[email protected] 17 страница

[Грудень 1857, Нижній Новгород]

 

 

____________________

* Ці рядки закреслені автором в рукописі.

Доля

Ти не лукавила зо мною, Ти другом, братом і сестрою Сіромі стала. Ти взяла Мене, маленького, за руку І в школу хлопця одвела До п'яного дяка в науку. «Учися, серденько, колись З нас будуть люде»,- ти сказала. А я й послухав, і учивсь, І вивчився. А ти збрехала. Які з нас люде? Та дарма! Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою. Ходімо ж, доленько моя! Мій друже вбогий, нелукавий! Ходімо дальше, дальше слава, А слава - заповідь моя.

[9 лютого 1858, Нижній Новгород]

Муза

А ти, пречистая, святая, Ти, сестро Феба молодая! Мене ти в пелену взяла І геть у поле однесла. І на могилі серед поля, Як тую волю на роздоллі, Туманом сивим сповила. І колихала, і співала, І чари діяла… І я… О чарівниченько моя! Мені ти всюди помагала, Мене ти всюди доглядала. В степу, безлюдному степу, В далекій неволі, Ти сіяла, пишалася, Як квіточка в полі! Із казарми нечистої Чистою, святою Пташечкою вилетіла І понадо мною Полинула, заспівала Ти, золотокрила… Мов живущою водою Душу окропила. І я живу, і надо мною З своєю божою красою Гориш ти, зоренько моя, Моя порадонько святая! Моя ти доле молодая! Не покидай мене. Вночі, І вдень, і ввечері, і рано Витай зо мною і учи, Учи неложними устами Сказати правду. Поможи Молитву діяти до краю. А як умру, моя святая! Моя ти мамо! положи Свого ти сина в домовину І хоть єдиную сльозину В очах безсмертних покажи.

[9 лютого 1858, Нижній Новгород]

Слава

А ти, задрипанко, шинкарко, Перекупко п'яна! Де ти в ката забарилась З своїми лучами? У Версалі над злодієм Набор розпустила? Чи з ким іншим мизкаєшся З нудьги та з похмілля. Горнись лишень ти до мене, Та витнемо з лиха; Гарнесенько обіймемось Та любо, та тихо Пожартуєм, чмокнемося Та й поберемося, Моя крале мальована. Бо я таки й досі За тобою чимчикую: Ти хоча й пишалась І з п'яними кесарями По шинках хилялась, А надто з тим Миколою У Севастополі, - Та мені про те байдуже; Мені, моя доле, Дай на себе подивитись, Дай і пригорнутись, Під крилом твоїм любенько В холодку заснути.

[9 лютого 1858,] Нижній Новгород

Сон

Марку Вовчку

На панщині пшеницю жала, Втомилася; не спочивать Пішла в снопи, пошкандибала Івана сина годувать. Воно сповитеє кричало У холодочку за снопом. Розповила, нагодувала, Попестила; і ніби сном, Над сином сидя, задрімала. І сниться ій той син Іван І уродливий, і багатий, Не одинокий, а жонатий На вольній, бачиться, бо й сам Уже не панський, а на волі; Та на своїм веселім полі Свою-таки пшеницю жнуть, А діточки обід несуть. І усміхнулася небога, Проснулася - нема нічого… На сина глянула, взяла Його тихенько сповила Та, щоб дожать до л а н о в о г о, Ще копу дожинать пішла.

[13 липня 1858, С.-Петербург]

 

 

***

Я не нездужаю, нівроку, А щось такеє бачить око, І серце жде чогось. Болить, Болить, і плаче, і не спить, Мов негодована дитина. Лихої, тяжкої години, Мабуть, ти ждеш? Добра не жди, Не жди сподіваної волі - Вона заснула: цар Микола Її приспав. А щоб збудить Хиренну волю, треба миром, Громадою обух сталить;

Та добре вигострить сокиру - Та й заходиться вже будить. А то проспить собі небога До суду божого страшного! А панство буде колихать, Храми, палати муровать, Любить царя свого п'яного, Та візантійство прославлять, Та й більше, бачиться, нічого.

1858, 22 ноября, [С.-Петербург]

Подражаніє 11 псалму

Мій боже милий, як то мало Святих людей на світі стало. Один на другого кують Кайдани в серці. А словами, Медоточивими устами Цілуються і часу ждуть, Чи швидко брата в домовині З гостей на цвинтар понесуть? А ти, о господи єдиний, Скуєш лукавії уста, Язик отой велеречивий, Мовлявший: «Ми не суєта! І возвеличимо на диво І розум наш, і наш язик… Та й де той пан, що нам закаже І думать так, і говорить?» «Воскресну я! - той пан вам скаже. Воскресну нині! Ради їх, Людей закованих моїх, Убогих, нищих… Возвеличу Малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю слово. І пониче, Неначе стоптана трава, І думка ваша, і слова». Неначе срібло куте, бите І семикрати перелите Огнем в горнилі,- словеса Твої, о господи, такії. Розкинь же їх, твої святиє, По всій землі. І чудесам Твоїм увірують на світі Твої малі убогі діти!

1859, 15 февраля, [С.-Петербург]

Марку Вовчку

На пам'ять 24 генваря 1859

Недавно я поза Уралом Блукав і господа благав, Щоб наша правда не пропала, Щоб наше слово не вмирало;

І виблагав. Господь послав Тебе нам, кроткого пророка І обличителя жестоких Людей неситих. Світе мій! Моя ти зоренько святая! Моя ти сило молодая! Світи на мене, і огрій, І оживи моє побите Убоге серце, неукрите, Голоднеє. І оживу, І думу вольную на волю Із домовини воззову. І думу вольную… О доле! Пророче наш! Моя ти доне! Твоєю думу назову.

1859, февраля 17, СПб

Ісаія Глава 35

(Подражаніє)

Радуйся, ниво неполитая! Радуйся, земле, не повитая Квітчастим злаком! Розпустись, Рожевим крином процвіти! І процвітеш, позеленієш, Мов Іорданові святиє Луги зелені, береги! І честь Кармілова, і слава Ліванова, а не лукава, Тебе укриє дорогим, Золототканим, хитрошитим, Добром та волею підбитим, Святим омофором своїм. І люде темнії, незрячі, Дива господнії побачать.

І спочинуть невольничі Утомлені руки, І коліна одпочинуть, Кайданами куті! Радуйтеся, вбогодухі, Не лякайтесь дива,- Се бог судить, визволяє Долготерпеливих Вас, убогих. І воздає Злодіям за злая!

Тойді, як, господи, святая На землю правда прилетить Хоч на годиночку спочить, Незрячі прозрять, а кривиє, Мов сарна з гаю, помайнують. Німим отверзуться уста; Прорветься слово, як вода, І дебрь-пустиня неполита, Зцілющою водою вмита, Прокинеться; і потечуть Веселі ріки, а озера Кругом гаями поростуть, Веселим птаством оживуть. Оживуть степи, озера, І не верствовії, А вольнії, широкії Скрізь шляхи святії Простеляться; і не найдуть Шляхів тих владики, А раби тими шляхами Без ґвалту і крику Позіходяться докупи, Раді та веселі. І пустиню опанують Веселії села.

25 марта 1859, [С.-Петербург]

 

 

N. N.

 

 

Така, як ти, колись лілея На Іордані процвіла І воплотила, пронесла Святеє слово над землею. Якби-то й ти, Дністровий цвіте… Ні, ні! Крий боже! Розіпнуть. В Сибір в кайданах поведуть. І ти, мій цвіте неукритий… Не вимовлю…

Веселий рай Пошли їй, господи, подай! Подай їй долю на сім світі І більш нічого не давай. Та не бери її весною В свій рай небесний, не бери, А дай твоєю красотою Надивуватись на землі.

19 апреля 1859, [С.-Петербург]

 

 

***

ФЕДОРУ ІВАНОВИЧУ ЧЕРНЕНКУ На пам'ять 22 сентября 1859 року

Ой по горі роман цвіте, Долиною козак іде Та у журби питається:

«Де та доля пишається?

Чи то в шинках з багачами? Чи то в степах з чумаками? Чи то в полі на роздоллі З вітром віється по волі?»

Не там, не там, друже-брате, У дівчини в чужій хаті, У рушничку та в хустині Захована в новій скрині.

Лихвин, 7 іюня [1859]

 

 

***

Ой маю, маю я оченята… Нікого, матінко, та оглядати, Нікого, серденько, та оглядати!

Ой маю, маю і рученята… Нікого, матінко, та обнімати, Нікого, серденько, та обнімати!

Ой маю, маю і ноженята, Та ні з ким, матінко, потанцювати, Та ні з ким, серденько, потанцювати!

10 іюня [1859], Пирятин

Сестрі

Минаючи убогі села Понаддніпрянські невеселі, Я думав: «Де ж я прихилюсь? І де подінуся на світі?» І сниться сон мені: дивлюсь, В садочку, квітами повита, На пригорі собі стоїть, Неначе дівчина, хатина, Дніпро геть-геть собі розкинувсь! Сіяє батько та горить! Дивлюсь, у темному садочку, Під вишнею у холодочку, Моя єдиная сестра! Многострадалиця святая! Неначе в раї, спочиває Та з-за широкого Дніпра Мене, небога, виглядає. І їй здається - виринає З-за хвилі човен, доплива… І в хвилі човен порина. «Мій братику! моя ти доле!» І ми прокинулися. Ти… На панщині, а я в неволі!.. Отак нам довелося йти Ще змалечку колючу ниву! Молися, сестро! будем живі, То бог поможе перейти.

20 іюля [1859], Черкаси

 

 

***

Колись дурною головою Я думав: «Горенько зо мною! Як доведеться в світі жить? Людей і господа хвалить? В багні колодою гнилою Валятись, старітися, гнить. Умерти й сліду не покинуть На обікраденій землі… О горе! горенько мені! І де я в світі заховаюсь? Щодень пілати розпинають, Морозять, шкварять на огні!»

21 іюля [1859], Черкаси

 

 

***

Во Іудеї во дні они, Во время Ірода-царя, Кругом Сіона й на Сіоні Романські п'яні легіони Паскудились. А у царя, У Ірода таки самого, І у порогу, й за порогом Стояли ліктори, а цар… Самодержавний государ! Лизав у ліктора халяву, Щоб той йому на те, на се… Хоч півдинарія позичив; А той кишенею трясе, Виймає гроші і не лічить, Неначе старцеві дає. І п'яний Ірод знову п'є! Як ось, не в самім Назареті, А у якомусь у вертепі, Марія сина привела І в Віфлеєм з малим пішла… Біжить поштар із Віфлеєма І каже: «Царю! так і так! Зіновать, кукіль і будяк Росте в пшениці! Кляте плем'я Давидове у нас зійшло! Зотни, поки не піднялось!» «Так що ж,- промовив Ірод п'яний, По всьому царству постинать Малих дітей; а то, погані, Нам не дадуть доцарювать». Поштар, нівроку, був підпилий, Оддав сенатові приказ, Щоб тілько в Віфлеємі били Малих дітей. Спаси ти нас, Младенче праведний, великий, Од п'яного царя-владики! Од гіршого ж тебе спасла Твоя преправедная мати. Та де ж нам тую матір взяти? Ми серцем голі догола! Раби з кокардою на лобі! Лакеї в золотій оздобі… Онуча, сміття з помела Єго величества. Та й годі.

24 октября [1859], С.-Петербург

Марія

Поема

Радуйся, ты бо обновила еси зачатыя студно. Акафіст присвятій Богородиці. Ікос 10

Все упованіє моє На тебе, мій пресвітлий раю, На милосердіє твоє, Все упованіє моє На тебе, мати, возлагаю. Святая сило всіх святих, Пренепорочная, благая! Молюся, плачу і ридаю: Воззри, пречистая, на їх, Отих окрадених, сліпих Невольників. Подай їм силу Твойого мученика сина, Щоб хрест-кайдани донесли До самого, самого краю. Достойнопітая! благаю! Царице неба і землі! Вонми їх стону і пошли Благий конець, о всеблагая! А я, незлобний, воспою, Як процвітуть убогі села, Псалмом і тихим, і веселим Святую доленьку твою. А нині плач, і скорб, і сльози Душі убогої - убогій Остатню лепту подаю. У Йосипа, у тесляра Чи бондаря того святого, Марія в наймичках росла. Рідня була. Отож небога Уже чимала піднялась, Росла собі та виростала І на порі Марія стала… Рожевим квітом розцвіла В убогій і чужій хатині, В святому тихому раю. Тесляр на наймичку свою, Неначе на свою дитину, Теслу, було, і струг покине Та й дивиться; і час мине, А він і оком не мигне, І думає: «Ані родини! Ані хатиночки нема, Одна-однісінька!.. Хіба… Ще ж смерть моя не за плечима?..» А та стоїть собі під тином Та вовну білую пряде На той бурнус йому святешний Або на берег поведе Козу з козяточком сердешним І попасти, і напоїть. Хоч і далеко. Так любила ж Вона той тихий божий став, Широкую Тіверіаду, І рада, аж сміється, рада, Що Йосип сидячи мовчав, Не боронив їй, не спиняв На став іти; іде, сміється, А він сидить та все сидить, За струг сердега не береться… Коза нап'ється та й пасеться. А дівчина собі стоїть, Неначе вкопана, під гаєм І смутно, сумно позирає На той широкий божий став. І мовила: «Тіверіадо! Широкий царю озерам! Скажи мені, моя порадо! Якая доля вийде нам З старим Іосифом? О доле! - І похилилась, мов тополя Од вітру хилиться в яру.- Йому я стану за дитину. Плечми моїми молодими Його старії підопру!» І кинула кругом очима, Аж іскри сипнули з очей. А з добрих молодих плечей Хітон полатаний додолу Тихенько зсунувся. Ніколи Такої божої краси Ніхто не узрить! Злая ж доля Колючим терном провела, Знущалася над красотою! О доленько! - Понад водою Ходою тихою пішла. Лопух край берега найшла, Лопух зорвала і накрила, Неначе бриликом, свою, Свою головоньку смутную, Свою головоньку святую! І зникла в темному гаю. О світе наш незаходимий! О ти, пречистая в женах! Благоуханний сельний крине! В яких гаях? В яких ярах, В яких незнакмих вертепах Ти заховавшся од спеки Огнепалимої тії, Що серце без огню розтопить І без води прорве, потопить Святії думоньки твої? Де ти сховаєшся? Нігде! Огонь заклюнувся вже, годі! Уже розжеврівся. І шкода, Даремне сила пропаде. До крові дійде, до кості Огонь той лютий, негасимий, І, недобитая, за сином Повинна будеш перейти Огонь пекельний! Вже пророчить, Тобі вже зазирає в очі Твоє грядущеє. Не зри! Сльозу пророчую утри! Заквітчай голову дівочу Лілеями та тим рясним Червоним маком. Та засни Під явором у холодочку, Поки що буде. Увечері, мов зоря тая, Марія з гаю виходжає Заквітчана. Фавор-гора, Неначе з злата-серебра, Далеко, високо сіяє, Аж сліпить очі. Підняла На той Фавор свої святиє Очиці кроткіє Марія Та й усміхнулась. Зайняла Козу з козяточком з-під гаю І заспівала: «Раю! раю! Темний гаю! Чи я, молодая, Милий боже, в твоїм раї Чи я погуляю, Нагуляюсь?» Та й замовкла. Круг себе сумно озирнулась, На руки козеня взяла І веселенькая пішла На хутір бондарів убогий. А йдучи, козеня, небога, Ніби дитину, на руках Хитала, бавила, гойдала, До лона тихо пригортала І цілувала. Козеня, Неначе теє кошеня, І не пручалось, не кричало, На лоні пестилося, гралось. Миль зо дві любо з козеням Трохи, трохи не танцювала І не втомилась. Вигляда Старий, сумуючи під тином, Давненько вже свою дитину. Зустрів її, і привітав, І тихо мовив: «Де ти в бога Загаялась, моя небого? Ходімо в кущу, опочий, Та повечеряємо вкупі З веселим гостем молодим; Ходімо, доненько».- «Який? Який се гость?» - «Із Назарета Зайшов у нас підночувать. І каже: «Божа благодать На ветхую Єлисавету Учора рано пролилась: Учора,- каже,- привела Дитину-сина. А Захарій Старий нарек його Іваном». «Так бачиш що!» А гость роззутий, Умитий з кущі виходжав В одному білому хітоні, Мов намальований, сіяв, І став велично на порозі, І, уклонившися, вітав Марію тихо. їй, небозі, Аж дивно, чудно. Гость стояв І ніби справді засіяв. Марія на його зирнула І стрепенулась. Пригорнулась, Неначе злякане дитя, До Йосипа свого старого, А потім гостя молодого Просила, ніби повела Очима в кущу. Принесла Води погожої з криниці, І молоко, і сир козлиці їм на вечерю подала. Сама ж не їла й не пила. В куточку мовчки прихилилась Та дивувалася, дивилась І слухала, як молодий Дивочний гость той говорив. І словеса його святиє На серце падали Марії, І серце мерзло і пеклось!

«Во Іудеї не було,- Промовив гость,- того ніколи, Що нині узриться. Равві! Равві великого глаголи На ниві сіються новій! І виростуть, і пожнемо, І в житницю соберемо Зерно святеє. Я месію Іду народу возвістить». І помолилася Марія Перед апостолом. Горить Огонь тихенько на кабиці, А Йосип праведний сидить Та думає. Уже зірниця На небі ясно зайнялась. Марія встала та й пішла З глеком по воду до криниці. І гость за нею, і в ярочку Догнав Марію… Холодочком До сходу сонця провели До самої Тіверіади Благовістителя. І раді, Радісінькі собі прийшли Додому. Жде його Марія І ждучи плаче, молодії Ланіти, очі і уста Марніють зримо. «Ти не та, Не та тепер, Маріє, стала! Цвіт зельний, наша красота! - Промовив Йосип.- Диво сталось З тобою, доненько моя! Ходім, Маріє, повінчаймось, А то…- Й не вимовив: уб'ють На улиці.- І заховаймось В своїм оазисі». І в путь Марія нашвидку збиралась Та тяжко плакала, ридала. Отож вони собі ідуть, Несе з торбиною на плечах Нову коновочку старий. Спродать би то та молодій Купить хустиночку до речі, Та й за повінчання оддать. О старче праведний, багатий! Не од Сіона благодать, А з тихої твоєї хати Нам возвістилася. Якби Пречистій їй не дав ти руку - Рабами б бідниє раби І досі мерли би. О муко! О тяжкая душі печаль! Не вас мені, сердешних, жаль, Сліпі і малиє душою, А тих, що бачать над собою Сокиру, молот і кують Кайдани новиє. Уб'ють, Заріжуть вас, душеубійці, І із кровавої криниці Собак напоять. Де ж подівсь Дивочний гость отой лукавий? Хоч би прийшов та подививсь На брак той славний і преславний! На брак окрадений! Не чуть, Не чуть ані його, ані месії, А люде ждуть чогось і ждуть, Чогось непевного. Маріє! Ти, безталанная, чого І ждеш, і ждатимеш од бога І од людей його? Нічого, Ніже апостола того Тепер не жди. Тесляр убогий Тебе повінчану веде В свою убогую хатину. Молися й дякуй, що не кинув, Що на розпуття не прогнав. А то б цеглиною убили - Якби не вкрив, не заховав! В Єрусалимі говорили Тихенько люде, що стяли У городі Тіверіаді Чи то якогось розп'яли Провозвістителя месії. «Його!» - промовила Марія І веселесенька пішла У Назарет. І він радіє, Що наймичка його несла В утробі праведную душу За волю розп'ятого мужа. Ото вони собі ідуть, Прийшли додому. І живуть Повінчані, та не веселі. Тесляр колисочку дебелу Майструє в сінях. А вона, Пренепорочная Марія, Сидить собі коло вікна, І в поле дивиться, і шиє Малесеньке сороченя - Комусь-то ще? «Хазяїн дома? - Надворі крикнуло.- Указ Од кесаря, його самого, Щоб ви сьогодня, сен же час! Ви на ревізію у город, У город Віфлеєм ішли». І зник, пропав той тяжкий голос. Тілько руна в яру гула. Марія зараз заходилась Пекти опрісноки. Спекла, В торбину мовчки положила І мовчки за старим пішла У Віфлеєм. «Святая сило! Спаси мене, мій боже милий!» - Тілько й промовила. Ідуть, Сумуючи собі обоє. І, вбогії, перед собою Козу з козяточком женуть, Бо дома ні на кого кинуть. А може, бог пошле дитину В дорозі; от і молоко Сердешній матері. Скотина Іде пасучися, рядком Ідуть за нею батько й мати І починають розмовляти Поволі, тихо. «Семіон Протопресвітер,- Йосип мовив,- Такеє-то пророче слово Сказав мені: «Святий закон! І Авраама, і Мойсея! Возобновлять мужі єсеї.- І каже: - Поти не умру, Поки месію не узрю!» Чи чуєш ти, моя Маріє? Месія прийде!» - «Вже прийшов, І ми вже бачили месію!» - Марія мовила. Найшов Опріснок Йосип у торбині. Дає та й каже: «На, моя дитино, Поки що буде, укріпись, До Віфлеєма не близенько; Та й я спочину. Утомивсь». Та й сіли на шляху гарненько - Подудновать. Отож сидять, А сонце праведне швиденько Додолу котиться. І глядь! Сховалося, і смеркло в полі. І диво дивнеє! ніколи Ніхто не бачив і не чув Такого дива. Аж здригнув Святий тесляр. Мітла з востоку Над самим Віфлеємом, боком, Мітла огненная зійшла. І степ, і гори осіяла. Марія з шляху не вставала, Марія сина привела. Єдиную тую дитину, Що нас од каторги спасла! І, пресвятая, неповинна, За нас, лукавих, розп'ялась! А недалеко край дороги Отару гнали чабани Та й їх побачили. Небогу, її й дитяточко взяли І у вертеп свій принесли, І чабани його убогі Еммануїлом нарекли.

До сходу сонця, рано-рано! У Віфлеємі на майдані Зійшовся люд і шепотить, Що щось непевне з людьми буде Во Іудеї. Гомонить І тихне люд. «О люди! люди! - Чабан якийсь біжить, кричить.- Пророчество Ієремія, Ісаія збулось! збулось! У нас, у пастирей, месія Родився вчора!» Загуло У Віфлеємі на майдані:

«Месія! Іісус! Осанна!» І люд розходивсь. Через час Чи через два прийшов указ І легіон з Єрусалима, Од того Ірода. Незриме Й нечуте сталося тойді. Ще діточки сповиті спали, Ще купіль гріли матері, Намарне гріли: не купали Маленьких діточок своїх! Ножі солдати сполоскали В дитячій праведній крові! Такеє-то на світі сталось! Дивітеся ж, о! матері! Що роблять іроди царі!

Марія навіть не ховалась З своїм младенцем. Слава вам, Убогим людям, чабанам, Що привітали, заховали І нам спасителя спасли Од Ірода. Нагодували, І напоїли, і дали Кожух і свиту на дорогу, І, небораки, додали Ослицю дійну. І небогу З її дитяточком малим І посадили, й провели Вночі тайнйми манівцями На шлях Мемфіський. А мітла, Мітла огненная світила, Неначе сонце, і дивилась На ту ослицю, що несла В Єгипет кроткую Марію І нарожденного месію.

Якби де на світі хоть раз Цариця сіла на ослицю, То слава б стала про царицю І про великую ослицю По всьому світу. Ся ж несла Живого істинного бога. Тебе ж, сердешну, копт убогий Хотів у Йосипа купить, Та здохла ти. Мабуть, дорога Таки завадила тобі?

У Нілі скупанеє, спить В пелюшках долі, під вербою, Дитяточко. А меж лозою З лози колисочку плете Та плаче праведная мати, Колиску тую плетучи. А Йосип заходився хату Із очерету будувати, Щоб хоч укритися вночі. З-за Нілу сфінкси, мов сичі, Страшними мертвими очима На теє дивляться. За ними На голому піску стоять По шнуру піраміди в ряд, Мов фараонова сторожа, І ніби фараонам знать Вони дають, що правда божа Встає вже, встала на землі. Щоб фараони стереглись.

Марія найнялася прясти У копта вовну. А святий Іосиф взявсь отару пасти, Щоб хоч козу ту заробить На молоко малій дитині. Минає рік. Коло хатини В повіточці своїй малій Той бондар праведний, святий, І гадки, праведний, не має, Барило й бочку набиває, Та ще й курникає. А ти? Не плачеш ти і не співаєш, Гадаєш, думаєш-гадаєш, Як його вчити, навести На путь святий святого сина І як його од зол спасти? Од бур житейських одвести?

Ще рік минув. Коло хатини Коза пасеться; а дитина І невеличке козеня У сінях граються. А мати Сидить на призьбі коло хати Та вовну з кужеля пряде. Аж ось і сам старий іде З ціпочком тихо попід тином: Носив у город шапличок Продать. Йому медяничок, А їй немудрую хустину, Собі ж несе на постоли Ременю доброго. Спочинув Та й каже: «Доню, не журись. Царя вже Ірода не стало. Чогось увечері наївсь, Та так наївся, що й опрігсь,- Такеє-то мені сказали. Ходімо,- каже,- у свій гай, У свій маленький тихий рай! Ходім додомоньку, дитино». «Ходім»,- сказала та й пішла На Ніл сороченята прати В дорогу синові. Паслась Коза з козятком коло хати, А Йосип сина забавляв, На призьбі сидя, поки мати На річці прала ті малі Сорочечки. А потім в хаті Поморіцив добре постоли Собі в дорогу. Та й знялись До сходу сонця, по торбині На плечі взявши, а дитину Удвох в колисочці несли. То сяк, то так прийшли додому. Бодай не довелось нікому Узріть такеє. Благодать! Гайочок тихий серед поля, Одна-єдиная їх доля Отой гайочок! І не знать, Де він кохався. І хатина, Все, все сплюндровано. В руїні їм довелося ночувать. В ярок Марія до криниці Швиденько кинулася. Там Колись-то з нею яснолиций Зустрівся гость святий. Бур'ян, Будяк колючий з кропивою Коло криниці поросли. Маріє! Горенько з тобою! Молися, серденько, молись! Окуй свою святую силу… Долготерпінієм окуй, В сльозах кровавих загартуй!.. Небога трохи не втопилась У тій криниці. Горе нам Було б, іскупленним рабам! Дитина б тая виростала Без матері, і ми б не знали І досі правди на землі! Святої волі! Схаменулась І тяжко, важко усміхнулась Та й заридала. Полились На цямрину святиє сльози Та й висохли. А їй, небозі, Полегшало. Єлисавета, Стара вдова, у Назареті З малим синком своїм жила, Таки з Івасем. Та й була Якась рідня їм. Вранці-рано Свою дитину, безталанна, Нагодувала, одягла І за святим своїм пішла У Назарет той до вдовиці В сусіду, в наймичку проситись!

Дитяточко собі росло, З Івасем удовенком гралось. Уже чимале підросло. Якось вони собі гуляли Удвох на улиці, знайшли Дві палички та й понесли Додому матерям на дрова. Звичайні діточки! Ідуть І веселенькі, і здорові, Аж любо глянуть, як ідуть! Отож воно, мале, взяло Другую паличку у Йвася - Івась у коники ігрався,- Зробило хрестик та й несло Додому, бачте, показати, Що й він уміє майструвати. Марія ще за ворітьми Дітей зустріла, і зомліла, І трупом пала, як узріла Той хрестик-шибеничку. «Злий! Недобрий чоловік, лихий Навчив тебе, моя дитино, Зробить оце! Покинь! Покинь!» А він, маленький, неповинний, Святую шибеничку кинув І заридав, і пролились Ще в перший раз младенчі сльози На лоно матернє. Небозі Ніби полегшало. Взяла У холодочок завела, В бур'ян, в садок, поцілувала Та коржиком погодувала, Свіженьким коржиком. Воно ж Попестилось собі, погралось Та й спатоньки, мале, лягло Таки ж у неї на колінах. Отож і спить собі дитина, Мов ангеляточко в раю. І на єдиную свою Та мати дивиться і плаче Тихенько-тихо. Ангел спить, То щоб його то не збудить. Та й не догледіла. Неначе Окропу капля, як огонь, На його впала, і воно Прокинулось. Швиденько сльози Марія втерла сміючись, Щоб він не бачив. І небозі Не довелося одурить Малого сина. Подивилось І заридало.

Заробила Чи то позичила вдова Півкопи тую на буквар. Сама б учила, так не знала ж Вона письма того. Взяла Та в школу хлопця одвела, У ієсейську. Доглядала ж Сама його, сама й навчала Добру і розуму. Івась, Таки вдовенко, в його вдавсь,. То вдвох собі й ходили в школу, І вчились вкупочці. Ніколи Ані пограється з дітьми, Ані побігає; самий, Один-однісінький, бувало, Сидить собі у бур'яні Та клепку теше. Помагало Святому батькові в трудах. Якось по сьомому годочку,- Малий вже добре майстрував,- Одпочиваючи в куточку, Старий на сина дивувавсь, Який то з його майстер буде! Які то люди з його будуть! Та, взявши відер, кандійок, І батько, й мати, і воно Пішли на ярмарок у самий- Самісінький Єрусалим. Хоч і далеко, так спродати Дорогше можна. От прийшли, Розташувались. Батько й мати Сидять собі та продають Добро своє. А де ж дитина? Побігло десь. Шукає сина Та плаче мати. І не чуть, Де ділося. У синагогу Зайшла благать благого бога, Щоб син її найшовсь. Аж глядь, Межи раввінами дитина, її хлоп'яточко, сидить І научає, неповинне, Як в світі жить, людей любить, За правду стать! за правду згинуть! Без правди горе! «Горе вам, Учителі архієреї!» І дивувались фарисеї І книжники його речам. А радость матері Марії Неізреченная. Месію, Самого бога на землі Вона вже зріла.

Спродались, Во храмі помолились богу І веселенькі у дорогу Додому рушили вночі По холодочку. Виростали І вкупі вчились, ростучи, Святиє діточки. Пишались Святиє тії матері Своїми дітками. Із школи Путем терновим розійшлись Обидва. Божії глаголи, Святую правду на землі І прорекли, і розп'ялись За воленьку, святую волю!

Іван пішов собі в пустиню, А твій меж люди. А за ним, За сином праведним своїм, І ти пішла. В старій хатині В чужій покинула його, Святого Йосипа свого! Пішла тинятись попідтинню, Аж поки, поки не дійшла Аж до Голгофи. Бо за сином Святая мати всюди йшла, Його слова, його діла - Все чула, й бачила, і мліла, І мовчки трепетно раділа, На сина дивлячись. А він Сидить, було, на Єлеоні, Одпочива. Єрусалим Розкинувсь гордо перед ним, Сіяє в золотім вісоні Ізраїльський архієрей! Романський золотий плебей! І час, і два мине, не встане, На матір навіть не погляне Та аж заплаче, дивлячись На іудейськую столицю. Й вона заплаче, ідучи У яр по воду до криниці, Тихесенько. І принесе Води погожої, і вмиє Утомлені стопи святиє, І пити дасть, і отрясе, Одує прах з його хітона, Зашиє дірочку та знову Під смокву піде. І сидить, І дивиться, о всесвятая! Як син той скорбний спочиває. Аж ось і дітвора біжить Із города. Його любили Святиє діточки. Слідком За ним по улицях ходили, А іноді й на Єлеон До його бігали малії. Отож прибігли. «О святії! Пренепорочниє!» - сказав, Як узрів діток. Привітав І цілував благословляя, Погрався з ними, мов маленький, Надів бурнус. І веселенький З своїми дітками пішов В Єрусалим на слово нове, Поніс лукавим правди слово! Не вняли слову! Розп'яли! Як розпинать його вели, Ти на розпутії стояла З малими дітьми. Мужики, Його брати, ученики, Перелякались, повтікали. «Нехай іде! Нехай іде! Отак і вас він поведе!» - Сказала дітям. І упала На землю трупом. Розп'ялась Твоя єдиная дитина! А ти, спочинувши під тином, У Назарет отой пішла! Вдову давно вже поховали В чужій, позиченій труні Чужії люде. А Івана її зарізали в тюрмі. І Йосипа твого не стало. І ти, як палець той, осталась Одна-однісінька! Такий Талан твій латаний, небого! Брати його, ученики, Нетвердії, душеубогі, Катам на муку не дались, Сховались, потім розійшлись, І ти їх мусила збирати… Отож вони якось зійшлись Вночі круг тебе сумовати. І ти, великая в женах! І їх униніє, і страх Розвіяла, мов ту полову, Своїм святим огненним словом! Ти дух святий свій пронесла В їх душі вбогії! Хвала! І похвала тобі, Маріє! Мужі воспрянули святиє, По всьому світу розійшлись. І іменем твойого сина, Твоєї скорбної дитини, Любов і правду рознесли По всьому світу. Ти ж під тином, Сумуючи, у бур'яні Умерла з голоду. Амінь.

А потім ченці одягли Тебе в порфіру. І вінчали, Як ту царицю… Розп'яли Й тебе, як сина. Наплювали На тебе, чистую, кати; Розтлили кроткую! а ти… Мов золото в тому горнилі, В людській душі возобновилась, В душі невольничій, малій, В душі скорбящей і убогій.

[27 жовтня - 11 листопада 1859, С.-Петербург]

Подражаніє Едуарду Сові

Посаджу коло хатини На вспомин дружині І яблуньку, і грушеньку, На вспомин єдиній!

Бог дасть, виростуть. Дружина Під древами тими Сяде собі в холодочку З дітками малими. А я буду груші рвати, Діткам подавати… З дружиною єдиною Тихо розмовляти: «Тойді, серце, як бралися, Сі древа садив я… Щасливий я!» - «І я, друже, З тобою щаслива!»

19 ноября [1859], С.-Петербург

Подражаніє Ієзекіїлю

 

 

Глава 19

 

 

Восплач, пророче, сине божий! І о князях, і о вельможах, І о царях отих. І рци: «Пащо та сука, ваша мати, Зо львами кліщилась, щенята? І добувала вас, лихих? І множила ваш род проклятий? А потім з вас, щенят зубатих, Зробились львичища! Людей! Незлобних, праведних дітей, Жрете, скажені!.. Мов шуліка Хватає в бур'яні курча, Клює і рве його. А люде… Хоч бачать люде, та мовчать. Отож львеня те дике! люте! Підстерегли його, взяли Та, закувавши добре в пута, В Єгипет люде одвели - На каторгу. А люта мати! Спустила друге бісновате Своє скаженеє звіря. Та вже такого сподаря, Що гради й весі пожирало. Земля тряслася, трепетала Од реву львичища твого. Окули люде і цього. Заперли в щелепи удила І в Вавілоні посадили В тюрму глибоку. Щоб не чуть Було на світі того рику Самодержавного владики, Царя неситого… Минуть, Уже потроху і минають Дні беззаконія і зла. А львичища того не знають, Ростуть собі, як та лоза У темнім лузі. Уповають На корінь свій, уже гнилий, Уже червивий, і малий, І худосильний. Вітер з поля Дихне - погне і полама. І ваша злая своєволя Сама скупається, сама В своїй крові. Плач великий Вомєсто львичищого рика Почують люде. І той плач, Нікчемний, довгий і поганий, Межи людьми во притчу стане, Самодержавний отой плач!»