Марксистська концепція світового політичного процесу

Марксистська концепція світового політичного процесу грунтується на формаційному підході до розуміння суспільно-історичного розвитку. Відповідно до цього підходу процес суспільно-історичного розвитку є послідовною зміною п'яти суспільно-економічних формацій: первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної і комуністичної. Засобом переходу від однієї формації до іншої є соціальна революція.

Згідно з ленінською теорією імперіалізму, на межі XIX—XX ст. капіталізм переріс у вищу й останню стадію свого розвитку — імперіалізм. На цій стадії надзвичайно загострюються як соціальні суперечності всередині імперіалістичних держав, так і суперечності між самими державами та їхніми групами. В результаті складаються внутрішні передумови для соціалістичних революцій як засобу переходу від капіталізму до соціалізму (нижчої фази комуністичної суспільно-економічної формації). Загострення суперечностей між імперіалістич­ними державами внаслідок їх боротьби за ринки збуту, джерела сировини, сфери впливу, переділ уже поділеного між ними світу призводить до виникнення світових війн. Як наслідок розпочинається нова історична епоха, що постає як епоха імперіалізму, війн і пролетарських революцій. Основний зміст цієї епохи складає револю­ційний перехід від капіталізму до соціалізму.

Відповідно до ленінського вчення про імперіалізм і соціалістичну революцію світовий політичний процес постає як світовий революційний процес — процес революційного переходу від капіта­лізму до соціалізму у всесвітньому масштабі. Головними рушійними силами цього процесу визнавались світова система соціалізму, робітничий клас капіталістичних країн і національно-визвольний рух, а головною суперечністю епохи — суперечність між капіталізмом і соціалізмом як світовими системами.

Ця суперечність стала визна­чальною і в міжнародних відносинах, основним змістом яких мало бути протиборство двох суспільних систем у всіх сферах — економічній, політичній, воєнній, ідеологічній.

Концепція світового революційного процесу виступала теоретич­ною основою зовнішньої політики СРСР та його союзників, насамперед по Організації варшавського договору. Ставка у ній робилася на протиборство з капіталістичними державами, передусім США та їх союзниками по НАТО. Надавалася всебічна, у тому числі й воєнна, підтримка національно-визвольній боротьбі, як одній з «революційних сил» сучасності. Наявність у СРСР і США величезних арсеналів ядерної зброї робила протиборство двох світових систем особливо небезпечним. Світ балансував на грані термоядерної війни. Величезні матеріальні засоби відволікались СРСР для підтримки соціалістичних держав та країн «соціалістичної орієнтації».

Небезпека нової світової, тепер уже термоядерної, війни примусила керівників СРСР висунути ідею мирного співіснування двох світових соціально-економічних систем, переходу від воєнного протистояння і конфронтації до мирного суперництва в економічній сфері. Однак мирне співіснування не поширювалося на національно-визвольний рух і боротьбу робітничого класу в капіталістичних країнах, що створювало можливість СРСР продовжувати надавати підтримку цим «револю­ційним силам» сучасності, у тому числі через комуністичні партії.

Завершенням еволюції теорії світового революційного процесу було висунення М. С. Горбачовим ідеї нового політичного мислення, яка, виходячи з існування реальної загрози знищення людства у світовій ракетно-ядерній війні, передбачала спільну для всіх держав відмову від застосування сили чи погрози силою у сфері міжнародних відносин, перехід до правових, договірних стосунків між усіма державами світу.

Марксистська концепція світового революційного процесу певною мірою відображала реальні процеси розвитку міжнародних відносин у XX ст., хоча відбувалось це у вкрай ідеологізованій формі. Ознайом­лення з нею допомагає зрозуміти зовнішню політику СРСР та його союзників. Розпад світової системи соціалізму й самого СРСР позбави­ли цю концепцію сенсу і зробили її надбанням історії.

Геополітичні Значний вплив на зовнішню політику концепції держав і розвиток міжнародних від­носин у першій половині XX ст. справили їхні геополітичні концепції. Термін «геополітика» (від грецьк. ge — земля + політика) до наукового й політичного вжитку ввів шведський соціолог і політичний діяч Рудольф Челлен (1864—1922). Головна ідея різних геополітичних концепцій — зв'язок політики держав, особ­ливо зовнішньої, з особливостями їх територіально-просто­рового розташування.

Історично становлення геополітики пов'язано з дослід­женням ролі географічного чинника в житті суспільства в започаткованих іще Ш.-Л. Монтеск'є концепціях географіч­ного детермінізму, що базувалися на ідеї обумовленості людської діяльності станом та характером навколишнього природного середовища. У цих концепціях розглядались особливості впливу просторового розташування країни, розміру її території, клімату, рельєфу земної поверхні, грунту, корисних копалин, флори, фауни та інших природ­них чинників на диференціацію господарської діяльності, темпи зростання продуктивних сил, тенденції розвитку культурного життя, типи соціальної організації та особли­вості політичного ладу.

Спираючись на концепції географічного детермінізму, німецько-американський вчений-географ Хелфорд Маккіндер (1861 — 1941) у статті з характерною назвою «Географічна вісь історії» (1904) висунув ідею про фіксований поділ світу на окремі зони, кожна з яких відіграє в історії певну роль. Стрижневою тезою його концепції було твердження про існування так званого хартленду (від англ. heart — серце і land — земля) — «серединної землі», яка має особливе значення в історії.

X. Маккіндер дійшов висновку, що глибинна суть міжна­родних відносин протягом усієї світової історії полягає у протистоянні хартленду й навколишніх земель. Неперервний тиск «серединної землі» на зовнішні кордони призводить до залежності долі Європи і світу від процесів, що відбуваються в Євразії. Цей тиск породжує загрозу світовій демократії і свободі країн, представлених прикордонними землями, насамперед англосаксонського світу, у разі поєднання без­межних ресурсів Євразії з інтелектуальними та організацій­ними ресурсами країн оточення. Найбільш вірогідним і катастрофічним, за X. Маккіндером, міг би бути союз Росії та Німеччини.

Дещо пізніше, у 1919 p., X. Маккіндер дійшов висновку, що майбутня доля світу вирішуватиметься у Східній Європі, яка і є «хартлендом» Євразії. Той, хто володітиме Східною Європою як «серединною землею» Євразії, керуватиме і «світовим островом» Європи, Азії та Африки. А той, хто управлятиме «світовим островом», керуватиме усім світом. X. Маккіндер стверджував, що зіткнення Росії й Німеччини в цьому регіоні планети у боротьбі за світову гегемонію є неминучим і матиме катастрофічні наслідки для людства.

«Світовому острову», за X. Маккіндером, протистоїть «острівний комплекс» (Великобританія, Америка, Австралія та Океанія), що веде постійну облогу «серединної землі». Найкращим способом розв'язання цієї проблеми глобаль­ного протистояння було б створення комплексу незалежних держав між Німеччиною та Росією, які, спираючись на підтримку держав «острівного комплексу», не допускали б ні союзу, ні зіткнення між цими державами.

Концепція X. Маккіндера у своєрідній формі відображала реальні процеси розвитку світового політичного процесу, міжнародних відносин у перші десятиліття XX ст. У період між двома світовими війнами геополітика переживає пік своєї популярності. Оперуючи такими чинниками, як територія, народ, господарство, суспільство, держава, геопо­літика у цей час намагається знайти таку оптимальну формулу, яка могла б орієнтувати держави й народи в багатоманітності світової політики. Дослідження з проблем геополітики особливо активізувались у Німеччині, де група вчених під керівництвом К. Хаусхофера висунула ідею «життєвого простору», яка була використана німецьким фашизмом для виправдання агресії в 30-ті роки і розв'язання Другої світової війни.

Після Другої світової війни теорія геополітики поширюється в США, Японії, скандинавських країнах, а в 50-ті роки знову стає популярною в Німеччині. Геополітику стали розуміти у двох значеннях: як територіально-про­сторово обумовлену стратегію у вирішенні конкретних зовнішньополітичних та військово-стратегічних завдань і як політичну географію, що досліджує районування політичних процесів регіонального і глобального рівнів.

Теорія геополітики є своєрідним інструментом аналізу взаємодії держав на міжнародній арені. Досліджуючи роль географічного чинника в політиці держав, геополітичні концепції сприяють науковому пізнанню світового політич­ного процесу, міжнародних відносин. Однак вони абсолюти­зують роль цього чинника. Більшість сучасних політологів визнають значну роль географічного чинника в політиці держав, хоча не вважають його вирішальним і пов'язують з дією інших чинників, таких, як рівень розвитку суспільства, характер державно-політичного устрою, національні інтере­си, політичні та економічні пріоритети тощо.

Концепція реалізму.

У період після Другої світової війни, політичного коли протистояння двох світових соціально-економічних систем досягло стану «холодної війни», вивчення між­народних відносин відбувалось під значним безпосереднім впливом практичних завдань зовнішньополітичної діяль­ності провідних держав світу. Науковою думкою було запропоновано значну кількість відповідних аналітичних підходів і теоретичних моделей, зокрема: теорія політичного реалізму Г. Моргентау, теорія миру і війни Р. Арона, теорія факторів К. Райта, теорія міжнародного еквілібріуму (рівноваги) Дж. Ліскі, теорія світових систем Й. Галтунга. Найвідомішою і наивпливовішою серед них стала концепція, або школа, політичного реалізму, що виникла в США у другій половині 40-х років як реакція на реалії «холодної війни». На тривалий період ця концепція стала домінуючою за впливом на зовнішньополітичні структури індустріально розвинених країн Заходу. Серед її прихильників були не лише вчені, а й провідні політики, у тому числі 3. Бже-зінський і Г. Кіссінджер. Загальновизнаним засновником школи політичного реалізму вважається Г. Моргентау.

Вихідною в концепції політичного реалізму є теза про те, що недосконалість становища у світі — це результат дії сил, закладених у недосконалій природі самої людини. Тому потрібно бути реалістом: не протистояти цим силам, а враховувати їх у політиці. Згідно з концепцією політичного реалізму найважливішим орієнтиром, який допомагає знайти раціональний шлях у сфері міжнародної політики, є інтерес. Причому якщо у сфері внутрішньої політики залежно від характеру і співвідношення політичних сил загальний інтеpec може бути різним, то в міжнародній політиці він виступає передусім і головним чином як національний інтерес. Будь-яка зовнішня політика має будуватися, спира­ючись на фізичну, політичну і культурну реальність, якою є нація. У світі, розділеному конкуренцією і боротьбою за владу різних суверенних націй, зовнішня політика будь-якої нації має забезпечувати задоволення її першочергової потреби, яка полягає в тому, щоб вижити. Всі нації відпо­відно до наявних у них можливостей прагнуть до одного — захисту своєї фізичної, політичної і культурної ідентичності перед загрозою зовнішнього нападу.

За Г. Моргентау, національний інтерес у міжнародних політичних відносинах містить постійну і змінну складові.

Постійна складова національного інтересу визначається трьома чинниками: природою інтересу, який має бути захищеним; політичним оточенням, в якому діє інтерес; раціональною необхідністю, що обмежує вибір цілей і засобів для всіх суб'єктів, задіяних на міжнародній арені. Змінна складова визначається обставинами. Раціональною зовнішня політика є тоді, коли вона мінімізує ризик і максимізує вигоду. Через орієнтацію зовнішньої політики на отримання вигоди концепцію політичного реалізму називають ще теорією прагматизму і політичного реалізму.

Особлива увага в концепції політичного реалізму приді­ляється співвідношенню моральності й доцільності у зовнішній політиці. Прихильники прагматизму і політичного реалізму усвідомлюють моральне значення політичних дій, неминучість зіткнень між вимогами ефективної зовнішньо­політичної діяльності й моральними нормами. Однак при цьому вони наголошують, що в оцінці дій держав і націй моральні принципи мають застосовуватись не абстрактно, а лише відповідно до конкретних обставин місця і часу. У зв'язку з цим політичний реалізм відкидає прагнення окремих націй ідентифікувати" себе., з моральними законами всього світу.

Усі нації прагнуть пов'язати свої часткові прагненню ~а загальнолюдськими моральними нормами, та Це не означає, що всі вони мають рацію. Істина не завжди збігається з громадською думкою. Інтерес, який сприймається в катего­ріях реалістичної міжнародної політики, створює шанси справедливої поведінки для всіх народів, оскільки застерігає від моральних претензій і політичного тиску з боку будь-якої нації. Як зазначає Г. Моргентау, «безтурботне припущення, що носієм і виразником морального блага є якась одна нація, а така, що сповідує зло, — інша, неспроможне не тільки морально, а й інтелектуально»3.

Якщо теза про визначальну роль національного інтересу в зовнішній політиці держави в концепції політичного реалізму слугувала обгрунтуванням експансіоністської зов­нішньої політики США, то твердження про неприпустимість ідентифікації будь-якої держави із загальнолюдськими моральними цінностями було спрямоване проти СРСР, який проголосив себе авангардом суспільного прогресу, захисни­ком усіх пригноблених, носієм загальнолюдської моралі. Пройде кілька десятиліть, і ролі цих держав американські політики поміняють місцями: Президент США Р. Рейган проголосить СРСР «імперією зла», а США — носієм вищих моральних цінностей, проти чого саме й застерігав Г. Моргентау.

Згідно з концепцією політичного реалізму суттю міжна­родних відносин є боротьба за владу між суверенними державами, що прагнуть до глобального чи регіонального домінування. Саме ця боротьба є основним детермінуючим чинником міжнародної політики. У процесі боротьби за реалізацію національних інтересів у сфері міжнародних відносин кожна держава посідає місце,

що відповідає її силі. При цьому сила держави визначається як її економічним та воєнним потенціалом, так і союзницькими відносинами з іншими державами, авторитетом на міжнародній арені.

Основним механізмом, що регулює відносини між дер­жавами на міжнародній арені, за допомогою якого різнома­нітні елементи їх могутності приводяться до єдиного знамен­ника, є «баланс сил» між блоками та союзами на чолі з наймогутнішими державами світу. Центри сили підтримують баланс у певній рівновазі, яка має динамічний характер. Війна або активна підготовка до неї є наслідком порушення рівноваги.

Ідеї політичного реалізму, балансу сил були відображен­ням реального протистояння між головними воєнно-політичними блоками на чолі з США та СРСР, боротьби за досягнення воєнної переваги чи рівноваги та стратегічного паритету між двома суспільними системами. Концепція політичного реалізму, захисту національних інтересів і досі залишається визначальною у зовнішній політиці США, хоча протистояння двох систем уже немає.

3 Цит. за: Власть и демократия: зарубежные учёные о политической науке / Под ред. П. А. Цыганкова. М, 1982. С. 165.

Модерністські концепції.

Модерністські концепції міжнародних відносин і світового політичного процесу є багато­манітними не тільки за своїм змістом, а й за характером і спрямуванням. Термін «модерністські концепції» у даному відношенні є значною мірою збірним поняттям, яке позначає цілу сукупність відповідних концепцій різних напрямів.

Один із таких напрямів пов'язаний зі спробами узгодити теорію міжнародних відносин з реаліями науково-технічної революції. Представники цього напряму намагаються на основі фактичних даних створити моделі міжнародного розвитку, придатні для строго наукового аналізу з використанням електронно-обчислювальної техніки. Спира­ючись на досягнення кібернетики, соціології, соціальної психології, антропології, вони розглядають міжнародний конфлікт як різновид соціального конфлікту. Його вивчення проводиться на основі біхевіористського та структурно-функціонального методів.

Модерністські концепції виходять із необхідності зміни підходів в аналізі зовнішньої політики держав. Якщо раніше держави розглядались як цілісні явища, що мають чітко визначену позицію у міжнародних відносинах, яка базується на національному інтересі, то тепер їх почали розглядати як системи, що зазнають зовнішніх впливів і нерозривно пов'язані з існуючими міжнародними структурами. Суб'єктами міжнародних відносин вважають різноманітні міжнародні організації, транснаціональні корпорації та інші інституції, що не є державами; їх діяльності приділяється значна увага. В результаті склався напрям, пов'язаний з конструюванням спеціальних концепцій, присвячених аналізу конкретних проблем функціонування міжнарод­них політичних відносин. Прикладом такого роду концепцій можуть бути теорії: міжнародних систем, міжнародних організацій, міжнарод­них ролей, міжнародного конфлікту, національного інтересу, загальної безпеки та ін.

У межах зазначеного напряму активно розроблялась ідея «взаємо­залежності» як вихідного принципу міжнародних відносин на противагу теорії протистояння та «балансу сил». Ця ідея знайшла своє втілення, зокрема, в концепції загальної безпеки.

Головна ідея концепції загальної безпеки полягає в необхідності відходу від базування міжнародної безпеки на принципі «балансу сил», на протистоянні й конфронтації великих ядерних держав. Найваж­ливішими принципами, які сприятимуть реалізації ідеї загальної безпеки, вважаються: визнання неможливості виживання у загальній ядерній війні, а також неможливості перемоги в ній; у сучасному світі, перенасиченому ядерною зброєю, великі держави не можуть дозволити собі вдаватися до воєнних засобів розв'язання політичних або ідеологічних конфліктів; забезпечення паритету, дотримання принципу рівності та однакової безпеки за високого рівня протистояння не гарантує безпеки, єдиним шляхом її досягнення може бути тільки негайне кардинальне зниження рівня воєнного протистояння; найнадійнішим способом стримування та обмеження гонки озброєнь може слугувати модель «розумної достатності»; повна міжнародна безпека не може бути досягнута в односторонньому порядку, шляхом радикального скорочення озброєнь однією або двома країнами: тут необхідні паралельні і спільні дії багатьох країн4.

Події, що відбулись у світі у 80—90-ті роки, досить переконливо підтвердили багато із цих принципів.

Україна в системі Місце України в системі міжнародних міжнародних відносин визначається її геополітичним політичних відносин положенням, економічним потенціалом і зовнішньою політикою. Україна є найбільшою за територією (603,7 тис. кв. км) суто європей­ською державою. За чисельністю населення вона посідає п'яте місце в Європі, поступаючись ФРН, Франції, Велико­британії та Італії. Розташована у центральній частині Європи. Межує з Молдовою, Румунією, Угорщиною, Словаччиною, Польщею, Білоруссю, Росією. Має вихід до Чорного моря. Від СРСР Україна успадкувала значний економічний потенціал, більшу частину якого, щоправда, з різних об'єктивних і суб'єктивних причин — розрив господарських зв'язків з колишніми радянськими республіками, конверсія, невиважені реформи на догоду зарубіжним наставникам, розтягування загальнонаціонального надбання через недолугу приватизацію і навіть відверте його розкра­дання високими посадовими особами держави, несприятли­вий інвестиційний клімат тощо — вже втрачено. В цілому географічне розташування, розміри території, чисельність населення, потенційні економічні можливості України дають їй змогу мати статус великої європейської держави з власною геостратегічною орієнтацією.

*Див.: Демидов А. И., Федосеев А. А. Основы политологии. М., 1995. С. 261.

У складі СРСР Україна не була самостійним суб'єктом зовнішньої політики. Хоча формально вона була членом ООН, навіть однією з держав-засновниць цієї організації, мала власне зовнішньополітичне відомство, її дії на міжна­родній арені визначались союзними органами. Зі здобуттям Україною незалежності перед нею постала нагальна проблема розбудови власної зовнішньої політики, знаходження свого місця в системі міжнародних відносин як їх повно­правного суб'єкта.

Виходячи з геополітичного положення України, можна виокремити декілька можливих варіантів її зовнішньополі­тичної стратегії: 1) орієнтація на інтеграцію в євразійський простір; 2) орієнтація на інтеграцію в європейські та євроатлантичні структури (ЄС і НАТО); 3) обрання само­бутнього шляху розвитку, обмеження впливів Росії і країн Заходу на визначення політики України; 4) балансування між Заходом і Росією, використання переваг співробітництва на євразійському і західному просторах5.

Кожен із цих варіантів має свої переваги й недоліки, своїх прихильників та опонентів як серед провідних політи­ків, так і серед рядових громадян. І жоден з них не може бути застосований у, так би мовити, чистому вигляді вже з об'єктивних причин. Орієнтація на розвиток відносин з Росією не може не бути одним із пріоритетних напрямів зовнішньої політики України.

Ця пріоритетність визначається географічними, історичними, економічними, соціальними, культурними та іншими чинниками. Росія є найближчим північно-східним і найбільшим сусідом України, основним джерелом енергоносіїв і головним ринком збуту товарів. Український і російський народи протягом століть співісну­вали в межах однієї держави, між ними історично склалися тісні соціально-психологічні та культурні зв'язки. Громадя­нами України є мільйони етнічних росіян, а мільйони етнічних українців проживають у Росії. Тому не лише добросусідські, а й усебічні, насамперед економічні, зв'язки з Росією є для України об'єктивною реальністю і необхід­ністю. Однак надмірна залежність від Росії обмежує для України можливості на інших геостратегічних напрямах, робить її заручницею політики Росії, розкладу в останній політичних сил.

5 Див.: Гелей С. Д., Рутар С. М. Основи політології. К.., 1999. С 358.

Досить привабливою для України є орієнтація на інтеграцію до Європейського союзу та НАТО. Вступ до ЄС дав би Україні змогу використовувати сприятливі можливос­ті міжнародного поділу праці, піднятися до рівня економіч­ного, соціального й демократичного розвитку передових європейських країн. Інтеграція до НАТО слугувала б зміцненню безпеки України. НАТО обстоює принципи стабіль­ності й недоторканності кордонів держав-членів, гарантує їм територіальну цілісність, що особливо важливо для України з огляду на наявність певних територіальних претензій до неї з боку окремих політичних сил деяких держав-сусідів. Однак через свою відсталість Україна не готова до вступу в ці організації в економічному, соціальному, політичному і воєнному відношенні. Близької перспективи такого вступу немає. Можливі лише партнерські відносини. Крім того, зближення України з НАТО наштовхується на рішучий спротив Росії, яка вбачає у цьому загрозу своїй безпеці.

За таких умов найвірогіднішим варіантом зовнішньополі­тичної стратегії України є її балансування між Заходом і Росією, використання переваг співробітництва на євразій­ському й західному просторі. Та щоб це балансування не мало вигляду намагання сидіти одночасно на двох стільцях, воно має здійснюватись з орієнтацією на поступову — в міру нагромадження відповідних передумов — інтеграцію до європейських і євроатлантичних структур для того, щоб не залишитися на задвірках Європи й не виступати в ролі заручниці політики Росії. Саме такою, на нашу думку, за своїм основним змістом є зовнішня політика незалежної України.

Вихідними засадами зовнішньої політики є національні інтереси України, до яких належать: гарантування суверені­тету, державної незалежності, самостійності; підтримання територіальної цілісності й непорушності кордонів; досяг­нення надійної безпеки в усіх її вимірах: воєнно-полі­тичному, економічному, гуманітарному тощо; подолання економічної кризи та інтенсивний розвиток народного господарства, досягнення високого стабільного життєвого рівня населення; створення правової демократичної держа­ви, яка інтегрувалася б у європейську і світову спільноти; забезпечення національної злагоди, політичної і соціальної стабільності, гарантій прав людини, національних меншин і націй; налагодження нормальних добросусідських відносин з країнами близького й далекого зарубіжжя, дотримання правил міжнародного співіснування, проведення політики миру і співробітництва, активна участь у боротьбі за реаліза­цію вселюдських інтересів6.

'Див.: Зовнішня політика — спільний пріоритет: За «круглим столом» // Політика і час. 1993. № 7. С. 13.

Концептуальні засади зовнішньої політики України як незалежної держави було закладено ще в Декларації про державний суверенітет України, прийнятій Верховною Радою 16 липня 1990 р. У розділі «Міжнародні відносини» Декларації наголошується: «Українська РСР як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється диплома­тичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів республіки у політичній, економічній, екологічній, інформаційній, науковій, технічній, культурній і спортивній сферах.

Українська РСР виступає рівноправним учасником між­народного спілкування, активно сприяє зміцненню загаль­ного миру і міжнародної безпеки, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах.

Українська РСР визнає перевагу загальнолюдських цін­ностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права».

У деталізованому вигляді зовнішньополітична концепція незалежної Української держави була сформульована у прийнятих Верховною Радою 2 липня 1993 р. «Основних напрямах зовнішньої політики України». У цьому документі зазначається, що зовнішня політика України спрямовується на виконання таких найважливіших завдань: утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави; забезпечення стабільності її міжнародного становища; збере­ження територіальної цілісності держави і недоторканності її кордонів; включення національного господарства в світову економічну систему для його повноцінного розвитку, під­вищення добробуту народу; захист прав та інтересів грома­дян України за кордоном; поширення у світі образу України як надійного й обачливого партнера.

Головними сферами зовнішньополітичної діяльності України документ визначає: двосторонні міждержавні відно­сини, розширення участі в європейському регіональному співробітництві, співробітництво в межах Співдружності незалежних держав, участь в ООН та інших міжнародних організаціях. Прийнята Верховною Радою концепція зовнішньої політики України стала основою діяльності держави на міжнародній арені. З моменту схвалення Верховною Радою 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності України і створення самостійної Української держави вона визнана більш як 150 державами світу, із 140 з них Україна підтримує дипломатичні відносини.

Як член ООН Україна бере активну участь в роботі її спеціалізованих установ, миротворчих заходах. З метою виходу з економічної кризи і реформування економіки вона активно співпрацює з такими спеціалізованими валютно-фінансовими установами ООН, як Міжнародний валютний фонд і Міжнародний банк реконструкції і розвитку. В роки незалежності Україна стала повноправним членом низки впливових європейських міжнародних організацій — Ради Європи, Організації з безпеки і співробітництва в Європі, Центральноєвропейської ініціативи — регіонального об'єд­нання країн Центральної і Східної Європи. Стратегічною метою України є вступ до Європейського союзу.

Відносини України, як і низки інших центрально- і східноєвропейських держав, з НАТО здійснюються на основі програми «Партнерство заради миру», прийнятої цією організацією і підписаної відповідними державами. У межах програми відносини з Україною мають характер «особливого партнерства», яке визнає міжнародну вагомість України та її безперечний потенціал у європейській безпеці. У 1997 р. в Києві було відкрито Інформаційний центр НАТО, призна­чення якого полягає в тому, щоб оперативно надавати достовірну інформацію про цю організацію. У цьому ж році було підписано «Хартію про особливе партнерство між НАТО й Україною», в якій, зокрема, задекларовані гарантії безпеки України в новій системі європейського порядку. Однією з форм партнерства є проведення спільних військо­вих навчань, у тому числі на території України.

У розділі «Зовнішня і внутрішня безпека» Декларації про державний суверенітет України зазначається, що «Україн­ська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї». Відповідно до цієї настанови Україна стала першою у світі державою, яка відмовилася від ядерної зброї, наявної на її території. Згідно з московською Заявою президентів США, Росії та України від 14 січня 1994 р. Україна взяла на себе зобов'язання протягом семи років ліквідувати всю розта­шовану на її території ядерну зброю, одержавши відповідне матеріальне відшкодування і гаранти своєї безпеки спочатку від США і Росії, а потім і Китаю. Відмова від ядерної зброї неоднозначно сприймається в Україні, однак вона залиша­ється фактом.

Теза про нейтралітет у подальшому не знайшла розробки ні в Конституції України, ні в інших законах. Засади зовніш­ньополітичної діяльності України Конституція визначає таким чином: «Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права» (ст. 18).

Україна підтримує дружні стосунки, намагається роз­вивати взаємовигідне співробітництво з усіма державами, що утворилися на теренах колишнього СРСР, державами-сусідами. Вона стала одним із засновників у 1993 р. Парла­ментської асамблеї чорноморського економічного співробіт­ництва, до складу якої входять одинадцять країн цього регіону.

Суперечливим є становище України у Співдружності не­залежних держав. З одного боку, існує об'єктивна необхід­ність економічної інтеграції держав, які в минулому були тісно пов'язані між собою як радянські республіки. З іншого боку, є небезпека перетворення СНД у наддержавне утво­рення з домінуванням у ньому Росії, з чим не може погодитися Україна. Тому вона не приєдналася до низки укладених в межах СНД угод, виступає проти надання їй статусу суб'єкта міжнародного права. Загалом ступінь інте­грації держав-членів СНД залишається низьким. За визнан­ням самих керівників цих держав, СНД скоріше нагадує клуб за інтересами, ніж міждержавне об'єднання.

Зовнішня політика незалежної України, залишаючись незмінною у її принципових аспектах, водночас є динаміч­ною, змінюється залежно від змін міжнародної обстановки. Успіхи цієї політики, роль України в системі міжнародних відносин значною мірою залежатимуть від ефективності

внутрішніх економічних, соціальних і політичних перетво­рень, бо не може внутрішньо слабка держава бути впливо­вою на міжнародній арені.

Рекомендована література

Барковский М. М. Лестер Браун: Глобальные проблемы и политика // Социально-полит, науки. 1991. № 4.

Барсукова С. Ю. Принадлежит ли Россия к третьему миру? // Полит, исследования. 2000. № 4.

Блищенко И. П., Солнцева М. Ш. Мировая политика и международное право. М., 1991. Бурлацкий Ф. М., Галкин А. А.

Современный Левиафан: Очерки политической социологии капи­тализма. М., 1985.

Василенко В. А. Основы теории международного права. К., 1988.

Василенко И. А. Политическая глобалистика. М., 2000.

Дерганое О. Міжнародне становище України // Політ, думка. 2000. № 2.

Дробот Г. А. Куинси Райт о конфликтах и стабильности в международных отно­шениях // Социально-полит, науки. 1991. № 7.

Дробот Г. А. Противоречия и баланс сил в международных отношениях // Социально-полит, науки. 1991. № 2.

Косое Ю. В. В поисках стратегии выживания: Анализ концепций глобального развития. СПб., 1991.

Кудряченко А. Головні засади зовнішньої політики України // Віче. 1996. № 8.

Кукулка Ю. Проблемы теории международных отношений. М., 1980.

Миголатьев А. А. Актуальные проблемы мирового политического процесса //Социально-полит, журн. 1993. № 4.

Мироненко А. Н. Проблемы ядерного века и пути их решения. К., 1989.

Мурадян А. А. Буржуазные теории международной политики. М., 1988.

Основні напрями зовнішньої політики України // Політика і час. 1993. № 11.

Проскурин С. А. Баланс интересов государств — основа прогресса цивилизации //Социально-полит, науки. 1991. № 4.

Рябов С. Г. Теорія міжнародної політики // Політологічні читання. 1995. № 1.

Страус А. Р. Униполярность (концентрическая структура нового мирового по­рядка и позиция России) // Полит, исследования. 1997. № 2.

Хантінгтон С. Зіткнення цивілізацій? //Філос. і соціол. думка. 1996. № 1—2. Хозин Г. С

Джеймс Розенау: взгляд на внешнюю политику // Социально-полит, науки. 1991. № 3.

Цыганков А. П. Г. Моргентау: взгляд на внешнюю политику // Социально-полит. науки. 1991. № 1.

Циганков П. А. Міжнародні відносини як особливий різновид суспільних відносин // Політологічні читання. 1992. № 2.

Цыганков П. А. Мировой политический процесе: содержание и особенности //Социально-полит, журн. 1995. № 4.

Цыганков П. А. Политология и наука о международных отношениях: проблема раз­граничения предметных областей // Социально-полит, журн. 1995.

№ 5.

Цыганков П. А. Раймон Арон о политической науке и социологии международных отношений // Социально-полит, науки. 1991. № 5.

Цымбурский В. Л. Геополитика как мировидение и род занятий // Полит. исследования. 1999. № 4.

Логвина