[email protected] 11 страница

[Між 19 і 30 травня 1847, С.-Петербург]

 

 

***

Не спалося, - а ніч, як море. (Хоч діялось не восени, Так у неволі.) До стіни Не заговориш ні про горе, Ні про младенческие сны. Верчуся, світу дожидаю, А за дверима про своє Солдатськеє нежитіє Два часовії розмовляють.

 

 

 

 

Така ухабиста собой, И меньше белой не дарила. А барин бедненький такой. Меня-то, слышь, и подсмотрили, Свезли в Калугу, и забрили. Так вот те случай-то какой!

 

 

 

 

А я… аж страшно, як згадаю. Я сам пішов у москалі; Таки ж у нашому селі Назнав я дівчину… Вчащаю І матір удову єднаю. Так пан заклятий не дає. Мала, каже; - нехай, дождуся. І, знай, вчащаю до Ганнусі. На той рік знову за своє; Пішов я з матір'ю просити. «Шкода, - каже, - і не проси. П'ятсот, - каже, - коли даси, Бери хоч зараз…» Що робити! Головко бідна! Позичать? Та хто таку позичить силу? Пішов я, брате, зароблять. І де вже ноги не носили, Поки ті гроші заробив. Я годів зо два проходив По Чорноморії, по Дону… І подарунків накупив Найдорогіших… От вертаюсь В село до дівчини вночі - Аж тілько мати на печі, Та й та, сердешна, умирає, А хата пусткою гниє. Я викресав огню, до неї… Од неї пахне вже землею, Уже й мене не пізнає! Я до попа та до сусіди, Привів попа, та не застав - Вона вже вмерла. Нема й сліду Моєї Ганни. Я спитав Таки сусіду про Ганнусю. «Хіба ти й досі ще не знаєш? Ганнуся на Сибір пішла. До панича, бачиш, ходила, Поки дитину привела Та у криниці й затопила». Неначе згага запекла. Я ледве-ледве вийшов з хати, Ще не світало. Я в палати Пішов з ножем, не чув землі… Аж панича вже одвезли У школу в Київ. От як, брате! Осталися і батько й мати, А я пішов у москалі. І досі страшно, як згадаю. Хотів палати запалить Або себе занапастить, Та бог помилував… А знаєш, Його до нас перевели Із армії чи що?

 

 

 

 

Так что же,

Ну, вот теперь и приколи.

 

 

 

 

Нехай собі. А бог поможе, І так забудеться колись.

Вони ще довго говорили, Я став перед світом дрімать, І паничі мені приснились І не дали, погані, спать.

[Між 19 і 30 травня 1847, С.-Петербург]

 

 

***

Думи мої, думи мої, Ви мої єдині, Не кидайте хоч ви мене При лихій годині. Прилітайте, сизокрилі Мої голуб'ята, Із-за Дніпра широкого У степ погуляти З киргизами убогими. Вони вже убогі, Уже голі… Та на волі Ще моляться богу. Прилітайте ж, мої любі, Тихими речами Привітаю вас, як діток, І заплачу з вами.

[Друга половина 1847, Орська кріпость]

Княжна

Поема

Зоре моя вечірняя, Зійди над горою, Поговорим тихесенько В неволі з тобою. Розкажи, як за горою Сонечко сідає, Як у Дніпра веселочка Воду позичає. Як широка сокорина Віти розпустила… А над самою водою Верба похилилась; Аж по воді розіслала Зеленії віти, А на вітах гойдаються Нехрещені діти. Як у полі на могилі Вовкулак ночує, А сич в лісі та на стрісі Недолю віщує. Як сон-трава при долині Вночі розцвітає… А про людей… Та нехай їм. Я їх, добрих, знаю. Добре знаю. Зоре моя! Мій друже єдиний! І хто знає, що діється В нас на Україні? А я знаю. І розкажу Тобі; й спать не ляжу. А ти завтра тихесенько Богові розкажеш.

Село! І серце одпочине: Село на нашій Україні - Неначе писанка, село. Зеленим гаєм поросло. Цвітуть сади, біліють хати, А на горі стоять палати Неначе диво. А кругом Широколистії тополі, А там і ліс, і ліс, і поле, І сині гори за Дніпром. Сам бог витає над селом.

Село! Село! Веселі хати! Веселі здалека палати, Бодай ви терном поросли! Щоб люди й сліду не найшли, Щоб і не знали, де й шукати. В тому господньому селі, На нашій славній Україні, Не знаю, де вони взялись, - Приблуда князь. Була й княгиня. Ще молоді собі були, Жили самі. Були багаті, Високі на горі палати, Чималий у яру ставок, Зелений по горі садок,

І верби, і тополі, І вітряки на полі,

І долом геть собі село Понад водою простяглось.

Колись там весело було. Бувало, літом і зимою Музика тне, вино рікою Гостей неситих налива… А князь аж синій похожає, Та сам несмілих наливає, Та ще й покрикує «віват!». Гуляє князь, гуляють гості; І покотились на помості… А завтра знову ожива, І знову п'є, і знов гуляє, І так за днями день минає, Мужицькі душі аж пищать. Судовики благають бога… П'яниці, знай собі, кричать: - І патріот! І брат убогих! Наш славний князь! Віват! Віват! А патріот, убогих брат… Дочку й теличку однімає У мужика… І бог не знає, А може, й знає, та мовчить.

Княгиня взаперті сидить. Її і в сіні не пускає Убогих брат. А що ж робить? Сама втекла і повінчалась, І батько й мати не пускали, Казали: вгору не залазь. Так ні, за князя. От і князь! От і пишайсь тепер, княгине! Загинеш, серденько, загинеш,

Мов ряст весною уночі. Засхнеш, не знатимеш нічого, Не знатимеш, як хвалять бога, Як люде люблять, живучи. А жить так, господи, хотілось!

Хотілось любити, Хоть годочок, хоть часочок На світ подивитись. Не довелось, а все було, Всього понадбала Стара мати. Саму тебе Мов намалювала, Хоч помолись перед тобою, Мов перед святою… Красо моя молодая, Горенько з тобою! Жить би, жить та славить бога І добро творити, Та божою красотою Людей веселити. Так же ні. А молодії Та карії очі Щоб марніли в самотині… Може, бог так хоче? Боже! Боже! Даєш волю І розум не світі, Красу даєш, серце чисте… Та не даєш жити. Не даєш на рай веселий, На світ твій великий Надивитись, намолитись І заснуть навіки.

Невесело на світі жить, Коли нема кого любить. Отак і їй, одній-єдиній, ще молодій моїй княгині, Красу і серце засушить І марне згинуть в самотині. Аж страшно!.. А вона молилась І жить у господа просилась, Бо буде вже кого любить. Вона вже матір'ю ходила, Уже пишалась і любила Своє дитя. І дав дожить Господь їй радості на світі. Узріть його, поціловать Своє єдинеє дитя, І перший крик його почути… Ох, діти! Діти! Діти! Велика божа благодать!

Сльози висохли, пропали, Сонце просіяло, І княгиня з дитиною Не тією стала. Ніби на світ народилась - Гралась, веселилась… І княжні своїй маленькій Сорочечки шила. І маленькі рукавчата Шовком вишивала, І купала, й колихала, Сама й годувала. Бо княгині тілько вміють Привести дитину. А годувать та доглядать Не вміють княгині.

А потім оха: - Забуває Мене мій Поль або Філат! - За що ж воно тебе згадає? За те, хіба, що привела?

А моя свою дитину Сама доглядала. А п'яного свого князя І не допускала. Мов яблучко у садочку, Кохалась дитина. І говорить уже стало, І вчила княгиня Тілько «мамо» вимовляти, А «тато» не вчила… І книжечок з кунштиками В Ромні накупила. Забавляла, розмовляла, І богу молитись І азбуку по кунштиках Заходилась вчити. І що божий день купала, Рано спати клала І пилиночки на неї Впасти не давала. І всю ніченьку над нею Витала, не спала. Надивлялась, любувалась Княжною своєю… І жениха їй єднала І раділа з нею, І плакала; довгі коси Уже розплітала І, лишенько, свого князя П'яного згадала - У мундирі. Та й закрила Заплакані очі. А дитині нібо сниться, Мов вимовить хоче: - Не плач, мамо, не розплітай Мої довгі коси - Посічуться… - Що день божий Радості приносить Своїй матері щасливій Дочка уродлива. Мов тополя, виростає Світові на диво. Виростає… Та недовго Буде веселити Свою матір. Бог карає Княгиню на світі… А за віщо? Чудно людям, Бо люде не знають, Чому добре умирає, Злеє оживає, Занедужала княгиня, І князь схаменувся. За бабами-знахарками По селах метнувся. Наїхали… Заходились. Лічили, лічили… Поки її, безталанну, В труну положили.

Не стало на селі княгині, І гусла знову загули. А сирота її в селі, Її єдиная дитина! Мов одірвалось од гіллі, Ненагодоване і босе, Сорочечку до зносу носить. Спеклося, бідне, на жару. Лопуцьки їсть, ставочки гатить В калюжах з дітьми у яру. Умийся, серденько! Бо мати Он дивиться й не пізнає Межи дітьми дитя своє. І думає: тебе не стало… Умийся, серце, щоб пізнала Тебе, єдиную свою… І господа б благословляла За долю добрую твою. Умилася. А добрі люде Прибрали, в Київ одвезли У інститут. А там що буде, Побачим. Гусла загули, Гуляє князь, гуляють гості, Ревуть палати на помості, А голод стогне на селі.

І стогне він, стогне по всій Україні. Кара господева. Тисячами гинуть Голоднії люде. А скирти гниють. А пани й полову жидам продають. Та голоду раді, та бога благають, Щоб ще хоч годочок хлібець не рожав. Тойді б і в Парижі, і іншому краї Наш брат хуторянин себе показав. А бог куняє. Бо се було б диво, Щоб чути і бачить - і не покарать. Або вже аж надто долготерпеливий…

Минають літа; люде гинуть, Лютує голод в Україні, Лютує в княжому селі. Скирти вже княжі погнили. А він байдуже - п'є, гуляє Та жида з грішми виглядає. Нема жидка… Хліби зійшли, Радіють люде, бога просять… Аж ось із Києва привозять Княжну. Мов сонечко зійшло Над обікраденим селом. Чорнобрива, кароока, Вилитая мати. Тілько смутна, невесела…

Чого б сумувати? Або, може, вже такою Воно й уродилось? Або, може, молодеє Чи не полюбило Кого-небудь? Ні, нікого. Весела гуляла, Мов ласочка з кубелечка, На світ виглядала З того Києва. Аж поки Побачила села Знівечені. З того часу Стала невесела.

Мов сизая голубонька, Село облетіла. У всіх була, всіх бачила, Всі повеселіли. Там словами привітала, Там нагодувала… Що день божий обходила Село. Помагала Усякому. А сироти До неї в покої Приходили. І матір'ю Своєю святою Її звали. І все село За неї молилось… А тим часом жиди в селі З грішми появились. Радіє князь, запродує З половою жито. І молотить виганяє Людей недобитих. Змолотили, нівроку їм, За одну годину І з клунею провіяли… Князь і не спочинув, На могорич закликає, Та п'є, та гуляє Аж у гаї… Бо в покоях Дочка спочиває.

Гармидер, галас, гам у гаї, Срамотні співи. Аж лящить Жіночий регот. Завиває, Реве хазяїн: - Будем пить, Аж поки наша доня спить.

А доня взаперті сидить В своєму сумному покої І дивиться, як над горою Червоний місяць аж горить, З-за хмари тихо виступає. І ніби гори оживають. Дуби з діброви, мов дива, У поле тихо одхожають. І пугач пуга, і сова З-під стріхи в поле вилітає, А жаби крякають, гудуть. Дивіться, очі молодії, Як зорі божії встають, Як сходить місяць, червоніє… Дивітеся, поки вас гріє, А зорі спати не дають.

Головою молодою На руку схилилась, До півночі невесела На зорі дивилась Княжна моя. Дивилася… Та й плакати стала. Може, серце яке лихо Тихо прошептало? Та байдуже. Поплакала Трошки, усміхнулась, Помолилась та й спать лягла. І тихо заснула.

В гаю все покотом лежало - Пляшки і гості, де що впало, Там і осталось. Сам не впав, Остатню каплю допивав. Та й ту допив. Встає, не пада, Іде в покої… Скверний гаде! Куда ти лізеш? Схаменись! Не схаменувся, ключ виймає, Прийшов, і двері одмикає, І лізе до дочки. Прокиньсь! Прокинься, чистая! Схопись, Убий гадюку, покусає! Убий, і бог не покарає! Як тая Ченчіо колись Убила батька кардинала І Саваофа не злякалась. Ні, не прокинулася, спить, А бог хоч бачить, та мовчить, Гріхам великим потурає. Не чуть нічого. Час минає. А потім крик, а потім гвалт, І плач почули із палат - Почули сови. Потім знову Не чуть нічого. І в той час Скирти і клуня зайнялись, І зорі зникли. Хоч би слово, Хоч би де голос обізвавсь. Пани в гаю не ворушились, А люде збіглись та дивились, Як дим до неба підіймавсь.

Прокинулись вранці гості. Аж бачать, що лихо, Покинули свого князя Та любо та тихо. Так і ми його покинем, Так і бог покине. Тебе тілько не покине Лихая година, Княжно моя безталанна, Знівечений цвіте. Ти ще будеш покутовать Гріхи на сім світі, Гріхи батькові. О доле! Лукавая доле! Покинь її хоть на старість, Хоть на чужім полі На безлюдді. Не покинеш, Поведеш до краю, До самої домовини, Сама й поховаєш.

В селі не бачили й не чули, Де вона поділась. Думали, на пожарищі Небога згоріла.

Стоїть село. Невесело На горі палати Почорніли. Князь хиріє, Нездужає встати, А підвести нема кому, Ніхто й не загляне До грішного болящего В будинки погані. Люде трохи очуняли, Господа благають, Щоб княжна до їх вернулась. А її немає І не буде вже, святої… Де ж вона поділась? У Києві пресвятому В черниці постриглась.

Родилась на світ жить, любить, Сіять господньою красою, Витать над грішними святою І всякому добро творить. А сталось ось як. У черницях Занапастилося добро…

Блукаючи по Україні, Прибивсь якось і в Чигирин, І в монастир отой дівочий, Що за пісками на болоті У лозах самотний стоїть. Отам мені і розказала Стара черниця новину. Що в монастир до їх зайшла Княжна якась із-за Дніпра Позаторік. Одпочивала, Та й богу душу оддала… «Вона була ще молодою І прехорошая собою. На сонці дуже запеклась, Та й занедужала. Лежала Недовго щось, седмиці з три, І все до крихти розказала… Мені і Ксенії-сестрі. І вмерла в нас. І де ходила, В яких-то праведних містах! А в нас, сердешна, опочила. Оце її свята могила… Ще не поставили хреста».

[Друга половина 1847, Орська кріпость]

 

 

N. N.

 

 

Сонце заходить, гори чорніють, Пташечка тихне, поле німіє, Радіють люде, що одпочинуть, А я дивлюся… і серцем лину В темний садочок на Україну. Лину я, лину, думу гадаю, І ніби серце одпочиває. Чорніє поле, і гай, і гори, На синє небо виходить зоря. Ой зоре! зоре! - і сльози кануть. Чи ти зійшла вже і на Украйні? Чи очі карі тебе шукають На небі синім? Чи забувають? Коли забули, бодай заснули, Про мою доленьку щоб і не чули.

[Друга половина 1847, Орська кріпость]

 

 

N. N.

 

 

Мені тринадцятий минало. Я пас ягнята за селом. Чи то так сонечко сіяло, Чи так мені чого було? Мені так любо, любо стало, Неначе в бога… Уже прокликали до паю, А я собі у бур'яні Молюся богу… І не знаю, Чого маленькому мені Тойді так приязно молилось, Чого так весело було? Господнє небо, і село, Ягня, здається, веселилось! І сонце гріло, не пекло! Та недовго сонце гріло, Недовго молилось… Запекло, почервоніло І рай запалило. Мов прокинувся, дивлюся: Село почорніло, Боже небо голубеє І те помарніло. Поглянув я на ягнята! Не мої ягнята! Обернувся я на хати - Нема в мене хати! Не дав мені бог нічого!.. І хлинули сльози, Тяжкі сльози!.. А дівчина При самій дорозі Недалеко коло мене Плоскінь вибирала, Та й почула, що я плачу. Прийшла, привітала, Утирала мої сльози І поцілувала….

Неначе сонце засіяло, Неначе все на світі стало Моє… лани, гаї, сади!.. І ми, жартуючи, погнали Чужі ягнята до води.

Бридня!.. а й досі, як згадаю, То серце плаче та болить, Чому господь не дав дожить Малого віку у тім раю. Умер би, орючи на ниві, Нічого б на світі не знав. Не був би в світі юродивим, Людей і бога не прокляв!

[Друга половина 1847, Орська кріпость]

 

 

***

Не гріє сонце на чужині, А дома надто вже пекло. Мені невесело було Й на нашій славній Україні. Ніхто любив мене, вітав, І я хилився ні до кого, Блукав собі, молився богу Та люте панство проклинав. І згадував літа лихії, Погані, давнії літа, Тойді повісили Христа, Й тепер не втік би син Марії! Нігде не весело мені, Та, мабуть, весело й не буде І на Украйні, добрі люде; Отже таки й на чужині. Хотілося б… та й то для того, Щоб не робили москалі Труни із дерева чужого, Або хоч крихотку землі Із-за Дніпра мого святого Святії вітри принесли, Та й більш нічого. Так-то, люде, Хотілося б… Та що й гадать… Нащо вже й бога турбовать, Коли по-нашому не буде.

[Друга половина 1847, Орська кріпость]

Сон

Гори мої високії, Не так і високі, Як хороші, хорошії, Блакитні здалека. З Переяслава старого, З Виблої могили, Ще старішої… мов ті хмари, Що за Дніпром сіли. Іду я тихою ходою, Дивлюсь - аж он передо мною, Неначе дива виринають, Із хмари тихо виступають, Обрив високий, гай, байрак; Хатки біленькі виглядають, Мов діти в білих сорочках У піжмурки в яру гуляють, А долі сивий наш козак Дніпро з лугами виграває. А онде, онде за Дніпром, На пригорі, ніби капличка, Козацька церква невеличка Стоїть з похиленим хрестом. Давно стоїть, виглядає Запорожця з Лугу… З Дніпром своїм розмовляє, Розважав тугу. Оболонками старими, Мов мертвець очима Зеленими, позирає На світ з домовини. Може, чаєш оновлення? Не жди тії слави! Твої люде окрадені, А панам лукавим… Нащо здалась козацькая Великая слава?!.. І Трахтемиров геть горою Нечепурні свої хатки Розкидав з долею лихою, Мов п'яний старець торбинки. А он старе Монастирище, Колись козацькеє село, Чи те воно тойді було?.. Та все пішло царям на грище: І Запорожжя, і село… І монастир святий, скарбниця,- Все, все неситі рознесли!.. А ви? ви, гори, оддали!! Бодай ніколи не дивиться На вас, проклятії!! Ні, ні… Не ви прокляті… а гетьмани, Усобники, ляхи погані!! Простіть, високії, мені! Високії! і голубії! Найкращі в світі! найсвятії! Простіть!.. Я богу помолюсь… Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого бога, За неї душу погублю!

Над Трахтемировим високо На кручі, ніби сирота Прийшла топитися… в глибокім, В Дніпрі широкому… отак Стоїть одним одна хатина… З хатини видно Україну І всю Гетьманщину кругом. Під хатою дідусь сивенький Сидить, а сонечко низенько Уже спустилось над Дніпром. Сидить, і дивиться, і дума, А сльози капають… «Гай! гай!..- Старий промовив.- Недоуми! Занапастили божий рай!.. Гетьманщина!!..» І думнеє Чоло похмаріло… Мабуть, щось тяжке, тяжкеє Вимовить хотілось? Та не вимовив…

«Блукав я по світу чимало, Носив і свиту, і жупан… Нащо вже лихо за Уралом Отим киргизам, отже й там, Єй же богу, лучче жити, Ніж нам на Украйні. А може, тим, що киргизи Ще не християни?.. Наробив ти, Христе, лиха! А переіначив Людей божих?! Котилися І наші козачі Дурні голови за правду, За віру Христову, Упивались і чужої, І своєї крові!.. А получчали?.. ба де то! Ще гіршими стали, Без ножа і автодафе Людей закували Та й мордують… Ой, ой, пани, Пани християне!..» Затих мій сивий, битий тугою, Поник старою буй-головою. Вечернє сонечко гай золотило, Дніпро і поле золотом крило, Собор Мазепин сяє, біліє, Батька Богдана могила мріє, Київським шляхом верби похилі Трибратні давні могили6 вкрили. З Трубайлом Альта меж осокою Зійшлись, з'єднались, мов брат з сестрою. І все те, все те радує очі, А серце плаче, глянуть не хоче!

Попрощалось ясне сонце З чорною землею, Виступає круглий місяць З сестрою зорею, Виступають із-за хмари, Хмари звеселіли… А старий мій подивився, Сльози покотились… «Молюсь тобі, боже милий, Господи великий! Що не дав мені загинуть, Небесний владико, Що дав мені добру силу Пересидить горе І привів мене, старого, На сі святі гори Одинокий вік дожити, Тебе восхвалити І твоєю красотою Серце веселити… І поховать побитеє Гріхами людськими На горах оцих високих, І витать над ними…» Утер сльози нехолодні, Хоч не молодії… І згадував літа свої Давнії, благії… Де, як, коли і що робилось? Було що справді, а що снилось, Які моря перепливав!.. І темний гайок зелененький, І чорнобривка молоденька, І місяць з зорями сіяв, І соловейко на калині То затихав, то щебетав, Святого бога вихваляв; І все то, все то в Україні!.. І усміхнувся сивий дід… Бо, може, нігде правди діть, Було таке, що й женихались, Та розійшлися, не побрались, Покинула самого жить, В хатині віку доживати!.. Старий мій знову зажуривсь, Ходив довгенько коло хати, А потім богу помоливсь, Пішов у хату ночувати. А місяць хмарою повивсь.

Отакий-то на чужині Сон мені приснився! Ніби знову я на волю, На світ народився. Дай же, боже, коли-небудь, Хоч на старість, стати На тих горах окрадених У маленькій хаті, Хоча серце замучене, Поточене горем, Принести і положити На Дніпрових горах.

[Друга половина 1847, Орська кріпость]

Іржавець

Наробили колись шведи Великої слави, Утікали з Мазепою В Бендери з Полтави, А за ними й Гордієнко… Нарадила мати, Як пшениченьку пожати, Полтаву достати. Ой пожали б, якби були Одностайне стали Та з фастовським полковником Гетьмана єднали. Не стриміли б списи в стрісі У Петра у свата Не втікали б із Хортиці Славні небожата, Не спиняв би їх прилуцький Полковник поганий… Не плакала б матер божа В Криму за Украйну. Як мандрували день і ніч, Як покидали запорожці Великий Луг і матір Січ, Взяли з собою матер божу, А більш нічого не взяли, І в Крим до хана понесли На нове горе-Запорожжя.

Заступила чорна хмара Та білую хмару. Опанував запорожцем Поганий татарин. Хоч позволив хан на пісках Новим кошем стати, Та заказав запорожцям Церкву будувати. У наметі поставили Образ пресвятої І крадькома молилися…

Боже мій з тобою! Мій краю прекрасний, розкішний, багатий! Хто тебе не мучив? Якби розказать Про якого-небудь одного магната Історію-правду, то перелякать Саме б пекло можна. А Данта старого Полупанком нашим можна здивувать. І все то те лихо, все, кажуть, од бога! Чи вже ж йому любо людей мордувать? А надто сердешну мою Україну. Що вона зробила? За що вона гине? За що її діти в кайданах мовчать?

Розказали кобзарі нам Про войни і чвари, Про тяжкеє лихоліття… Про лютії кари, Що ляхи нам завдавали,- Про все розказали. Що ж діялось по шведчині! То й вони злякались! Оніміли з переляку, Сліпі небораки. Отак її воєводи, Петрові собаки, Рвали, гризли… І здалека Запорожці чули, Як дзвонили у Глухові, З гармати ревнули. Як погнали на болото Город будувати. Як плакала за дітками Старенькая мати. Як діточки на Орелі Лінію копали І як у тій Фінляндії В снігу пропадали. Чули, чули запорожці З далекого Криму, Що конає Гетьманщина, Неповинне гине. Чули, чули небожата, Чули, та мовчали. Бо й їм добре на чужині Мурзи завдавали. Мордувались сіромахи, Плакали, і з ними Заплакала матер божа Сльозами святими. Заплакала милосерда, Неначе за сином. І бог зглянувсь на ті сльози, Пречистії сльози! Побив Петра, побив ката На наглій дорозі. Вернулися запорожці, Принесли з собою В Гетьманщину той чудовний Образ пресвятої. Поставили в Іржавиці В мурованім храмі. Отам вона й досі плаче Та за козаками.

[Друга половина 1847, Орська кріпость]

 

 

N. N.

 

 

О думи мої! о славо злая! За тебе марно я в чужому краю Караюсь, мучуся… але не каюсь!.. Люблю, як щиру, вірну дружину, Як безталанную свою Вкраїну! Роби що хочеш з темним зо мною, Тілько не кидай, в пекло з тобою Пошкандибаю… Ти привітала Нерона лютого, Сарданапала, Ірода, Каїна, Христа, Сократа, О непотребная! Кесаря-ката І грека доброго ти полюбила Однаковісінько!.. бо заплатили. А я, убогий, що принесу я? За що сірому ти поцілуєш? За пісню-думу?.. Ой гаю, гаю, Й не такі, як я, дармо співають. І чудно, й нудно, як поміркую, Що часто котяться голови буї За теє диво! мов пси, гризуться Брати з братами й не схаменуться. А теє диво, всіми кохане: У шинку покритка, а люде п'яні!

[Друга половина 1847, Орська кріпость]

Полякам

Ще як були ми козаками, А унії не чуть було, Отам-то весело жилось! Братались з вольними ляхами, Пишались вольними степами, В садах кохалися, цвіли, Неначе лілії, дівчата. Пишалася синами мати, Синами вольними… Росли, Росли сини і веселили Старії скорбнії літа… Аж поки іменем Христа Прийшли ксьондзи і запалили Наш тихий рай. І розлили Широке море сльоз і крові, А сирот іменем Христовим Замордували, розп'яли. Поникли голови козачі, Неначе стоптана трава. Украйна плаче, стогне-плаче! За головою голова Додолу пада. Кат лютує, А ксьондз скаженим язиком Кричить: “Te deum! алілуя!..”

Отак-то, ляше, друже, брате! Неситії ксьондзи, магнати Нас порізнили, розвели, А ми б і досі так жили. Подай же руку козакові І серце чистеє подай! І знову іменем Христовим Ми оновим наш тихий рай.

[Після 22 червня 1847, Орська кріпость - 1850, Оренбург]

Чернець

У Києві на Подолі Було колись… і ніколи Не вернеться, що діялось, Не вернеться сподіване, Не вернеться… А я, брате, Таки буду сподіватись, Таки буду виглядати, Жалю серцю завдавати.

У Києві на Подолі Братерськая наша воля Без холопа і без пана Сама собі у жупані Розвернулася весела, Оксамитом шляхи стеле, А єдвабном застилає І нікому не звертає.

У Києві на Подолі Козаки гуляють. Як ту воду, цебром-відром Вино розливають. Льохи, шинки з шинкарками, З винами, медами Закупили запорожці Та й тнуть коряками! А музика реве, грає, Людей звеселяє. А із Братства те бурсацтво Мовчки виглядає. Нема голій школі волі, А то б догодила… Кого ж то там з музикою Люде обступили?

В червоних штанях оксамитних Матнею улицю мете, Іде козак. «Ох, літа! літа! Що ви творите?» На тотеж Старий ударив в закаблуки, Аж встала курява! Отак! Та ще й приспівує козак: «По дорозі рак, рак, Нехай буде так, так. Якби-таки молодиці Посіяти мак, мак. Дам лиха закаблукам, Дам лиха закаблам, Останеться й передам. А вже ж тії закаблуки Набралися лиха й муки! Дам лиха закаблукам, Дам лиха закаблам, Останеться й передам!»

Аж до Межигорського Спаса Потанцював сивий. А за ним і товариство, І ввесь святий Київ. Дотанцював аж до брами, Крикнув: «Пугу! пугу! Привітайте, святі ченці, Товариша з Лугу!» Свята брама одчинилась, Козака впустили, І знов брама зачинилась, Навік зачинилась Козакові. Хто ж сей сивий Попрощався з світом? Семен Палій, запорожець, Лихом не добитий.

Ой високо сонце сходить, Низенько заходить. В довгій рясі по келії Старий чернець ходить. Іде чернець у Вишгород На Київ дивитись, Та посидіть на пригорі, Та хоч пожуритись. Іде чернець дзвонковую У яр воду пити Та згадує, як то тяжко Було жити в світі. Іде чернець у келію Меж стіни німії Та згадує літа свої, Літа молодії. Бере письмо святе в руки, Голосно читає… А думкою чернець старий Далеко літає.

І тихнуть божії слова, І в келії, неначе в Січі, Братерство славне ожива. А сивий гетьман, мов сова, Ченцеві зазирає в вічі. Музика, танці і Бердичів. Кайдани брязкають… Москва. Бори, сніги і Єнісей… І покотились із очей На рясу сльози… Бий поклони! І плоть старечу усмиряй. Святе писаніє читай, Читай, читай та слухай дзвона, А серцеві не потурай. Воно тебе в Сибір водило, Воно тебе весь вік дурило. Приспи ж його і занехай Свою Борзну і Фастовщину, Загине все, ти сам загинеш. І не згадають, щоб ти знав… І старець тяжко заридав, Читать писаніє покинув, Ходив по келії, ходив, А потім сів і зажурився: «Для чого я на світ родився, Свою Україну любив?»

До утрені завив з дзвіниці Великий дзвін. Чернець мій встав, Надів клобук, взяв патерицю, Перехрестився, чотки взяв… І за Україну молитись Старий чернець пошкандибав.

[Друга половина 1847, Орська кріпость]

 

 

***

Один у другого питаєм: Нащо нас мати привела? Чи для добра? чи то для зла? Нащо живем? Чого бажаєм? І, не дознавшись, умираєм, А покидаємо діла…

Які ж мене, мій боже милий, Діла осудять на землі? Коли б ті діти не росли, Тебе, святого, не гнівили, Що у неволі народились І стид на тебе понесли.

[Друга половина 1847, Орська кріпость]

 

 

***

Самому чудно. А де ж дітись? Піп діяти і що почать? Людей і долю проклинать Не варт, єй-богу. Як же жити На чужині на самоті? І що робити взаперті? Якби кайдани перегризти, То гриз потроху б. Так не ті, Не ті їх ковалі кували, Не так залізо гартували, Щоб перегризти. Горе нам! Невольникам і сиротам, В степу безкраїм за Уралом.

[Друга половина 1847, Орська кріпость]

 

 

***

Ой стрічечка до стрічечки, Мережаю три ніченьки, Мережаю, вишиваю, У неділю погуляю. Ой плахотка-червчаточка Дивуйтеся, дівчаточка, Дивуйтеся, парубки, Запорозькі козаки.

Ой дивуйтесь, лицяйтеся, А з іншими вінчайтеся, Подавані рушники… Отаке-то, козаки!

[Друга половина 1847, Орська кріпость]

Хустина

Чи то на те божа воля? Чи такая її доля? Росла в наймах, виростала, З сиротою покохалась. Неборак як голуб з нею, З безталанною своєю, Од зіроньки до зіроньки Сидять собі у вдівоньки. Сидять собі, розмовляють, Пречистої дожидають. Дождалися… З Чигирина По всій славній Україні Заревли великі дзвони, Щоб сідлали хлопці коні, Щоб мечі-шаблі гострили Та збирались на веселля, На веселе погуляння, На кроваве залицяння.

У неділеньку та ранесенько Сурми-труби вигравали. В поход, у дорогу славні компанійці До схід сонечка рушали. Випроводжала вдова свого сина, Ту єдиную дитину. Випроводжала сестра свого брата. А сірому сиротина Випроводжала: коня напувала До зірниці із криниці, Виносила збрую - шаблю золотую І рушницю-гаківницю. Випроводжала три поля, три милі, Прощалася при долині. Дарувала шиту шовками хустину, Щоб згадував на чужині.

Ой хустино, хустиночко! Мережана, шита. Тілько й слави козацької - Сіделечко вкрити.

Вернулася, журилася, На шлях битий дивилася. Квітчалася, прибиралась, Що день божий сподівалась. А в неділеньку ходила Виглядати на могилу.

Мина літо, мина й друге, А на третє линуть Преславнії компанійці В свою Україну. Іде військо, іде й друге, А за третім стиха - Не дивися, безталанна,- Везуть тобі лихо. Везуть труну мальовану, Китайкою криту. А за нею з старшиною Іде в чорній свиті Сам полковник компанійський, Характерник з Січі. За ним ідуть осаули Та плачуть ідучи. Несуть пани осаули Козацькую збрую: Литий панцир порубаний, Шаблю золотую. Три рушниці-гаківниці І три самопали… А на зброї… козацькая Кров позасихала. Ведуть коня вороного, Розбиті копита… А на йому сіделечко Хустиною вкрите.

[Друга половина 1847, Орська кріпость]

А. О. Козачковському

Давно те діялось. Ще в школі, Таки в учителя-дяка, Гарненько вкраду п'ятака - Бо я було трохи не голе, Таке убоге - та й куплю Паперу аркуш. І зроблю Маленьку книжечку. Хрестами І везерунками з квітками Кругом листочки обведу. Та й списую Сковороду Або Т р и ц а р і є с о д а р и. Та сам собі у бур'яні, Щоб не почув хто, не побачив,