Засоби і методи ведення сухопутної, морської і повітряної війни

Певну специфіку має війна на морі. Її комбатантами є не тільки особовий склад військово-морських сил, але і всі бойові кораблі всіх класів і типів (підводні і надводні), допоміжні судна військово-морського флоту, а також невоєнні судна, офіційно перетворені у воєнні відповідно до VII Гаазької конвенції 1907 року, і воєнні літаки та інші літальні апарати, що входять до складу морської авіації.

Не користуються правом ведення війни на морі, а отже, не є комбатантами в морській війні судна, що хоча і входять до складу військово-морських сил держави, але призначені винятково для надання допомоги пораненим, хворим і особам, які потерпіли аварію корабля (госпітальні судна, санітарні транспорти, санітарні літальні апарати). Ці судна та їхні екіпажі не можуть бути об'єктом нападу і не підлягають захопленню.

До морської війни зазвичай застосовуються загальні правила сухопутної війни, у тому числі і правила щодо заборони на певні засоби і методи ведення воєнних дій. Але тут є і ряд суттєвих відмінностей: наприклад, дозволене захоплення майна торгових суден нейтральних держав, у випадках, якщо буде доведено, що вони перевозили вантажі для ворожої держави; режим військового полону поширюється на ворожих торгових моряків, захоплених разом із їхнім судном, які не є комбатантами. Є особливості в правилах для підводних човнів, проведення бомбардувань, встановлення мін, морської блокади та ін.

На підводні човни поширюються загальні правила ведення війни і норми, що стосуються надводних військових кораблів. Воєнна діяльність підводних човнів спеціально регламентується Правилами про дії підводних човнів стосовно торгових суден у воєнний час 1936 року (Україна є учасником цієї угоди). Правила передбачають, що у своїх діях стосовно торгових суден підводні човни повинні співвідноситися з нормами, що діють для надводних кораблів. Підводні човни вправі зупинити і піддати огляду вороже торгове судно, потопити його у разі відмови зупинитися, попередньо забезпечивши безпеку пасажирів і команди, захопити його в якості призу. Пасажири, команда і суднові папери повинні бути доставлені в безпечне місце. При цьому під безпечним місцем, з урахуванням навколишнього оточення і близькості берега або іншого судна, слід розуміти шлюпки корабля, що атакується.

Застосування морської мінної зброї VIII Гаазька конвенція 1907 року (Україна не бере участь у Конвенції) дозволяє при дотриманні таких правил. Забороняється ставити міни:

а) не закріплені на якорях (за винятком тих, що стають безпечними через час після того, як той, хто їх поставить, утратить над ними контроль);

б) якірні, що залишаються небезпечними і після відриву їх від своїх мінрепів;
в) біля берегів противника, із єдиною метою — зашкодити торговому судноплавству.

Конвенція 1907 року зобов'язує всіх держав-учас-
ниць вживати заходів для забезпечення безпеки торгового судноплавства, вказувати в «Сповіщеннях мореплавцям» небезпечні від мін райони і повідомляти про них іншим державам дипломатичним шляхом. По закінченні будь-якої війни всі держави зобов'язуються обмінюватися відомостями про виставлені міни, мінні поля, передавати карти мінних полів, проводити тралення і знищення мін. Допустимою з погляду міжнародного права є морська блокада.

Морська блокада — це система дій військово-морських сил і авіації, що перешкоджають доступу з моря до портів і берегів противника і виходові з цих портів і берегів у море. Блокада, щоб бути законною, повинна відповідати визначеним вимогам, закріпленим у Декларації про збройний нейтралітет 1780 року, Паризькій декларації про морську війну 1856 року і Лондонській декларації про право морської війни 1909 року (Декларація 1909 року в силу не вступила, але її положення воюючі сторони приймають до відома).
Насамперед блокада повинна бути публічно оголошена державою, що блокує, з указівкою дати початку блокади району, що блокується, терміну для виходу з портів, що блокуються, суден нейтральних держав.
Блокада повинна бути дійсною (ефективною). Покаранням за спробу прориву блокади можуть бути захоплення або конфіскація судна і/або вантажу або знищення судна-блокадопроривача.

Здійснення блокади не повинно перешкоджати таким гуманним діям, як доставляння в порт, що блокується, посилок із ліками, одягом і продовольством для дітей до 15 років, вагітних жінок і породілей, за умови, що цим правом не зловживають. Крім цього, блокада повинна бути безпристрасною, тобто рівною стосовно всіх суден. Блокада, здійснювана державою-агресором, завжди протиправна.

Блокада припиняється у випадку її зняття державою, що блокує, знищення сил блокуюючих або неможливості забезпечити її ефективний характер.
У сучасних умовах блокада вважається законною, якщо вона здійснюється в порядку самооборони по статті 51 Статуту ООН або за рішенням Ради Безпеки ООН на підставі статті 42 Статуту ООН.
У міжнародному праві існує інститут морської (воєнної) контрабанди, пов'язаний із порушенням правил перевезення певних вантажів у період морської війни.

Воєнною контрабандою признаються вантажі нейтральних власників або противника на суднах нейтральних держав, котрі воююча сторона забороняє доставляти своєму противникові. Згідно з Лондонською конвенцією 1909 року воєнна контрабанда поділяється на:

а) абсолютну (предмети і матеріали, що слугують винятково для воєнних цілей, наприклад зброя, боєприпаси, військове обмундирування);

б) умовну (предмети і матеріали, що можуть слугувати як для воєнних, так і для мирних цілей, наприклад медикаменти і медичне устаткування, продукти харчування).

Абсолютна контрабанда підлягає захопленню і знищенню, якщо судно, що її перевозить, слідує у ворожий порт. Умовна контрабанда підлягає захопленню якщо вона призначена для збройних сил противника. Якщо воєнна контрабанда складає меншу частину вантажу судна нейтральної держави, саме судно захопленню не підлягає. У противному випадку захоплюється і судно, що перевозить його. У війні на морі існує інститут призів, пов'язаний із морською (воєнною) контрабандою, та інститут трофеїв.
Призом є будь-яке торгове судно противника поза залежністю від характеру того, що перевозиться, і вантажу. Таке судно може бути захоплено. Не підлягають захопленню невеликі рибальські судна, каботажні судна, судна, що виконують наукові і філантропічні доручення, а також судна, що вийшли в море до оголошення війни. Це ж стосується і вантажів, перевезених на цих кораблях. Якщо на його борту знаходиться неконтрабандний вантаж нейтральної держави, власник вправі вимагати компенсації. Право захоплювати приз належить тільки військовим кораблям і літальним апаратам.
Той, хто захопив приз, має доставити його у свій порт.
Законність захоплення може бути оскаржена в призовому суді, який засновується воюючими сторонами. Існують два види таких судів: портовий і вищий призовий суд. У разі визнання захоплення неправомірним, судно і вантаж підлягають поверненню, а безпідставно знищені — компенсації.
Трофеї — це захоплені під час морської війні військові кораблі противника і цінності, що знаходяться на них. Трофеї переходять у власність держави, що захопила їх. Бомбардування з моря військових об'єктів є законним методом ведення війни. Але бомбардування з моря незахищених об'єктів, портів, міст, селищ або будівель забороняється при всіх обставинах.

Також існує режим воєнного полону. Режим воєнного полону регламентований IV Гаазькою конвенцією, III Женевською конвенцією 1949 року про поводження з військовополоненими і Додатковими протоколами до Женевських конвенцій 1977 року. Відповідно до Женевської Конвенції військовополоненими вважаються такі особи, які потрапили під владу неприятеля:

а) особовий склад збройних сил, ополчення і добро вольчих загонів, що входять до складу збройних сил;

б) особовий склад партизанських загонів;

в) особовий склад збройних сил, що підпорядковується уряду, не визнаному державою, що тримає в полоні;

г) воєнні кореспонденти, постачальники, інші особи, які слідують за збройними силами;

ґ) члени екіпажу торгового флоту і цивільної авіації;

є) населення неокупованої території, що взялося за зброю, якщо воно відкрито носить зброю і дотримується законів і звичаїв війни. Військовополонений знаходиться в полоні у держави, а не армії, що полонила його. Військовополонений не злочинець, а солдат, що виконав свій обов'язок. Ці положення повинні виключити помсту солдатові за те, що він воював проти армії, що полонила його. Кожний військовополонений при його допиті зобов'язаний повідомити тільки своє прізвище, ім'я, звання, дату народження й особистий номер. Держава, що тримає в полоні, відповідає за поводження з військовополоненими. Військовополонені не можуть бути піддані фізичному каліченню, науковим і медичним дослідам. До них не можуть застосовуватися репресалії. Військовополонені повинні бути захищені від насильства і залякування, їм забезпечується повага особистості та честі.

Держава, що захопила в полон, може піддати військовополонених інтернуванню. Військовополонені розміщаються в спеціальних таборах, начальниками яких повинні бути офіцери держави, що тримає в полоні, а самі табори повинні забезпечити повну гарантію таким особам щодо гігієни, збереження здоров'я і попередження епідемій. Табори повинні розташовуватися вдалині від районів бойових дій і мати чітко розрізнювані з повітря позначення з латинських букв PW або PG. Військовополоненим може бути також заборонено виходити за встановлену межу табору.
Військовополонені забезпечуються помешканням, харчуванням, одягом, медичною допомогою. До них повинен допускатися медичний і духовний персонал. У полоні зберігається носіння знаків відмінності.
Військовополоненим повинна забезпечуватися можливість працювати, з оплатою за цінами, що існують в місці розташування табору. Примушувати до праці забороняється. Офіцерський склад до робіт не залучається. За унтер-офіцерами залишене право здійснювати нагляд за веденням робіт. Заборонено використовувати військовополонених на небезпечних (наприклад, видалення мін) або принизливих роботах. У процесі роботи повинні дотримуватися вимоги техніки безпеки. Військовополоненим повинні бути дозволені зносини з зовнішнім світом. Ім забезпечується також право подачі скарги владі держави, що тримає їх у полоні.
Військовополонені зобов'язані підпорядковуватися законам держави, що тримає в полоні, що має право застосовувати судові і дисциплінарні стягнення за проступки. Проте стягнення може бути накладено тільки один раз за одну провину. Заброняються колективні покарання. За втечу військовополонений може бути підданий тільки дисциплінарному покаранню.

Військовополоненим дозволено відправляти релігійні обряди.
Не пізніше тижня після прибуття в табір військовополоненому повинно бути надане право послати лист родині й у Центральне довідкове агентство у справах військовополонених, що установлюється у нейтральній країні для збору і передачі на батьківщину відомостей про осіб, які утримуються в полоні. Військовополоненим слід надавати можливість одержувати листи і листівки, індивідуальні і колективні посилки. Після закінчення воєнних дій військовополонені звільняються і репатріюються (повертаються на батьківщину), їм повинні бути повернуті гроші і цінності, узяті на збереження при полоненні.

У зв'язку з розвитком НТП і підвищенням рівня у військово-промисловому комплексі, особливе місце в міжнародному праві озброєних конфліктів займають засоби і методи ведення повітряної війни. Напади з повітря можуть бути направлені тільки проти військових об'єктів. Забороняється напад або загроза нападу, основна мета якого полягає в тому, щоб тероризувати цивільне населення.

Особлива заборона встановлена відносно невиборчого нападу, тобто такого, яке направлене як на військові, так і на невійськові об'єкти. При нанесенні ударів з повітря належить:

1. упевнитися у військовому характері цілей;

2. вибирати такі методи і засоби, які зводять до мінімуму випадкову поразку цивільних об'єктів і населення;

3. утримуватися від нападу, якщо конкретна і пряма військова перевага від нього незрівняно поступатиметься випадковим втратам цивільного характеру.

При веденні військових дій в повітрі належить вживати заходи для мінімізації збитку цивільним особам і об'єктам, зокрема попереджати про напади, що можуть торкнутися цивільного населення.

Додатковий протокол I проголошує принцип пошани і захисту санітарних літальних апаратів і встановлює умови такого захисту. Сторони в конфлікті не мають права використовувати санітарну авіацію для отримання військової переваги над іншим супротивником, зокрема для збору і передачі розвідувальних відомостей.

 

4. Ввечері 1 серпня в Ташкенті співробітники українського інформаційного агентства “ХХХ” пан А та пан Б мали зустріч з керівником комітету по захисту прав особи Республіки Узбекистан. Після того, як вони вийшли, їх було побито. Про цей факт було повідомлено посольство України, а потому МЗС Узбекистану. За інформацією, кореспонденти приїхали в Узбекистан за інформацією про стан дотримання прав людини в Узбекистані. Журналісти не були належним чином акредитовані, як це було передбачено двосторонньою угодою між Україною та Узбекистаном про правовий статус кореспондентів.

Чи несе влада Узбекистану відповідальність за благополуччя журналістів, які порушують Угоду про статус кореспондентів.

 

Відповідь: Згідно з протоколом про співробітництво в галузі інформації між Міністерством закордонних справ України і Міністерством закордонних справ Республіки Узбекистан в ст.4 зазначено, що кожна із сторін забезпечуватиме сприятливі умови для кореспондентів іншої сторони, постійно акредитованим у кожній з країн, а також кореспондентам, які тимчасово перебувають, відповідно, в Україні і Республіці Узбекистан з метою підготовки інформаційних і аналітичних матеріалів.

Так як журналісти не були належним чином акредитовані, як це було передбачено двосторонньою угодою між Україною та Узбекистаном про правовий статус кореспондентів то влада Узбекистану не несе відповідальність за благополуччя журналістів, які порушують Угоду про статус кореспондентів.

 

 

Список використаних джерел:

1. Віденська конвенція про право договорів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. // Действующее международное право. — Т. 1. — М.: МНИМП, 1996. — С. 372—408

2. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996.

3. Анцелевич Г.О. Міжнародне публічне право: підручник/ Г.О.Анцелевич, О.О.Покрещук; за заг. ред. Анелевича Г.О.- Київ: Алерта, 2005.- 424 с

4. Антонович М. М. Міжнародне публічне право: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.. — К.: Видавничий дім "КМ АКАДЕМІЯ", 2003. — 308с.

5. Базов В. П., Качан І. І., Майоров І. О., Поніматченко Ю. А. Міжнародне гуманітарне право: Навч.посібник / В.П. Базов (ред.). — К.: Варта, 2000. — 172с

6. Буткевич О. В. Теорія і практика докласичного міжнародного права: автореф. дис. д-ра юрид. наук: 12.00.11 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 2009. — 40с.

7. Буроменський М.В., Кудас І.Б., Маєвська А.А., Семенов Б.С, Стешенко B.C. Міжнародне право: Навч. посібник / М.В. Буроменський (заг. ред.). - К.: Юрінком Інтер, 2005. - 336 с.

8. Голубєв М.М. Міжнародні конгреси та конференції. Нариси історії та практики. М. 1995.

9. Гуцуляк В. Н. Международное морское право (публичное и частное): Учеб. пособие для студ. вузов. — Ростов н/Д: Феникс, 2006. — 410 с

10. Дмитрієв А.І., Муравйов В.І. Міжнародне публічне право: Навч. посіб. / Київський ун-т права; Інститут міжнародних відносин Київського національного ун-ту ім. Тараса Шевченка / Ю.С. Шемшученко (відп.ред.), Л.В. Губерський (відп.ред.). — Стереотип. вид. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — 638с

11. Международное публичное право: Учебник / Л. П. Ануфриева, К. А. Бекяшев; Отв. ред. К. А. Бекяшев. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: ТК Велби, изд-во Проспект, 2003. — 640 с. 74.

12. Міжнародне право: основні галузі. Підручник / за ред. В.Г. Буткевича. – К., Либідь. 2004, -816 с.

13. Международное право: Учебник / Отв. ред. Е. Т. Усенко, Г. Г. Шинкарецкая. — М.: Юристь, 2003. —495 с

14. Ушаков Н.А Міжнародне право: Підручник. - М: Юрист, 2000р.