Р сутність і значення системного аналізу політики

Сутність До середини XX ст. політологія
системного аналізу існувала як сукупність розрізнених
знань про політичні явища і процеси,
значну частину яких складав емпіричний матеріал, отри-
маний завдяки розвитку соціологічних та психологічних
методів наукових досліджень. Особливо значний за обсягом

матеріал щодо конкретних політичних процесів, передусім
електоральної поведінки, нагромаджено у США. Амери-
канські політологи, як і науковці низки європейських
країн — Великобританії, Німеччини, Франції та інших,
відчували гостру потребу в систематизації теоретичних знань
та емпіричного матеріалу, створенні цілісної сукупності,
системи наукових знань про політику. Розрізнені політоло-
гічні знання було з'єднано в цілісну сукупність завдяки
створенню, насамперед науковцями США, теорії політичної
системи суспільства.

Система відповідно до найпоширенішого ЇЇ розуміння —
це «сукупність елементів, що перебувають у відносинах і
зв'язках один із одним, яка утворює певну цілісність, єд-
ність»¹. Уже з цього елементарного визначення видно, що
система складається з певної сукупності елементів, тобто має
власну структуру, причому ці елементи перебувають між
собою у таких відносинах і зв'язках, що утворюють певну
цілісність.

Системні утворення існують як у суспільстві, так і в
природі. Головною особливістю соціальних систем, на відміну
від природних чи технічних, є те, що вони пов'язані з
вольовою, свідомою, цілеспрямованою діяльністю людей та
їх різноманітних об'єднань.

Конкретизуючи загальні характеристики системи стосовно
соціальних систем, можна виокремити характерні ознаки
структурних елементів системи. По-перше, це прямий, без-
посередній зв'язок елементів системи зі структурою та їх
якісна визначеність. По-друге, однопорядковість, однорід-
ність і субстанційна сумісність структурних елементів. По-
третє, вияв структурних елементів як мінімальних за своєю
внутрішньою будовою і змістом компонентів даної системи
стосовно обраного способу поділу. По-четверте, органічний
зв'язок кожного структурного елемента з іншими елемента-
ми системи. По-п'яте, структурні елементи є основою, на
якій розвиваються решта елементних властивостей і струк-
турні зв'язки².

Виходячи з зазначених ознак структурних елементів
системи, можна дійти висновку, що політична система

¹ Философский знциклопедический словарь. М., 1989. С. 584.

² Див.: Марченко М. Н. Очерки теории политичєской системн совре-
менного буржуазного общества. М., 1985. С. 28—29.

Системний вимір політики

Політика як суспільне явище

 

 

суспільства як різновид соціальної системи не тотожня
політичному життю суспільства, в основі якого хоча й
лежать певні закономірності, але яке все ж таки є неупо-
рядкованою сукупністю подій. Політична система суспіль-
ства відрізняється від його політичного життя саме своєю
системністю, тобто цілісністю та упорядкованістю взаємопо-
в'язаних елементів. Системний підхід до аналізу суспільних,
зокрема політичних, явищ і процесів вимагає розгляду їх як
цілісної сукупності взаємопов'язаних елементів, що функ-
ціонує відповідно до притаманних їй закономірностей.

У 50-х роках XX ст. системний і тісно пов'язаний із ним
структурно-функціональний підходи стали широко викорис-
товуватися для дослідження політики. Цьому значною мірою
сприяла й загальна теорія систем, що виникла на Заході з
потреб природничих наук, а згодом поширилася на інші
науки, склавши, зокрема, теоретичну основу кібернетики.

Сучасне наукове знання про політичну систему є результатом
тривалого розвитку. У суспільствознавство системний аналіз був впро-
ваджений одним із головних представників структурно-функціональної
школи, американським соціологом Толкоттом Парсонсом (1902—1979).
У своїй праці «Соціальна система» (1951) він розглядав суспільство як
систему, що складається з окремих, інтегрованих елементів. Такими
елементами у структурі кожного суспільства були суспільні цілі, норми,
цінності та ролі. Елементами суспільства як системи є інститути, кожен
з яких виступає підсистемою великої суспільної системи. Кожній
суспільній системі (підсистемі) властиві чотири основні функції, що
забезпечують збереження й виживання будь-якої системи. Такими
функціями є, по-перше, адаптація, тобто специфічний різновид взає-
модії соціальних суб'єктів із середовищем, в результаті і в процесі якої
відбувається пристосування її вимог до навколишнього середовища.
Функцію адаптації в соціальній системі забезпечують політична та
економічна підсистеми. Другою функцією соціальної системи є
досягнення цілей. Цю функцію забезпечує політична підсистема,
політика. Третя функція соціальної системи — інтеграція, тобто досяг-
нення стану зв'язаності окремих диференційованих елементів, наяв-
ність упорядкованості, безконфліктності відносин між соціальними
суб'єктами — індивідами, соціальними спільностями, організаціями
тощо. Функцію інтеграції забезпечують правові інститути, владні
структури, норми права, звичаї. Четвертою функцією соціальної
системи є підтримання системи, котра забезпечується віруваннями,
мораллю, органами соціалізації (сім'я, школа, мистецтво тощо).

Отже, системний аналіз дає можливість установити, що будь-яка
система, в тому числі й політична, визначається тим, що, по-перше,
складається з багатьох елементів; по-друге, елементи системи склада-
ють єдине ціле; по-третє, система взаємодіє з навколишнім середо-
вищем. І*.

Концепція У США теорія політичної системи почала

політичної системи активно розвиватись від початку 50-х років.

Д. Істона Системний підхід до аналізу політики вперше

застосував американсько-канадський політолог

Девід Істон (нар. 1917 р.). У своїх працях «Політична система» (1953),
«Концептуальна структура для політичного аналізу" (1965), «Систем-
ний аналіз політичного життя» (1965) він доводить можливість і необ-
хідність існування загальної теорії в політології як теорії політичної
системи, розробляє концептуальну структуру цієї теорії, визначає її
основні поняття та пропонує методи і способи практичної реалізації
теоретичних положень.

Для теоретичного аналізу політичного життя за вихідну модель
учений використав біологічні системи, які, взаємодіючи між собою та
з довкіллям, зберігаються як стабільні системи. Система зазнає впливу
середовища й сама активно впливає на нього для самозбереження і
розвитку. Політична система, вважає Д. Істон, подібна до біологічних
систем й існує в навколишньому середовищі, яке складають інші
суспільні системи — економічна, соціальна, духовно-ідеологічна тощо.
Водночас політична система якісно відрізняється від інших суспільних
систем. Головним показником відмінності є наявність певних меж між
нею та її оточенням. Завдання науки про політику полягає у вивченні
переходів, або обмінів, між системою та її оточенням як стабілізуючих,
так і дестабілізуючих чинників самого існування та функціонування
політичної системи. Основною одиницею аналізу політичної системи у
зв'язку з цим Д. Істон визначив взаємодію. Від інших соціальних
взаємодій взаємодія політичної системи з навколишнім середовищем,
тобто політична взаємодія, відрізняється тим, що вона спрямована
насамперед на авторитарний (примусовий) розподіл цінностей у
суспільстві.

На основі цього політичну систему Д. Істон розглядав як сукупність
взаємодій, які здійснюють індивіди в межах призначених для них ролей
і які спрямовані на авторитарний розподіл цінностей у суспільстві.
Здійснюється такий розподіл завдяки владі, що є атрибутом великої
суспільно-політичної системи. Головне призначення політичної систе-
ми, за Д. Істоном, полягає у виконанні функції розподілу цінностей та
примушенні більшості членів суспільства погодитися на нього на
тривалий час. Невиконання системою цієї функції призводить до
зростання напруження в системі і навіть до її руйнування.

Розглядаючи взаємодії політичної системи як із навколишнім
середовищем, так і внутрі самої системи, Д. Істон розрізняє їх на вході,
всередині й на виході системи. На вході — це вимоги й підтримка, які
надходять з навколишнього середовища, а на виході — рішення і дії.
Вимогами є запити й потреби, що стосуються розподілу матеріальних
благ і послуг, регулювання поведінки, комунікації та інформації тощо.
Вимоги є формою вираження думок і дій індивідів і груп з приводу
розподілу цінностей у суспільстві. Одні вимоги надходять з оточення
політичної системи і є зовнішніми, інші виникають всередині самої
системи.

 

Системний вимір політики

Політика як суспільне явище

 

 

Для збереження політичної системи в дії, крім вимог, необхідна й
підтримка її суб'єктами та об'єктами політичного життя. Підтримка
пов'язує маси людей з політичною системою. Вона охоплює всі варіан-
ти позицій і поведінки груп та індивідів, які сприяють системі, і
проявляється в різних формах: голосуванні на виборах, сплаті податків,
дотриманні законів, повазі до влади, патріотизмі тощо. Найважливішим
механізмом відбору вимог і підтримки в сучасному демократичному
суспільстві Д. Істон вважає вибори органів влади та інші подібні форми
політичного волевиявлення громадян.

Всередині політичної системи відбувається конверсія введених до
неї вимог і підтримки — вони трансформуються і переробляються, в
результаті чого виходом, тобто продуктом, системи є авторитарні
рішення щодо розподілу цінностей у суспільстві та відповідні дії для їх
здійснення. На виході системи можуть бути нові закони, субсидії,
пільги, інформаційні кампанії, політичні заяви влади або вищих
посадових осіб тощо. Продукт функціонування політичної системи,
зауважує Д. Істон, слід відрізняти від результатів або наслідків
реалізації прийнятих рішень.

Політична система, за Д. Істоном, це засоби, за допомогою яких
вимоги за підтримки суб'єктів і об'єктів політики перетворюються в
реальні дії. При цьому політична система забезпечує мобілізацію
суспільних ресурсів на досягнення цілей і координацію зусиль членів
суспільства у вирішенні політичних, економічних, соціальних і куль-
турних проблем. Механізм функціонування політичної системи має в
собі й елементи зворотного зв'язку, через які продукти виходу системи
впливають на наступні вимоги й підтримку. Зворотний зв'язок є
основним механізмом усунення напруження в суспільстві, але
здійснити це можна лише за наявності у влади здатності реагувати на
імпульси, що надходять до системи.

Нормальне функціонування системи, яка формує власні механізми
адаптації та модернізації з притаманними їм специфічними способами
й засобами трансформації вимог і підтримки, перетворює політичну
систему на певний історичний період у саморегулюючий механізм, що
забезпечує її самозбереження. Однак зовнішні впливи, дискретність дій
системних механізмів, людський чинник можуть розладнувати систему,
спричиняти її неврівноваженість і навіть руйнування. Засобами, за
допомогою яких можна уникнути напруження в політичній системі, її
кризового стану, є зміни, пристосування, переорієнтація зусиль, зміна
цілей тощо. А це означає, що політична система є не просто системою
взаємодії елементів її структури, а виступає як функціонуюча, дина-
мічна система, що постійно змінюється.

Модель Американський політолог Габріель Алмонд

політичної системи одним із перших застосував структурно-функ-

Г. Алмонда ціональний метод для дослідження політичної

системи. Він розглядав політику як цілісну

систему зі складною структурою, кожний елемент якої має певне
призначення і здійснює специфічні функції, спрямовані на задово-

—— 224

лення потреб системи. Системний і структурно-функціональний
методи не заперечують, а навпаки, взаємно доповнюють один одного.
Основна відмінність між ними полягає в тому, що перший метод
акцентує увагу на цілісності і взаємозв'язках елементів структури
системи, а другий — на функціях цих елементів і системи в цілому.

Політичну систему Г. Алмонд визначає як систему взаємодії, що
виконує функції інтеграції і пристосування за допомогою застосування
або загрози застосування більш чи менш законного фізичного примусу.
Ці функції політична система виконує як усередині кожного
конкретного суспільства, так і за його межами у відносинах з іншими
суспільствами. Політична система, за Г. Алмондом, є узаконеною
силою, яка підтримує порядок і здійснює перетворення в суспільстві,
що забезпечують його згуртованість і цілісність.

Як і будь-яка інша система, зазначає Г. Алмонд, політична система
виконує два базових набори функцій — входу і виходу. Є чотири
функції входу і три — виходу. Функції входу — це політична
соціалізація й залучення до участі в політичному житті; артикуляція
інтересів, тобто формування вимог, які відповідають реальним або
уявним інтересам; агрегування, тобто поєднання інтересів; політична
комунікація. Функції виходу — це розробка норм, застосування норм і
контроль за дотриманням їх. Функції входу здійснюються недержав-
ними формуваннями — політичними партіями, групами тиску,
засобами масової інформації тощо, а функції виходу — державними
органами. Так, функцію розробки норм виконують органи законодав-
чої влади, функцію застосування норм — органи виконавчої влади, а
функцію контролю за дотриманням норм — судові органи. Дві функції
входу — політична соціалізація і політична комунікація — перед-
бачають наявність сфери політичної діяльності. Так завдяки категорії
«політична система суспільства» було поєднано в єдину систему
основні поняття науки про політику.

Г. Алмонд зосереджує увагу на аналізі визначального значення стій-
ких структур політичної системи. Поняття структури він визначає як
доступну спостереженню діяльність, що формує політичну систему.
Конкретна частина такої діяльності людей називається роллю. Ролі —
Це ті одиниці, з яких комплектуються всі соціальні системи, у тому
числі політична. Політичні ролі є одним із основних компонентів
політичної системи. Сукупності взаємозв'язаних ролей складають
структури.

Визначаючи місце і значення функціональних вимог до політичної
системи, Г. Алмонд вбачає її головне призначення в тому, щоб,
відібравши з обмеженого числа альтернатив певну кількість необхідних
Для життєдіяльності суспільства цілей, втілити їх у конкретні дії.

Д. Істон і Г. Алмонд заклали основи різних варіантів концепції
політичної системи й дали поштовх до розвитку теорії політичної
системи суспільства в цілому. Кожний із варіантів досліджує різні
сторони політичної системи суспільства, використовує особливий
підхід до системного аналізу. Суть першого підходу (Д. Істон), який
часто називають мікроскопічним, полягає в розгляді політичної

'5 —2-1330

Політика як суспільне явище

Системний вимір політики

 

 

системи під кутом зору її складових підсистем, вивченні сукупності
взаємозв'язків і взаємодій, що виникають всередині її. Суть другого
підходу (Г. Алмонд), який нерідко називають макроскопічним, полягає
в тому, що він на противагу першому концентрується на розгляді більш
загальних характеристик, а саме на вивченні входів і виходів, а також
зворотних зв'язків, які встановлюються між політичною системою та
навколишнім середовищем.

Залежно від підходу політична система суспільства відповідно
трактується у першому варіанті як система «взаємодій структурних
елементів, за допомогою яких у суспільстві авторитарне розподіляються
цінності» (Д. Істон), у другому — як система ролей або взаємодій струк-
турних елементів, які виникають на вході і виході політичної системи
та асоціюються «із застосуванням або загрозою застосування фізичного
примусу» (Г. Алмонд).

Системний підхід до аналізу політичного життя набув досить
значного поширення в західній, особливо американській, політології.
Певний внесок в розробку теорії політичної системи зробили політо-
логи У. Мітчел, К. Дейч, Н. Луман, Г. Пауелл, Д. Трумен та ін.
Особливу увагу вони приділяли структурно-функціональному аналізові
політичної системи суспільства в цілому та її окремих елементів,
виокремленню внутрішніх ресурсів і зовнішніх чинників, що вплива-
ють на стан і функціонування політичної системи, визначенню
характеру взаємозв'язків і взаємозалежностей внутрісистемних і
міжсистемних відносин тощо.

Таким чином, значення системного підходу до аналізу
політики полягає в тому, що він дає можливість розглядати
політичне життя суспільства, політичні явища і процеси не
як розрізнені прояви суспільного життя, а як цілісну
сукупність взаємопов'язаних елементів, яка, взаємодіючи з
навколишнім середовищем, функціонує за власними законо-
мірностями й виконує певні функції у суспільстві. Знаючи
закономірності функціонування системних утворень, можна
прогнозувати розвиток політичних процесів.

Поняття «політична система» є теоретичним інструмен-
том, який надає змогу з'ясовувати системні властивості
різних політичних явищ. Системний підхід можна засто-
совувати у вивченні різних рівнів і форм політичного життя,
яким притаманна певна цілісність. Такими рівнями і
формами можуть бути окремі політичні інститути, держави,
міжнародні утворення, світова спільнота в цілому — тією
мірою, в якій вона має системний характер.

Найадекватнішим об'єктом системно-політичного аналізу
є окремі держави. В межах окремих держав політичне життя
найбільшою мірою проявляє себе як система, а політична

система найповніше проявляє свою головну функцію —
суспільної інтеграції, забезпечення єдності та цілісності
суспільства. Тому поняття «політична система» найчастіше
застосовують для аналізу політичного життя в межах окре-
мих держав. Коли мова йде про політичну систему суспільст-
ва, то маються на увазі саме окремі держави.

СТРУКТУРА І ФУНКЦІЇ

^**^ політичної системи

СУСПІЛЬСТВА

Структура Згідно з загальною теорією систем еле-
політичної системи ментами системи вважаються її не-
від'ємні і взаємозв'язані складові. На-
явність кожної з них необхідна для існування і функціону-
вання системи, досягнення її цілей. Такі елементи системи
називаються підсистемами, кожна з яких водночас є й
окремою системою. Оскільки кожна підсистема, у свою
чергу, має складні внутрішні зв'язки й будову, то стосовно її
власних складових використовується термін «елементи
системи».

У політичній системі суспільства зазвичай розрізняють
чотири основних групи елементів: політичні інститути;
політичні відносини; політичні норми; політичну свідомість
і політичну культуру³. Відповідно до цих елементів виокрем-
люються інституціональна (або організаційно-інституціо-
нальна), регулятивна, функціональна і комунікативна під-
системи політичної системи.

Інституціонольну підсистему політичної системи склада-
ють політичні інститути — формалізовані явища і процеси
політичного життя суспільства, до яких належать як самі
політичні установи — держава та її структурні елементи
(парламент, уряд тощо), політичні партії, громадсько-полі-
тичні організації, органи місцевого самоврядування тощо,
так і процеси їх упорядкованого функціонування.

' Див.: Бурлацкий Ф. М., Галкин А. А. Современньш Левиафан: Очерки
политической социологии капитализма. М., 1985. С. 32; Фарукшин М. X.
Политическая система общества // Социально-полит. науки. 1991. № 5.
^•- 68.

15»

 

Політика як суспільне явище

Системний вимір політики

 

 

Інституціональна підсистема виступає основоположною
як щодо політичної системи суспільства в цілому, так і
стосовно її окремих складових. Це зумовлено тим, що саме
вона є джерелом усіх найважливіших зв'язків, які виникають
в межах політичної системи. Інституціональна підсистема
визначає характер норм, які регулюють ці зв'язки. Саме сто-
совно неї політичні ідеї, погляди, уявлення, теорії виконують
службові функції.

Оскільки політичні інститути є основними елементами
політичної системи, то вона іноді визначається як «система
інститутів (державних установ, політичних партій, громад-
ських організацій), у межах якої відбувається політичне
життя суспільства і здійснюється державна влада»⁴. Проте
таке визначення, наголошуючи на структурному аспекті по-
літичної системи суспільства, залишає поза увагою її функ-
ціональний аспект.

У своїй сукупності і взаємозв'язках політичні інститути
утворюють політичну організацію суспільства, організаційну
основу політичної системи. Деякі дослідники ототожнюють
поняття «політична система суспільства» та «політична
організація суспільства», однак при цьому затушовується
організаційний аспект політичної системи, позначуваний
поняттям «політична організація суспільства», а саме це
поняття втрачає своє методологічне значення.

До політичної системи як її інститути входять не всі
наявні в суспільстві громадські організації, а лише ті, що
пов'язані з функціонуванням політичної влади. Залежно від
ступеня залученості до політичного життя, здійснення влади
розрізняють три види організацій: власне політичні, невлас-
не політичні і неполітичні⁵.

Власне політичні організації прямо й безпосередньо
здійснюють політичну владу у повному обсязі або, у край-
ньому разі, прагнуть до цього. Здійснення влади або боротьба
за неї є головним у їхній діяльності. Власне політичними
організаціями виступають держава й політичні партії.

Невласне політичними організаціями є ті, участь у здій-
сненні політичної влади для яких є лише одним із аспектів
їх функціонування. Це громадсько-політичні організації —

⁴ Краткий политический словарь / Под общ. ред. Л. А. Оникова й
Н. В. Шишкина. М, 1988. С. 324.

⁵ Див.: Фарукшин М. X. Политическая система общества. С. 68.

професійні спілки, об'єднання підприємців, творчі, моло-
діжні, жіночі, ветеранські об'єднання тощо.

Нарешті, неполітичні організації, якими є, наприклад,
науково-технічні товариства, різноманітні аматорські об'єд-
нання — товариства філателістів, рибалок, мисливців тощо,
за звичайних умов не беруть участі у здійсненні політичної
влади. Формально діяльність таких організацій не передбачає
політичної функції, проте за певних умов, ситуативно вони
можуть бути суб'єктами політики, виступаючи як групи
тиску.

Завдяки функціональним особливостям організацій пер-
шого і другого виду їх іноді називають відповідно монофунк-
ціональними і поліфункціональними⁶. Однак незалежно від
назви очевидно, що інститутами політичної системи сус-
пільства є лише ті організації та установи, які беруть активну
участь у здійсненні політичної влади і для яких така діяль-
ність є істотною характеристикою.

Центральна роль у політичній системі належить державі.
Саме вона забезпечує політичну організованість суспільства,
надаючи політичній системі цілісності і стійкості, орієнтую-
чи її на найважливіші суспільні цілі.

Особливе місце серед діючих у політичній системі
суспільства організацій посідають партії. Політичні партії є
виразниками певних соціальних інтересів. Вони ідеологічно
та організаційно об'єднують людей з метою здобуття,
використання й утримання державної влади для задоволення
цих інтересів. Кожна партія прагне зайняти таке становище
в політичній системі, яке надасть їй можливість визначати
політику держави або хоча б впливати на неї.

На відміну від політичних партій громадські організації
не прагнуть до завоювання державної влади, а обмежуються
лише здійсненням впливу на неї. Вони є виразниками
багатоманітних суспільних інтересів, і з метою захисту цих
інтересів їхні представництва на державному рівні вступають
У взаємодію з іншими політичними інститутами, насамперед
із державою.

Важливий структурний компонент політичної системи
суспільства складає її регулятивна (або нормативна) підсис-
тема. Цю підсистему утворює сукупність політичних норм,

'Див.: Бурлацкий Ф. М., Галкин А. А. Современньш Левиафан. С. 32—

33.

 

Політика як суспільне явище

Системний вимір політики

 

 

за допомогою яких здійснюється регулювання політичних
відносин. Соціально-політичні норми є різновидом соціаль-
них норм і вирізняються тим, що спрямовані на регулювання
політичних відносин. Одні політичні норми безпосередньо
цілеспрямовано створюються державою (правові норми),
політичними партіями і громадськими організаціями (кор-
поративні норми), інші складаються й розвиваються посту-
пово, під впливом як політичних, так і економічних,
соціальних, духовних чинників. До них належать норми
моралі, звичаї і традиції.

Головною складовою регулятивної підсистеми політичної
системи суспільства є норми національного права. Норми
права — це встановлені або санкціоновані державою і
спрямовані на регулювання суспільних відносин загально-
обов'язкові для всіх громадян і юридичних осіб правила
поведінки. Особи, що порушують правові норми, притягу-
ються до кримінальної або адміністративної відповідальності.

За допомогою норм права регулюються суспільні відно-
сини в цілому. Ті з відносин, які виникають у процесі або у
зв'язку зі здійсненням державної влади, регламентуються
нормами особливої галузі права — державним, або конститу-
ційним, правом. Саме йому належить провідна роль у
національній системі права. Зумовлено це тим, що в нормах
державного права знаходять своє закріплення основні засади
суспільства, форми, механізми і принципи здійснення дер-
жавної влади, правовий статус особи. Найважливіші норми
державного права містяться в конституції.

Поряд із нормами права як регулятори політичних
відносин діють також норми партійного життя та правила,
встановлені різними громадськими організаціями. Такі
норми не мають правового, загальнообов'язкового характеру.
Вони обов'язкові лише для членів відповідних партій і
громадських організацій. Однак програмні настанови,
сформульовані партією, можуть справляти істотний вплив на
політику держави, політичну систему в цілому, особливо
тоді, коли партія стає правлячою.

У суспільстві діють також інші правила й настанови,
яким слідують люди та їхні об'єднання в політичному житті.
Різновидом соціальних норм є мораль як вияв духовного
життя суспільства. Норми моралі надають змогу формувати
моральну свідомість і оцінювати вчинки людей, забезпечуючи

__—*—»»«™^^ 230

рівновагу суспільства та орієнтуючи громадян на дотриман-
ня спільних інтересів. Моральні норми не оформлені з тим
ступенем урегульованості, як правові, вони більшою мірою
розраховані на розвиток здатності індивіда до саморегулю-
вання, на самостійність і самоконтроль. Найбільший вплив
на політичну поведінку справляють норми політичної етики,
які стосуються саме політичного спілкування.

Істотний вплив на політичну систему країни справляють
звичаї і традиції її політичного життя. Звичай — це правило,
що склалося на основі постійного, одноманітного повторення
даних фактичних відносин. Звичаї і норми, що передаються
від покоління до покоління, є традиціями. Хоча політичні
звичаї не є формалізованими і не мають юридичного
значення, вони можуть справляти значний вплив на реальні
дії політичних інститутів. Так, порядок, за яким уряд
утворюється лідером партії чи партійної коаліції, що
перемогла на парламентських виборах, застосовується і в тих
країнах з парламентарною формою правління, де він законо-
давством не передбачений. В останніх цей порядок утвер-
дився як політичний звичай. Роль звичаїв у загальній системі
регулювання оцінюється по-різному. Корисним, вигідним
звичаям у необхідних випадках надається юридичне оформ-
лення.

Політична система суспільства є неперервно функціону-
ючим соціальним утворенням. Складний і багатоплановий
характер її не може бути розкритий без з'ясування основних
форм і напрямів діяльності, способів і засобів впливу на
суспільно-політичне життя. Конкретне вираження і вияв
функціональна підсистема політичної системи знаходить у
політичному процесі й політичному режимі.

У загальному вигляді політичний процес визначається як
«форма функціонування політичної системи суспільства, яка
еволюціонує у просторі і часі»⁷. Конкретніше він може бути
охарактеризований як сукупність дій, спрямованих на збере-
ження або зміну певної політичної ситуації.

Політичний процес є практичною діяльністю, метою якої
виступає досягнення певного політичного результату.
Найважливіший елемент політичного процесу — прийняття

⁷ Политология: Знциклопедический словарь / Общ. ред. й сост.
КХ Й. Аверьянов. М., 1993. С. 294; Політологічний енциклопедичний
словник / За ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна. К., 1997. С. 271.

І»»™»™«„і,,і!>„,м„^^^ 231

Системний вимір політики

Політика як суспільне явище

 

 

і реалізація політико-управлінських рішень, що передбачає
здійснення таких дій, як збирання й систематизація необ-
хідної інформації, розробка на цій основі альтернативних
пропозицій і проектів, формалізація рішення, тобто надання
йому обов'язкової сили, втілення в життя і контроль за
виконанням.

Політичний процес, звичайно, не зводиться до прийнят-
тя й виконання політичних рішень. Важливим елементом
його є ставлення різних соціальних спільностей до тієї чи
іншої політичної ситуації — рішення, події тощо, поведінка
і дії мікро- та макрогруп і їхніх різноманітних об'єднань. Від
цієї поведінки, дій або бездіяльності мас, їх підтримки або
протидії багато в чому залежить можливість прийняття
рішень, а ще більшою мірою — реалізація їх.

Функціональна підсистема знаходить свій вияв не лише в
політичному процесі, а й у політичному режимі, під яким
звичайно розуміють сукупність методів і засобів здійснення
політичної влади. Найважливішими показниками політич-
ного режиму є рівень і ступінь демократії та реальний
політико-правовий статус особи. Детальніше про політичний
режим та інститути політичної системи йтиметься у
наступних главах.

Комунікативна підсистема політичної системи містить
політичні відносини, тобто ті зв'язки між людьми та їх
різноманітними спільностями, які складаються у процесі
здійснення політичної влади або з її приводу. До цієї під-
системи входять як формалізовані відносини, що грунту-
ються на нормах права і регулюються ними, так і ті нефор-
мальні зв'язки, що не закріплені у праві, але відіграють
істотну роль у політичному житті.

Суб'єктами політичних відносин є індивіди та їхні різно-
манітні об'єднання, соціальні спільності, політичні інститути.
Залежно від суб'єктного складу політичні відносини поділя-
ються на три основних групи⁸. Передусім це відносини між
соціальними спільностями — суспільними класами, соціаль-
ними верствами і групами, націями, народностями тощо.
Міжкласові, внутрікласові й міжнаціональні відносини скла-
дають соціальну основу політичної системи і відображаються
у функціонуванні відповідних політичних організацій та
їхніх взаємовідносинах.

"Див.: Фарукишн М. X. Политическая система общества. С. 71.

Другу групу складають відносини, однією з сторін яких є
політична організація. Ці так звані вертикальні відносини
складаються у процесі здійснення політичної влади, впливу
органів керівництва та управління на соціально-економічні,
політичні й культурні процеси. Вони також мають важливе
значення для характеристики сутності і функцій політичної
системи, методів здійснення політичної влади.

До третьої групи політичних відносин входять ті від-
носини, які складаються між політичними організаціями та
установами — державою, партіями, громадськими організа-
ціями, органами місцевого самоврядування тощо як усере-
дині них, так і між ними. Якщо відносини між соціальними
спільностями виступають як первинні, то відносини між
політичними інститутами, що виражають їх інтереси, є
вторинними. Іноді саме ці відносини, поряд з політичними
організаціями, об'єднують поняттям політичної системи

суспільства.

Органічні взаємозв'язки між компонентами та елемен-
тами політичної системи називають системоутворюючими
зв'язками. Комунікативна підсистема містить й інші взає-
модії, важливе значення серед яких мають ті, що складаються
між політичною системою та іншими системами — еконо-
мічною, соціальною, культурною, екологічною тощо.

До числа елементів політичної системи суспільства нале-
жать також політична свідомість і політична культура. Вони
складають духовно-ідеологічну підсистему політичної системи.

Політична свідомість є відображенням політичного буття,
передусім політичних відносин. Це відображення відбува-
ється у формі поглядів, уявлень, ідей, теорій тощо. Під
політичною культурою звичайно розуміють сукупність
стійких форм політичної свідомості й поведінки. За
ширшого розуміння політичної культури до таких форм
додають ще й характер і способи функціонування політичних
інститутів у межах певної політичної системи. За будь-якого
підходу до розуміння політичної культури її невід'ємними
складовими визнаються політична свідомість і політична
поведінка у найпоширеніших, типових їх формах. Саме такі
форми, а не вся багатоманітність виявів політичної
свідомості й поведінки є елементами політичної системи.

Політична культура, у тому числі й політична свідомість,
відіграє надзвичайно важливу роль у функціонуванні

Системний вимір політики

Політика як суспільне явище

 

 

політичної системи. З одного боку, політична система
детермінує форми і типи політичної свідомості й поведінки,
а з іншого — зазнає їх відчутного зворотного впливу. По-
літична культура впливає на форми і функціонування
політичних інститутів, зумовлює політичну поведінку
індивідів і мас.

Функції політичної Структура і функціонування політичної

системи системи суспільства підпорядковані її

цільовому призначенню, вирішенню

тих завдань, заради розв'язання яких вона створена і діє.

Основні напрями діяльності політичної системи утворюють

у своїй сукупності її функції, які визначають структуру,

інститути та процес дії системи.

Функції політичної, як і будь-якої іншої, системи не
зводяться до простої суми функцій її компонентів. Держава,
партії та інші інститути виконують притаманні їм функції.
Сама ж політична система має власні функції, які можуть
диференціюватись і деталізуватись у діяльності її підсистем
та їхніх елементів. Усі функції системи тісно пов'язані між
собою і певною мірою накладаються одна на одну.

Стосовно суспільства в цілому політична система висту-
пає як управлінська система. Загальне її призначення
полягає в керівництві суспільством та управлінні суспільни-
ми справами. Управлінська діяльність здійснюється як
спеціалізованими державними органами, установами й по-
садовими особами, так і недержавними політичними
інститутами. Конкретизуючи це загальне призначення
політичної системи, науковці виокремлюють її різноманітні
функції, висловлюючи при цьому різні точки зору щодо
кількості та змісту цих функцій, що, зрештою, зумовлюється
масштабністю і багатоманітністю виявів дій політичної
системи.

Виходячи з призначення політичної системи в цілому та
її основних підсистем, узагальнюючи наявні точки зору,
можна виокремити такі найголовніші функції політичної
системи: політичне цілепокладання; владно-політична
інтеграція суспільства; регулювання режиму соціально-
політичної діяльності. Розглянемо їх детальніше.

Здійснюване політичною системою керівництво суспіль-
ством передбачає передусім визначення стратегічних цілей і
перспектив суспільного розвитку, в якому і знаходить свій

вияв функція політичного цілепокладання. Функція ціле-
покладання має першорядне значення для існування й
розвитку будь-якої суспільної системи. Ціль виступає як
передбачуваний майбутній стан, до якого свідомо прагнуть
люди та їхні організації. Політичне цілепокладання означає
передусім визначення власне політичних цілей, які стосу-
ються зміцнення влади, політичних інститутів, розвитку
демократії, соціальних відносин тощо. Воно включає і
встановлення загальних цілей розвитку інших сфер суспіль-
ного життя — економічної, соціальної, духовної тощо.
Закріплення цілей у політичних документах партій, консти-
туціях і законах означає надання їм загального характеру.
Політичне цілепокладання передбачає і ранжування цілей
залежно від їхньої природи та реальних можливостей
здійснення на стратегічні й тактичні, а також визначення
пріоритетів у досягненні різних цілей.

Для забезпечення цілісності та єдності суспільства,
стабільності політичної системи необхідно, щоб вона,
враховуючи інтереси всіх учасників суспільного життя та
суперечності, які між ними виникають, домагалася найопти-
мальнішого узгодження інтересів, координувала зусилля
наявних у суспільстві соціальних спільностей та їхніх
організацій. Політична система, отже, покликана інтегрувати
різноманітні суспільні інтереси і таким чином забезпечити
цілісність і єдність суспільства, його мобілізацію на досяг-
нення суспільне значущих цілей. У цьому знаходить свій
вияв її функція владно-політичної інтеграції суспільства.

Важливе значення має регулятивна функція політичної
системи. Вона пов'язана з потребами впорядкування й
регламентації політичної поведінки та політичних відносин і
полягає в утвердженні таких способів поведінки і діяльності
індивідів, груп, організацій, форм їхніх взаємовідносин, які
забезпечували б дотримання спільних інтересів і стійкість
суспільних відносин. Здійснюється це на базі політичних
норм, які впроваджують ідеали і цінності, стимули і мотиви
суспільної поведінки, покликані допомогти уникненню й
подоланню конфліктів та утвердженню прийнятних суспіль-
них порядків. Регулятивна функція політичної системи,
отже, виявляється не лише у створенні особливої підсистеми
політичних норм, а й у виробленні таких стереотипів

Політика як суспільне явище

 

 

поведінки, слідування яким визнається еталоном суспільне
прийнятної і розумної поведінки.

Поряд з охарактеризованими основними функціями у
науковій літературі виокремлюються й деякі інші функції
політичної системи. Це, зокрема, мобілізаційна функція, що
забезпечує максимальне використання ресурсів суспільства
відповідно до цілей і потреб суспільного розвитку, та
дистрибутивна, спрямована на розподіл ресурсів і цінностей
у суспільстві. До функцій політичної системи належить
також легітимізація, під якою розуміють приведення
реального політичного життя у відповідність до офіційних
політичних і правових норм.

Та хоч би яким широким не був перелік функцій полі-
тичної системи, безперечним слід визнати те, що головними
серед них є політичне керівництво суспільством (цілепокла-
дання), інтеграція суспільства та регулювання суспільно-
політичних відносин. Інші функції тією чи іншою мірою є
похідними від них. Кожна функція політичної системи
умовно ніби розпадається на підфункції, що виконуються
політичними інститутами, на взаємопов'язані й послідовні
політичні дії. Загальні функції політичної системи реалізу-
ються державою та її органами, партіями, громадськими
організаціями.

1 3 урахуванням найважливіших функцій у стислій формі
| політична система суспільства може бути визначена як
| інтегрована сукупність політичних інститутів, що здійснює
| владне керівництво та управління суспільством.

Закономірності функціонування політичної системи
відбувається за певними закономірнос-
тями. Одні з них мають загальний
характер і притаманні будь-яким систе-
мам, інші виявляють себе лише в політичних системах і
мають, відповідно, політичний характер.

Загальними закономірностями функціонування систем, у
тому числі політичної, вважаються закономірності рівноваги
і маятника⁹. З одного боку, політична система перебуває в
постійному русі, у зв'язку зі змінами внутрішніх і зовнішніх
чинників її функціонування. З іншого — для її нормального

⁹ Див.: Основи політології: У 2 ч. / Відп. ред. Б. Л. Кухта. К., 1992. Ч. 2.
С. 11-14; Політологія / За ред. О. І. Семківа. Львів, 1993. С. 258-259.

функціонування необхідна певна врівноваженість усіх під-
систем. За наявності впливу на неї динамічних чинників
система прагне до досягнення стану оптимальної рівноваги,
який би забезпечував нормальне виконання системою її

функцій.

Суть закономірності маятника полягає в тому, що будь-
яка система, виведена зі стану оптимальної рівноваги,
неодмінно спочатку переходить у свою протилежність. При-
чому наскільки значним було відхилення системи в один бік,
настільки значним буде її відхилення у протилежний. Дією
цієї закономірності можна певною мірою пояснити,
наприклад, те, що тоталітарний політичний режим спочатку
змінюється на свою протилежність — анархію та охлократію
і лише в подальшому відбувається еволюція політичної
системи до справжньої демократії. Наявність закономірності
маятника застерігає від різких змін у політичній системі, як
і в суспільстві в цілому.

До інших закономірностей політичної системи належать
її самозбереження, кореляційна залежність між компонента-
ми системи та перетворюючий вплив системи на її компо-
ненти¹⁰.

Будь-яка соціальна система, в тому числі політична,
прагне до збереження свого існування й бореться з усіма
силами, які можуть припинити це існування. У прагненні
політичної системи до стабільного функціонування, збалан-
сованості полягає закономірність її самозбереження, як вияв
загального закону самозбереження систем.

Важливою закономірністю, що характеризує політичну
систему суспільства як різновид цілісної соціальної системи,
є кореляційний зв'язок між її компонентами, за якого зміни
в одних із них обов'язково викликають зміни в інших, а
іноді й системи в цілому. Так, зміни у нормативній основі
політичної системи відбиваються на структурі та функціону-
ванні держави — її головного елемента. Зміни держави, у
свою чергу, неодмінно відбиваються на характері норматив-
ного регулювання інших компонентів політичної системи, а
найістотніші з них можуть вплинути на систему в цілому.

Політична система, як і будь-яка інша, активно впливає
на компоненти, що її складають, і прагне перетворити їх
відповідно до власної природи. У цьому полягає ще одна

'"Див.: Основи теории политической системи. М., 1985. С. 126—134.
237

Системний вимір політики

Політика як суспільне явище

 

 

закономірність функціонування політичної системи суспіль-
ства як цілісного соціального організму.

Політичній системі притаманні і власне політичні зако-
номірності — об'єктивні зв'язки, які складаються у процесі
функціонування політичної влади. Ці закономірності
опосередковуються людською діяльністю і водночас існують
об'єктивно, незалежно від визнання чи заперечення їх
людьми. До закономірностей функціонування політичної
влади належать, зокрема, такі: змістом і метою діяльності
будь-якого політичного лідера є здобуття та утримання
політичної влади; відносини в системі політичної влади
визначають решту відносин у політичній системі суспільства;
будь-яка політична влада (хоч би якою була її соціальна
природа та якими б мотивами вона виправдовувала свої дії)
має тенденцію до розширення своїх повноважень і встанов-
лення тотального контролю над суспільством; політична
влада практично завжди і всюди має політичну опозицію
(відкриту або нелегальну) та ін.¹¹

Нарешті, існують закономірності, які характеризують
зв'язки політичної системи з економічною, соціальною,
духовною та іншими системами. Крім закономірностей
функціонування політичної системи в цілому, діють також
закономірності функціонування й розвитку її окремих
елементів — держави, партій тощо. Питання про закономір-
ності, які діють у політичному житті суспільства, поки що є
одним із найменш розроблених у політології.