Структура воєнної політики

Структуру воєнної політики складають, по-перше, суб'єкти воєнної політики; по-друге, мета воєнної політики; по-третє, об′єкти воєнної політики; по-четверте, засоби досягнення воєнно-політичної мети і, нарешті, умови, в яких здійснюється воєнно-полі­тична діяльність. І хоча воєнно-політична обстановка і не входить складовим елементом в структуру воєнної політики, все ж здійснює найбезпосередніший вплив на процес її функціонування та розвитку.

Суб'єктами воєнної політики виступають держави та їх об'єд­нання, нації, класи, соціальні групи і створювані ними інститути. У сучасному суспільстві практично будь-яка соціальна верства має специфічні риси, своє бачення проблеми досягнення своєї мети за­собами збройного насильства і створення спеціальних інститутів. Таке становище - реальний фактор для більшості держав, що роз­виваються, в яких ті або інші національні, класові, релігійні та інші групи мають свої збройні формування і зі зброєю відстоюють власні інтереси. Єдино прийнятним і законним суб'єктом воєнної полі­тики визнається держава.

Проблема вироблення воєнно-політичної мети - виняткове право військово-політичного керівництва країни. Ця мета відображає до­корінні інтереси самої країни і сил, що правлять у державі. На ос­нові мети воєнної політики визначаються і її об'єкти, якими вис­тупають групи або окремі держави, нації, класи, соціальні верстви і створювані ними інститути збройного насильства всередині краї­ни і на міжнародній арені. Засобами досягнення воєнно-політичної мети виступає збройне насильство, ядро якого - збройні сили. Ар­мія - безпосередній об'єкт воєнної політики. Армія визначає мож­ливості держави по захисту країни і досягненню воєнно-політичної мети на міжнародній арені. Один з воєнних теоретиків Генріх Жоміні писав, що уряд, який під будь-яким би не було приводом залишає в зневазі свою армію, годен засудження, тому що завдяки підготовляє приниження своїй країні і своїм військам замість того, щоб, діючи протилежно, підготувати їх успіх. Зовсім не дотримує­мося тієї думки, що уряд винен жертвувати для армії всім, - це було б нісенітницею. Але все ж армія повинна бути предметом постій­ного піклування уряду.

Визначаючи характер впливу воєнної політики держави на сис­тему міжнародних військово-політичних відносин, можливо класи­фікувати особисті види воєнної політики.

Сучасні держави вдаються до різноманітності воєнної політики.

По-перше, один з видів воєнної політики держави - авантюри­стична, агресивна. Така політика характерна для держав, де полі­тична влада захоплена найреакційнішими або ультрареволюційними колами національної буржуазії, що переслідують реакційну мету, або не відповідає реальним можливостям держави в системі міждер­жавних відносин на глобальному або регіональному рівні, або відверто спрямована проти об'єктивних закономірностей сус­пільного розвитку. Для реалізації такої політики допускається ви­користання таких засобів, форм і методів ведення війни, що супе­речать звичайним нормам, приводять до колосальних втрат, не забезпечують можливості досягнення політичної мети (типова воє­нна політика фашистської Німеччини періоду другої світової війни).

По-друге, агресивна воєнна політика. Агресія ~ пряме або по­бічне застосування збройної сили однією державою проти полі­тичної незалежності або територіальної цілісності іншої. Агре­сія - напад, який здійснюється якою-небудь державою першою, характеризується ініціативою, наміром або агресивністю. Агре­сивна воєнна політика притаманна сучасним державам, де правлячі кола допускають досягнення певної мети за рахунок обмеження інте­ресів інших держав. Прагнення одних держав неминуче зустрічається з протидією інших. Реалізація агресивної воєнної політики допускає опору на воєнну силу та її використання у найбільш крайніх формах.

По-третє, непослідовна воєнна політика. Така політика прита­манна більшості сучасних держав, що розвиваються, прагнуть, з одного боку, до досягнення інтересів панівної національної бур­жуазії, реалізація яких в тому або іншому випадку допускає збройне насильство, а з іншого - змушені брати до уваги об'єк­тивне становище системи міжнародних воєнно-політичних відносин.

В сучасних умовах реалізація такої воєнної політики не замикається тільки на використанні засобів збройного насиль­ства, а допускає широке застосування політичних, дипломатич­них та інших засобів. Однак, як тільки виникає реальна мож­ливість досягнення політичної мети засобами збройного насильства, як правило, воєнно-політичне керівництво їх вико­ристовує. Витрати на нарощування воєнної могутності склада­ють левову частку загальних витрат держав, що розвиваються.

По-четверте, реалістична воєнна політика. Така воєнна полі­тика властива державам, в основі інтересів яких лежить об'єк­тивне врахування реального становища воєнно-політичної обста­новки у світі та регіоні, рівень розвитку засобів збройного насильства, місця та ролі держави у системі міжнародних відно­син і співвідношення сил в ній. Реалістична воєнна політика

допускає рішення політичних завдань здебільшого мирними за­собами, відмову від воєнної конфронтації. Можна однозначно стверджувати, що реалістичну воєнну політику в сучасних умо­вах проводять більшість розвинених європейських держав.

По-п'яте, послідовно миролюбна воєнна (оборонна) політика. Це політика держав, де передбачається застосування засобів збройного насильства винятково у період агресії ззовні. Таку воєнну політику реалізують традиційно нейтральні держави - Швеція, Швейцарія.

Функції воєнної політики

Воєнна політика реалізується з допо­могою певних функцій: світоглядної, ме­тодологічної, виховної, організаційної, мобілізаційної, координаційної, прогностичної, планово-аналітичної.

Світоглядна функція воєнної політики держави допускає форму­вання у громадян, воїнів уявлення про політичну систему суспільства, його цінності, які необхідно охороняти і захищати, сприяє генеру­ванню ідей, поглядів, програмних і доктринальних настанов, якими керуються суб'єкти воєнної політики. Існуючі в суспільстві воєнно-політичні погляди відображаються в Конституції, правових актах і військових документах. Явна їх недооцінка, слабка наукова розробка і догматична застиглість можуть негативно відбитися на загально­національній безпеці країни.

Методологічна функція воєнної політики полягає в забезпеченні правильного наукового розуміння оборонних завдань держави гро­мадськими і військовими керівниками, всіма військовослужбовцями і громадянами країни.

Виховна функція воєнної політики допускає формування і за­кріплення ідейних переконань воїнів, їх відданість тому суспільству, що захищають, життєву активність і високі морально-бойові якості.

Організаційно-мобілізаційна і координаційна функції воєнної політики тісно переплітаються і реалізують мету управління всією сферою оборони держави для її захисту, координують діяльність всіх гілок влади держави в різноманітних ситуаціях, мирних або воєнних.

Прогностична і планово-аналітична функції виконують роль оцінки воєнно-політичної обстановки в різноманітних геополітичних сферах, тимчасові масштаби, підводить під воєнно-політичну концепцію і воєнну доктрину держави відповідну інформаційну і ана­літичну базу, дає можливість передбачати перспективу розвитку воєнно-політичних подій та дій.

Організаційно-управлінська функція, по суті, перетворює в жит­тя прогнози і аналітичні результати досліджень у воєнно-політичну практику. З її допомогою втілюється діяльність органів воєнно-полі­тичного управління по реалізації концепції безпеки країни, воєн­ної доктрини держави.

Воєнна доктрина держави

Воєнна політика концентроване відоб­раження знаходить у воєнній доктрині держави. Воєнна доктрина держави – це прийнята в державі на певний період система поглядів про мету, характер можливої війни, на підготовку до неї країни і збройних сил і засоби ведення воєнних дій. В «Законі України про оборону України» відзначається, що воєнна доктрина України визначається принципом оборонної достатності в будівництві Збройних Сил України і ґрунтується на тому, що Україна: не визнає війну як засіб вирішення міжнародних проблем; прагне до нейтралітету і дот­римання неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не на­громаджувати ядерної зброї; не має територіальних претензій ані до жодної держави і не бачить ані в жодному народі образу ворога; ніколи першою не почне бойових дій проти будь-якої країни, якщо не стане сама об'єктом агресії.

Воєнна доктрина України має оборонний характер. Україна вихо­дить з того, що не є потенційним супротивником будь-якої конкрет­ної держави. Воєнна доктрина України включає, по-перше, воєнно-політичні аспекти; по-друге, воєнно-технічні аспекти і, по-третє, воєнно-економічні аспекти.

Основні воєннополітичні аспекти воєнної доктрини України по­лягають в тому, що Україна не має територіальних претензій ані до жодної держави і не визнає їх стосовно до себе; строго дотримує принципу недоторканості існуючих кордонів; поважає державний суверенітет і політичну незалежність інших держав; сприяє пари­тетному і збалансованому скороченню всіх видів Збройних Сил; стоїть за вирішення міждержавних суперечностей тільки полі­тичними засобами; будує свої відносини з іншими державами при взаємному врахуванні всіх питань національної безпеки країн; забо­роняє використовувати свої Збройні Сили для реалізації політичної мети на своїй території; виступає проти розміщення іноземних військ на своїй території і на територіях інших держав без їх згоди; виклю­чає своє одностороннє повне роззброєння.

Стратегічною метою України в сфері оборони є захист її дер­жавного суверенітету і політичної незалежності, збереження те­риторіальної цілісності і недоторканості кордонів.

Проблеми воєнної політики держав тісно взаємозв'язані з пи­таннями їх зовнішньої та внутрішньої політики, економіки, техно­логічної безпеки, культури та освіти. Нові умови для проведення воєнної політики виникли між колишніми союзними республіка­ми - державами Співдружності. Свій суверенітет незалежні дер­жави Співдружності зв'язують з наявністю власних Збройних Сил. Поки що, на жаль, ще до кінця не сформульована концепція воєн-но-політичних відносин між всіма країнами Співдружності неза­лежних держав (не всі згодні створити новий оборонний союз; не всі країни, в тому числі і Україна, згодні підписати єдиний доку­мент з військово-політичного співробітництва та ін.).

Нова політика проводиться в умовах, коли у держав колишнь­ого Союзу немає союзників, немає єдиного оборонного союзу, а НАТО продовжує існувати, планує прийняти в свої ряди нових членів (насамперед, Угорщину, Чехію і Словаччину, Польщу, дер­жави Прибалтики, Болгарію і Румунію). Існуюча в сучасних умо­вах воєнно-політична обстановка в світі показує, що розширен­ня НАТО на Схід має свої плюси і мінуси для України: по-перше, розширення зон стабільності і нормалізації ситуації в Європі, що відповідає національним інтересам України; по-друге, виникає можливість отримання додаткових гарантій безпеки з боку НАТО; по-третє, встановлення більш близьких відносин України з Зах­ідною Європою в політичній і економічній сферах. Але необхід­но подолати явні недоліки. Адже розширення НАТО в такому виг­ляді, як пропонується, навряд чи підвищить рівень безпеки України. Поки не будуть урегульовані відносини між НАТО і Ро­сією, Україна може виявитися в оточенні двох протиборчих сил: НАТО - з Заходу і Півдня, Росія - з Сходу і Півночі. Розширення НАТО може привести в майбутньому до поділу Європи на два та­бори, але вже в нових кордонах і сферах впливу. Політичні кола України виступають проти входження України в оборонний Союз Співдружності незалежних держав. Концепція розширення НАТО на Центральну Європу до кордонів України може бути прийнята і Україною, але в тому разі, якщо НАТО погодиться підписати договір про ненапад. У договорі повинні чітко сформульовані га­рантії територіальної цілісності і незалежності України, виклю­чення можливості розміщувати ядерну зброю на території потен­ційних членів НАТО. Політика України спрямована на розширен­ня та зміцнення співробітництва із Заходом і з Сходом. Співробіт­ництво має бути різноманітним: від повномасштабного полі­тичного договору з Росією до тісного економічного і воєнно-тех­нічного співробітництва з країнами Заходу. Природно, розширен­ня НАТО на Схід може привести до виникнення нових тенденцій в поділі в Європі. Проблема забезпечення Україні надійних га­рантій безпеки до кінця не вирішена. Ані Росію, ані США не мож­на розглядати як потенційних супротивників України. Розши­рення воєнно-технічного співробітництва із Заходом і зі Сходом спрямоване на підвищення боєздатності власних збройних сил України.

Сучасна воєнна політика держав, що утворилися після розпаду СРСР, лише формується. Та воєнна політика може стати гідною реального буття, якщо існує її опорний інститут, її основне знаряд­дя - армія, Збройні Сили. Світовий досвід сконцентрувався в сучас­них умовах в трьох головних підходах: західному, східному і нейт­ральному. Західний підхід до формування і реалізації воєнної полі -

тики, будівництва збройних сил (а такий підхід властивий для США і більшості країн Західної Європи) характеризується урівноважені­стю державного і суспільного контролю за функціонуванням всієї воєнної організації, жорсткої департизації збройних сил, доміну­вання концепції політичного реалізму і балансу сил, послідовний перехід до визначення громадянських осіб на високі військові по­сади. Східний підхід, що раніше притаманний СРСР, а в сучасних умовах Китаю, Північній Кореї та В'єтнаму, характеризується гли­бокою і всебічною політизацією військового будівництва, визнан­ням керівної ролі в збройних силах однієї політичної партії, закри­тістю, розгалуженою і разом з тим досконалою системою виховання військовослужбовців. Нейтральний підхід до формуван­ня і реалізації воєнної політики характерний для Швейцарії, Швеції, Фінляндії базується на концепції незалежної оборони і незалеж­ності від воєнних блоків і воєнно-політичних союзів. Підхід увіб­рав все прогресивне західного підходу (демократизм, департизація, відкритість для суспільного контролю) і східного (цілеспрямоване виховання особистого складу армії). Воєнна політика України по­винна бути готовою реагувати на будь-які повороти історії.