Міжнародні слідчі та погоджувальні комісії

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни «Міжнародне право»

варіант: 16

 

Виконав: cтудент групи 359 Хавич Т.Г.

Викладач: к.ю.н., доцентДмитриченко І.В.

 

Миколаїв 2015

Зміст

1. Міжнародні слідчі та погоджувальні комісії.

2. Механізм застосування міжнародно-правових санкцій.

3. Засоби і методи ведення сухопутної, морської і повітряної війни.

4. Ввечері 1 серпня в Ташкенті співробітники українського інформаційного агентства “ХХХ” пан А та пан Б мали зустріч з керівником комітету по захисту прав особи Республіки Узбекистан. Після того, як вони вийшли, їх було побито. Про цей факт було повідомлено посольство України, а потому МЗС Узбекистану. За інформацією, кореспонденти приїхали в Узбекистан за інформацією про стан дотримання прав людини в Узбекистані. Журналісти не були належним чином акредитовані, як це було передбачено двосторонньою угодою між Україною та Узбекистаном про правовий статус кореспондентів.

Чи несе влада Узбекистану відповідальність за благополуччя журналістів, які порушують Угоду про статус кореспондентів.

Міжнародні слідчі та погоджувальні комісії.

У процесі міжнародного спору у сторін можуть виникнути розбіжності в оцінці фактичних даних, різних обставин, що призвели до спору або лежать в його основі. У цих випадках держави можуть домовитися про проведення розслідування таких фактів і обставин шляхом застосування сторонами міжнародної слідчої процедури. Слідча процедура (обстеження) представляє собою таке міжнародно-правовий засіб мирного врегулювання, яке полягає в розслідуванні міжнародним органом, який створюється сторонами спільно з представниками третіх держав, конкретних обставин і фактичних даних, що лежать в основі міждержавного розбіжності, та поданні відповідних доповідей держав, які мають спір. Інститут міжнародного розслідування, незважаючи на - його грунтовну міжнародно-правову регламентацію, відноситься до числа найменш досліджених в доктрині. Єдина спеціальна робота про міжнародне розслідування вийшла в 1970 році-це книга американського юриста В. Шора "Значення процедури встановлення фактів для підтримки міжнародного миру".

Міжнародне розслідування відноситься до числа найбільш "молодих" мирних засобів вирішення міждержавних суперечок. Цей інститут увійшов в міжнародне право на межі XIX і XX століть. У його розвитку можна виділити три основні етапи:

1) період від Гаазьких конвенцій 1899 і 1907 років до 1919 року;

2) період існування Ліги націй (1919 - 1940 р.р.);

3) період створення і діяльності Організації Об'єднаних Націй (з 1945 р. по теперішній час).

Як самостійний міжнародно-правовий інститут слідча процедура вперше була закріплена у Гаазькій конвенції про мирне вирішення міжнародних сутичок від 17 (29) липня 1899 Ініціатором створення міжнародних слідчих комісій виступила Росія. Її представник проф. Ф.Ф.Мартенс у своїй доповіді на засіданні III комітету Гаазької конференції узагальнив досвід роботи деяких національних комісій та обгрунтував переваги цього засобу мирного вирішення спорів, які він вбачав у наступному:

а) у будь-якому міжнародному суперечці велике значення мають як з'ясування фактичних обставин і істинних причин спору, так і час, необхідний для того, щоб знизити збудження громадської думки;

б) процедура розслідування особливо приваблива через свою повну добровільність;

в) ті деякі комісії з розслідування, які вже створювалися на практиці, довели свою корисність.

Відповідно до ст. 10 Конвенції міжнародні слідчі комісії засновуються на підставі окремих угод між сторонами. У цій угоді точно визначаються підлягають розслідування факти, встановлюється порядок і термін утворення комісії, і обсяг повноважень її членів.

Порядок утворення слідчих комісій відповідно до положень ст. ст. 45 і 47 Конвенції наступний. Кожна сторона призначає двох членів комісії, з яких тільки один може бути її громадянином. Ці члени спільно вибирають голови комісії. У разі поділу голосів боку обирають спільно третій державу, яка і обирає голову комісії. Якщо і в цьому відношенні не було досягнуто угоди між сторонами, то кожна з них окремо вибирає держава і вибір голови комісії проводиться за угодою між обраними таким чином державами. Якщо протягом двох місяців ці дві держави не зможуть прийти до угоди, кожна з них представляє двох кандидатів, які зі списку членів Постійної палати третейського суду, але не з членів, призначених сторонами, і не з числа їх громадян. У цьому випадку голова комісії обирається шляхом жеребкування. Сторони мають право призначати при слідчої комісії своїх агентів, а також радників або адвокатів, які підтримували б їх інтереси в комісії.

Слідство у комісії проводиться в змагальності порядку. Кожна сторона повідомляє комісію і іншій стороні відомості про факти, представляє папери і документи, які вона вважає необхідними для розкриття істини, а також список свідків і експертів, яких вона бажає вислухати. Сторони зобов'язуються надати, по можливості, слідчої комісії всі засоби і способи, необхідні для повного з'ясування і точної оцінки спірних фактів. Свідки та експерти викликаються на прохання сторін або за ініціативою самої комісії і вислуховуються по черзі і окремо в порядку, що встановлюється комісією.

Наради комісії проходять при закритих дверях і залишаються секретними. Рішення приймається більшістю голосів членів комісії. Робота комісії завершується складанням доповіді, який підписується всіма членами комісії. Доповідь обмежується лише встановленням фактів і не має для сторін значення обов'язкового рішення. Сторони зберігають повну свободу скористатися на свій розсуд фактичними висновками слідчої комісії.

Отже, загальні риси положень про міжнародну слідчу комісію можна звести до наступних: до послуг міжнародних слідчих комісій держави вдаються добровільно; комісії повинні займатися лише розглядом питань факту у спорах міжнародного характеру, які не зачіпають ні честі, ні істотних інтересів держав; вони засновуються на тимчасових засадах для розгляду саме того питання, який зумовив їх створення; склад комісій такий, що в них переважає нейтральний елемент, функції голови також здійснює представник третьої держави.

На базі основних положень Статуту ООН розвивається і традиційна слідча процедура, здійснювана через створювані за угодою сторін, на паритетних засадах, слідчі комісії. Якщо в період Ліги націй еволюція слідчих комісій йшла в напрямку надання їм погоджувальних функцій, то з часу створення ООН роль таких органів стала зводитися до їх первісної ролі - встановлення фактів.

Слідчі комісії засновувалися також на підставі ст. 34 Статуту ООН Радою Безпеки при розгляді ним низки міжнародних суперечок і ситуацій.

Отже, аналіз показує, що міжнародна слідча процедура міцно увійшла в систему мирних засобів вирішення міжнародних суперечок. Що ж до її місця в цій системі, то воно чітко визначена міжнародно-правовими актами, і спроби як перебільшити, так і недооцінити роль міжнародного розслідування не мають під собою правових підстав. Міжнародна погоджувальна процедура - порівняно новий міжнародно-правовий інститут і одне з найбільш пізніх за часом виникнення засобів мирного вирішення міжнародних суперечок. Погоджувальну процедуру можна визначити як міжнародно-правовий засіб мирного врегулювання, що складається в розгляді спорів у створюваних сторонами на паритетних засадах органах, до складу яких, як правило, входять і представники третіх держав, що мають своїм завданням на основі дотримання принципів і норм міжнародного права, з урахуванням взаємних інтересів, виробити проект угоди і представити його сторонам з метою їхнього примирення. Основним способом здійснення погоджувальної процедури є розгляд спору в погоджувальній комісії. Погоджувальна процедура може бути здійснена також у міжнародних організаціях, змішаних комісіях, за допомогою прикордонних представників і т. п.

Історично погоджувальна процедура виникла як подальший етап у розвитку міжнародних слідчих комісій. Незабаром після прийняття Гаазької конвенції 1907 року практика врегулювання міждержавних розбіжностей пішла по шляху розширення компетенції слідчих комісій за рахунок наділення їх правами не тільки з розслідування фактів, але й з питань процедури і умов вирішення спору.

Вперше таке положення було включено в договір між США і Великою Британією від 11 січня 1909 про прикордонних водах між Сполученими Штатами і Канадою. У ст. IX договору передбачалося установа міжнародної змішаної комісії не тільки для того, щоб "розслідувати і відобразити в доповіді факти та обставини, пов'язані з тих чи інших питань у справах, переданих на розгляд комісії", але також для пропозиції "тих висновків і рекомендацій", які можуть виявитися доречними. У той же час доповіді комісії не повинні були мати характеру арбітражних рішень. Так було покладено початок закріпленню в міжнародному праві ще одного інституту мирного врегулювання міжнародних суперечок - погоджувальної процедури.

Як слідчі, так і погоджувальні комісії утворюються в більшості випадків з числа громадян держави, які не є сторонами в суперечці (по одному чи по три члени комісії). Один з представників третіх держав обирається головою (суперарбітра) комісії. Сама погоджувальна процедура може включати елемент розслідування фактичних обставин спору. У цьому випадку учасники погоджувальної комісії повинні керуватися положеннями розділу III Гаагської конвенції про мирне вирішення міжнародних сутичок 1907 року, яка регламентує порядок проведення розслідування та міжнародних слідчих комісіях.

У той же час погоджувальна комісія - поняття більш широке, ніж слідча. Її функції не обмежуються розслідуванням і встановленням фактичних обставин, що лежать в основі суперечки, а полягають головним чином у пропозиції сторонам можливих рішень спірного питання. Від функцій слідчих комісій, погоджувальна комісіявідрізняється тим, що, в той час як основною метою зазначених комісій є розслідування фактичних обставин справи, сподіваючись, що, якщо це ускладнення буде усунуто, сторони суперечки зможуть прийти до угоди, головне завдання погоджувальної комісії полягає в тому, щоб залучити до активної участі у вирішенні спору компетентну комісію і з її допомогою домогтися примирення сторін.

Розмежування погоджувальної комісії та посередництва можна провести з таких підстав: а) коло учасників; б) спосіб організації; в) процедура розгляду; г) ступінь обов'язки третіх сторін щодо мирного врегулювання спору.

До складу погоджувальних комісій в їх класичному вигляді входять на паритетних засадах як представники сторін, що сперечаються, їх агенти, радники, експерти і т. п., так і громадяни третіх держав, призначені або обрані сторонами. При цьому, як правило, члени погоджувальних комісій - це не глави держав, урядів або керівники зовнішньополітичних відомств (що має місце при прямих переговорах), а спеціально на те уповноважені особи - громадяни або піддані цієї держави (хоча переговори можуть вести також спеціально уповноважені особи). Посередництво ж здійснюється тільки нейтральним елементом - одним або декількома не причетними до спору державами, і посередниками найчастіше виступають глави держав, урядів або інші високі посадові особи. У цьому плані погоджувальна процедура є для супротивних сторін більш зручною і менш зв'язує, ніж посередницька.

Погоджувальні комісії можуть бути постійними або спеціальними, що створюються для кожного конкретного випадку за угодою між сторонами. Порядок і термін утворення погоджувальних комісії (зазвичай три або шість місяців з дня заяви однієї із сторін спору), їх склад, кількість учасників визначені в багатосторонніх міжнародно-правових актах і двосторонніх угодах держав. Посередництво здійснюється за власною ініціативою третіх держав або на прохання сторін спору в кожному конкретному випадку за угодою між ними.

Процедура роботи погоджувальних комісій в цілому уніфікована. Як правило, названі та інші міжнародно-правові акти про погоджувальній процедурі закріплюють принцип змагальності процесу у погоджувальних комісіях і регламентують правове становище членів комісій та інших учасників процесу. Процедура посередництва в універсальному міжнародно-правовому порядку поки не регламентована і здійснюється в кожному конкретному випадку на основі спеціальної угоди між сторонами і посередником при дотриманні основних принципів і норм міжнародного права.

Кілька різне і правове становище посередника і членів погоджувальної комісії. Посередник у разі, якщо сторони не погоджуються з його пропозиціями або якщо виникають інші труднощі у веденні переговорів, має право відмовитися від подальшої участі у врегулюванні суперечки.

Члени погоджувальних комісій зобов'язані довести свою роботу до кінця і представити доповідь з формулою угоди сторін, які мають спір незалежно від того, ухвалять його сторону чи ні. При цьому в деяких актах вказується термін утворення і закінчення роботи погоджувальної комісії.

У цілому ж посередництво і погоджувальні комісії є видами загальної примирної процедури, в основі якої лежить угода між сторонами.

Можна виділити, принаймні, чотири переваги погоджувальної процедури:

1) вона дає можливість кожній стороні спору отримати і обговорити цінну інформацію про позицію іншої сторони, її аргументах, фактичних обставин справи;

2) вона допомагає уточнити характер поглядів і думок представників сторін у справі, що стосується їхніх інтересів. Треті особи як представники в комісії не причетних до суперечки держав можуть сприяти об'єктивній оцінці доводів сторін спору і вироблення проекту взаємно прийнятного для сторін угоди;

3) для урядів держав, які сперечаються іноді більш прийнятними можуть виявитися пропозиції, вироблені їх представниками за участю третіх осіб, ніж односторонні претензії сторони суперечки;

4) вироблений таким чином проект угоди і примирення зовсім не пов'язує сторони в питанні про його прийняття або відхилення. У той же час він може служити доброю основою для подальших безпосередніх переговорів.

Сучасні багатосторонні і двосторонні договори, що регламентують погоджувальну процедуру, передбачають створення погоджувальних комісій на паритетних засадах з громадян, що сперечаються за участю або без такого представника, який не причетний до суперечки держав.

Отже, права та обов'язки сторін і комісії є взаємними і рівними, і їх реалізація може привести до успішного розгляду спору. Головна діяльність міжнародній погоджувальної комісії направлена ​​на вироблення засади угоди між сторонами. Пропозиції та рекомендації комісії можуть стосуватися як конкретних умов вирішення спору по суті, так і процедури подальшого розгляду, включаючи передачу спору для його мирного врегулювання за допомогою інших мирних засобів: прямих переговорів, добрих послуг та посередництва, розгляду в ООН чи в міжнародній регіональній організації. Жодна зі сторін не має права перешкоджати погоджувальної комісії, поки вона працює, давати свої пропозиції щодо врегулювання конфлікту, хоча має повне право відмовитися від їх прийняття. Робота класичних міжнародних погоджувальних комісій завершується виробленням комісією якихось умов вирішення спору, або рекомендації процедури врегулювання, або може закінчитися безрезультатно. Результати роботи комісії фіксуються в протоколах або звітах. Загальним правилом для міжнародних погоджувальних комісій є те, що їх рішення приймаються більшістю голосів, а рішення по суті спору комісія може приймати тільки за наявності всіх її членів. У протоколі не вказується, чи були рішення комісії ухвалені одноголосно чи ні. Протоколи про підсумки роботи погоджувальної комісії передаються сторонам.