­го се­ре­до­ви­ща для жит­тя на­се­лен­ня. Дру­га гру­па по­каз­ни­ків ха­рак­те­ри­зує сту­пінь заб­руд­нен­ня і дег­ра­да­ції нав­ко­лишньо­го се­ре­до­ви­ща в ре­зуль­та­ті тех­но­ген­ної ек­спан­сії на при­род­не се­ре­до­ви­ще. Оцін­ка всієї су­куп­нос­ті по­каз­ни­ків дру­гої гру­пи ви­ра­жається че­рез ком­плек­сний по­каз­ник – сту­пінь де­те­рі­оро­ва­нос­ті життєво­го прос­то­ру дос­лі­джу­ва­них спіль­нот лю­дей. Тре­тя гру­па дає ре­аль­не уяв­лен­ня про со­ці­аль­но-еко­но­міч­ну си­ту­ацію в ре­гі­оні. Ком­плек­сна оцін­ка ду­же ве­ли­кої кіль­кос­ті со­ці­аль­но-еко­но­міч­них чин­ни­ків дає змо­гу от­ри­ма­ти ін­декс со­ці­аль­но­го бла­го­по­луч­чя на­се­лен­ня.

У ро­бо­тах з еко­ло­гії лю­ди­ни пос­тійно ви­ко­рис­то­ву­ють­ся ме­то­ди і ре­зуль­та­ти фі­зи­ко-ге­ог­ра­фіч­них дос­лі­джень, ос­кіль­ки при­род­ні чин­ни­ки є важ­ли­вою скла­до­вою час­ти­ною се­ре­до­ви­ща іс­ну­ван­ня лю­ди­ни. Ге­ог­ра­фіч­ні ме­то­ди да­ють мож­ли­вість оці­ню­ва­ти об'єми по­лю­тан­тів у зов­нішньо­му се­ре­до­ви­щі; бі­оге­охі­міч­ні ви­яв­ля­ти бі­оге­охі­міч­ні про­він­ції і те­ри­то­рії по­ши­рен­ня бі­оге­охі­міч­них ен­де­міч­них зах­во­рю­вань.

Ме­то­ди су­час­ної ан­тро­по­ло­гії да­ють змо­гу про­во­ди­ти вив­чен­ня мор­фо-фі­зі­оло­гіч­них особ­ли­вос­тей різ­них груп на­се­лен­ня, ви­яв­ля­ти адап­тив­ні ти­пи ни­ніш­ніх по­пу­ля­цій лю­дей. Ет­ног­ра­фія да­ла ме­то­ди вив­чен­ня особ­ли­вос­тей ет­ніч­ної струк­ту­ри на­се­лен­ня, на­ці­ональ­них зви­чок, ра­ці­онів хар­чу­ван­ня та ін. Еко­но­мі­ка зба­га­ти­ла еко­ло­гію лю­ди­ни мож­ли­віс­тю от­ри­му­ва­ти ха­рак­те­рис­ти­ки гос­по­дар­ства ре­гі­онів, ок­ре­мих га­лу­зей і ви­дів ви­роб­ниц­тва. Со­ці­оло­гія да­ла ме­то­ди­ки со­ці­оло­гіч­них опи­ту­вань, вив­чен­ня со­ці­аль­ної струк­ту­ри на­се­лен­ня, бю­джет­них об­сте­жень, со­ці­оло­гіч­но­го мо­ні­то­рин­гу. Ба­га­то ме­то­дів за­по­зи­че­но з різ­них роз­ді­лів бі­оло­гії (Гринь и др., 2003 р.).

Сис­те­му ме­то­дів, що за­без­пе­чу­ють вив­чен­ня ан­тро­по­еко­сис­тем, схе­ма­тич­но зоб­ра­же­но на рис. 1.2.

Важ­ли­ве зна­чен­ня в еко­ло­гії лю­ди­ни має прог­но­зу­ван­ня. Ви­ді­ля­ють та­кі ви­ди ан­тро­по­еко­ло­гіч­них прог­но­зів (за Гринь и др., 2003 р.):

· ре­гі­ональ­ний прог­ноз – спря­мо­ва­ний на на­уко­ве пе­ред­ба­чен­ня ста­ну се­ре­до­ви­ща іс­ну­ван­ня лю­ди­ни і пов'яза­них з ним де­мог­ра­фіч­них, со­ці­аль­них, са­но­ло­гіч­них особ­ли­вос­тей кон­крет­но­го ре­гі­ону на за­да­ний пе­рі­од;

· дос­лід­ниць­кий прог­ноз – спря­мо­ва­ний на пе­ред­ба­чен­ня ре­зуль­та­тів впли­ву при­род­них, со­ці­аль­но-еко­но­міч­них, еко­ло­го-гі­гієніч­них, гос­по­дарсь­ко-по­бу­то­вих і ви­роб­ни­чих умов у їх взаємо­дії на життєді­яль­ність на­се­лен­ня ре­гі­ону;

· прог­рам­ний прог­ноз – пе­ред­ба­чає здійснен­ня ря­ду за­по­біж­них за­хо­дів що­до за­хис­ту від заб­руд­нен­ня нав­ко­лишньо­го се­ре­до­ви­ща району ток­сич­ни­ми ре­чо­ви­на­ми;

· ор­га­ні­за­ційний прог­ноз – виз­на­чає кон­крет­ні стро­ки про­ве­ден­ня ро­біт, но­ві майдан­чи­ки для бу­дів­ниц­тва, ви­яв­ляє більш без­печ­ні те­ри­то­рії для роз­мі­щен­ня на­се­ле­них пун­ктів, пе­ред­ба­чає за­хо­ди що­до збіль­шен­ня ши­ри­ни са­ні­тар­но-за­хис­них зон, за­мі­ни про­до­воль­чих сільсь­ко­гос­по­дарсь­ких куль­тур на тех­ніч­ні.

Рис. 1.2. Методи вивчення антропоекосистем

З по­зи­цій сис­тем­но­го під­хо­ду струк­тур­ну ор­га­ні­за­цію лю­ди­ни в її ці­ліс­нос­ті мож­на на­вес­ти у виг­ля­ді пі­ра­мі­ди (рис. 1.3).

В її ос­но­ву пок­ла­де­но фі­зич­не ті­ло, пси­хіч­на скла­до­ва (ін­те­лек­ту­аль­но-емо­ційна сфе­ра – се­ред­ня час­ти­на пі­ра­мі­ди і ду­хов­на скла­до­ва – вер­ши­на пі­ра­мі­ди. Пі­ра­мі­да має свої прин­ци­пи і за­ко­ни ор­га­ні­за­ції. Ця ор­га­ні­за­ція ієрар­хіч­на і ке­ру­ючим її еле­мен­том є вер­ши­на.

Прос­то­ро­вим ас­пек­том фун­кці­ону­ван­ня фі­зич­ної скла­до­вої є об­мін із зов­ніш­нім се­ре­до­ви­щем, так зва­ний життєвий прос­тір.

Фі­зич­не ті­ло

Рис. 1.3. Структурна організація людини (піраміда Маслоу)

Фор­ми та­ко­го об­мі­ну – жив­лен­ня, ди­хан­ня, біоенер­го­об­мін. Прос­то­ро­вим ас­пек­том фун­кці­ону­ван­ня пси­хіч­ної під­сис­те­ми є пси­хо­об­мін. Сю­ди на­ле­жить вплив людсь­ко­го ото­чен­ня на рів­ні мірог­ру­пи, ко­лек­ти­ву, сус­піль­ства. Зов­ніш­нім ви­явом ду­хов­ної під­сис­те­ми є ду­хов­ні за­ко­ни, за­ко­ни мо­ра­лі, за­галь­но­людсь­кі цін­нос­ті (Гон­ча­рен­ко, 2003 р.).

Взаємо­від­но­шен­ня між еле­мен­та­ми все­ре­ди­ні пі­ра­мі­ди під­ля­га­ють за­ко­нам гар­мо­нії (пра­ви­ло зо­ло­то­го пе­ре­рі­зу), що за­без­пе­чує її ди­на­міч­ну стійкість і мож­ли­вос­ті роз­вит­ку. Кож­ний з трьо­х рів­нів сис­те­ми "Лю­ди­на" роз­гля­дається як під­сис­те­ма, ор­га­ні­зо­ва­на за тим же прин­ци­пом, що і ці­ла сис­те­ма. У під­сис­те­мах пер­шо­го по­ряд­ку ви­ді­ля­ють під­сис­те­ми дру­го­го по­ряд­ку і т.д. Під­сис­те­ми всіх по­ряд­ків фун­кці­ону­ють у від­нос­но ав­то­ном­них ре­жи­мах, але за умо­ви дот­ри­ман­ня прин­ци­пів взаємозв'яз­ку і під­по­ряд­ку­ван­ня ниж­чо­го рів­ня ви­що­му. То­му на будь-які впли­ви лю­ди­на ре­агує як єди­не ці­ле. Дос­лі­джен­ня лю­ди­ни як єди­но­го ці­ло­го ста­но­вить прин­цип хо­ліз­му (Апа­на­сен­ко, По­по­ва, 2000 р.).

Ве­ли­ке зна­чен­ня для ро­зу­мін­ня еко­ло­гіч­них взаємозв'яз­ків з нав­ко­лиш­нім сві­том має ос­мис­лен­ня кос­моп­ла­не­тар­но­го фе­но­ме­на лю­ди­ни з по­зи­цій но­вої фі­ло­софсь­ко-сві­тог­ляд­ної плат­фор­ми сві­то­вої на­уки, яка ба­зується на пе­ре­хо­ді від ньюто­нівсь­коі ре­чо­вин­но-ме­ха­ніч­ної па­ра­диг­ми до ейнштейнівсь­кої мо­де­лі енер­го­ін­фор­ма­ційно­го ас­пек­ту в піз­нан­ні Бут­тя; но­вої мо­де­лі сві­ту і лю­ди­ни; взаємо­дії сві­тог­ля­ду Схо­ду і За­хо­ду, фор­му­ван­ня єди­ної пла­не­тар­ної куль­ту­ри; фор­му­ван­ня уяв­лен­ня про лю­ди­ну як про ба­га­то­рів­не­ву кос­міч­ну іс­то­ту, яка має фі­зич­ний і енер­го­ін­фор­ма-ційний пла­ни (Гу­ля­ев, Го­дик, 1983; Вол­ков, По­ли­кар­пов, 1993; Каз­на­чеєв, 1991; Каз­на­чеєв, Спи­рин, 1991; Аки­мов, Та­ра­сен­ко, Ши­пов, 1995; Каз­на­чеєв, Тро­фи­мов, 1997; Вол­чен­ко, 2001; Ва­силь­чук, 2003; Гон­ча­рен­ко, 2003 та ін.).

Фун­да­мен­таль­ною ос­но­вою уяв­лень про кос­моп­ла­нет­ра­ний фе­но­мен лю­ди­ни є до­сяг­нен­ня в га­лу­зях кван­то­вої фі­зи­ки, пси­хо­фі­зи­ки, віб­ра­ційної ме­ди­ци­ни, нейро­фі­зі­оло­гії, а та­кож пе­ре­ос­мис­лен­ня ста­ро­дав­ніх фі­ло­софсь­ких учень про Кос­мос, При­ро­ду і Лю­ди­ну.

Фор­му­ла А. Ейнштейна Е = т с² да­ла змо­гу зро­зу­мі­ти су­час­ним уче­ним зв'язок енер­гії і ре­чо­ви­ни, уяви­ти внут­ріш­ню єдність лю­ди­ни і наб­ли­зи­ти­ся до ро­зу­мін­ня її "тон­кої струк­ту­ри". Ре­чо­ви­на (тоб­то мо­ле­ку­ляр­но-атом­ний рі­вень) – це суб­стан­ція, яка ство­рюється внас­лі­док віб­ра­ції енер­гії, тоб­то це – "зат­вер­ді­ле" світ­ло в кор­пус­ку­ляр­но­му ста­ні (на від­мі­ну від тон­ко­го, хвильо­во­го). Сприйнят­тя цього ста­ну ор­га­на­ми чут­тів ство­рює "суб'єктив­но-людсь­ку" кар­ти­ну сві­ту.

Су­ба­том­ний рі­вень є пе­ре­хід­ним. Елек­тро­ни мо­жуть про­яв­ля­ти кор­пус­ку­ляр­ні і хвильо­ві якос­ті за­леж­но від умов. Под­війність влас­ти­вос­тей ма­те­рії (час­тка-хви­ля) да­ла змо­гу з но­вої точ­ки зо­ру по­ди­ви­ти­ся на бу­до­ву ті­ла лю­ди­ни, зро­зу­мі­ти струк­ту­ру її тон­ких струк­тур (ті­ло, чак­ри, ка­на­ли, бі­оло­гіч­но ак­тив­ні точ­ки), наб­ли­зи­ти­ся до ро­зу­мін­ня при­ро­ди бі­опо­ля та енер­го­іфор­ма­ційних зв'яз­ків лю­ди­ни.

Важ­ли­вим еле­мен­том ро­зу­мін­ня кос­моп­ла­не­тар­но­го фе­но­ме­на лю­ди­ни є го­лог­рам­не уяв­лен­ня про струк­ту­ру Всес­ві­ту і Лю­ди­ни, яке да­ло змо­гу пе­ре­від­кри­ти ста­ру те­зу: лю­ди­на – це мік­ро­кос­мос за від­но­шен­ням до мак­ро­кос­мо­су. Від­крит­тя го­лог­рам­но­го прин­ци­пу, зак­ла­де­но­го у сві­то­ство­рен­ні, да­ло змо­гу зро­зу­мі­ти ба­га­то­ви­мір­ність при­ро­ди лю­ди­ни (К. Приб­рам, Д. Бом, І. При­го­жин, Р. Шел­дрейк, В. Вульф та ін.). Ство­ре­на го­лог­рам­на мо­дель сві­до­мос­ті лю­ди­ни, роз­ви­вається уяв­лен­ня про лю­ди­ну як но­сія всієї ін­фор­ма­ції у Всес­ві­ті. Дум­ки лю­ди­ни роз­гля­да­ють­ся як жи­ві го­лог­ра­ми, які ма­ють фор­мот­вір­ну фун­кцію, а роз­ви­ток сві­до­мос­ті під­по­ряд­ко­вується за­галь­но­му за­ко­ну, "при­хо­ва­но­му по­ряд­ку", зак­ла­де­но­му у Всес­ві­ті.

Тон­кі ті­ла лю­ди­ни є енер­го­ін­фор­ма­ційни­ми го­лог­ра­фіч­ни­ми сіт­ка­ми, струк­ту­ра яких за­ле­жить від ін­фор­ма­ції, що міс­тить­ся в них. Сіт­ки згід­но з прин­ци­пом ієрар­хії вкла­де­ні од­на в од­ну і від­по­від­но пов'яза­ні од­на з од­ною. По­ява не­га­тив­ної ін­фор­ма­ції в од­но­му ша­рі мо­же пе­ре­да­ва­ти­ся на ін­ший шар і да­лі, на рів­ні фі­зич­но­го ті­ла, ви­яв­ля­ти­ся у виг­ля­ді па­то­ло­гіч­них про­це­сів.

Рі­вень фі­зич­но­го здо­ров'я лю­ди­ни виз­на­чається, перш за все її стосунками з Богом. Там зна­хо­дить­ся "іс­тин­не Я" лю­ди­ни. Во­но не­по­діль­не. Та­ке уяв­лен­ня про лю­ди­ну пов­ніс­тю збі­гається з його триєди­ною струк­ту­рою (дух, ті­ло, ду­ша), яка описана в Біблії і за­раз виз­на­на су­час­ною на­укою (Вол­чен­ко, 2001; Ва­силь­чук, 2003; Гон­ча­рен­ко, 2003 р.).

Та­ким чи­ном, ці­ліс­ний (хо­ліс­тич­ний) під­хід до лю­ди­ни як до сис­те­ми є ос­но­вою спря­мо­ва­но­го уп­рав­лін­ня про­це­са­ми життєді­яль­нос­ті, бо­роть­би з хво­ро­ба­ми та зміц­нен­ня здо­ров'я, ево­лю­ції сві­до­мос­ті лю­ди­ни.

Як ба­чи­мо, фор­му­ван­ня еко­ло­гії як но­во­го на­уко­во­го нап­ря­му заз­нає впли­ву різ­них на­ук, з од­но­го бо­ку, і впли­ву про­це­сів ін­тег­ра­ції на­уко­во­го знан­ня – з ін­шо­го. Еко­ло­гія лю­ди­ни пок­ли­ка­на не за­мі­ни­ти іс­ну­ючі на­уки, а до­пов­ни­ти їх духовними знаннями про роль людини на цій Землі, її покликання. Вик­ла­де­ний в за­галь­них ри­сах під­хід до еко­ло­гії лю­ди­ни ста­но­вить об'єктив­ну не­об­хід­ність для ви­рі­шен­ня од­но­го з ос­нов­них зав­дань цієї на­уки – роз­роб­ки но­вої сві­тог­ляд­ної па­ра­диг­ми ду­хов­ної ево­лю­ції лю­ди­ни як бе­заль­тер­на­тив­ної стра­те­гії ви­жи­ван­ня ци­ві­лі­за­ції в умо­вах ка­тас­тро­фіч­ної гло­баль­ної еко­ло­гіч­ної кри­зи.

Пе­ре­хід з XX ст. у XXI – по­дія для всієї ци­ві­лі­за­ції. На ме­жі її ми всі по­вин­ні об'єдна­тись, зро­би­ти все мож­ли­ве, аби збе­рег­ти гар­мо­нію При­ро­ди, Всес­ві­ту. А для цього тре­ба перш за все пе­ре­бу­ду­ва­ти своє мислення. Пам'ятаймо, що Зем­ля дана нам Богом, щоб ми порядкували на ній та доглядали її. А всі ми – час­тин­ки Бога, які покликані виконати призначену для кожного, особливу місію на цій Землі.

Зга­даємо у зв'яз­ку з цим сло­ва М. Ре­рі­ха: "Лю­ди­на – перш за все меш­ка­нець Всесвіту і ли­ше по­тім жи­тель пла­не­ти Зем­ля". Кос­моп­ла­не­тар­ний про­цес ви­жи­ван­ня люд­ства як­раз і не­об­хід­но роз­гля­да­ти як скла­до­ву час­ти­ну ево­лю­ції жи­вої ре­чо­ви­ни на Пла­не­ті в ці­ло­му (Ку­рик, 1989 р.).

Прог­рес людсь­ко­го ро­ду ба­зується на уні­вер­саль­ній мож­ли­вос­ті все­біч­но­го роз­вит­ку його со­ці­аль­ної сут­нос­ті, пе­ре­ду­мо­вою якої є спе­ци­фіч­но людсь­кі і вод­но­час со­ці­аль­но нес­пе­ці­алі­зо­ва­ні бі­оло­гіч­ні ос­но­ви. І в цьому від­но­шен­ні ве­ли­ке зна­чен­ня ма­ють пи­тан­ня ста­нов­лен­ня лю­ди­ни як ін­ди­ві­да і осо­бис­тос­ті (Ми­ки­тюк та ін., 2004 р.).

Рекомендована література:

· ос­нов­на – [42‑44, 46, 53].

Тема 2. СИСТЕМА ПОТРЕБ ЛЮДИНИ

2.1. Індивід і особистість

Ін­ди­від (осо­би­на) – кож­ний ок­ре­мий ор­га­нізм, еле­мен­тар­на оди­ни­ця жит­тя. Ін­ди­ві­ду влас­ти­ві всі оз­на­ки популяції індивідів, до яко­го він на­ле­жить, а та­кож свої мор­фо­ло­гіч­ні й фі­зі­оло­гіч­ні особ­ли­вос­ті. По­нят­тя "ін­ди­від" іс­тот­но від­різ­няється від по­нят­тя "осо­бис­тість".

Осо­бис­тість – ди­на­міч­на, від­нос­но стійка ці­ліс­на сис­те­ма ін­те­лек­ту­аль­них, со­ці­аль­но-куль­тур­них і мо­раль­но-вольо­вих якос­тей лю­ди­ни, ви­ра­же­них в ін­ди­ві­ду­аль­них особ­ли­вос­тях її сві­до­мос­ті і ді­яль­нос­ті (Реймерс, 1990 р.).

Осо­бис­тіс­тю не на­ро­джу­ють­ся, а ста­ють. Осо­бис­тість виз­на­чається да­ною сис­те­мою сус­піль­них від­но­син, куль­ту­рою і бі­оло­гіч­ни­ми особ­ли­вос­тя­ми ін­ди­ві­да. Осо­бис­тість од­но­час­но є про­дук­том, об'єктом і суб'єктом іс­то­ричного процесу. Роз­ви­ток осо­бис­тос­ті від­бу­вається в над­рах сус­піль­ства на фо­ні пев­но­го се­ре­до­ви­ща жит­тя лю­ди­ни. Це се­ре­до­ви­ще в хо­ді со­ці­алі­за­ції осо­бис­тос­ті фор­мує в неї ком­плекс со­ці­аль­но-пси­хо­ло­гіч­них ус­та­но­вок (ста­нів схиль­нос­ті суб'єкта до пев­ної ак­тив­нос­ті в кон­крет­них си­ту­аці­ях). Від них за­ле­жить сві­тог­ляд осо­бис­тос­ті, у то­му чис­лі еко­ло­гіч­ний сві­тог­ляд, ус­ві­дом­лен­ня нею проб­лем при­ро­до­ко­рис­ту­ван­ня, охо­ро­ни при­ро­ди і нав­ко­лишньо­го лю­ди­ну се­ре­до­ви­ща (Реймерс, 1990 р.).

Ро­зу­мін­ня лю­ди­ни мож­ли­ве тіль­ки при виз­нан­ні її ін­ди­ві­ду­аль­нос­ті, пер­со­на­лі­за­ції – це її ін­ди­ві­ду­аль­ні особ­ли­вос­ті по­ве­дін­ки, сві­до­мос­ті, ду­хов­них ха­рак­те­рис­тик.

Ін­ди­від є ви­хід­ною ос­но­вою со­ці­аль­ної струк­ту­ри, тоб­то про­дук­том ін­ди­від­ної взаємо­дії є сус­піль­ство. Сут­ність лю­ди­ни в дійснос­ті є ан­сам­блем усіх сус­піль­них від­но­син, а ко­жен ін­ди­від є пер­со­ні­фі­ка­цією усіх сус­піль­них від­но­син.

Ін­ди­від мо­же ре­алі­зу­ва­тись як людсь­ка осо­бис­тість ли­ше то­ді, ко­ли він всту­пає у взаємо­дію з ін­шою людсь­кою осо­бис­тіс­тю. Взаємозв'язок "я – ти" пок­ла­де­но в ос­но­ву людсь­кос­ті як та­кої. Іс­ну­ван­ня ін­ди­ві­да як дис­крет­но­го й ізольо­ва­но­го ут­во­рен­ня не­мож­ли­ве. Свої знан­ня, ро­зу­мін­ня, по­чут­тя лю­ди­на мо­же ви­ра­зи­ти як ін­ди­від ли­ше ін­ди­ві­ду, що та­кож зда­тен ро­зу­мі­ти, зна­ти, від­чу­ва­ти (Бич­ко та ін., 1993 р.).

Ін­ди­від – уні­каль­на час­тка Всесвіту, оди­ни­ця со­ці­уму, са­мос­тійний осе­ре­док куль­ту­ри. Ці де­тер­мі­нан­ти ін­ди­ві­да своєрід­но поєдну­ють­ся. У свою чер­гу, їх взаємо­до­пов­нен­ня (со­ці­уму, сфе­ри куль­ту­ри) і спів­від­но­шен­ня зу­мов­лю­ють ви­ник­нен­ня ці­ліс­нос­ті люд­ства як ро­ду, як мно­жи­ни лю­дей. Тіль­ки в со­ці­аль­ній сис­те­мі фор­му­ють­ся все­біч­ні й дос­тат­ні га­ран­ти ін­ди­від­но­го іс­ну­ван­ня, які ви­яв­ля­ють се­бе що­до всіх чин­ни­ків життєвої по­яви та від­тво­рен­ня лю­ди­ни.

Тіль­ки ін­ди­від є ос­но­вою змі­ни сус­піль­ства, будь-яко­го со­ці­аль­но­го пос­ту­пу. Ре­алі­за­ція но­вої но­ос­фер­ної стра­те­гії роз­вит­ку ци­ві­лі­за­ції пот­ре­бує фор­му­ван­ня ін­ди­ві­ду­алі­за­ції кож­ної осо­бис­тос­ті, особ­ли­во па­сі­онар­них осо­бис­тос­тей (за Л.М. Гу­мільо­вим). Не­об­хід­не виз­нан­ня кож­ної лю­ди­ни Осо­бис­тіс­тю, яка обов'яз­ко­во по­вин­на роз­ви­ну­ти­ся і від­бу­ти­ся.

Ці­ліс­ність – ор­га­ні­за­ція осо­бис­тос­ті з усі­ма її пси­хо­со­ці­аль­ни­ми ха­рак­те­рис­ти­ка­ми, які да­ють змо­гу за­без­пе­чи­ти від­нос­ну єдність у по­ве­дін­ці осо­бис­тос­ті в умо­вах, що змі­ню­ють­ся. Ви­ді­ля­ють духовну, фі­зич­ну, пси­хіч­ну і мо­раль­ну ці­ліс­ність лю­ди­ни як пси­хо-бі­осо­ці­аль­ної іс­то­ти. Під духовною цілісністю слід розуміти процес відродження духу людини під дією Божого Духу. Під фі­зич­ною ці­ліс­ніс­тю ро­зу­мі­ють су­куп­ність єди­ної струк­тур­но-фун­кці­ональ­ної сис­те­ми, яка скла­дається з різ­них ор­га­нів і фі­зі­оло­гіч­них фун­кцій і за­без­пе­чує фун­кці­ону­ван­ня лю­ди­ни. Пси­хіч­на ці­ліс­ність – це на­бір ба­гатьо­х спо­со­бів по­ве­дін­ки, ко­ли ін­ди­ві­ди різ­нять­ся між со­бою пос­лі­дов­ніс­тю по­ве­дін­ки. Мо­раль­на ці­ліс­ність – це су­куп­ність норм і пра­вил по­ве­дін­ки лю­ди­ни в сус­піль­стві, став­лен­ня до ін­ших осо­бис­тос­тей. Во­на є ос­но­вою осо­бис­тої, по­лі­тич­ної та со­ці­аль­ної сво­бо­ди і прав лю­ди­ни в сус­піль­стві, її гід­нос­ті (Ми­ки­тюк та ін., 2004 р.).

Чо­ти­ри ос­нов­них тем­пе­ра­мен­ти – сан­гві­ніч­ний, хо­ле­рич­ний, флег­ма­тич­ний і ме­лан­хо­ліч­ний – ви­ді­ле­ні бу­ли ще за ча­сів Гіп­пок­ра­та. Пси­хо­ло­гіч­на ха­рак­те­рис­ти­ка ти­пів тем­пе­ра­мен­ту лю­ди­ни виз­на­чається та­ки­ми влас­ти­вос­тя­ми: сен­зи­тив­ніс­тю, ре­ак­тив­ніс­тю, ак­тив­ніс­тю, спів­від­но­шен­ням ре­ак­тив­нос­ті і ак­тив­нос­ті, тем­пом ре­ак­ції, плас­тич­ніс­тю і ри­гід­ніс­тю, екстра­вер­сією та ін­тро­вер­сією, емо­ційною збуд­ли­віс­тю.

2.2. Система потреб людини

Сис­те­ма пот­реб лю­ди­ни (1990 р.) дає виз­на­чен­ня пот­ре­бам лю­ди­ни: 1) пот­ре­би в чо­му-не­будь для під­три­ман­ня життєді­яль­нос­ті ор­га­ніз­му, людсь­кої осо­бис­тос­ті, со­ці­аль­них груп і сус­піль­ства в ці­ло­му; 2) стан ін­ди­ві­да, який ство­рюється не­об­хід­ність в об'єктах, що пот­ріб­ні для його іс­ну­ван­ня та роз­вит­ку і є дже­ре­лом його ак­тив­нос­ті. Пот­ре­би лю­ди­ни ре­гу­лю­ють її по­ве­дін­ку, виз­на­ча­ють спря­мо­ва­ність мис­лен­ня, по­чут­тів і во­лі. Пот­ре­би лю­ди­ни ви­хо­дять з її бі­осо­ці­аль­ної струк­ту­ри, за­ле­жать від се­ре­до­ви­ща жит­тя, а та­кож ба­га­то в чо­му виз­на­ча­ють­ся про­це­сом ви­хо­ван­ня. Ви­ще­заз­на­че­ний ав­тор ви­ді­ляє шість ос­нов­них груп пот­реб лю­ди­ни:

· бі­оло­гіч­ні пот­ре­би (ана­то­мо-фі­зі­оло­гіч­ні) – гру­па пот­реб лю­ди­ни, яка обу­мов­лює ви­жи­ван­ня і збе­ре­жен­ня фі­зич­но­го здо­ров'я;

· ето­ло­го-по­ве­дін­ко­ві (пси­хо­ло­гіч­ні) пот­ре­би – ве­ли­ка гру па пот­реб лю­ди­ни, які обу­мов­лю­ють її ду­шев­ний спо­кій. Пе­ред­ба­чає як ряд умов прос­то­ро­вої ізо­ля­ції і, нав­па­ки, спіл­ку­ван­ня з ін­ши­ми людь­ми, так і гру­пу чин­ни­ків зов­нішньо­го се­ре­до­ви­ща (зву­ки, кольо­ри, стан по­го­ди, ар­хі­тек­тур­ні фор­ми то­що);

· со­ці­аль­ні пот­ре­би – гру­па пот­реб, які за­без­пе­чу­ють со­ці­аль­ний та ду­хов­ний ком­форт лю­ди­ни (гро­ма­дянсь­кі сво­бо­ди, впев­не­ність у зав­трашньо­му дні, мож­ли­вість спіл­ку­ван­ня з людь­ми своєї со­ці­аль­ної гру­пи, мож­ли­вість ко­рис­ту­­ва­ти­ся куль­тур­ни­ми цін­нос­тя­ми, за­без­пе­че­ність жит­лом та ін.);

· ет­ніч­ні пот­ре­би – гру­па пот­реб, обу­мов­ле­на не­об­хід­ніс­тю за­без­пе­чен­ня са­мос­тійнос­ті ет­но­су, його іс­ну­ван­ня і роз­вит­ку;

· тру­до­ві пот­ре­би – гру­па пот­реб, які за­без­пе­чу­ють еко­ло­го-со­ці­аль­но-еко­но­міч­ну адап­та­цію лю­ди­ни до умов при­род­но­го і со­ці­аль­но-еко­но­міч­но­го се­ре­до­ви­ща з ура­ху­ван­ням її ін­ди­ві­ду­аль­них на­хи­лів та сі­мейних тра­ди­цій;

· еко­но­міч­ні пот­ре­би – гру­па пот­реб лю­ди­ни що­до за­без­пе­чен­ня ма­те­рі­аль­ної мож­ли­вос­ті в ме­жах ба­жа­ної ін­ди­ві­ду­умом якос­ті жит­тя.

Є.П. Же­лі­бо зі спі­вав­то­ра­ми (2001 р.) да­ють та­ку кла­си­фі­ка­цію пот­реб лю­ди­ни:

· фі­зі­оло­гіч­ні і сек­су­аль­ні (від­тво­рю­валь­ні фун­кції, хар­чу­ван­ня, ди­хан­ня, одяг, жит­ло, від­по­чи­нок);