Базисні установки філософських і психолого-педагогічних концепцій

Виховання людини

Таким чином, концепція особистісного росту як основної ланки самореалізації є логічним продовженням погляду на людину в гуманістичній психології і по суті своїй несумісна з підходами, що не довіряють людині [2].

Представлене тут розуміння особистості й особистісного росту спирається на концепцію одного з лідерів “руху за гуманізацію психології” Карла Роджерса (його особистісно-центрований підхід) та теорію самоактуалізації А. Маслоу. Відзначимо, що більшість дослідників визнають, що найбільший внесок у розкриття проблеми самореалізації особистості зробили саме ці відомі у 20 столітті американські вчені, засновники гуманістичної психології.

Видатний теоретик та експериментатор А. Маслоу обрав надзвичайно оригінальний шлях дослідження людини, шлях, принципово протилежний тому, яким ішов знаменитий психоаналітик Зігмунд Фрейд та його численні прибічники й послідовники. Відомо, що Фрейд дотримувався думки, що зрозуміти психічне здоров’я людини можна, лише зрозумівши її психічну хворобу. Багато років З. Фрейд працював з людьми, психіка яких була спотворена хворобливими аномаліями. За допомогою витончених методів психоаналізу він лікував їх, впливаючи, насамперед, на сферу підсвідомості. Використовуючи свої численні спостереження над хворими, Фрейд побудував „модель” людської психіки і в світлі цієї моделі через призму психічно нездорового індивіда розглядав будь-кого з нас. Якщо ж траплялись випадки нормального психічного здоров’я, то такі особи, за Фрейдом, вважались „на шляху до хвороби”, в кращому разі – „на самому початку такого шляху”.

А. Маслоу рішуче відмовився від такої позиції і побудував модель психіки на іншій основі: спираючись на психіку здорових і сильних, а не хворих, закомплексованих людей. Він звернувся до численної групи душевно здорових, талановитих, творчо розвинутих особистостей, які відзначалися видатними і постійними досягненнями в обраній сфері і „повністю використовували свої здібності, таланти, можливості”. Він писав: „Очевидно, що істота з Марсу, потрапивши в колонію природжених калік, карликів, горбунів тощо, не зможе зрозуміти, якими вони повинні бути. Тому давайте вивчати не калік, а найбільше, яке зможемо знайти, наближення до цілісної здорової людини. Ми знайдемо в них якісні відмінності, іншу систему мотивації, інші цінності, мислення й сприймання” [4, с. 109]. Вивчаючи кращих людей, розвиває далі свою думку А. Маслоу, можна дослідити межі людських можливостей. Ця ж думка звучить у повісті Д. Граніна „Це дивне життя”, присвяченій талановитому біологу Олександру Любіщеву, який за допомогою своєї системи використання і збереження власного часу довів потужні можливості звичайної, але цілеспрямованої й організованої людини.

У самому загальному визначенні особистість – це людина як суб'єкт власного життя, відповідальний за взаємодію як із зовнішнім світом, включаючи й інших людей, так і з внутрішнім світом, із самим собою. Особистість – це внутрішня система саморегуляції людини. Вона випробовує вплив двох інших сил, які детермінують, що умовно можна позначити як організм, внутрішній світ (тобто людина як жива істота в цілому) і середовище, зовнішній світ у широкому змісті, включаючи в першу чергу інших людей. Співвідношення між цими трьома рушійними силами і визначає лінію життя людини; його можна представити у вигляді своєрідного трикутника розвитку:

ОСОБИСТІСТЬ

ВНУТРІШНІЙ ЗОВНІШНІЙ

СВІТ ­­ СВІТ

Найважливішими характеристиками зрілої особистості є: інтенціональність (здібність створювати свій предметний світ, практично стверджувати сенс власного існування), автономність, динамічність, цілісність, конструктивність, індивідуальність. Однак ці атрибути особистості не дані, а скоріше задані, і ступінь їхньої актуалізації залежить від визначених умов – насамперед саме від того, які в особистості складуться взаємини з двома іншими силами. Причому, відповідно до вихідної позиції віри в природу людини, її актуалізацію, творчий початок визнається в першу чергу за організмом, внутрішнім світом, у якому споконвічно закладений могутній потенціал, “головна рушійна сила життя” і розвитку людини – прагнення до росту, до розкриття здібностей і посиленню можливостей, до більшої ефективності, зрілості і конструктивності, називана К. Роджерсом “тенденцією до актуалізації”. І тому для особистості вихідні, визначальні відносини – саме з внутрішнім світом, із самим собою.

Це одна з центральних ідей особистісно-центрованого підходу: якщо людина (особистість) вільна і має можливість прислухатися до себе й обпертися на себе як на цілісну природну й соціальну істоту, точно і повно відбиваючи те, що є дійсними її потребами й можливостями, то “тенденція до актуалізації” діє в повну силу і забезпечує рух людини – незважаючи на можливі помилки і труднощі – до більшої зрілості, до більш повноцінного життя. Дуже важливо, що ця тенденція визнається закладеною в природі людини як потенціал, який актуалізується за певних умов, але не формується і не керується зовнішніми силами.

Відносини особистості з зовнішнім світом – особливо зі світом інших людей – куди більш складні, неоднозначні й драматичні. З боку особистості є сильна зацікавленість у контакті з іншими людьми, – людина, як стверджує К. Роджерс, “невигойно соціальна; вона має глибоку потребу у взаєминах” [7]. Більш того, центральний компонент особистості – “Я” – має дуже сильну потребу в самоповазі, що спочатку (у дитинстві) задовольняється в першу чергу через одержання уваги, визнання і любові від інших людей (насамперед – значимих дорослих). Іншими словами, особистість дитини не просто орієнтована на взаємини із соціальним світом, а виявляється в істотній залежності від них.

Головний психологічний зміст особистісного росту (ОР) – звільнення, знаходження себе і свого життєвого шляху, самоактуалізація і розвиток всіх основних особистісних атрибутів. А взаємодія особистості з власним внутрішнім світом у цілому не менш (а в багатьох відносинах – більш) значима, ніж зі світом зовнішнім. Принципово важливим для людини є також визнання і повага його внутрішнього світу іншими людьми. Тобто повноцінний ОР можливий тільки в тому випадку, якщо інтраперсональність не буде придушуватися интерперсональністю і якщо між усіма трьома вершинами “трикутника розвитку” не буде боротьби або зневажливого ігнорування, а буде конструктивне співробітництво, діалог.

Особистісний ріст не тотожний просуванню людини по “сходах віків”; це складний багатоаспектний процес, що випливає з своєї внутрішньої логіки і має завжди індивідуально-своєрідну траєкторію. Є підстави говорити лише про самий загальний “основний закон особистісного росту”, що, спираючись на відому формулу К.Роджерса “якщо – то”, можна сформулювати так: якщо є необхідні умови, то в людині актуалізується процес саморозвитку, природним наслідком якого будуть зміни в напрямку його особистісної зрілості. Іншими словами, саме ці зміни – їхній зміст, спрямованість, динаміка – свідчать про процес ОР і можуть виступати як критерії ОР.

При повноцінному ОР ці зміни торкаються взаємини особистості як із внутрішнім світом (інтраперсональність), так і з зовнішнім світом (інтерперсональність). Відповідно і критерії ОР як основи самореалізації складаються з інтраперсональних і інтерперсональних. На основі концепцій особистого росту і самореалізації А. Маслоу, К. Роджерса, В. Сухомлинського, М. Амосова, О. Любіщева можна побудувати систему найважливіших критеріїв самореалізації. Один з експериментальних її варіантів виглядає таким чином.