Тенденції розвитку міжнародних відносин

Структура міжнародних відносин залежить від багатьох тенденцій, що відбуваються в сучасному міжнародному політичному процесі. Це - формування нової системи міжнародних відносин під впливом економічних та інформаційних факторів; зростання значення мирного співіснування у всіх сферах міжнародних відносин; відмова від застарілих стереотипів мислення; інтернаціоналізація суспільного життя, його глобалізація.

Відмінною особливістю сучасності є інтенсивний розвиток процесів глобалізації. Глобалізація стала важливим реальним аспектом сучасної світової системи, однією з найбільш впливових тенденцій, яка визначає подальший розвиток міжнародної спільноти.

Протягом останніх десятиліть визначився ряд спонукальних чинників глобалізації. По-перше, - це технологічний прогрес, який призвів до різкого скорочення транспортних і комунікаційних витрат, значного зниження витрат на обробку, зберігання та використання інформації. Інформаційне обслуговування безпосередньо пов'язане з успіхами в електроніці. По-друге -це глобалізація торгівлі та інші форми лібералізації, що зробили міжнародну торгівлю значно свободнішою. Внаслідок цього були зменшені тарифи, усунено багато інших бар'єрів у торгівлі товарами і послугами. Третім чинником глобалізації можна вважати значне розширення діяльності виробничих і торгівельних фірм і корпорацій на базі нових засобів комунікації. Багато компаній, які раніше орієнтувалися тільки на місцеві ринки, розширили свої виробничі і збутові можливості, вийшовши на міжнародний рівень. Четвертою причиною глобалізації є досягнення певного глобального мислення в оцінці ринкової економіки. Початок цьому було покладено оголошеною в 1978 р. економічною реформою в Китаї, потім почалися політичні та економічні перетворення в державах Центральної і Східної Європи та розпад СРСР. Цей процес призвів до ідеологічної конвергенції - на зміну недавнім суперечностям між ринковою економікою Заходу і соціалістичною економікою Сходу прийшла практично повна спорідненість поглядів на ринкову систему господарства. Основним результатом такої конвергенції стало рішення колишніх соціалістичних країн про перехід до ринкової економіки. П'ята причина криється в особливостях культурного розвитку - формування «однорідних» засобів масової інформації, мистецтва, поп-культури, повсюдного використання англійської мови як засобу спілкування.

Визначаючи об'єктивний характер глобалізації як суспільно-економічного явища, що обумовлений відповідним розвитком новітніх технологій, слід відзначити, що така ситуація спричинила виокремлення у глобалізаційних процесах двох груп: країн -лідерів («велика сімка», Європейський Союз) та країн - аутсай-дерів, які є постачальниками енергоносіїв, сировини, дешевої робочої сили та інтелектуального потенціалу.

Безумовно, глобалізація має свої переваги. Загострення міжнародної конкуренції, розширення ринку сприяють поглибленню спеціалізації та міжнародному поділу праці, які, в свою чергу, стимулюють зростання виробництва не тільки на національному, а й на світовому ринку. Ще однією перевагою глобалізації є економія на масштабах виробництва, що потенційно може обумовлювати скорочення витрат і зниження цін, а відтак - і стійке економічне зростання. Глобалізація може привести до підвищення продуктивності праці внаслідок раціоналізації виробництва на глобальному рівні і поширення передових технологій, а також конкурентного тиску на користь безперервного впровадження інновацій світового масштабу.

Однак глобалізація має й негативні наслідки чи потенційні проблеми, в яких дослідники вбачають велику небезпеку. Однією з основних є проблема, пов'язана з питаннями, хто виявляється у виграші від глобалізації. Фактично основну частину переваг отримують багаті країни чи індивіди. Несправедливий розподіл благ від глобалізації породжує загрозу конфліктів на регіональному, національному та міжнародному рівнях. Отже, глобалізація здатна радикально змінити не тільки економічне, а й політичне, соціальне, культурне життя усього світу.

Таким чином, характерною рисою сучасного міжнародного співтовариства є інтенсифікація транснаціональних процесів, що відбуваються в матеріальній і духовній сферах життя. Ця інтенсифікація породжує глобальні про.блеми, які стосуються людства в цілому й кожної країни зокрема і які концентрують у собі суперечності суспільного розвитку на початку третього тисячоліття.

Категорія «глобальні проблеми» з'явилася в науковій літературі наприкінці 1960-х років. її виникнення пов'язане з набуттям міжнародними відносинами планетарного характеру. На початку 1990-х років стало очевидним, що глобальні проблеми

являють собою сукупність загальнолюдських ускладнень, які приховують у собі небезпеку для всього людства, а тому для розв'язання їх необхідні спільні зусилля всього міжнародного співтовариства. Сьогодні дослідники дедалі частіше сходяться у висновках, що ефективне розв'язання окремих проблем з числа глобальних неможливе, якщо не підійти до їх аналізу як системної цілісності, що має свою структуру і динаміку розвитку.

При всьому зовнішньому розходженні характеру прояву і джерел виникнення окремих проблем між ними існує певний взаємозв'язок. Усі вони, по-перше, торкаються життєдіяльності усього людства, по-друге, репрезентують себе як об'єктивний фактор розвитку суспільства в планетарному масштабі, по-третє, загрожують підірвати основи існування міжнародного співтовариства, по-четверте, вимагають спільних дій з боку держав з різним соціально-економічним устроєм у їх вирішенні.

Спектр глобальних проблем не тільки надзвичайно широкий, але й зачіпає основи національної безпеки кожної країни світу незалежно від сучасного рівня її соціально-економічного розвитку та місцезнаходження на землі. На сьогодні найбільш суттєвими проблемами, які постають перед людством, є такі: енергетична, сировинна, соціальна, інформаційна, технологічна, екологічна, епідемічна та контроль за озброєннями. Ці проблеми зумовлюють постійно зростаючі зусилля всіх країн і народів світу з тим, щоб:

♦ досягти виробництва необхідної кількості енергії різних видів, забезпечити себе енергоресурсами для стійкого економічного розвитку, особливо за умов кризових ситуацій;

♦ забезпечити сировиною необхідні темпи економічного розвитку, а населення - якісною питною водою;

♦ призупинити неконтрольоване зростання чисельності населення, яке супроводжується небезпечним загостренням негативних соціальних явищ і погіршенням рівня життя, що спровокувало нові глобальні проблеми -міжнародний тероризм, нелегальну еміграцію, наркобіз-нес, нелегальну торгівлю зброєю, транснаціональну злочинність, відродження піратства та работоргівлю;

мати доступ до відкритих міжнародних інформаційних ресурсів і захистити свій інформаційний суверенітет, адже небезпека полягає в тому, що інформаційні засоби дедалі частіше стають об'єктами інформаційних атак, особливо в таких галузях, як енергетика, фінанси, військова справа, що може привести до катаклізмів глобального характеру; володіти сучасними виробничими технологіями та ліквідувати при цьому застарілі підприємства підвищеного ризику (виробничі технології, що стрімко розвиваються, стають головною рушійною силою створення багатства, тому технологічно розвиненим країнам сьогодні належить 85% світового валового внутрішнього продукту і 80% світових експортних ринків і лише 15% і 20% відповідно припадає на країни, що розвиваються, і в яких проживає переважна більшість населення планети); зберегти природній стан навколишнього середовища і підвищити екологічну культуру світового співтовариства, адже небезпека полягає в тому, що людство саме руйнує середовище свого життя (подальше потепління клімату землі, підвищення рівня Світового океану вже у найближчій перспективі можуть поставити на порядок денний необхідність евакуації населення островів, архіпелагів і прибережних районів, що безконфліктно статися не зможе); запобігти поширенню природних осередкових інфекцій і виникненню їхніх нових мутацій (сьогодні інфекційні захворювання - причина чверті смертей серед населення планети, за останні ЗО - 40 років, наприклад, в Африці загинуло від СНІДу значно більше, ніж від воєн на тому ж континенті);

попередити поширення технологій виробництва зброї масового знищення, засобів її доставки та установити контроль над поширенням звичайних засобів ураження (на сьогодні за даними експертів ООН, тільки 60% світової торгівлі стрілецькою зброєю вважається легальною, інша частина - тіньовий бізнес, що зумовлює наявність її у терористів і незаконних збройних формуваннях);

♦ запобігти тероризму, який останнім часом набрав планетарного масштабу (небезпека тероризму криється не лише у загрозі життю окремих людей; у світі подій, що сталися 11 вересня 2001 р. у США, стало безперечним, що тероризм почав переслідувати цілі глобального характеру, акти тероризму можуть спровокувати значний за своїми масштабами воєнний конфлікт, а тому на передній план у геополітиці вийшли проблеми глобальної безпеки, регіональна і міжнародна взаємодія).

Таким чином, наявність глобальних проблем примушує людство по-справжньому усвідомлювати свою родову спільність, пріоритет загальнолюдських цінностей. Цей процес впливає на сферу міжнародних відносин, на розробку і реалізацію зовнішньої політики кожної держави.

У своїй зовнішньополітичній діяльності Україна керується такими геополітичними пріоритетами:

♦ Україна - це європейська країна, тому вона має укріплювати, розширяти всебічні відносини з державами Європи з метою інтегрування в європейські структури;

♦ Україна - це колишня республіка СРСР, яка була тісно пов'язана з усіма колишніми республіками, й надалі потребує збереження і подальшого розвитку взаємовигідних відношень з ними;

♦ Україна - морська держава, а тому для неї є актуальними взаємовигідні відносини з країнами Чорноморського та Середземноморського басейнів;

♦ Україна не в змозі самостійно забезпечити себе сировинними ресурсами (нафта, газ, золото, алмази тощо), а це змушує її закупати їх за кордоном - у Росії, Туркменії, Ірані та інших країнах.

У системі міжнародних відносин першочергове значення мають міждержавні відносини. У сучасному світі визначається об'єктивна тенденція розширення учасників міжнародних відносин. Важливими суб'єктами у міжнародних відносинах стають міждержавні об'єднання. Міжнародні організації - це більш складні структури, ніж міждержавні. Вони створюються на основі багатостороннього договору або спеціальних угод (конвенції, трактату, протоколу тощо), в яких визначаються цілі, повноваження, функції, структура й обов'язки членів організації, постійні органи управління ними. Діяльність таких організацій носить конституційний характер, тобто їх учасники беруть на себе зобов'язання, закріплені в нормах міжнародного права.

Цілі утворення міжнародних організацій полягають в об'єднанні зусиль суверенних держав у тій чи іншій галузі: політичній (ОБСЄ), військовій (НАТО), економічній (ЄС), валютно-фінансовій (МВФ) та інших. Проте така організація як ООН має координувати діяльність держав практично у всіх галузях. У такому випадку міжнародна організація виступає посередником між державами-учасниками.

Організація Об'єднаних Націй (ООН) була створена для забезпечення миру та порядку у світі, що постійно змінюється. Статут ООН був підписаний 26 червня 1945 р. на конференції у Сан-Франциско представниками 50 держав і вступив у силу 24 жовтня 1945 р. Постійне місце знаходження штаб-квартири ООН - м. Нью-Йорк. Головними органами ООН є Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Економічна і Соціальна Рада, Рада з питань опіки, Міжнародний Суд, Секретаріат ООН на чолі з Генеральним секретарем. Найбільш ефективний вплив на зовнішню політику належить Раді Безпеки ООН. До її складу входять США, Велика Британія, Китай, Росія і Франція (постійні члени), які мають право вето на рішення Ради Безпеки.

Не буде перебільшенням, якщо підкреслити, що жодна велика подія у світі не залишається поза увагою ООН. Така широка причетність ООН до всього, що відбувається у світі, обумовлена її цілями й завданнями. Статут ООН - багатосторонній міжнародний договір, який ставить за мету об'єднати політичну волю і можливості багатьох держав, стати центром погодження їх дій з метою підтримання міжнародного миру й безпеки, утвердження у міжнародній громадській думці ідеї взаємозалежності націй і народів, загального блага людства. Щоб зберегти свій авторитет і значимість, ООН має постійно змінюватися, адаптуватися до сучасних політичних процесів.

Ситуація, що складається в сьогоднішньому світі, ставить перед міжнародним співтовариством більш серйозні проблеми, є набагато складнішою і потребує набагато більшої уваги, ніж та, що була 1945 р. і за часів «холодної війни».

У вересні 2000 р. на Самміті тисячоліття держави-членй ООН підтвердили свою відданість універсальним цілям і принципам Статуту ООН. На вищому рівні було підтверджено провідну роль ООН у системі міжнародних відносин XXI століття, необхідність і надалі зміцнювати Організацію як механізм багатосторонньої дипломатії та унікальний інструмент розв'язання глобальних проблем сучасності у сферах міжнародного миру і безпеки, роззброєння, соціально-економічного розвитку та боротьби з бідністю, збереження довкілля та дотримання прав людини. Сьогодні до складу ООН входить 191 держава світу. Україна є засновником і активним членом цієї авторитетної організації.

Турбота держав про свою безпеку призвела до утворення військово-політичної організації Північноатлантичного договору (НАТО). НАТО була утворена 4 квітня 1949 р. її штаб-квартира знаходиться у Брюсселі. Сьогодні НАТО, до складу якої входять 19 держав світу, дедалі більше набуває рис колективної безпеки і об'єктивно стає головним елементом майбутньої загальноєвропейської системи безпеки з імовірним поширенням сфери її відповідальності. Ця організація бере активну участь у вирішенні міжнародних конфліктів і доволі часто підміняє ООН та її рішення. Лідируючі позиції в НАТО займають США.

Відносини між Україною і НАТО пройшли тривалу еволюцію.

З моменту набуття незалежності у 1991 р. Україна розпочала формувати суверенний зовнішньополітичний курс, в основу якого було покладено прагнення зміцнити національну безпеку держави та відігравати більш активну роль у спільнбті європейських держав. Його головними пріоритетами були визначені повномасштабна інтеграція України в європейські та євроатлантичні структури і членство України у загальноєвропейській системі безпеки, що формується, б 1992 р. представник України взяв участь у засіданні Робочої групи Ради НАТО. В 1994 р. наша держава приєдналася до програми «Партнерство заради миру» (ініційована керівництвом Альянсу з метою поглиблення співтовариства з країнами-ігретенден-тами). Протягом 1991 - 1994 рр. інтеграція України до НАТО як мета не ставилася. Йшлося тільки про тісне співробітництво з Альянсом, що є одним з елементів стратегічного курсу України на інтеграцію до європейських і євроатлантичних політичних та економічних структур, до складу яких входять НАТО, Європейський Союз, Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), Рада Європи, Західноєвропейський Союз, Організація економічного співробітництва та розвитку, Європейський банк реконструкції та розвитку та інші.

У 1995 р. Україна і НАТО прийняли Індивідуальну програму партнерства у форматі «16+1». Протягом 1996 -1997 pp. між обома сторонами тривали зустрічі на високому рівні, було створено українську місію при НАТО. У липні 1997 р. на самміті держав-членів НАТО в Мадриді була підписана Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного Договору. «Особливе партнерство» означало розширення співробітництва двох сторін на всіх рівнях і в усіх аспектах - політичному, військовому, економічному, науково-технічному, інформаційному тощо. На реалізацію положень Хартії була спрямована Державна програма співробітництва України з НАТО на період до 2001 року. Для подальшого поглиблення такої співпраці Президентом України був затверджений програмний документ на 2001 - 2004 роки.

Взаємини України з НАТО на сучасному етапі розвиваються в рамках особливих партнерських відносин у форматі «19+1», формалізованих у Хартії про особливе партнерство. Важливим елементом особливого партнерства нашої держави з Альянсом є механізм регулярного огляду стану співробітництва і політичних консультацій в рамках Комісії України -НАТО (КУН) та Військового комітету Україна - НАТО. Реалі-зуючи курс на євроатлантичну інтеграцію, Україна виходить з того, що кінцевою метою є вступ до цієї організації як основи загальноєвропейської структури безпеки.

У сучасних умовах все активніше реалізується тенденція до регіональної інтеграції. Європейська інтеграція (від лат. integratio - поповнення, відновлення) - процес поступової уніфікації та зрощування національних економік європейських держав з метою подолання суперечностей між інтернаціоналізацією господарського життя та обмежуваними можливостями внутрішніх ринків. У перші роки після закінчення другої світової війни була створена Організація європейського економічного співробітництва (ОЄЕС) та Європейського платіжного союзу, які дали поштовх післявоєнним інтеграційним процесам в економічній і політичній сферах. Важливим етапом у розвитку європейської інтеграції було утворення Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС, 1951 p.), Європейського співробітництва в атомній енергетиці (Євроатом, 1958 p.), Європейського економічного товариства (ЄЕТ). У 1967 р. відбулося злиття керівних органів ЄОВС, Євроатома та ЄЕТ та утворення єдиних органів Європейського економічного товариства (ЄЕТ): Ради Міністрів, Комісії європейських товариств, Європейського парламенту і Суду з відповідними функціями. У грудні 1991 р. у м. Маастріхті були укладені угоди, які набули чинності в листопаді 1993 р., про створення політичного та валютно-фінансового союзу. Так, замість ЄЕТ утворився Європейський Союз (ЄС), а європейська інтеграція набула значення загальноєвропейського процесу. Найбільш значними інститутами ЄС є Європейський парламент, Рада ЄС (Рада Міністрів), Європейська комісія, Європейська розрахункова палата, Європейський Центральний банк, Європейський Суд з прав людини тощо.

Після проголошення незалежності Україна також виявила інтерес і бажання до включення в цей процес, що зумовлений не тільки її геополітичним становищем, а й економічними інтересами. У листопаді 1995 р. Україна була прийнята до Ради Європи, яка була заснована у травні 1949 р. Як повноправний член цієї авторитетної міжнародної організації, Україна увійшла в сім'ю європейських народів, що є престижно й заодно відповідально, оскільки вимагає доведення нашого законодавства до європейських стандартів.

У 1996р. Україна вперше проголосила своїм стратегічним завданням у зовнішній політиці інтеграцію до європейських; і євроатлантичних структур. 11 червня 1998р. була представлена, стратегія на період до 2007 р., яка стала політичною базою української інтеграції до ЄС. У вересні 2000 р. Україна представила свою Національну програму інтеграції, центральним елементом: якої є гармонізація законодавства України з відповідними, європейськими стандартами. Програма містить також значні розділи, присвячені економічному реформуванню нашої держави. Даний документ уперше підкреслив, що інтеграція в європейську і світову економіку залежить насамперед від перебудови у середині країни.

Хельсинська сесія Європейської Ради 11 грудня; 1999 р. прийняла Спільну стратегію ЄС щодо України. В ній йшлося про те, що кандидатура України при вступі до ЄС розглядатиметься за її економічними результатами, а не за її геополітичними міркуваннями. Відповідно до бачення Євросоюзу, слідом за Угодою про партнерство і співробітництво між Україною і Є С має йти вступ до Світової організації торгівлі, підкріплене переговорами і підписанням договору про створення зони вільної торгівлі (ЗВТ) з. ЄС. Якщо ЗВТ буде реальною й ефективно впровадженою в життя, можна буде підписати договір про асоційоване членство, що слугуватиме базою для переговорів про членство в ЄС.

Одна з моделей відносин, яка має інтеграційний характер, ґрунтується на Угоді про асоціацію. Угода про асоціацію передбачає умови для одержання статусу асоційованого члена ЄС, а саме: достатній рівень демократії, захист прав і свобод громадян, забезпечення прав національних меншостей, конкурентоспроможність економіки держави порівняно з економікою ЄС. Дуже вдалим прикладом асоціативного членства стали країни Центральної Європи.. Перші такі угоди були підписані 16 грудня 1991 p.. з Чехією, Угорщиною і Польщею. Є С активно використовує статує асоційованого членства для країн Близького Сходу і Північної Африки з метою завоювання ринків збуту. Статус асоційованого члена вже мають Туніс, Ізраїль і Марокко. Укладання угод про асоційоване членство припускає більш тісні зв'язки між сторонами в різних сферах і зрештою націлене на поступове запровадження між сторонами зони вільної торгівлі.

На звернення України до ЄС у травні 2003 р. з проханням надати статус асоційованого члена-, їй поки що. запропонували статус «сусіда ЄС». Аргументами у відмові стали такі проблемні мигання:

♦ невідповідність України демократичним критеріям ЄС: порушення свободи слова, не захищені права національних меншостей,, сумніви в демократичності проведених в Україні виборів (парламентських і президентських), недосконалість виборчого законодавства;

♦ високий рівень корумпованості;

♦ непрозорість роботи державних органів (необхідність проведення адміністративної реформи);

♦ Україна повільно вносить, зміни, яких вимагає членство в ЄС, у своє законодавство, ще гірше справи, йдуть з імплементацією прийнятих законодавчих актів;

♦ реформування судової системи.

Таким чином, корумпованість, непрозоре законодавство та насамперед нездатність виконувати взяті на себе зобов'язання і невідповідність офіційних заяв України та висновків міжнародних інститутів і дослідницьких компаній, перетворили питання інтеграції України в ЄС і СОТ з економічного в політичне^- Поглиблення європейської інтеграції та розширення ЄС, його безпосереднє наближення до кордонів України створює додаткові передумови для активізації участі в інтеграційних процесах, адаптації законодавства України до законодавства ЄС, що є одним з: важливих інструментів створення в Україні цивілізованої правової системи. Здобуття членства в Євросо-юзі - це справа тактики і стратегії зовнішньополітичної діяльності України, яка у наступному десятиріччі буде пріоритетною.

Структурні зміни у світовому господарстві вимагають підпорядкування міжнародного торгівельного обміну загальносвітовим потокам капіталу та інтелектуальних ресурсів. Це порушує перед людством (що є розділеним на країни зі своїми специфічними особливостями і різними соціально-економічними інтересами) питання про упорядкування своєї виробничо-тор-гівельної, інвестиційної діяльності в частині, обумовленій наслідками глобалізації. Ефективним механізмом вирішення цього завдання відповідно до практики, що склалася в міжнародних економічних відносинах, стала Світова організація торгівлі (COT).

Світова організація торгівлі (COT) - це єдиний інститут, що займається розробкою та впровадженням глобальних правил торгівлі між країнами. Головна функція COT полягає в забезпеченні прогнозованої та більш вільної торгівлі. СОТ та її попередник Генеральна угода тарифів і торгівлі (ГАТТ) допомогли створити міцну та процвітаючу торгову систему, що сприяла безпрецедентному збільшенню обсягів міжнародної торгівлі. Сьогодні СОТ - це 145 країн світу, понад 95% обсягу світової торгівлі, близько 85% світового валового внутрішнього продукту (ВВП) та понад 85% населення світу. У стадії переговорного процесу про вступ до СОТ сьогодні перебувають майже ЗО країн (Алжир, Андорра, Азербайджан, Багами, Білорусь, Бутан, Боснія та Герцеговина, Камбоджі, Кабо-Верде, Казахстан, Лаоська Народно-Демократична Республіка, Ліван, Непал, Російська Федерація, острови Самоа, Саудівська Аравія, Сербія і Чорногорія, Сейшельські острови, Судан, Таджикистан, Тонга, Україна, Узбекистан, Вануату, В'єтнам, Ємен).

Світ поза СОТ: Афганістан, Ерітрея, Ірак, Іран, Коморські острови, Північна Корея, Ліберія, Лівія, Маршалові острови, Мікронезія, Монако, Науру, Палау, Сан-Марино, Сирія, Сомалі, Тімор-Лешті, Тувалу, Туркменістан. Ці країни, що не висловили наміру вступити до СОТ, мають такі спільні риси: по-перше, на їх територіях нещодавно скінчилася війна, або вони перебувають на межі чергового збройного конфлікту (Афганістан, Ірак); по друге, влада в країнах, як правило, належить авторитарним режимам; по третє, розміри країн досить незначні (Коморські острови, Сан-Марино, Тімор); по-четверте, деякі країни були занесені США до списку «вісі зла» (Ірак, Іран, Північна Корея, Лівія).

Процедура приєднання до СОТ багатопланова і складається з декількох етапів. На. першому етапі в рамках спеціальних Робо-

чих груп відбувається детальний розгляд на багатосторонньому рівні економічного механізму та торговельно-політичного режиму країни, що приєднується, на предмет 'їх відповідальності нормам і правилам СОТ. Після цього починаються консультації та переговори про умови членства країни-здобувача в даній організації. Ці консультації та переговори, як правило, проводяться на двосторонньому рівні з усіма зацікавленими країнами-членами.

Процес приєднання України до системи ГАТТ/COT розпочався ЗО листопада 1993 p., коли до Секретаріату ГАТТ було подано офіційну заяву Уряду України про намір приєднатися до ГАТТ. У 1997 р. розпочався процес двосторонніх переговорів з країнами-членами СОТ. Вступ до СОТ необхідний Україні, щоб мати можливість користуватися благами багатосторонньої торгової системи. Лише ставши членом СОТ, Україна зможе формувати свою зовнішньоекономічну стратегію, презентувати себе на світовій арені як надійного торгового партнера та як привабливе місце для інвестицій.

Непоінформованість нашого суспільства щодо членства у СОТ сприяє породженню безлічі міфів про наслідки вступу України до СОТ і сповільнює процес реформ. Слід пам'ятати, що членство у СОТ - лише інструмент стратегії розвитку України. Вступ до нього має відбутися на прийнятних для України умовах з урахуванням її національних інтересів.

У 1991 р. відбулась одна з найважливіших подій XX століття: із світової політичної карти зникла найбільша за територією супердержава - Радянський Союз і замість неї виникли 15 незалежних держав, у тому числі й Україна. Дезінтеграція СРСР практично одночасно ознаменувалася появою нової геополітич-ної структури, що отримала назву Співдружність незалежних держав (СНД). До вказаної структури увійшла переважна більшість (крім прибалтійських) колишніх союзних республік.

СНД проектувалась, в першу чергу, як регіональне економічне об'єднання, що відповідає сучасним світовим тенденціям. Завдання полягало в тому, аби інтеграцію, яка склалася в планово-розподільчій соціалістичній системі, трансформувати у нові реалії. По-перше, перетворити внутрішньодержавні зв'язки на зовнішні і, по-друге, адаптувати їх до вимог ринкової економіки. Договір про створення економічного союзу країн СНД передбачав поетапне просування держав-учасниць від однієї стадії інтеграції до іншої: зона вільної торгівлі - митний союз - платіжний і валютний союзи і, нарешті, - спільний ринок товарів, послуг і капіталів. На практиці все відбулося навпаки: почався обвальний розрив зв'язків між господарюючими суб'єктами,, яких доля розвела по різних країнах, різко скоротився обсяг товарного обміну. Все це негативно вплинуло на економіку усіх без винятку країн-членів СНД. Сьогодні СНД як інтеграційне об'єднання має невисоку ефективність і мало влдиває на світову економіку..

У рамках СНД виник і ряд субрегіональних інтеграційних об'єднань: ЄврАзЕС, ГУУАМ,. Союз Росії і Білорусі, підписано Угоду про створення Єдиного економічного простору (ЄЕП) між Республікою Білорусь, Республікою Казахстан, Російською Федерацією і Україною, що. теж свідчить про відсутність дієвої інтеграції в рамках СНД. Внаслідок цього дослідники схиляються до думки, що СНД у нинішньому вигляді можна розглядати як: геополітичне утворення, яке відходить у минуле.

10 жовтня 1997 р. в Страсбурзі в ході самміту Ради Європи глави держав Грузії, України, Азербайджану і Молдови схвалили Спільне комюніке, в якому наголосили на необхідності розвитку чотиристороннього співробітництва для зміцнення стабільності й безпеки в Європі на основі принципів, поваги суверенітету, територіальної цілісності, непорушності кордонів держав, демократії, верховенства закону і поваги прав людини. Прагнення розробити дієві механізми кооперації, та зміцнити економічні зв'язки дало поштовх створенню Об'єднання ГУУАМ (абревіатура з перших літер назв- країн). Пильна увага пряділяється також питанням забезпечення політичної, правової та організаційної основи для подолання викликів з боку міжнародного тероризму та екстремізму. У грудні 2003 р. ГУУАМ отримав статус спостерігача в Генеральній Асамблеї ООН, що свідчить про інтерес міжнародного співтовариства до діяльності Об'єднання.

Отже, ГУУАМ - це дієве об'єднання з необхідними механізмами функціонування, нормативно-правовою базою та міжнародним визнанням. Його діяльність дає підстави говорити про те, що на пострадянському просторі відбуваються інтеграційні процеси, які мають на меті пошук нових схем взаємовигідної співпраці.

У 2005 р. з цієї організації вийшов Узбекистан. Таким чином, організація "втратила" одну літеру і стала називатися ГУАМ.

Отже, в сучасних умовах, коли перед людством виникають та потребують свого вирішення гострі глобальні проблеми, коли зберігаються загрози виникнення нових війн і терористичних актів, коли виникає необхідність злагоджених та швидких дій для урегулювання багаточисельних регіональних конфліктів, роль міжнародних організацій об'єктивно зростає. Тому міжнародні організації є найбільш дієвими інститутами для досягнення загального миру та прогресу.

Зовнішньополітичний курс України націлений на співробітництво з усіма зацікавленими партнерами і має на меті добиватися входження країни до європейських і світових структур. Наша держава стала позаблоковою, неядерною, з намірами дотримуватися принципу нейтралітету та багатовекторності у зовнішній політиці. Вона є повноцінним суб'єктом міжнародної системи і вносить свій вклад в утвердження нового світового порядку.

Запитання для самоконтролю

1. Дайте визначення поняття «міжнародна політика», «міжнародні відносини».

2. У чому виявляється діалектика внутрішньої та зовнішньої політики?

3. Які глобальні проблеми стоять перед людством?

4. Що таке глобалізація?

5. Які існують міжнародні організації і в. чому полягає їх роль у вирішенні міжнародних проблем?

6. Сформулюйте основні принципи зовнішньої політики України.

7. Назвіть геополітичні пріоритети зовнішньої політики України.

8. Охарактеризуйте національні інтереси України.

9. Назвіть принципи міжнародного права.

Рекомендована література

1. Гаджиев КС. Ввведение в геополитику. - М., 2000. - 433 с

2. Дугин А.Г. Основы геополитики. - М., 1997. - 608 с.

3. Костин А.И. Экополитология и глобалистика: Учеб. Пособие для студентов вузов. - М.: Аспект Пресс, 2005. - 418 с.

4. Мадіссон В.В., Шахов В.А. Політологія міжнародних відносин: Навчальний посібник для вузів. - К., 1997. - 174 с

5. Многоликая глобализация/ Под ред. П. Бергера и С. Хантингтона. - М.: Аспект Пресс, 2004. - 379 с.

6. Міжнародні відносини. Історія, теорія, економіка / За ред. М. Мальського, Ю. Мороза. - Львів, 2002. - 396 с

7. Потульницький В.А. Теорія української політології. Курс лекцій. -К.. 1993. - С 157-177.

8. Спеціалізовані установи системи ООН. Навчальний посібник / Бруз B.C. та ін. - К.. 1995. - 116 с.

9. Черноусенко О. Партнерство Україна - НАТО: еволюція розвитку // Політика і час. - 2003. - №10. - С 3-9.

10. Хелд Д. и др. Глобальные трансформации: Политика, экономика, культура/ Пер. с англ. В.В. Сапова и др. - М.: Праксис, 2004. -576 с.

11. Чумак В. На стратегічних імперативах. Проблеми українсько-ро-сійських відносин в умовах нових цивілізованих змін // Політика і час. - 2002. - №9. - С 66-72.

12. Шаров О. Європа географічна і Європа політична. До питання про європейський вибір України або вірність вибору наших дідів // Політика і час. - 2004. - №7, 8. - С 104-115.

13. Юхименко В. СНД: час підбивати підсумки // Політика і час. -2004. - №5. - С 7-13.

Юрій