Природа політичного конфлікту

Поняття політика і конфлікт завжди йшли та йдуть нерозривно, на протязі всієї історії людства. Конфлікт справді висту­пає фундаментальним аспектом політичного процесу, будучи вихідною формою або оболонкою існуван­ня і взаємодії різноманітних інтересів і переконань у політиці. Ви­никає конфлікт всередині політичних спільностей або між ними, набираючи різноманітні конкретні форми. Розбіжність інтересів соціальних спільностей, що вимагають реалізації їх соціальними спільностями цілеспрямованими, організованими зусиллями, і ле­жать в основі будь-якого політичного конфлікту. Кожна соціальна спільність вступає в конфлікт з іншими спільностями, щоб ут­вердити або нав'язати їм власні інтереси. Конфлікт - зіткнення двох або більш різноспрямованих сил з метою реалізації їх інте­ресів в умовах протидії. Суб'єктами конфліктів виступають: інди­віди, малі й великі спільності, групи, що формально організувалися в соціальні (політичні, економічні структури) об'єднання, які ви­никли на неформальній основі, у вигляді політизованих соціальних рухів, економічних і політичних груп тиску, кримінальних груп, що усвідомлюють і переслідують певну мету. Внаслідок зіткнень різно­манітних об'єктивних і суб'єктивних тенденцій в діяльності особистостей, соціальних верств, спільностей, соціальних структур, як конфронтації ідей, теорій, шкіл, боротьба за монопольне пану­вання всередині певних сфер діяльності, за здобуття користі, й ви­никає конфлікт.

Конфлікт політичний - становище політичних відносин, в яко­му їх учасники ведуть боротьбу за цінності та певний статус, владу й ресурси, боротьбу, в якій метою супротивників стає ней­тралізація, нанесення збитків або знищення суперника. Суть конфлікту в невідповідності між тим, що є, і тим., що повинно бути, за представленням втягнутих у конфлікт соціальних спільностей та індивідів, що суб'єктивно сприймають своє місце в суспільстві та своє ставлення до інших людей та інститутів - політичних і соціальних. Основоположниками теорії політичного конфлікту багато політологів і соціологів вважають Карла Маркса і Алексіса Токвіля, які відзначали неминучість солідарності всередині соціальних асоціацій, союзів і конфліктів між ними, але, за Мар­ксом, такі соціальні асоціації, союзи - класи, а по Токвілю, - соці­альні спільності й добровільні асоціації. Маркс розглядав конфлікт і консенсус як альтернативи, абсолютизуючи роль політичного конфлікту ~ стрижня всього процесу, а Токвіль висуває ідею про те, що демократія включає баланс між силами конфлікту й кон­сенсусу. Пізніше американський соціолог Кеннет Боулдінг відзна­чав, що конфлікт є така ситуація, де сторони доводять до незла­годженості своїх потенційних позицій або станів і прагнуть зайняти позицію, що виключає спрямованість іншого, тобто кон­флікту. Конфлікт— це діяльність, в якій люди або групи людей виходять з власних інтересів, прагнуть відтіснити або навіть зни­щити один одного, завойовуючи політичну владу. На думку Луїса Козера, американського соціолога, конфлікти - це боротьба за цінності та право на певний статус, оволодіння потужністю і ре­сурсами влади, в якій мета опонентів - нейтралізація шкоди або усунення суперника.

В історії конфлікту наукові напрямки поділяють на дві великі групи залежно від того, яке місце в теоретичних побудовах зай­має проблема соціального конфлікту. Ці два підходи до визна­чення соціального конфлікту яскраво відображають системи ви­значення соціального конфлікту, сформульована американським соціологом Толкоттом Парсонсом, і система, сформульована німецьким політологом Ральфом Дарендорфом. У системі визна­чення соціального конфлікту Толкотта Парсонса виділяється, по-перше, кожне суспільство - відносно стійка й стабільна культу­ра; по-друге, кожний елемент суспільства має певну функцію, тобто щось вкладає для підтримки стійкої системи; по-третє, кожне суспільство - добре інтегрована структура; по-четверте, функці­онування соціальної структури спирається на ціннісний консен­сус членів суспільства, який забезпечує стабільність та інтегра­цію. Позиція, що займає Ральф Дарендорф у визначенні компонентів соціального конфлікту передбачає, що, по-перше, кожне суспільство змінюється в кожній своїй точці, соціальні зміни - постійні та наявні скрізь; по-друге, кожне суспільство в кожній своїй точці пронизане розбіжностями та конфліктами, конфлікт - постійний елемент суспільного розвитку; по-третє, кожний елемент суспільства робить свій внесок у дезінтеграцію та зміни; по-четверте, кожне суспільство засноване на тому, що одні члени суспільства змушують до підпорядкування інших. Ральф Дарендорф не вважає, що якась з позицій правильніша за інші, а пропоновані моделі «валідні», корисні й необхідні для аналізу, різняться тільки тим, що система Толкотта Парсонса на­голошує на співробітництві, а друга - на конфлікті та змінах. Але обидва компоненти взаємодії - співробітництво і конфлікт -постійно присутні в суспільному житті. Аналіз суспільного жит­тя дає можливість визначити, що джерелом конфлікту є соціаль­на нерівність, що існує в суспільстві та система поділу цінності: влада, соціальний престиж, матеріальні блага, освіта. Конфлікт відображає особливий тип соціальних відносин, у якому його учасники протистоять один одному з причини несумісної мети і може бути різної інтенсивності, частковим або радикальним, піддаватися регулюванню або ні. Конфлікт, по суті, це зіткнення протилежних інтересів, поглядів, гостра суперечка, ускладнення, боротьба протиборствуючих сторін різного рівня та складу учас­ників. Соціолог Ральф Дарендорфф розглядає конфлікти як си­туацію, де є невідповідність між звичаями соціальної спільності, групи на допущення до соціальних, у тому числі матеріальних благ і можливостями реалізації прав, наявністю реального досту­пу до благ тощо. Для виникнення конфлікту необхідна наявність двох факторів: дія конфліктуючих сторін спрямована на досяг­нення несумісної або взаємовиключаючої одна одну мету, а, отже, зіткнення. При конфлікті йдеться про досягнення зміни і відпо­відно збереження суспільної потужності - спроможності контро­лювати і спрямовувати дію іншої сторони, тобто конфронтація соціальних спільностей, груп тощо.

Конфлікти є різноманітні. Діляться конфлікти на інститу-ціоналізовані (суб'єктами протистояння виступають різноманітні політичні інститути) і інституціоналізовані. Політичні конфлік­ти всередині держави діляться на міжкласові, міжнаціональні, расові, міжконфесіональні тощо. Конфліктні ситуації - особливе становище політичного життя - явище різноманітне. Істотною межею конфлікту є політичне напруження, в основі якого лежать економічні, соціальні й політичні процеси, хід і спрямування їх веде до виникнення конфліктних ситуацій. Політичне напружен­ня - це особливий стан суспільного життя на ґрунті загострення об'єктивних і суб'єктивних суперечностей. Політичне напружен­ня поглиблюється, посилюється під впливом зовнішніх обставин: стихійне лихо, катастрофи тощо.

Визначення політичної конфліктності залежить від того, на­скільки політична система здатна адаптуватися до змін, що відбу­ваються у внутрішній і зовнішній політичній обстановці, до умов функціонування суспільства, якою мірою та якими змінами по­роджені імпульси, що враховуються правлячими кругами, якими темпами й напрямками визначаються зрушення у житті суспіль­ства і ступенем стійкості або нестійкості балансу інтересів. Ви­значення конфліктності значно залежить від засобів зіставлення протилежних інтересів, подолання суперечностей, що виникають, і можливостей виникнення конфліктних ситуацій. Конфронтація, за якою несумісність інтересів соціальних спільностей, верств абсолютна і вирішення їх можливе тільки з допомогою насил­ля. Ослаблення існуючих суперечностей між групами можливе тільки на ґрунті згоди. Інтереси соціальних спільностей, груп стають фактором стабільності або нестабільності, трансформуючись у відповідну політичну позицію і поведінку. Це здійснюється через механізми політичної соціалізації, на ґрунті певної політичної культури.

Якщо ж простежити зіткнення різноманітних сил, суперечно­стей, що виникають між структурами і суб'єктами політичних дій, то виявиться, що найпомітніші суперечності між елітою та іншою частиною суспільства. У таких ситуаціях великі маси лю­дей перестають сприймати і відчувати структури влади та управ­ління як органів, що висловлюють і становлять їх власні інтере­си. Навпаки, починають дивитися на них, як на групу, що змушує їх до реалізації сторонніх інтересів. Та й всередині самої еліти суспільства, що править можуть виникати конфлікти між різно­манітними її частинами (фракціями, групами тощо), що, поділя­ючи деякий спільний інтерес, розминаються в поглядах на конк­ретні проблеми. Але конфлікти виникають і у взаємовідносинах різноманітних політичних сил (партій, рухів) і соціальних верств (станів, класів), що не належать до правлячої еліти суспільства. Такі конфлікти носять форму політичної боротьби між різнома­нітними партійними фракціями і самими партійними організаці­ями і суспільними об'єднаннями. Звичайно ж, конфлікт - це, по суті, хвороба спілкування, що має свої симптоми, характерні оз­наки, різноманітні порушення спілкування: прагматичні, легітимні, комунікаційні, соціально-психологічні тенденції, зміни, що відхиляються від нормального спілкування, тощо.

Важливим в аналізі суті конфлікту є спілкування. Спілкуван­ня - спільна діяльність в реалізації інтересів, що координується шляхом обміну думками і регулюється загальними нормами. Спілку­вання - багатоплановий процес розвитку контактів між людьми, породжений потребами спільної діяльності. Спілкування - людська взаємодія, сукупність окремих індивідуальних дій, спроб одних індивідів виявити вплив на інших індивідів, змінити їх внутрішній світ, їх наміри, дії тощо. Взаємодія індивідів носить особистий і соціальний характер, відображає інтереси особисті та інтереси соціальні. Якщо ж виникає порушення спілкування, виникає і конфлікт - зіткнення інтересів, думок, позицій тощо, і навіть інтимно міжособовий конфлікт, то важливим є соціально-норма­тивний аспект, що у випадку втручання громадськості з метою нейтралізації конфлікту, може виявитися вирішальним. У спілку­ванні людей важливі: суб'єктивність (реалізація інтересів), ре­альність (координація шляхом обміну поглядами), нормативність (регулювання загальними нормами).

Індивід, людина зі своїми інтересами, є, насамперед, й учасник спілкування. Чи спілкуються соціальні спільності, об'єднання людсіі, держави? Звичайно ж, ні. Спілкуються, насамперед, пред­ставники соціальних спільностей, об'єднань людей, держав (ліде­ри, кур'єри, посли, президенти тощо), які репрезентують інтере­си соціальних спільностей. їх власні «приватні» інтереси немовби залишаються в тіні й впливають на хід і процеси спілкування опо­середковано (наприклад, хабарі службовій особі - результат своєрідного об'єднання загальних і приватних інтересів). Кожний учас­ник спілкування бачить ситуацію «зі своєї дзвіниці» і стати на точку зору іншого, поділити його позиції не так просто. Не­обхідні певні навики спілкування, а в більшості випадків - навіть професіоналізм. Особливо важливо фіксувати саме власне ба­чення ситуації в конфлікті, тому що інше, чуже бачення, певно, буде іншим, можливо, отут-то й суттєвгсть конфлікту. Звичай­но ж, індивід - учасник спілкування з його інтересами (загаль­ними й приватними), з власним баченням ситуації та іншими атрибутами. Індивід - елемент схеми спілкування, що проти­стоїть іншому індивіду - учаснику спілкування зі своїми інте­ресами, уявленнями, оцінками подій, зі своїм баченням ситуації тощо. І в конфлікті індивіди виступають опонентами, супротив­никами, ворогами тощо. Колективна думка, рішення - результат спілкування індивідів між собою і навколишніми (посередника­ми, арбітрами, представниками влади, що здійснюють соціальний контроль за спілкуванням тощо).

Аспектами спілкування виступають: суб'єктивність (сфера інтересів), реальність (визначення ситуації) і нормативність (обмеження діяльності). Аспекти спілкування становлять прин­ципи аналізу спілкування, що дають можливість до визначення «хворобливого» спілкування, з'ясувати суть конфлікту, з'ясувати «симптоми» і визначити засоби «лікування». В спілкуванні ж суб'єкти реалізують інтереси, а тому-то повинні скоординувати свою діяльність, виявити обстановку, ситуацію, мати уявлення про реальність тощо. Суб'єктивність передбачає, що будь-якою своєю дією суб'єкт самовиражає себе (дії визначаються, насампе­ред, ментальністю індивіда, структурою його внутрішнього світу, навіть в умовах зовнішнього насилля). Згадаємо, які різні Джор­дано Бруно і Галілео Галілей; упертого, непохитного Джордано Бруно спалили на кострі, а Галілео Галілей - на суді інквізиції — відрікся від своїх поглядів. У спілкуванні з іншим індивідом індивід репрезентує лише значущі для спілкування інтереси (зуб­ному лікарю скаржаться не на сімейні чвари, а на те, що болить зуб). Та й багато не уявляють себе в ролі директора підприєм­ства, фірми, тому що не можуть виразити себе зі всією концеп­цією індивіда в ролі керівника. Суб'єктивно особистість не гото­ва взяти на себе ту або іншу роль. Суб'єктивність спілкування -це засіб репрезентації себе. Суб'єктивність зв'язана зі свободою самовираження. Реальність ж спілкування індивідів неможлива без створення ними особливої комунікативності реальності. Обид­ва індивіди - безпосередня реальність. Якщо обидва індивіди обговорюють проблему, як літають відьми - на помелі або в сту­пі, і якщо обидва індивіди міфологи і для них відьма - реальність, то їх загальна реальність набуває згоди: в фольклорі одних на­родів відьми літають на помелі, а у інших народів - в ступі. їх реальність - їх згода. Уявлення про спілкування як про діалог, бесіду, суперечку тощо, тобто у вузькому одноаспектному, одер­жує назву дискусії. Дискусія - спілкування з метою виявити вплив на переконання учасника, переконати його словами, жестами, при­кладами, вчинками тощо. Нормальність - соціальне явище, озна­чає інтерпретацію кожного фактора в спілкуванні, здійснюється з допомогою понять певних соціальних норм. Норми повинні сприй­матися справедливими, а часто-густо і універсальними. Норма­тивність зв'язана з принципом рівності. Якщо ж спілкування нор­мальне, взаємодії індивідів нормальні, кожний індивід реалізує свої інтереси, упевнений в правоті та діях, то можливо і відвер­нення конфлікту. Адже основні види спілкування - співробіт­ництво, суперництво, конфлікт. Конфлікт має елементи супер­ництва, але репрезентує й особливий вид спілкування — «хворобливий» (протиборство). Одноборство може перетво­рюватися в протиборство (фінальний двобій Гамлета і Лаерта). Конфлікт - таке ж спілкування, де з'ясовуються непогодженість дій людей, що піклуються про свої інтереси. Співробітництво, суперництво ~ здорове спілкування, а конфлікт ~ нездорове.

Порушення спілкування між індивідами, спільностями людей ма­ють характер обмеження особистої свободи {суб'єктивність), нерозу­міння, дисонанси консенсусу (реальність), порушення рівності, кривди (нормативність) тощо. Суб'єктивність конфлікту відображає праг­матизм, тобто заперечення об'єктивної істини, зв'язані з бажанням, наміром, метою певної особистості, включаючи і її орієнтації на до­помогу і чекання допомоги від інших. Прагматичні порушення зв'я­зані з усвідомленням несумісності інтересів, що виступають передумо­вою конфліктів. Реальності конфлікту відображають комунікативний аспект, визначальний взагалі, необхідність виявлення позиції інших, можливостей допомоги, пояснення своїх інтересів і сподівань, зв'яза­них з участю інших в реалізації таких інтересів. Комунікативні пору­шення зв'язані з деформаціями інтересів реальності. Якщо прагма­тичні порушення зв'язані З усвідомленням несумісності інтересів, то вони є передумовою конфліктів. Комунікативні порушення зв'язані з ускладненням взаєморозуміння. Легітимні порушення зв'язані із за­гостренням почуття справедливості, і можна вважати, що у відноси­нах одного з іншим виникли елементи кривди. Прагматичні пору­шення можуть висловлюватися боязню, що інший, ставши байдужим до інтересів інших або навіть прагнучи заважати їм, піклується про свої інтереси па шкоду іншим тощо.

Індикатор легітимного порушен­ня - почуття кривди. Людина переоцінює іншого, навіть самого близь­кого йому друга, - людини безчесної, підлої тощо. Нормативність конфлікту відображає легітимний аспект, зв'язаний з виправданням поведінки індивіда з позицій соціуму. Виправдання може бути етич­ним, юридичним тощо.

Конфлікт формується й на рівні індивідуумів, окремих груп, і на рівні держави та суспільства. Якщо конфлікт виникає в сім'ї, то дуже складно виділити в чистому вигляді, власне, політичні мотиви суперечностей, та й тяжко нав'язати політичні інтереси, що реалізуються на рівні суспільства й держави. Однак політична ворожнеча або згода між окремими людьми не обов'язково до­пускає наявність взаємних емоційних симпатій або антипатій. В житті люди можуть бути друзями, але в політиці займати самі протилежні позиції, а політичні союзники - особисті вороги, не­други. Об'єднані єдиним політичним інтересом індивідууми у скла­ді соціального співтовариства, групи необов'язково керуються почуттям особистої ненависті до окремих індивідів, тотожних у складі протилежного по інтересам співтовариства або групи. Форми політичної поведінки індивіда, його інтереси в ситуації конфлікту визначає саме загальний інтерес. Особливо повчально крайній прояв суперечностей в конфлікті - війна. Тут людина особливо жорстко залежить від внутрішньої логіки самого конф­лікту, перетворюючись, незважаючи або навіть всупереч своїм особистим інтересам і настроям, в заручника політичних інтересів. Конфлікти виникають між двома, декількома або системами дер­жав, відображаючи несумісність або докорінні суперечності полі­тичних, економічних і соціальних інтересів різноманітних націй. Конфлікт набуває міжнародного характеру, стає реальністю зовнішньополітичного процесу, допускає зіткнення між полі­тичними співтовариствами і соціально-економічними системами тощо. Політичний конфлікт - зіткнення протилежних інтересів, поглядів, цінностей і пріоритетів, зумовлених необхідністю взає­модії між різноманітними суб'єктами політичної дії. Суб'єктами політичного конфлікту і політичних дій виступають окремі осо­бистості, соціальні та етнічні спільності, верства, групи, політичні партії і рухи, еліти, класи (або стани), держави.

Несумісність застосування інтересів і претензій сторін при об­меженості або неможливості їх взаємного задоволення - загаль­на природа конфлікту. Звідси, по суті, конфлікт - вічна форма суспільного буття. Адже в історії людства не існувало й не існує такої суспільної, соціально-економічної, політичної системи, що раз і назавжди розподілила, а потім і постійно рівномірно задо­вольняла б різноманітні потреби, інтереси та бажання людей, відпо­відаючи ідеальним уявленням про соціальну справедливість. Ви­рішити таку вічну проблему неможливо вже тому, що той же контроль і регулювання повинні б здійснювати люди, соціальні спільності, виключені з системи загальної рівності. Політичний процес постійно триває в умовах конкуренції та змагання різно­манітних інтересів, під впливом конфлікту як об'єктивного фак­тора. Конкуренція, змагальність і боротьба інтересів можуть мати або прихований мирний, або насильницький характер, реалізува­тися шляхом переговорів, узгоджень або шляхом відкритого зіткнення. Звичайно ж, джерелом нестабільності політичної системи виступають внутрішні конфлікти, що можуть привести до руйнування політичного співтовариства. Досвід історії показує, що для руйнування політичної системи не обов'язкові агресивність або насильство. Зовнішні конфлікти здатні привести до деструк­тивних змін політичної системи або навіть до повного її руйну­вання, якщо переростають в збройні конфлікти. Природно, конфлікт - спосіб соціальної взаємодії індивідуумів, соціальних спільностей і груп, різноманітних об'єднань і формувань, нормаль­ний і природний прояв колективного життя, а не як явно «пато­логічне відхилення» або аномалія. Яке суспільство, такі й конф­лікти виникають.

Інтенсивність конфліктів взагалі, а політичних конфліктів зокрема, буває найрізноманітнішою. В деяких випадках учасни­ки конфлікту виявляють підвищену ворожість і непримиренність, в інших - наявність протилежних, суперечливих інтересів не пе­реноситься на рівень особистої неприязні. Одні конфлікти про­тікають бурхливо, виливаючись в активну політичну поведінку і охоплюють велику кількість людей, інші - зовні непомітні та не тягнуть за собою змін обстановки в суспільстві. Соціальні та політичні конфлікти можуть регулюватися різноманітним, взаєм­ним визнанням його учасниками меж реалізації (законодавчих норм, морально-етичних рекомендацій тощо). Але бувають і кон­флікти, що не знають жодних обмежень або «правил гри».

За глибиною інтенсивності та регульованості конфлікти діляться на радикальні, глобальні і окремі. В розвитку конфлікти проходять чотири фази: прихована фаза, коли формується конкретний зміст конфліктних інтересів, вхідними якого виступає нерівність, викли­каюче прагнення покращити статус і досягнути переваги; фаза напруженості, тобто еволюція прихованого конфлікту, зумовле­на дією сторони, що володіє могутністю й силою примушення; фаза антагонізму, наявність напруженості; фаза несумісності. Кожний конфлікт володіє різноманітним ступенем інтенсивності, може піддаватися регулюванню, бути окремим або радикальним.

Розвиток теорії конфлікту

Конфлікти завжди визначаються свідомі­стю й поведінкою людей, чи викликані вони незбіжністю індивідуальних і суспільних

цінностей, незадоволеними надіями і сподіваннями тощо. В реаль­ному конфлікті його учасники, виступаючи конфліктуючими сторонами, носіями свідомості, що відображають в загостреній емоційній формі суперечності, що виникають. Відносини супро­воджуються негативними емоціями, здатними подавити здоро­вий сенс в адекватній оцінці наслідків конфлікту, що можуть значно перевищувати проблематичні вигоди від перемоги над опонентом. В об'єктивному історичному процесі конфлікт як соці­альне явище може бути позитивним, продуктивним і, навпаки, в певних умовах - негативним, гальмуючим розвиток і деструк­тивним у ставленні до суб'єктів - учасників протиборства. Соціально-політичні конфлікти, по суті, суперечності конфліктуючих свідомостей. Ось чому джерела наукового визначення конфлік­ту йдуть від психології. Теорія біхевіоризму стала базою для вивчення в політичній науці соціального явища - конфлікту. Роз­криття змісту механізмів і стимулів життєдіяльності людини, мотиви її участі в політиці, політичному процесі сприяли фор­муванню теорії конфлікту.

Початок формуванню теорії конфлікту на базі основних ідей теорії біхевіоризму поклали соціолог, фахівець з загальної теорії систем Кеннет Боулдінг, політолог Томас Шеллінг, доповнення в теорію конфліктів вніс і соціолог Анрі Рапопорт, поширивши її до меж біологічної концепції теорії систем і теорії гри. В теорії конфліктів виділяються два напрямки: класичний, або традицій­ний, і модерністський. Якщо класичний, або традиційний, напря­мок в теорії конфліктів зосереджується на правовому, філософсь­кому та історичному визначенні суті та змісту конфлікту (Генрі Моргентау, Джон Кеннан, П'єр Френкастель та ін.), то модер­ністський - заснований на емпіричному і математичному підхо­дах структурно-функціонального аналізу конфліктів. У боротьбі за існування в суспільстві соціолог Кеннет Боулдінг бачив основ­ну причину конфліктів. Позиція, що її займав Кеннет Боулдінг у визначенні причин конфлікту, зріднила його зі школою соці­ального дарвінізму. Конфлікти виступають нібито розпізнавальні сигнальні системи в достиганні суперечностей і зіткненні інте­ресів. На думку Кеннета Боулдінга, конфлікт - це ситуація, в якій сторони повідомляють про несумісність їх потенційних позицій або станів і прагнуть заволодіти позицією, що виключає наміри іншої сторони. Якщо соціолог Кеннет Боулдінг запропонував три організаційних рівні: індивідуум, групи і організації, співтовари­ства - для яких характерні конфлікти між індивідуумами, «при­кордонні» конфлікти між ізольованими в просторі групами і кон­флікти між гомогенними організаціями, співтовариствами (державами) і між гетерогенними організаціями (між держава­ми і церквою) тощо, то Анрі Рапопорт виділяє три головні оцінки рівня і головні типи конфліктів: війна, гра, спір, а соціолог Карл Дойч, застосовуючи теорію гри до суспільної практики, вста­новлює чотири стадії розвитку конфлікту: вхідний пункт; відкриття супротивника; зусилля; взаємний вплив. Але тут йде підміна сенсу і змісту конфлікту результатом. Так, війна (третя стадія) допускає знищення супротивника, гра - виграш і оголо­шення переможця, а спір - переконання опонента в його непра­воті тощо.

Ефективна ж сфера застосування поведінківської (біхевіористської) концепції теорії конфліктів - економіка. Поняття еко­номічної конкуренції та інтересу виробника або споживача спорід­нюється з поняттям конфлікт. Але якщо конкуренція відображає паралельні прагнення та інтереси, то конфлікт - протилежні тощо. Однак на економічному ґрунті конфлікти виникають дуже рідко. Конкуренція допускає упорядкування, а конфлікт - безладний, свідомий та періодичний. Випливає важливий висновок: економічним відносинам, в принципі, притаманне дуже багато загальних примирливих елементів в конфліктних ситуаціях. Сучасну соціологічну теорію конфлікту, за визначенням Джеффері Алексан-дера, можна поділити на функціональну і конфліктологічну. На думку ж авторитетного теоретика Роберта Коллінза, в світовій теорії простежуються три головні традиції: конфліктологічна (зв'язана з іменами Кара Маркса, Макса Вебера, сучасних теоретиків конфлікту), позитивістська (зв'язана з іменами Огюста Конта, Еміля Дюркгейма, Толкотта Парсонса та ін.) та інтеракціонис-тська (Джордж Мід, Генрі Гарфінкель, Герберт Блумет та ін.). Конфліктологічний підхід має більш пізнавальні можливості. Те­орія конфлікту заявила про себе, насамперед, як головна альтернатива позитивістському функціоналізму. Сучасний конфлікто­логічний підхід знайшов первісне теоретичне оформлення у працях американського соціолога Люїса Козера, німецького соціолога Ральфа Дарендорфа та ін. Теоретики конфліктологічного напрямку в центр аналітичної уваги поставили вид найпоширеніших соці­альних процесів у суспільних системах - конфлікти. На їх дум­ку, конфліктам передують або йдуть слідом, або ж існують пара­лельно - соціальна інтеграція й кооперація, конкретно-історичні умови породжують або допомагають усувати конфлікти. Основ­ними положеннями конфліктологічного підходу виступають: по-перше, в усіх соціальних системах можна знайти нерівномірний розподіл, обмежене за кількістю цінних ресурсів; по-друге, не­рівний доступ до благ закономірно і неминуче породжує конфлікти інтересів різноманітних частин системи; по-третє, конфлікти інте­ресів рано або пізно викликають відкрите зіткнення між тими, хто володіє, і тими, хто не володіє цінними ресурсами; по-чет­верте, конфлікти викликають реорганізацію соціальної системи, створюючи нові види нерівності, що, в свою чергу, виступає по­штовхом для нових конфліктів і змін тощо. Конфліктологічний підхід, що повинен враховувати обидві сторони суспільної реаль­ності, отримав назву діалектико-конфліктного.

Модерністський напрямок теорії конфліктів розглядає не сам конфлікт і його зміст, а ознаки, що характеризують динамічний стан тієї системи, в якій триває конфлікт. Особливість модерніст­ського напрямку теорії конфліктів полягає в певності, що конфлікт пізнається, реалізується та розв'язується. Соціальною основою такого підходу служить перебільшення оптимістичних уявлень про сучасну модель західної демократії як суспільства благоден­ства, де високорозвинені всі сфери життя. Соціолог Ральф Дарендорф порушує проблему застосування теорії конфліктів до явищ і подій суспільного життя, до зіткнення інтересів різноманіт­них верств і груп в суспільстві. В доповнення соціолог Сеймур Ліпсет зосереджує увагу на аналізі управлінських дій державних владних структур і правлячих еліт при вирішенні соціальних конфліктів. Політолог Моріс Дюверже зробив висновок, що в будь-якому суспільстві існують конфлікти та інтеграція і що на будь-якому витку еволюції суспільства відтворюються політичні та соціальні конфлікти. Заслуга в формуванні теорії регулювання конфліктів і володінні конфліктною ситуацією належить англо-американській школі політологів. Політолог Карл Дойч ввів ви­значення солідарних і конфліктних систем: взаємна користь або взаємне зіткнення інтересів, відзначив, що в дійсності будь-яке суспільство становить змішану систему, де солідарний або конф­ліктний аспект можуть домінувати. Карл Дойч підкреслив важ­ливість солідарних систем. Концепція Давіда Аптера пропонує три ступені і три форми суспільних конфліктів в залежності від того, чи відбувається чи ні зіткнення інтересів або основних цінно­стей. Якщо ж відбувається конкуренція основних цінностей, то в такому випадку відбувається істинний, прихований конфлікт. Звідси, висновок про необхідність послідовно трансформувати кон­флікти цінностей в конфлікти інтересів, тобто в конкуренцію, а потім - спробувати кооперувати їх. Такий шлях регулювання та розв'язання політичних і соціальних конфліктів.

Візьмемо США, де дві великі політичні партії декларують одні й ті ж цінності, свідчить про реальну ситуацію, в якій вкрай невелика мож­ливість розростання політичного конфлікту у відкритій формі, але, оче­видно, тут проявляється конкуренція як зіткнення інтересів, а в деяких випадках - пряма кооперація: вибір і погодження переваг. Стає можли­вий в масштабі всього суспільства політичний консенсус. Головний прин­цип такої концепції - інтеграція. Для співпрацюючої системи, прита­манної діяльності супершогочих в США двох великих політичних партій, характерно, що обидві політичні партії виступають носіями конфлікт­ного «вірусу», форсують механізм посередництва в інтересах і не ста­новлять загрози для суспільної інтеграції. На думку Давіда Аптера, це позиція плюралізму, що, па відзнаку від концепції конфліктів між класа­ми і класової поляризації, запропонованої Карлом Марксом, ставить в центр теорії проблему врегулювання конфліктів. Для врегулювання, доз­волу конфліктів, відзначає соціолог Уільям Норліпджер, необхідно ура­ховувати те, що, по-перше, успішне врегулювання конфліктів вимагає повного або часткового дотримання умов: стабільної коаліції, пропорцій­ного представництва різноманітних інтересів, деполітизації суспільства, взаємних відступлень тощо. По-друге, опора винятково на думку доміну­ючої сторони, не сприяє врегулюванню конфліктів, а лише загострює їх. По-третє, врегулювання конфліктів шляхом набрання національної іден­тичності не тільки не приводить до успіху, але й веде до застосування насильства тощо. По-четверте, велику роль в регулюванні конфліктів відіграють лідери конфліктуючих груп, співтовариств тощо. По-п'яте, наявність мотивації в регулюванні конфліктів. Врегулювання конфліктів полягає у взаємній гарантії терпимості до інтересів один одного з боку груп, що беруть участь в конфлікті цінностей. Але концесійний плю­ралізм (або функціоналізм) має в політичній науці опонента структу­ралізм, що висуває конфлікт на передній край. В межах структуралізму діє марксизм, що розглядає конфлікти як рушійний механізм розвитку суспільства. Фрейдизм віддає ж переважне значення природі конфлікту зіткнення психологічних і фізіологічних факторів, що визначають пове­дінку особи.

У початковому порушенні проблеми модернізації суспільно-політичного процесу виявляються глибинні суперечності між плюралізмом і структуралізмом. Якщо структуралізм виходить з факту існування антагонізмів і суперечностей, переконання про непотрібність існування такої цілісності і досліджує механізми до­корінної ломки або руйнування суспільства шляхом конфлікту, то плюралізм розглядає суспільство як цілісність, що у всякому випадку має зберігатися, а трансформації, зміни і погодження різноманітних інтересів відбуваються через необхідність регулю­вання. Вплив функціоналізму привів до того, що всередині структуралізму виник напрямок, що розглядає суспільство як модель рівноваги, а не тільки як модель суперечностей. В політичному житті це виявляється в суперечках і схватках між лібералами і ра­дикалами. Щоб прийняти нові радикальні рішення, зміни полі­тичної системи, теоретики конфлікту вивчають суперечності, а те­оретики ж рівноваги розглядають зміни з позицій комплексності, ускладненості та вважають, що жодна суперечність суспільного життя не може бути небезпечним для системи. Основною функ­цією влади, на думку соціолога Давіда Істона, повинно бути упо­рядковування конфліктів і погодження інтересів, дотримання ста­більності суспільних порядків, тривалості задоволення потреб та інтересів індивіда, соціальних спільностей.