Раціональне природокористування і ресурсозберігання. Головні напрями використання ПРП

У другій половині 20 століття дія суспільства на природу різко зросла, прискорилося перетворення природних ландшафтів на антропогенні, із зростанням вжитку ресурсів збільшилася кількість відходів господарської діяльності. Так виникли дві взаємозв'язані проблеми:

1. Раціональне використання природних ресурсів;

2. Охорона довкілля.

Природокористування – це сукупність всіх форм експлуатації природно-ресурсного потенціалу і способи його збереження.Компонентами природокористування є:

1. Ресурсозберігання;

2. Перетворення природного середовища;

3. Відтворення природних ресурсів;

4. Охорона середовища мешкання.

Природокористування ділять на раціональне і нераціональне. Під раціональним природокористуванням розуміють систему діяльності, направлену на економну експлуатацію природних умов і ресурсів, і найбільш ефективний режим їх відтворення з врахуванням інтересів господарства і збереження здоров'я людей, або високоефективне господарювання, що не наводить до різких змін природноресурсного потенціалу, до яких соціально, екологічно, економічно не готове людство.

Принципами раціонального природокористування є: оптимальність, взаємозалежність природи і суспільства, екологізація виробництва, збереження просторової цілісності природних систем та ін.

Особливе значення раціональне природо- користування і ресурсозберігання мають для України з її ресурсоємною економікою.

Великих масштабів досягло в Україні забруднення довкілля.

Під забрудненням довкілля розуміють небажану зміну її властивостей в результаті антропогенного вступу різних речовин і з'єднань.Несприятлива екологічна ситуація – результат розвитку природоемких галузей, переважання ресурсо- і енергоємних технологій у виробництві, сировинній орієнтації експорту, відсталих методів природокористування, незавершеної природо-охоронної політики.

Помірне забруднені території складають майже 150 тис. км², тобто приблизно 24% площі України. Умовно чисті і помірно забруднені ареали складають разом ледве менше третини території країни. Останні дві третини – це території забруднені, дуже забруднені, надзвичайно забруднені і екологічного лиха.

Дуже забруднені (117 тис. км²) і надзвичайно забруднені (61 тис. км²) території разом узяті займають також майже третина площі республіки (29,5%). Виділяються чотири великі ареали цього забруднення:

Полісся, Середнє Придніпров'я, Донбас і Південь (окрім південного заходу Одещини і Запорізько-Донецького Приазов'я), а також декілька середніх: північна Буковина (без гірської частини), південно-східне Поділля, південна Київщина і Черкащина, центральна Полтава. До малих ареалів цієї міри забруднення відносяться багато центрів гірничодобувної промисловості по всій Україні [ 3.

Нарешті, до території екологічного лиха і екологічної катастрофи, яка складає 7,4 тис. км² (більш за один відсоток площі України), належать окрім тридцятикілометрової зони Чорнобильської АЕС, також причорноморські райони інтенсивного зрошування. У останніх забрудненість вод перевищує нормативну в 5 – 45, а ґрунтів в 10 і більше разів. Це райони півдня Херсонської області і найпівнічніша смуга Криму [4].

Істотно впливає на погіршення екологічної обстановки України воєнно-промисловий комплекс.

Останніми роками екологічна ситуація в Україні продовжує погіршуватися, не дивлячись на скорочення навантаження на природу у зв'язку з економічною кризою виробництва.

Основний збиток, який наносився господарству України в результаті погіршення довкілля, включає:

а) руйнування «людського капіталу» країни (погіршення здоров'я населення, зниження тривалості життя, збільшення смертності). По існуючих оцінках, 20 – 50 % продуктів харчування містять отрутохімікати, нітрати, важкі метали в концентраціях, небезпечних для здоров'я;

б) виснаження ресурсної бази. Значна частина поверхневих вод втратили питне значення, близько 30 % підземних вод, придатних до експлуатації, небезпечно забруднені. Під відвалами і відходами зайняті великі площі земель, особливо в Донбасі і Придніпров'ї, де розробляється більше 500 родовищ, накопичено близько 6 млрд. тонн відходів у вигляді териконів, відвалів;

в) екологічна деградація зв'язана і із загрозою для міжнародного положення України, особливо у зв'язку з Чорнобильською катастрофою, масштабність якої сумніву не підлягає.

Таким чином, національну мету стійкого розвитку України неможливо розглядати від загальносвітової мети. Вона може бути сформульована так: досягти такого розвитку суспільства, при якому сумарна дія на довкілля залишається в межах загальної господарської ємкості біосфери і в той же час задовольняються потреби як нинішнього, так і майбутнього покоління нації. Глобальний перехід до стійкого розвитку, що декларує конференцією ООН з довкілля (Ріо-де-Жанейро, 1992г.), – об'єктивна реальність людства [57,19-24].

Необхідність зміни техногенного розвитку на «стійке» очевидна. Без «екологізації» оздоровлення економіки і подальше економічне зростання неможливі.

Існують три обмеження техногенного розвитку:

а) екологічне, яке обумовлене вичерпанням і погіршенням природних ресурсів, забрудненням довкілля;

б) економічне, пов'язане із зростаючою диспропорцією між тим, що вкладається у використання і видобуток природних ресурсів засобами і отримуваними результатами. З кожним роком експлуатація природних ресурсів вимагає все більше питомих витрат на одиницю продукції;

в) соціальне, пов'язане із захворюваністю населення, міграційними проблемами, що викликаються деградацією довкілля.

Основні шляхи вирішення проблем екологізації економічного розвитку та формування стійкого типа економічного розвитку:

- структурна перебудова економіки, зміна сировинній орієнтації експорту;

- розробка і вживання природозберігаючих або безвідходних технологій, замкнутих циклів виробництва, глибоко продумане, найбільш раціональне розміщення «брудних» виробництв;

прямі природоохоронні заходи: будівництво різного роду очисних споруд, фільтрів, створення територій, що охороняються, рекультивація.

Принциповим для вирішення проблем формування стійкого типа розвитку є питання про механізми реалізації екологічної політики. Існують два можливі механізми екологічного регулювання:

- пряме регулювання за допомогою адміністративно-законодавчих важелів (нормативно-правові, адміністративно-контрольні заходи, судові переслідування, адміністративні санкції аж до закриття підприємств);

- економічне регулювання за допомогою економічних важелів (податки, платежі за користування ресурсами, платежі за забруднення довкілля, субсидії, позики, заставні вкладення і страхування на випадок непередбачених екологічних ситуацій і ін.)

Для України перехід до стійкого розвитку ускладнюється труднощами перехідного періоду - зламом адміністративно-командної системи, важким положенням в економіці, соціальними проблемами.

Проте, в 90-і роки в країні була створена нормативно-правова база вирішення природоохоронних проблем і система державного управління охороною довкілля. Перехід до ринкової економіки передбачає масштабне вживання економічних важелів охорони природи. У Україні з початку 90-х років застосовуються платежі за забруднення довкілля, платежі за природні ресурси, екологічне страхування, створюються спеціалізовані екологічні банки, став формуватися ринок екологічних робіт і послуг. Це дає підставу для оптимістичної оцінки перспектив встановлення збалансованих стосунків між ринком і раціональним природокористуванням, а, отже, і перспектив вирішення проблем екологізації економіки і переходу до стійкого розвитку [5 ].

Наукові засади раціонального природокористування

Однією з форм взаємодії системи "людина — природа" є при­родокористування як сфера господарської діяльності людини. Тоб­то природокористування є об'єктивною передумовою здійснен­ня виробничих процесів, оскільки без видобутку, освоєння тих чи інших, видів ресурсів неможливо здійснити будь-який процес виробництва. Предметом взаємовідносин системи '"людина — природа" є атмосферне повітря, водні ресурси, земельні ре­сурси, надра, біоресурси, відходи. Результатом цих відно­син є стан названих речовин природи і території загалом.

Природокористування — система виробничих відносин люди­ни і природи, яка має на меті використання речовини природи для задоволення потреб відтворення виробництва і життя.

Кожна економічна діяльність у широкому розумінні слова — це діяльність природокористування, позаяк залучає деякі сиро­винні, матеріальні чи енергетичні ресурси на вході виробничого процесу. У вузькому ж розумінні слова природокористуванням слід вважати діяльність, спрямовану на присвоєння природних елементів довкілля, їхні використання та відтворення. Проблеми природокористування були і залишаються предметом дослідження учених України в минулому і сьогодні. Відома "теорія енерге­тичної економіки" С. Подолинського, в якій він обґрунтовує пра­цю людини та її ставлення до розподілу і використання сонячної енергії, "ноосферне вчення В. Вернадського, в якому він обґрун­товує особливості еволюції біосфери та важливість ноосфери, тобто сфери розуму, мислення людини у відносинах з природою загалом. Серед сучасних учених відома "теорія екологічно зба­лансованої економіки" Л. Гринів та ін. Багато концепцій приро­докористування розвинуто у країнах Заходу [58].

В економічній літературі сформувалося "декілька напрямів дослідження економічних питань природокористування:

1.аналізуються особливості сучасних взаємозв`язків між при­родою та економікою, роль людини і природи в цих зв'язках;

2.проводиться пошук оптимальних економічних механізмів раціонального природокористування.

Підсумовуючи розвиток відповідних наукових досліджень на початок XXI ст., можна сказати, що попередні дослідження та економічні механізми раціонального природокористування не дали вагомого результату. Про це свідчать практика сучасного природокористування та бурхливе зростання природних криз і катастроф.

Такий стан значною мірою є наслідком відсутності деяких тео­ретичних розробок та "білих плям" у теорії економіки екології. Здебільшого еколого-економічна теорія розглядала:

1. економічну структуру природокористування як сукупність виробничих відносин суспільства (комуністична "економічна тео­рія'');

2. форму дармових благ природи та повне абстрагування від їх економічної, а отже, вартісної сутності (комуністична еко­лого-економічна теорія);

3. систему економічних оцінок природних ресурсів (еколого-економічна теорія "епохи розвинутого соціалізму");

4. рентний підхід до економічної оцінки природних ресурсів, що дає змогу враховувати відносну цінність дефіцитних природних ресурсів (еколого-економічна теорія розвинутих країн Заходу).

Що ж стосується сучасної еколого-економічної науки на За­ході в теорії ціноутворення на природний капітал, то тут важ­ливі два аспекти:

1. по-перше, ціноутворення на природні ресурси, які мають свої ринки і механізми утворення цін;

2. по-друге, ціноутворення на природні ресурси, які не мають своїх ринків і механізмів формування ціни.

Отже, у сучасній теоретичній економіці проблема адекватно­го ціноутворення на природні ресурси наразі не розв'язана. Тра­диційні ринкові ціни не можуть врахувати чинника зростаючої рідкісності та дефіцитності природних ресурсів. Тому вони спря­мовані на зниження вартості майбутніх витрат, пов'язаних з цим. Що ж стосується суто товарних видів природних ресурсів, то нерозв'язаним залишається питання про збільшення пропозиції природних ресурсів через відповідне зростання його оборотної функції В = aF(О, v) і зменшення частки матеріальних ресурсів у вартості створеного продукту (В = vO + dВ), оскільки природ­на продуктивність залежна від природних чинників формування ресурсів [59].

Економісти схильні вважати, що об'єктом природокористуван­ня є два види капіталу:

1. створений людиною капітал;

2. природний капітал.

Кожен з названих видів капіталу має свої особливості і зна­чення у системі виробництва. Цю проблему досліджує професор Львівського національного університету ім. І. Франка Лідія Грипів і зазначає: "Якщо йдеться про рукотворний капітал, тобто та­кий, що створений руками чи машинами, то, звичайно, потік його послуг буде мати матеріальну форму. Однак якщо говорити про природний капітал, то тут ситуація набагато складніша." [57, 256-261].

Як справедливо зазначає лауреат альтернативної Нобелівської премії Г. Дейлі, "створена людьми економіка оминула епоху, коли чинником, який обмежує економічний розвиток, був рукотвор­ний капітал, і вступила в нову епоху, коли таким чинником став уцілілий природний капітал"[ 60].

Цей капітал не створений з допо­могою виробництва. Однак без нього неможлива виробнича діяльність. Якщо б він відігравав лише виробничу функцію в еко­номіці, то можна було б так будувати економічну політику, щоб збільшувати його пропозицію через штучні процеси культиву­вання цього капіталу (насадження молодих лісів наприклад). Проте крім виробничої функції в економіці, в якій природний ка­пітал представлений у вигляді сировинних, матеріальних та енер­гетичних ресурсів, він забезпечує функціонування обмінних ме­ханізмів у біосфері. Отже, утворений внаслідок самоорганізуючих процесів у природі, цей капітал відіграє подвійну роль:

1.бере участь у здійснені виробничої функції економіки;

2.забезпечує відтворення природи через обмінні процеси енер­гією і речовиною у межах локальної території.

Тому він не повинен бути ідентифікований з рукотворним капі­талом, оскільки при такому підході ігнорується його роль у забез­печені стійкості природного середовища через обмінні механізми".

Однак нині дедалі реальнішою стає загроза зростання вартості рукотворного капіталу через збільшення рідкісності комплемен­тарного чинника — природного капіталу. Для того, щоб зберег­ти вартість рукотворного капіталу, треба підтримувати на по­передньому рівні потік природних ресурсів, що живлять економіч­ну систему. Це призводить до виснаження запасів природного ка­піталу. Тому такий підхід не можна вважати правомірним. При­родний капітал і рукотворний капітал не є субститутами, тобто взаємозамінними чинниками.

Підтвердженням того, що чинник природного капіталу дедалі рідкісніший, може слугувати світова статистика. Вона свідчить, що з усієї кількості мінеральної сировини, видобуток з надр землі з початку XX ст., понад 40 % видобутого вугілля, майже 55 % залізної руди, 73 % видобутку нафти та 78 % природного газу припадає на останні 20 років цього століття. Аналогічна тенден­ція характерна і для інших видів корисних копалин. Тим паче, як свідчать розрахунки і прогнози, зроблені в багатьох країнах світу, потреба в мінеральній сировині і її продуктах має тенденцію до подальшого збільшення. За розрахунками Світового Банку Ре­конструкції та Розвитку, сумарний світовий видобуток на май­бутні 20 років у 1,2 — 2 раза перевищить двадцятирічний період кінця XX ст., а видобуток природного газу, бокситів, нікелю, молібдену та інших корисних копалин перевищить сумарний ви­добуток їх з надр Землі за весь період XX ст [ 58, 176-182].

Незадовільна ситуація із збільшенням нарощування видобут­ку різних видів природного капіталу у світі потребує з'ясовува­ти такі питання:

1. про адекватне відображення потенційних можливостей природного капіталу в забезпечені попиту глобальної економіки планети;

2. про визначення попиту біосфери в різних видах природного капіталу та біологічного розмаїття флори та фауни для збере­ження стійкості її існування;

-про визначення на основі двох попередніх вимог біологічної продуктивності різних видів природного капіталу, що б забезпе­чувало стійкість обмінних механізмів енергією та речовиною в екосистемах.

Економічне зростання, що є пріоритетним напрямом визначення рівня і структури енергоспоживання, призводить до того, що ви­робництво всіх різновидів первинної енергії має тенденцію до значного зростання. За розрахунками вчених, у 2000 р. світове енергоспоживання становило 20 млрд. т умовного палива, в 2025 р. енергоспоживання зросте до 30 — 38 млрд. т умовного палива і до кінця XXI ст. досягне величини 80 млрд. т умовного палива. Слід зазначити, що з кінця XX ст. у світовій енергетиці намітилась тенденція до зниження рівня використання органічно­го палива і подальший розвиток на основі пріоритетного викори­стання невичерпних енергоресурсів.

Однак ці ресурси (гідроенергія, сонячна енергія тощо) зможуть забезпечити, за оцінками спеціалістів, лише І/5 світового спожи­вання сукупної енергії. У такій ситуації неважко передбачити, що переважна частина енергоспоживання у світі буде здійснюва­тися за рахунок атомної енергії. Передбачається, що в 2025 р. рівень атомного палива у структурі паливного балансу світу зро­сте проти 2000 року на 20 % і становитиме 65 %. А це призведе до збільшення техногенних навантажень на довкілля [67].

Дуже небезпечною тенденцією останніх років ця тенденція є для країн, що розвиваються. Тут площі тропічних лісів зменшу­ються у середньому на 0,8 % щорічно. Внаслідок заготівлі дере­вини та для розчищення під ріллю тут щорічно знищується до 200 тис. кв. км вологих тропічних лісів. Загалом сучасні темпи знищення лісів оцінюються більше як 8,0 млн. га щорічно, тобто 16 га на хвилину [ 60].

Сучасні природоохоронні Заходу вважають, що одним із на­прямів розв'язання проблем раціоналізації природокористування є збільшення інвестування у розвиток біосферної інфраструкту­ри. Наприклад, країна, що виснажила свої природні ліси, змуше­на відповідно насадити нові ліси для збереження вартості комп­лементарного рукотворного капіталу — лісопилок, а також людського — столярів, теслів тощо. Однак біосферний етап роз­витку людства ставить вимоги дотримуватися не лише еконо­мічних, а й біосферо-зберігаючих цінностей. Ці цінності повинні знайти адекватне відображення у макроекономічному аналізі.

Лише набравши монетарного "вигляду'", вони зможуть бути ефек­тивним попередженням для дальшого розвитку людської цивілі­зації. Саме на людську свідомість великі надії покладав В.Вернадський. З цього приводу він писав: "При вивченні геохімічного значення людства як однорідної живої речовини ми не можемо зводити його лише до ваги, складу та енергії. Ми стикаємося з новим чинником — людською свідомістю. Саме ноосферний етап розвитку, за В.Вернадським, — це такий етап стану біосфери, в яко­му повинні виявлятись розум і керована ним діяльність людини".

Однак чи може бути змінена економічна політика природоко­ристування в умовах, коли макроекономічний аналіз, ідентифі­куючи природний капітал з іншими видами капіталу, розглядає його лише як чинник виробництва та бізнесу, абстрагуючись від виконання ним суто природничих функцій, які завжди є просто­рово-локалізованими. Тому вважаємо, що назріла потреба дослі­дити проблеми екологічної збалансованості природокористування під кутом зору його просторово-економічної структури. Це дасть змогу об'єднати предмет макроекономічних досліджень з відповід­ними просторово-економічними дослідженнями і забезпечить адек­ватність біофізичних та економічних критеріїв стійкості на мезо-та макрорівнях.

2. Екологічний моніторинг і система екологічної інформації

Успішне управління і фінансування природоохоронних заходів потребує широкої достовірної інформації про екологічний стан довкілля і порушення екологічної рівноваги, якщо таке порушен­ня є насправді. Тобто йдеться про здійснення моніторингу при­родного, виробничого і соціального середовища та формування відповідної бази інформації, аналіз якої дасть змогу здійснити оцінку реального екологічного стану, ухвалити певні рішення і вжити належних заходів. Така інформаційна база потрібна та­кож для запобігання негативним впливам з боку людини і вироб­ництва на природу і довкілля загалом.

Екологічний моніторинг — безперервне спостереження за станом параметрів атмосферного повітря, водних, земельних, біологічних ресурсів та відходів виробництва, яке мас па меті здійснення контролю і утримання їх у межах зба­лансованої рівноваги у-процесі продуктивного й ефектив­ного відтворення виробництва без шкоди здоров'ю людей.

Проведення екологічного моніторингу є дуже складним захо­дом. Річ у тому, що всі види виробничої і соціальної сфер діяль­ності людини тісно пов'язані з необхідністю використання певної площі земельної поверхні, сировинних, водних, енергетичних ре­сурсів, транспортування, складування сировини, відходів, ви­робів тощо. Це потребує належної інфраструктури, системи кон­тролю, зберігання, переміщення, щоби забезпечити дотримання науково обґрунтованих норм екологічної рівноваги і безпеки.

Об'єкти екологічного моніторингу. Практично вся територія країни і її окремих регіонів є об'єктом спостереження за проце­сом природокористування. Це викликано необхідністю як збере­ження у належному стані природних ландшафтів, так і проведен­ня заходів відновлення порушених техногенними процесами при­родних явищ і процесів. Об'єкти екологічного моніторингу мож­на звести в декілька груп:

1.територія та об'єкти, що підлягають особливій охороні;

2.атмосферне повітря, водні, земельні і біологічні ресурси; населені пункти і прилеглі до них території;

3.виробничі об'єкти і концентрація відходів, викидів, стоків у процесі технологічної переробки сировини, води і матеріалів [59 ].

Території та об'єкти особливої охорони. Одним із найважливі­ших пріоритетів довгострокової державної політики України виз­нано, розвиток природно-заповідної справи на основі системного управління природоохоронних, економічних, соціальних та інших інтересів суспільства, а також її міжнародних зобов'язань. Кожен регіон України характеризується широким спектром природних зон з відмінними ландшафтами, зокрема геолого-геоморфологічною будовою, ґрунтово-кліматичними умовами, флористичними і геоботанічними особливостями, фауною та іншими природними формаціями. Такі території набувають заповідного статусу і за­носяться у реєстр до об'єктів природно-заповідного фонду (ПЗФ). Категорії територій та об'єктів ПЗФ мають як місцеве, так і ре­гіональне значення: природні заповідники; національні природні парки; регіональні ландшафтні парки; заказники загальнодер­жавного і місцевого значення;пам'ятки природи загальнодер­жавного і місцевого значення; ботанічні сади загальнодержав­ного і місцевого значення; дендропарки загальнодержавного і місцевого значення; зоологічні парки місцевого значення; парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного і місцевого значення; заповідні урочища [60].

Для запобігання негативному впливу виробництва й туризму на стан цих об'єктів органи місцевого самоврядування, контро­люючі органи, адміністрації природоохоронних установ ведуть постійний контроль за дотриманням вимог природоохоронного законодавства та недопущення перевищення рекреаційного на­вантаження і деградації довкілля.

Атмосферне повітря, водні, земельні та біологічні ресурси. На­звані ресурси є незмінним природним джерелом сировини для відтворення виробництва і життя самої людини. Наприклад, по­вітря і вода необхідні в чистому вигляді безперервно. Якщо вжи­вання води людині потрібне 1,5 — 2 л/добу, то повітря потрібне щосекунди. Без чистого повітря людина не може перебувати більше 10 — 15 секунд.

З розвитком продуктивних сил обсяг природних ресурсів, що їх залучають у виробництво, значно зростає. Для України ї її ре­гіонів проблема моніторингу і раціонального використання при­родних ресурсів є однією з найактуальніших. Річ у тому, що рівень і характер використання природних ресурсів в Україні визначав­ся, з одного боку, її колишнім колоніальним становищем, з дру­гого — екстенсивним характером самої системи господарюван­ня, яка залишилася у спадок незалежній Україні.

Під час будівництва нових зводів і фабрик приділяли мало уваги (а здебільшого й зовсім нехтували) створенням режиму еко­номії та екологічно чистого використання природних багатств. Результатом того нині є:

1. порушення екологічної системи і сильне забруднення, об­міління багатьох річок басейну Дніпра внаслідок побудови бага­тьох ГЕС на р. Дніпро;

2. заболочення тисячі гектарів високопродуктивної землі внас­лідок створення великої кількості водосховищ у басейні Дніпра;

3. пересихання і обміління річок, зникнення різноманітних видів флори і фауни в місцях інтенсивної меліорації (осушення) тери­торій;

4. ерозія орних земель, знищення великих площ лісів, забруд­нення курортних зон тощо в районах стоків хімічних і металур­гійних заводів, вибирання підземних надр.

Загальне техногенне навантаження на природу України за своєю інтенсивністю приблизно в 10 разів перевищує середню у сьогоднішньому СНД.

Населені пункти і прилеглі до них території. Поселення як об'єкти екологічного моніторингу привертають увагу тим, що в них сконцентровані мешканці з усією виробничою і соціальною інфраструктурою, комунікаціями, транспортною мережею тощо. Чим більше поселення, тим вищий рівень концентрації населення та об'єктів його обслуговування.

Предмет екологічного моніторингу населених пунктів:

- рівень екологічної освіти, культури мешканців населених пунктів;

- естетичний стан житлових будівель, дворів, громадських закладів, підприємств, вулиць та ін.;

- стан водовідведення, вивезення сміття, санітарний стан ву­лиць, дворів, парків, зелених насаджень, ставків, озер та інших водоймищ всередині населених пунктів та за їх межами;

- стан сміттєзвалищ, резервуарів із стоками підприємств, каналізації тощо.

Важливим є спостереження за зонами відпочинку мешканців населених пунктів, що до них прилягають: ліс, луки, річки, став­ки, озера та інші природні ландшафти.

Виробничі об'єкти. Це промислові підприємства з технологіч­ними циклами обробки сировини, матеріалів, води, використан­ня палива, енергії тощо. Вони здебільшого є єдиним джерелом ви­кидів в атмосферу продуктів згорання, концентрованих хімічни­ми елементами стоків, відходів, сміття у великих масштабах, які потрапляють до прилеглих територій, переносяться річками, до­щовими потоками, проникають у грунти, грунтові води, водой­ми і т. ін.

Предметом екологічного моніторингу виробничих підприємств є не лише викиди в атмосферу чи стоки, а й стан технологій обробки сировини й матеріалів у процесі виготовлен­ня продукції. Річ у тому, що чим вищий техніко-технологічний рівень виробництва, тим нижчий рівень забруднення довкілля. Так показує практика високорозвинутих ринкових країн.

Система екологічної інформації. Виявлення і розв'язання еко­логічних проблем потребує об'єктивної інформації про джерела і масштаби негативного впливу людини на природу. Органи, які контролюють екологічний стан стверджують, що в усіх регіонах України зафіксовано негативні екологічні тенденції. До того ж, вони стають дедалі відчутнішими. Зокрема, зростає забруднен­ня поверхневих вод унаслідок скидання неочищених стоків у во­дойми, що пов'язані з фізичним і моральним зносом водогінно-каналізаційних систем, недостатнім фінансуванням їх утриман­ня, ремонту і реконструкції, збільшуються обсяги нагромаджен­ня промислових і побутових відходів, повільно, але стабільно зро­стає забруднення атмосферного повітря заводами і автотранс­портом, зростає вплив транскордонного переносу забруднюю­чих речовин, скорочуються обсяги капіталовкладень у природо­охоронну сферу, регіональні екологічні програми відчувають ве­ликий дефіцит коштів.

Сучасна система екологічного моніторингу повинна форму­вати інформаційну базу за такими групами показників:

територія і розселення: площа окремого регіону, країни, ландшафтів, лісів, водойм, орних земель та інших угідь; міські і сільські поселення, густота населення — осіб на 1 кв. км площі землекористувачів, виведення земель із господарського викори­стання, ерозії тощо;

водні ресурси: загальний водостік у країні й регіоні — км³, обсяги іригації і меліорації — гектарів, забір води із природних об'єктів — м³, загальне відведення стічних вод — м³, у тому числі забруднених — м³, з них без очищення — м³, частка забруднених вод у загальному водовідведенні — %, нормативно очищених вод -м³, потужність очисних споруд — м³;

атмосферне повітря: шкідливі викиди в атмосферне по­вітря - тонн, у тому числі стаціонарними джерелами — тонн, автотранспортом — тонн, в Україні загалом — тонн, за регіона­ми - тонн, промислових містах у регіонах — тонн.

поводження з відходами І — ІІІ класів небезпеки: заготівля деревини в Україні і в регіонах — м³, у тому числі від рубок голов­ного користування — м³, відтворення лісів та земель лісового фонду - гектарів;

використання та охорони лісу, тваринних ресурсів та за­повідних територій:

1.заготівля деревини, у тому числі рубок головного користування — м³ площі обезліснення, потенційних зсувів, лавин, селевих по­токів, повеней — гектарів, відтворення лісів на землях лісового фонду та в місцях потенційної ерозії і руйнування поверхні землі — гектарів;

2.площа мисливських угідь — гектарів, загальна чисельність голів — копитних тварин, хутрових звірів, пернатих в Україні і регіонах;

3.заповідники, національні природні парки — кількість, площа в гектарах.

концентровані стоки хімічних підприємств — площа — гек­тарів і об'єм —м³, площа сміттєзвалищ — гектарів, складуван­ня хімічних продуктів, боєприпасів — м³, гектарів.

Моніторинг екологічного стану території і виробництва в Україні та її регіонах дає можливість розвивати екологічне підприємництво, зокрема, розширення сфери діяльності та ство­рення нових спеціалізованих підприємницьких структур для пе­реробки та утилізації промислових відходів, альтернативної енер­гетики, розвиток зеленого туризму та інші види діяльності.