Перспективи розвитку армії

Розвиток і будівництво Збройних Сил України здійснюється в таких основних напрямках. По-перше, підготовка військових

кадрів. Без достатньої кількості надійних, відданих Батьківщині, ос­вічених і вихованих на національних традиціях офіцерів неможли­во створити боєздатну регулярну армію. По-друге, оптимізація штатної чисельності. По-третє, вдосконалення організаційної структури Збройних Сил, підтримання озброєння і воєнної техніки в стані боєготовності, а в перспективі ~ оснащення армії сучасним озброєнням і воєнною технікою. По-четверте, підвищення ефективності систе­ми управління Збройними Силами. Досягнути мети можна шляхом створення і розвитку всіх складових систем управління: органів і пунктів управління, системи зв'язку і АСУ, а також спеціальних систем; розвиток воєнної науки. В армії доцільно створити сприят­ливі умови не тільки для її розвитку, але й щоб досягнення науки знаходили відображення у воєнній доктрині, концепціях і програмах будівництва і розвитку Збройних Сил.

Сучасне становище Збройних сил і перспективи економічного забезпечення їх життєдіяльності диктують необхідність пошуку но­вих підходів у будівництві і розвитку Збройних Сил України. В Конституції України визначено права і обов'язки Збройних Сил: оборона країни; захист її суверенітету; захист територіальної цілісності і незалежності (ст. 17). Армія - невід'ємний інструмент політики держави. Історичний досвід показує, що в моменти гли­боких криз суспільства армія може виходити з підпорядкування за­конної влади, розпадатися на формування, що протистоять один одному, претендувати на політичну самостійність, вирішувати долю політики і політиків. Політична боротьба - закономірне явище, одне із джерел розвитку суспільства. Але залишена сама на себе, армія має тенденцію до небезпечного загострення ситуації і вдаватися до насильства. Розвинені демократичні суспільства встановлюють правові і моральні обмеження дій армії. Одним з них є юридична заборона військовим брати участь у політичній боротьбі не тільки тому, що військові мають виконувати волю лише легітимної дер­жавної влади, але й через те, що залучення до політичних баталій наймогутнішого організованого згуртованого об'єднання, яким є збройні люди, приводить до мілітаризації суспільства і утвердження насильства в політичному житті.

У XX ст. домінуючою стала тенденція усунення військових від формування загальної державної політики, виведення їх з пред­ставницьких і виконавчих органів влади. У багатьох країнах військові не входять до складу уряду і навіть міністри оборони - громадянські особи. Процес усунення військових з політичної боротьби повсюд­ний, хоча й не рівномірний: в Європі - давно завершився, в Ла­тинській Америці наближається до повного і незворотного завершен­ня, в Азії набирає темпи і поширюється. І лише в ряді країн Африки і Ближнього Сходу генерали і офіцери виступають вирішальною силою в політичному житті, здійсненні владних функцій. Досвід показує, що військовим варто або носити мундир і займатися про­фесійною справою, або, включаючись в політику, подавати у від­ставку. Саме по такому шляху пішли в деяких колишніх соціалістич­них країнах Східної Європи. В Польщі, наприклад, кадрові військові не можуть суміщати армійську службу з виконанням обов'язків де­путатів і сенаторів. На період роботи у виборних органах місцевої та центральної влади військові припиняють службу. Аналогічний закон прийнято і в Україні.

Дестабілізуючий вплив на морально-політичний становище армії може викликати втягнення військовослужбовців у політичні партії, суспільні організації та рухи. Багатопартійність суспільства зумовлює внесення істотних змін у військове будівництво. Депар­тизація армії привела до ліквідації в ній партійних організацій, до розформування всеармійського партійного комітету і контрольної комісії. Більше мільйона комуністів припинили організовану пар­тійну діяльність. Водночас скасовані політоргани, а це - близько 350 генералів і 90 тис. офіцерів. Характерно, що більш 90% офі­церів і прапорщиків називали позитивним заходом припинення в армії діяльності партійних організацій і політорганів. Більшість вважають, що такі заходи не привели до негативних наслідків для військ, хоча й утворився певний ідейно-моральний вакуум. За за­коном України про політичні партії військовослужбовці не можуть бути членами політичних партій і рухів. У пошуках розумного взає­мозв'язку армії і політичних партій важливо спиратися на світо­вий досвід. Взаємовідносини політичних партій із збройними си­лами становить послідовну зміну ряду типових форм: боротьба політичних партій за армію (за вплив і владу над нею); жорстка монопольна партизація армії політичною правлячою силою; жор­стка департизація; гнучке поєднання елементів партизації і депар­тизації; плюралістична партизація; конспіративне проникнення в армію політичних партій тощо. В переломні моменти і періоди масових політичних компаній в житті суспільства боротьба полі­тичних партій за армію особливо чітко простежується. На почат­ку 90-х років в Росії, в Україні та інших державах Співдружності з небаченим розмахом та інтенсивністю політичні партії викори­стовували всі засоби масової інформації і пропаганди, відкриті та приховані канали впливу на військовослужбовців. Вищі партійні інстанції в період виборів Президента Росії прямо ставили зав­дання командирам, політпрацівникам про обрання Президентом бажаної особи. Жорстка монопольна партизація збройних сил, характерна для тоталітарних держав, означає їх повне політичне, юридичне, ідеологічне, організаційно-кадрове і морально-психо­логічне підпорядкування політичній правлячій партії в обхід або з допомогою держави. Повна департизація, як тип відносин між ар­мією і політичними партіями, полягає в забороні діяльності в зброй­них силах будь-яких політичних партій, в тому числі правлячих. Військовослужбовцям не дозволяється бути членами політичних партій, здійснювати будь-яку роботу в їх інтересах будь-коли і в будь-яких умовах. Такий характер відносин між армією і полі­тичними формуваннями спостерігається в державах з розвиненою

демократією і в країнах, що здійснюють перехід від тоталітаризму до демократії.

У правових державах відносини між політичними партіями і армією регулюються законами згідно з міжнародних пактів про громадянські та політичні права, що передбачають певні обме­ження для військовослужбовців на членство в політичних партіях і на їх діяльність в армії. Звернення до такого пакту показує не­спроможність тих, хто засуджує департизацію армії як порушення міжнародного проголошення прав і свобод громадян і організацій (до речі, військовослужбовцям США в законодавчому порядку за­боронено бути у складі політичних об'єднань і брати участь в ді­яльності 300 суспільних і суспільно-політичних організацій, визна­чених державою як «підривні»). З іншого боку, політичним партіям і рухам в демократичній державі забороняється застосовувати в політичній боротьбі насильницькі засоби, створювати свої збройні формування. Збройні Сили, в свою чергу, не можуть створювати свої політичні партії або підпорядковувати собі існуючі. В право­вих державах жодна політична партія, включаючи правлячу, не має будь-яких особливих прав в тому, що стосується впливу на армію. Політичні партії сперечаються, формують програми, критикують одна одну в підході до військових питань, висувають законопроек­ти, але рішення приймають державні органи, що розпоряджаються збройними силами.

Воєнна політика - складова і невід'ємна частина політики будь-якої держави, головна мета якої забезпечення воєнної безпеки краї­ни. Концентроване відображення воєнна політика знаходить у воєнній доктрині держави. Воєнна політика лише тоді має реальне буття, коли існує її опорний соціальний інститут, її основне знаряд­дя дії - збройні сили, тобто армія. Армія призначена для завоюван­ня, збереження і зміцнення політичної влади збройними засобами.

ЛІТЕРАТУРА

Ж о мини Г. Очерки воєнного искусства в 2-х томах. М., 1939.

Стратегия в трудах военных классиков, т. 11, М., 1926.

Клаузевиц К. О войне, т. 1, М., 1941.

Кингстон М а к к о р и Э. Военная политика и стратегия. М., 1968.

М о с к о с Ч. Вооруженные силы в обществе отрицания войны. М., 1990.

ПИТАННЯ ДЛЯ ПОВТОРЕННЯ

• Що таке воєнна політика? Що таке воєнна доктрина: суть і зміст?

•Армія - знаряддя воєнної політики. Які типи армій є в сучасних умо­вах?

• Перспективи розвитку збройних сил України.