Геологічна робота морів та океанів

Роль морів та океанів у формуванні земної кору й утворенні різних корисних копалин надзвичайно велика. Не менше як 70-80% всіх осадових порід на Землі мають морське або прибережне походження. І це не дивно, через ті що більша частина продуктів руйнування континентів у кінцевому рахунку потрапляє в оточуючі їх моря. У наш час у моря щорічно надходить близько 27 млрд. т осадків, які складаються з уламкового матеріалу і розчинних сполук. Провідна роль у транспортуванні цих осадків належить річковому стоку (19,4 млрд. т). У меншій кількості матеріал принесені вітром (2 млрд. т) і льодовиками (1,2 млрд. т). Істотним доповненням є продукти вулканічних вивержень (1,7 млрд. т) і діяльності моря з руйнування своїх берегів (2,7 млрд. т).

Увесь матеріал, що надходить в море сортується прибоєм, течіями і поступово відкладається на дні у вигляді різних за складом осадків, які прийнято поділяти на теригенні (лат. терра – грунт) – уламкові, а також хімічні і органічні.

Особливості денудаційної і акумулятивної діяльності морів визначаються рельєфом дна, рухливістю земної кору у прибережній зоні, хімічним складом, температурою, характером руху морських вод, видом осадового матеріалу, що надходить до них.

Руйнівна робота моря зосереджена у береговій смузі і здійснюється морським прибоєм. Якщо берег високий і крутий, то у нижній його частині хвилі виробляють заглибину – хвилеприбійну нішу. Гірські породи, що розташовані над нішею, згодом під впливом власної ваги обвалюються і руйнуються прибоєм до стану гальки і піску. Набагато менше значення має хімічна руйнівна дія морської води.

Інтенсивність руйнування залежить від висоти хвиль і глибини моря біля берегів, напрямку ударів хвиль, частоти штормів і головне – від міцності порід, що утворюють береговий уступ. Берег поступово відступає. Швидкість цього процесу сягає декількох метрів за рік. Відступаюча берегова смуга, залишає за собою слабко нахилену убік моря рівну поверхню, так звану абразійну терасу. В умовах тектонічного занурення прибережної області ширина таких терас може сягати багатьох кілометрів. Процес нівелювання поверхні суші під дією морського прибою називається абразією (лат. абрадо – голю, збриваю), а бережи, що піддаються абразії – абразійними. Саме внаслідок загального наступу моря на суходіл – трансгресії моря – відбувається формування його мілководної смуги – континентального шельфу та утворення відповідних осадків на дн
За умов швидкого тектонічного занурення низинних прибережних територій море затоплює їх без абразії і далеко проникає всередину континентів по долинах річок. Устя таких річок перетворюються у затоки, які на півночі називаються губами (Обська губа), а на півдні – лиманами (Дніпровсько-Бугський). За умів тектонічного підняття прибережної частини континенту море відступає (регресія моря), залишаючи за собою абрадовані, слабо похилені низовини (наприклад, Західно-Сибірська). За умов відсутності у прибережних областях спадних чи висхідних коливальних рухів земної кору процес абразії швидко загасає, оскільки смуга мілководна сама є нездоланною перешкодою для великих хвиль. Вони на мілководді руйнуються (забурунюються), втрачають силу і стають нездатними до руйнування. Берег перетворюється в акумулятивний. Тут відбувається накопичення осадків, яке особливо активні поблизу річок, що впадають у море.

На акумулятивних берегах уламковий матеріал викидається прибоєм на берег і утворює надводну акумулятивну терасу (пляж). У обмілих (пологих) берегів з піску і гравію формуються паралельні до берега підводні вали і барі (наприклад, Арабатська стрілка в Азовському морі), а в місцях вигину берегів – коси та пересипи. Іноді вони відгороджують від моря окремі його затоки, перетворюючи їх на лагуни, де звичайно відкладаються піски та глини. У вологому теплому кліматі тут може накопичуватися торф, сапропель – вихідний матеріал для вугілля, пальних сланців, нафти та газу. У посушливому кліматі поряд із глинами у лагунах відкладаються солі – різні галоїди, сульфати (наприклад, затока Кара-Богаз-Гол у Каспійському морі, Сиваш – в Азовському).

Утворення осадків відбувається на всій площі морського дна. Цей процес регулюється глибиною і відстанню до берегів. У цілому виділяють такі зони моря за умов осадонакопичення в них: берегова (літоральна); шельфова (до глибини 200-400 м); батіальна (до глибини 2000-3000 м); абісальна (більш 3000 м).

У береговій зоні накопичується грубоуламковий, обкатаний прибоєм матеріал – галька, гравій, пісок, а також дрібнозернистий мулистий матеріал на мілководді.

У шельфовій зоні відкладаються добре відсортовані піщані, алевритові і глинисті опади, а також карбонатні органогенні. Середня швидкість накопичення осадків у цій зоні складає близько 6 мм за рік.

У батіальній зоні осаджуються сині, червоні, зелені (у залежності від кліматичних умов) тонкозернисті мінеральні мулі, а також органічні їх віді.

Абісальні (глибоководні) відклади складаються з органогенних мулів – вапняних (глибина до 4500 м) і кременистих, а також червоних глибоководних глин – суміші мінеральних часток, які приносяться вітром та космічного пилу. Швидкість накопичення осадків в абісальній зоні дуже мала – кілька міліметрів за тисячу років.

Сучасні прібережні морські опади – гравій, пісок, галечник, глини використовуються як будівельні матеріали. З цими опадами пов'язані також розсипні родовища алмазів, золота, циркону, ільменіту, каситериту, дорогоцінних каменів. Такі ж родовища виявлені і серед давніх порід прибережна-морського походження. До порід, що накопичились у морях і лагунах, приурочені найбільші родовища вугілля, газу, нафти, різних солей, фосфоритів, залізних, марганцевих, мідних руд та багато інших корисних копалин. Самі морські осадові породи (вапняки, мергелі, писальна крейда) використовуються не тільки як будівельні матеріали, але і як сировина для металургійної (флюси) та цементної промисловості.