Праворозуміння І.Канта. Співвідношення права і моралі

Правова теорія Канта тісно пов'язана з етикою. Право і мораль у нього мають те саме джерело (практичний розум людини) і єдину мету (утвердження загальної свободи). Правові закони - це перший ступінь (чи мінімум) моральності. Право забезпечує зовні сприятливі, цивілізовані відносини між людьми, цілком допускаючи, що люди залишаться в стані взаємної антипатії і навіть презирства один до одного. У суспільстві, де панує тільки право (без моралі), між людьми зберігається "повний антагонізм".

Проблема, однак, полягає в тому, що фактично аж ніяк не кожен використовує індивідуальну свободу тільки для реалізації категоричного імперативу, скрізь і всюди вона переростає у свавілля. Кант дав визначення, що таке право: це сукупність умов, за яких свавілля однієї особи зіставлюване зі свавіллям іншої з погляду загального закону свободи. До таких умов належать: 1. Наявність примусово здійснюваних законів. 2. Гарантований статус власності. 3. Гарантії особистих прав індивіда. 4. Рівність членів суспільства перед законом. 5. Вирішення спорів у судовому порядку.Розглядаючи право, Кант розрізняв у ньому три категорії: природне право, джерелом якого є самоочевидні апріорні принципи; позитивне право, джерелом якого є воля законодавця; справедливість — вимоги, не передбачені законом і тому не забезпечені примусом. Природне право, у свою чергу, поділяється на приватне право і право публічне. Перше регулює відносини індивідів, як власників, друге визначає взаємовідносини між людьми, об'єднаними в державу, як членами політичного цілого. Центральним інститутом публічного права є прерогатива народу вимагати участі у встановленні правопорядку шляхом прийняття конституції, яка виражає його волю.

Для Канта норми права як і моралі мали значення лише в тому випадку, коли вони прагнули підвести поведінку людини до того, щоб її вчинки відповідали вимогам категоричного імперативу. Але якщо категоричний імператив стосується до внутрішньої галузі (моральності) людини, то право складає зовнішній практичний аспект її життя. Право для кожної людини визначає певні рамки її діяльності. Воно вступає в дію лише тоді, коли людина виходить за його рамки і заходить у суперечність з іншою людиною.

Крім того, в роботі "Метафізика нравів" Кант своєрідно трактує природне право. За його концепцією, говорить, що в природному стані було відсутнє об'єктивне право. Людині споконвічно властиве одне-єдине природжене право - свобода морального вибору. З неї випливають такі невід'ємні якості людей, як рівність, здатність ділитися своїми думками. У додержавному стані людина здобуває суб'єктивні природні права, у тому числі право власності. Але вони нічим не забезпечені, крім фізичної сили індивіда і є попередніми. Сукупність таких суб'єктивних повноважень Кант назвав частково правом. Справді, юридичний і гарантований характер приватне право, за Кантом, здобуває тільки в державі, із утвердженням публічних законів.

Кант зазначав, що категоричний імператив — це моральний закон, закладений у природі всіх розумних істот. Відповідність їх дій цьому законові може бути внутрішня і зовнішня. Внутрішня буде тоді, коли мотивом слідування моральному законові виступає саме повага до цього закону, свідомість обов'язку чинити так, а не інакше. Зовнішня ж буде тоді, коли мотивом підпорядкування моральному законові є інші фактори — страх покарання, розрахунок на певні вигоди і т.д. Відповідність вчинку законові, безвідносно до його мотиву, Кант називав легальністю. Відповідність, яку забезпечував мотив, що базувався на ідеї обов'язку, — моральністю. Ця відмінність між легальністю і моральністю має суттєве значення для побудови всієї кантівської теорії держави і права. Важливо підкреслити, що Кант не протиставляє право і мораль, а розмежовує ці два поняття. За допомогою такого розмежування Кант окреслює сферу права, як область вчинків людей, що виконують моральний закон у силу зовнішньої згоди з ним, іншими словами, — це зовнішня поведінка індивідів. В цій сфері призначення категоричного імперативу полягає в гарантуванні свободи в людському співжитті, тобто він повинен поставити свавілля, власну вільну поведінку кожної особи у певні рамки, з тим щоб ніхто не міг порушувати свободу інших і щоб вона охоронялася однаково для всіх.

40. Історична школа права (НІМЕЧЧИНА)

Історична школа права як особливий напрям у правовій думці виникла в кінці XVIII ст. в Німеччині. У першій половині XIX століття цей напрям набуває широкої популярності і впливу. В центрі уваги представників цього напряму було питання про виникнення та історичний розвиток права. Засновником історичної школи права є Густав Гуго (1764-1844) - професор Ґетінгенського університету. Його основною працею є "Підручник природного права, як філософії позитивного права, а особливо - приватного права". Послідовником і продовжувачем його був Фрідріх-Карл фон Савін'ї (1779-1861), головними працями якого є: "Право володіння" та шеститомна "Система сучасного римського права". Останнім, найбільш яскравим представником цього напряму є Георг Фрідріх Пухта (1798-1846). Його головні праці: "Звичаєве право" та "Курс інституцій".

Густав Гуго

Заперечує основні положення теорії природного права. Концепцію суспільного договору він відкидає з ряду причин. Перша причина - суспільних договорів ніколи не було. Усі держави й установи виникали і змінювалися іншими шляхами. Друга причина - суспільний договір практично неможливий. Мільйони незнайомих людей не можуть дійти згоди і домовитися про вічне підпорядкування установам, про які вони судити ще не можуть, а також про покору ще невідомим людям. Третя причина - концепція суспільного договору шкідлива. Ніяка влада не буде міцною, якщо обов'язок покори залежить від дослідження її історичного походження з договору.

Гуго, порівнюючи право з мовою, підкреслював, що воно, так само, як і мова, не встановлюється договором, не запроваджується за чиєюсь вольовою вказівкою і не дане Богом. Вчений порівнював утворення права з утворенням правил гри. Він зазначав, що здебільшого в іграх правила складаються незалежно від згоди гравців. Вони утворюються з плином часу в результаті однакового вирішення спірних питань, що виникають. І тільки поступово, внаслідок практики, що склалася, встановлюються тверді правила. Право твориться не тільки або навіть не стільки завдяки законодавству, скільки шляхом самостійного розвитку, через стихійне утворення відповідних норм спілкування, які добровільно приймаються народом. Народний дух, свідомість народу є тими факторами, які визначають розвиток права. Ці норми є адекватні обставинам життя народу. І тому закони тільки доповнюють, конкретизують позитивне право, а не творять його. Позитивне право є похідним від звичаєвого права, яке зумовлюється, витворюється "національним духом", "народною свідомістю".

Отже, Г. Гуго, погляди якого характеризувалися крайнім консерватизмом і поклонінням перед правопорядком, який самобутньо склався, не допускає можливості створення особою чогось кращого і якогось іншого раціоналістичного права, ніж існуюче і освячене історичним досвідом.

Фрідріх-Карл фон Савін'ї

На думку Савіньї, право не залежить від випадку чи сваволі. Право всіх народів складалося історично так само, як і мова народу, його вдачі і політичний устрій. Будучи продуктом народного духу, право живе в загальній свідомості народу у формі не стільки абстрактних понять, скільки живого сприйняття юридичних інститутів.

Спочатку право існує в загальній свідомості як "природне право", знаходячи формальне вираження в символічних діях, що супроводжують встановлення чи припинення юридичних відносин. Розвиваючись разом із народом і його культурою, право стає особливою наукою в руках юристів, що виокремилися в стани. Наукова обробка права юристами - обов'язкова і необхідна передумова законодавчої діяльності.

Він поділяє історичний розвиток права на два етапи, або на дві головні стадії: стадію "природного" права та стадію "вченого" права. На першій стадії право витворюється безпосередньо у свідомості народу і виявляється як звичаєве право. На другій стадії воно витворюється юристами вченими, які виступають як представники народу, виразники народної правосвідомості. На цій стадії право існує у двох аспектах: з одного боку, як частина життя народу, з іншого - як особлива наука, якою займаються юристи, тобто у праві виявляється юридично-технічний елемент. Наступним етапом у розвитку права Савін'ї визнає кодифікацію. Але на всіх етапах свого розвитку право не втрачає зв'язку зі своєю основою - загальним духом народу.

Георг Фрідріх Пухта

Був учнем Савіньї і підтримував його погляди. Він написав роботи "Звичаєве право", "Курс інституцій", у яких торкався проблеми природного саморозвитку права. Вважав, що право виростає з народного духу, як рослина з зерна. Воно випливає з народного духу так само, як мова і звичаї. Усвідомлення права виникає ще в родинах, але лише з освітою народу вона виступає на перший план, тому що люди пов'язані взаємним визнанням прав, у силу чого в народі панує юридична свідомість. Для охорони права від порушень народ утворив державу.

Первісною формою права Пухта називав звичай, що випливає з народної свідомості. Потім для вираження звичаїв у твердій формі створюється законодавство зі спільної волі народу. Слідом виникає юриспруденція, право юристів, що розкриває юридичні положення, які знаходяться у глибині народного духу, але не виражені конкретно звичаєм і законом. І законодавець і юристи не створюють норми права, а лише сприяють різнобічному розкриттю народного духу.

Право і держава, писав Пухта, виникають врешті-решт, з божественної свободи через народну свободу, як вираження народного духу. Народ він визначає як природне об'єднання людей, пов'язаних загальним походженням, мовою, місцеперебуванням.Юристи історичної школи права вбачали в державі юридичний інститут конкретного змісту: 1. Опора порядку. 2. Служіння цьому порядку, яким би консервативним він не був (Г. Гуго). Законодавець повинен намагатися максимально точно виражати "загальне переконання нації" (Г. Пухта).Представники історичної школи права захищали: кріпацтво; монархію; феодальне право; виступали проти кодификації законодавства; відкидали теорію договірного походження держави (на заміну практично пропозицій не було); не визнавали права народу на революцію; відхиляли ідею поділу влади.

Історична школа права лише прагнула насаджувати в юриспруденції Німеччини ідею "народного духу". Практично школа була консервативною. Однак вона створила свої правові вчення у сфері права, політології, соціології і в цілому збагатили юридичну науку наприкінці XVIII - початку XIX ст. діалектикою.

41. Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (НІМЕЧЧИНА)

Головна його робота з питань держави і права - "Філософія права" (1826), яку ще називають цілісним, систематичним вченням Гегеля про державу і право, а також вченням про політику й історію.

Право мислитель розумів як царство реалізованої свободи, наявне буття вільної волі. Мова при цьому йшла про розвинену розумну волю, яка вільна. Водночас поняття «право» вживалося в його філософії права в таких основних значеннях: 1) право як свобода («ідея права»), 2) право як певний ступінь і форма свободи (особливе право), 3) право як закон (позитивне право). На ступені об'єктивного духу, де весь розвиток визначається ідеєю свободи, «свобода і право» виражають єдиний сенс. Головними формоутвореннями вільної свободи і відповідно трьома основними ступенями розвитку поняття права є: абстрактне право, мораль і моральність.

Система права як царство здійсненої свободи являє собою ієрархію «особливих прав», даних історично і хронологічно; вони обмежені та можуть вступати у взаємні колізії. На вершині ієрархії «особливих прав» стоїть право держави.

Гегель розрізняв право і закон, але водночас прагнув у своїй конструкції унеможливити їх протиставлення. Як велике непорозуміння розцінював філософ перетворення відміни природного або філософського права від позитивного у протилежність і суперечність між ними. Мислитель визнав, що зміст права може бути перекручений у процесі законодавства: не все, дане у формі закону, є правом, оскільки лише закономірне в позитивному праві - законне і правомірне.

Як необхідний момент у здійсненні розуму Гегель трактував договір, що є згодою вільних людей, які володіють власністю і визнають її один за одним. Предметом договору може бути лише якась одинична зовнішня річ, що тільки й може бути довільно відчужена її власником. Гегеля можна віднести до прихильників органічної теорії держави. Саме тому мислитель відкидав договірну теорію держави. Гегель у своїх політико-правових вченнях також критикує проект ідеальної держави, що розробив ще Платон. Однак це не завадило Гегелеві сформулювати загальну ідею конституційної держави як політичний взірець. Цей взірець виявився сколком із прусського державного устрою початку XIX ст.

Конституційна монархія в його тлумаченні - це ідея розуму і дійсність конкретної свободи в її розвинутому вигляді. На думку Гегеля, перетворення держави в конституційну монархію є справою новітньої людської історії, коли абсолютна ідея знайшла, врешті, втілення в історичній дійсності. Завдяки цьому конституційна монархія містить усю «глибину конкретної розумності», якою не володіють інші політичні форми, придатні тільки для нижчих, недосконалих ступенів історичного розвитку. Конституційна монархія не є штучним поєднанням монархічного, аристократичного і демократичного начал - ні, вона є вищою цілісністю цих начал, їх справжньою єдністю.

Він також критикує ідею фактичної рівності. Свободу Гегель розуміє як ліквідацію рабства і кріпацтва. У людей повинні бути особиста свобода, право, мораль і релігія. Держава, вважав Гегель,- це реальність моральної ідеї, моральний дух, як видима субстанціональна воля, очевидна сама собі, що мислить про себе і виконує те, що пізнає, мірою того, як пізнає. Держава - це розумне в собі та для себе.

Ідея держави у Гегеля внутрішньо пов'язана з поняттям громадянського суспільства, як елемент, неуявленний окремо від державної ідеї. Філософ із великою проникливістю описав основні риси громадянського суспільства як особливої соціальної системи, що виникла з об'єктивних потреб маси окремих осіб і утворила якийсь об'єктивний соціальний порядок, закони якого вивчаються особливою наукою, політичною економією, яка надає перевагу думці, оскільки вона в масі випадковостей прагне віднайти загальну законовідповідність. Гегель вирізняв три стани громадянського суспільства: 1) субстанціальний (землевласники - дворяни і селяни), 2) промисловий (фабриканти, торгівці, ремісники), 3) загальний (чиновники). Таке розуміння станів відповідало буржуазному змісту.

Злочин Гегель розглядав як свідоме порушення права як такого. Покарання тому є не тільки засобом виховання і відновлення порушеного права, але і правом самого злочинця, закладеним уже в його діянні - вчинку вільної особистості. Зняття злочину через покарання приводить до конкретизації поняття права і до моралі.

Гегель розробив політико-правове вчення про поділ влади в державі: 1. Законодавча. 2. Урядова. 3. Влада государя. Поділ влади в державі - це гарантія публічної свободи. Демократичну ідею народного суверенітету він критикує. Обґрунтовує суверенітет спадкоємного конституційного монарха. Доводить, що упорядкована конституційна монархія - це об'єктивна сторона державної справи, що визначається законами. Монарху залишається лише приєднати до цього своє суб'єктивне: "Я хочу".

Законодавча влада - це влада визначати і встановлювати загальне, вказував Гегель. Законодавчі збори повинні складатися з двох палат. Верхня палата формується за принципом спадковості і складається із власників. Палата депутатів (нижня) утворюється з частини громадянського суспільства. Депутати поділяються за корпораціями, товариствами, а не шляхом індивідуального голосування. У Законодавчих зборах діє принцип публічності суперечок, свободи друку, публічності нарад. Задача урядової влади, куди Гегель відносив і судову владу, - це виконання рішень монарха, підтримка чинних законів і установ.

Повторював поділ влади Монтеск'є, з тією різницею, що замість судової влади ввів ладу князівську

Водночас він вважав концепцію самостійності гілок влади та їх взаємного обмеження невірною, оскільки за такого підходу ніби вже припускається ворожнеча кожної з властей до інших, їхні взаємні побоювання і протидії. Мислитель виступав за таку органічну єдність різних гілок влади, за якої всі гілки виходять із могутності цілого та є його органічними частинами.

42. Матеріальне виробництво, тобто виробництво матеріальних цінностей – житла, продуктів харчування, одягу і т.д. – є основною умовою будь-якої історії, будь-якого суспільства і воно повинно виконуватися безупинно. Матеріальне життя, матеріальні суспільні відносини, що формуються в процесі виробництва матеріальних благ, детермінують всі інші форми діяльності людей – політичну, соціальну, духовну і т.д. Ідеї, навіть туманні утворення в мозку людей є результатом їхнього матеріального життя. Мораль, релігія, філософія й інші форми суспільної свідомості відображають матеріальне життя суспільства.

Виробництво матеріальних благ необхідно для задоволення потреб людей, але задоволені потреби ведуть до нових потреб, оскільки нове виробництво породжує нові потреби. А задоволення нових потреб вимагає нового виробництва споживання. Така діалектика виробництва і споживання. Так Маркс формулює закон зростання потреб.

Матеріалістичне розуміння історії Маркса можна резюмувати у такий спосіб: 1) дане розуміння історії виходить з вирішальної ролі матеріального виробництва безпосереднього життя. Необхідно вивчати реальний процес виробництва, відносини, що реально складаються між людьми. 2). Воно показує, як виникають різні форми суспільної свідомості – релігія, філософія, мораль, право і яким чином вони визначаються матеріальним виробництвом. 3). Воно завжди залишається на ґрунті дійсної історії, пояснює не практику з ідей, а ідейні утворення з матеріального життя. 4). Воно вважає, що кожна ступінь розвитку суспільства застає визначений рівень продуктивних сил, визначені виробничі відносини. Нові покоління використовують продуктивні сили, придбаний попередній капітал і в такий спосіб одночасно створюють нові цінності і нові продуктивні сили. 5). Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі.

Визначальна роль економічного фактора зовсім не означає, що генетично економічна сфера передує всім іншим. Зрозуміло, це було б абсурдним твердженням. Усі сфери громадського життя знаходяться в єдності і жодна з них не передує іншої.

Таким чином, виражаючись фігурально, можна сказати, що суспільство – це багатоповерховий будинок з одним фундаментом. Поверхи – неекономічні фактори. Вони різні і на деяких відрізках історії відіграють домінуючу роль. Фундамент – це економіка. Вона виступає як детермінанта. Іманентно вона варіантна, але для історії інваріантна. Домінанти і детермінанти знаходяться в діалектичній єдності.

Класовий характер держави і права

 

Марксистський погляд на класовий характер держави і права зроблений від історико-матеріалістичного розуміння природи соціальних класів і їх взаємодії. Завдяки цьому розумінню робиться очевидніше укоріненість держави і права в "матеріальних життєвих відносинах", наочніше проступає об'єктивна суспільна потреба в них на деяких етапах історії, ясніше стають закономірності відбуваються в них змін і т. д.

Класова суспільно-економічна формація, відповідно до марксизму, неодмінно передає політичної і юридичної надбудові якість класовості, в якому укладено два ряди властивостей. Один ряд - абстрактні, загальні моменти, які характеризують будь-яке держава і всяке право. До таких моментів марксизм відносить: обумовленість факту існування політичної і юридичної надбудови наявністю соціальних класів, определяемость форми держави та права процесами взаємодії класів, залежність напрямків і методів діяльності апарату держави, способів реалізації права від співвідношення класових сил і т. д. Другий - властивості, породжувані конкретно-історичною специфікою певної класової формації. У числі цих властивостей: тип зв'язку законодавчої, виконавчої і судової влади (якщо такі якось розмежовані), принципи побудови, комплектування та функціонування апарату держави, порядок нормотворення, кошти забезпечення дотримання офіційних приписів і т. п.

У марксизмі класова боротьба виступає однією з найважливіших закономірностей буття суспільства, розколотого на антагоністичні класи. Ніщо скільки-небудь істотне в соціальному житті такого товариства (тим більше лінія поведінки панівного класу, природа держави і права тощо) не може бути пояснено і зрозуміле поза контекстом класової боротьби.

Значною мірою через неї апарат держави виявляється установою, легітимно здійснює цілеспрямоване насильство в суспільстві. Виділення та акцентування в природі держави його примушує початку закономірно для марксизму. Зображення держави в якості органу організаційно насильства "підказуються" Марксу і Енгельсу їх поданням про історію цивілізованого суспільства як процесі, в основному "виткані" з антагонізмів, стимульованому боротьбою протилежностей, наповненому стихією усіляких битв (зовнішніх і внутрішніх) та ін.

Сутність марксистської політичної теорії може бути засвоєна лише в тому випадку, якщо буде зрозумілою необхідність диктатури одного класу для будь-якого класового суспільства, у тому числі і того суспільства, в якому стане панувати пролетаріат.

Фундаментальний характер ідеї пролетарської диктатури в загальній системі марксистських поглядів на державу і право вбачається перш всього з такою її оцінки самими творцями цього напряму комунізму. Маркс вважав за потрібне вказати саме цю ідею як серцевини тих головних відкриттів в галузі соціального знання, які були зроблені особисто їм: "Класова боротьба необхідно веде до диктатури пролетаріату". Той факт, що ідея диктатури пролетаріату справді є однією з центральними в політичному вченні марксизму, об'єктивно підтверджується незмінним її присутністю в творчості Маркса і Енгельса. Обидва вони зверталися до нею, використовували її протягом усієї своєї практичної і теоретичної діяльності.

Живим прикладом диктатури робітничого класу була для Маркса і Енгельса Паризька комуна (1871). Вони високо цінували її як рождающуюся систему "управління народу за допомогою самого народу". Є в судженнях Маркса і Енгельса, які схвалюють дії паризьких комунарів з налагодження нової організації влади, таке, що не вкладається в систему уявлень про демократично-правовому устрої держави. З точки зору Маркса, Комуна явила собою зразок не парламентарної, а працює корпорації, одночасно "і законодательствующей і виконуючою закони". Отже, Комуна скасувала принцип поділу влади. А це неминуче веде до монополізації влади, яка геть виключає правові форми здійснення "управління народу за допомогою самого народу". Ідея об'єднання в одному органі як законодавчої, так і виконавчої влади стала одним з наріжних каменів більшовицької концепції Рад."

43. Філософський позитивізм О.Конта(ФРАНЦіЯ)

Засновник філософії позитивізму і соціології Огюст Конт (1798—1857), який проголосив нову перспективу перебудови суспільства на основі позитивізму.

Науці про суспільство, чи соціології (термін введено Контом) він надає дуже велике значення. Основним завданням своєї філософії він вважав перебудову суспільства на основі позитивізму, заміну «ретроградної аристократії» і «анархічної республіки» новим, позитивним ладом — соціократією. Його обґрунтування він шукав в історії, природі держави і політичної влади.

Згідно з Контом необхідність держави обумовлена об´єднанням часткових сил для загальної мети. З утворенням держави виробництво підтримує суспільна солідарність, перешкоджаючи частковим силам розірвати суспільне ціле. Оскільки суспільна солідарність досягається засобами матеріальними і моральними, завжди була необхідна наявність двох влад — світської і духовної. Філософ описує історію цих влад відповідно «трьом стадіям» історії людства.

Спочатку, на «теологічній стадії», світську владу здійснювали військові вожді, а духовну — жерці і віщуни. До 1300 р. ці влади то об´єднувалися в одних руках (теократія), то роз´єднувалися. У середні віки відносини між державою і католицькою церквою будувалися на поділі функцій між світською і духовною владою. На наступній, другій «метафізико-легістській» стадії (1300—1800 р.) на світську владу впливають законники, юристи, адвокати. Влада духовна переходить до абстрактних мислителів — метафізиків, а потім — до літераторів і публіцистів. Наприкінці другої стадії відбувається заміна військового побуту промисловим, розвиток промисловості і науки, поділ суспільства на підприємців і найманих робітників, виникає зародок нового позитивного ладу.

За розробленим Контом «Планом реорганізації соціального життя» нова «третя стадія» історії людства повинна ознаменуватися організацією промислового суспільства, соціократією. Солідарність класів у соціократії буде забезпечена узгодженою дією чотирьох сил: жінок; священиків-позитивістів; патриціату; пролетаріату.