Тема 13 Соціальна філософія: людина і історичний процес

План

Поняття природи. Діалектика суспільства і природи.
Суспільство і сучасна глобалістика
Методологічні принципи вивчення суспільства.

Ключові поняття: природа, суспільство, географічне середовище, біосфера, ноосфера, геополітика, географічний детермінізм, демографія, мальтузіанство.

Теми доповідей та рефератів

Суспільство як система та життєдіяльність суспільства: методологічні підходи.
Різноманітність та єдність історичного процесу в контексті глобальних проблем сучасної цивілізації.
Соціальний прогрес: цивілізації та формації. Теорії локальних цивілізацій.
Філософія історії: проблеми періодизації. Поняття постіндустріального суспільства.
Етносоціальна культура як чинник гармонізації національних і міжнаціональних відносин.

Питання для контролю та самоперевірки знань

Назвіть основні сфери суспільного життя. Охарактеризуйте їх, покажіть взаємозв’язок та взаємообумовленість.
Чим обумовлюються конфлікти? Дайте оцінку концепцій соціального конфлікту. Виявіть їх методологічний потенціал.
Що виступає основним соціальним мотивом розвитку продуктивних сил суспільства?
Проаналізуйте діалектику взаємодії продуктивних сил та виробничих відносин в історії України. Виділіть основні етапи перетворень виробничих відноси та прослідкуйте, як вони пов’язані зі змінами в техніці та технології виробництва.
У чому полягає специфіка законів розвитку суспільства порівняно з законами розвитку природи?
Суспільство – частина природи. Закони загального діють на його складові частини. Чому законів природи недостатньо для функціонування та розвитку суспільства?
Дайте характеристику основних концепцій історії, розкрийте їх світоглядне та методологічне значення для суспільствознавства.
Проаналізуйте еволюцію поглядів на природу. Чим обумовлюються глобальні екологічні проблеми та які можливості їх розв’язання?
Розкрийте сутність концепцій «географічного детермінізму» та «геополітики». В чому полягають методологічні вади цих концепцій?

Рекомендована література:

1. Історія української філософії: підручник. — К.: Академвидав, 2008.—624 с.

2. Історія філософії України: хрестоматія:навч. посіб. /упоряд.: М.Ф. Тарасенко, М.Ю. Русин, А.К. Бичко та ін. — К., 1993. — 560 с.

3. Причепій Є.М. Філософія: підруч. для студ. вищих навч. закл. / СМ. Причепім, A.M. Черюй, Л.А. Чекань. — К.: Академвидав, 2006. — 592 с.

4. Філософія: навч. посіб. / Л.В. Губерський. І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко та ін.; за ред. І.Ф. Надольного. - 6-те вид., виправл. і доповн. — К.: Вікар, 2006. — 466 с.

5. Таран В.О. Соціальна філософія: навч. посіб. / В.О. Таран, В.М. Зотов, Н.О. Резанов. — К.: Центр навч. л-ри, 2009. — 272 с.

6. Філософський енциклопедичний словник / ред. кол: В.І. Шинкарук та ін. — К.: Абрис, 2002. — 800 с.

7. Філософія: Підручник / О.П.Сидоренко, С.С. Корлюк, М.С.Філянін та ін.; за ред.. О.П.Сидоренка. – 2-ге вид., переробл. і доп..- К.: Знання, 2010.- 414с.

8. Ящук Т.І. Філософія історії: курс лекцій: навч. посіб. / Т.І. Ящук.— К.: Либідь, 2004. — 536 с.

Методичні поради:

Слід зазначити, що соціальна філософія вивчає сутність суспільства,місце людинив складній структурі соціальних відносин, сенс та спрямованість історії, джерела соціальної динаміки.

Одним із об’єктів дослідження соціальної філософії є суспільство в його безперервній зміні та розвитку. Але суспільство не існує само по собі. Виділившись із природи, воно взаємодіє з нею. Природа виступає як середовище існування, постійна умова буття людини. Тому зрозуміла теоретична та практична зацікавленість людини до природи, яка стала предметом вивчення багатьох наук. Філософія в свою чергу досліджує природу під особливим кутом зору, виокремлюючи ряд соціально-філософських і, власне, соціологічних проблем, а саме: в чому полягає схожість і різниця природи і суспільства; який характер взаємозв’язку існує між ними; які основні напрямки і перспективи цього взаємозв’язку.

Студент має знати, що філософія вивчає природу впродовж усієї своєї історії. Одну із перших згадок про природу зберегли і донесли до нас пам’ятки античності. В той час формувалося загальне уявлення про Всесвіт, його будову, місце землі у Всесвіті, роль людини та суспільства. її зв'язок з Космосом. Від Піфагора йде уявлення про землю як кулеподібне утворення. Арістотель «покриває» Землю кришталевим куполом, на якому тримаються зірки. Природа не протиставляється людині, вона трактується як осередок логосу, еталон організації. осередок мудрості.

Суттєво змінюється ставлення до природи з утвердженням християнства, яке розглядає її як втілення матеріального першопочатку, як «низ», що протистоїть абсолютному духовному, тобто Богу. Схоластична філософія, яка опиралася на вчення грецького астронома, математика і географа Клавдія Птолемея, вважала Землю нерухомим центром Всесвіту.

В епоху Відродженняя одним із головних досягнень філософської думки був розвиток натурфілософії, представлений Миколою Коперніком, Джордано Бруно, Галілео Галілеєм. Студент має проаналізувати низку матеріалістичних та діалектичних ідей епохи Відродження.

У Новий час природа вперше стала об’єктом ретельного наукового аналізу. Завдання науки полягає у посиленні вади людини над природою.

У другій половині ХХ століття під впливом науково-технічної революції значно зросли масштаби і змінився сам характер взаємодії між природою і людиною.

Сучасна філософія трактує термін «природа» у двох значеннях – в широкому й вузькому.

У широкому розумінні слово «природа» - це буття, Всесвіт, об’єктивний світ у нескінченній різноманітності його форм. У цьому значенні суспільство є частиною природи. У більш вузькому розумінні «природа» - це частина об’єктивного світу, з якою взаємодіє суспільство. У філософії її переважно називають природним (географічним середовищем). Поняття «природне середовище» має важливе практичне значення, оскільки акцентує увагу на тій частині природи, в центрі якої знаходиться людина, для котрої ця природа і є середовищем її життя.

Узагальнивши набуті філософією знання про природу, можна дійти певних висновків.

По-перше, природу не можна створити чи знищити. Вона вічна, нескінченна і безмежна, перебуває в постійному русі, зміні. Природа с причиною самої себе. Вона саморухома, розвивається внаслідок виникнення і вирішення внутрішніх суперечностей шляхом взаємопереходу кількісних і якісних змін. Усі об'єкти, явища і процеси природи взаємопов'язані. З усієї різноманітності зв'язків у природі філософія виокремлює загальні, особливі й одиничні, причини і наслідку, необхідні та випадкові, змісту і форми, сутності і явища, можливості і дійсності, цілого і частини, системи і елемента, інші зв'язки всезагального значення. Вони с методологічними принципами пізнання природи, людини і людства.

По-друге, жива природа — це особлива частина природи на планеті Земля. Матеріалістична філософія всі висновки завжди звіряє з даними науки. Ні в близькому, ні в далекому космосі ознак життя не виявлено, хоча їх пошук здійснюється системно і цілеспрямовано.

По-третє, виникнення земного життя є закономірним результатом еволюції матерії на нашій планеті, у процесі якої відбувся якісний стрибок від неживої природи до живої, а від неї — до соціально організованої. Ця наукова гіпотеза впевнено перетворюється на наукову теорію з допомогою біології, яка нині продукує основну масу знань про виникнення і розвиток життя. Успіхи біологічних наук очевидні. Досягнуті вони і в результаті їх взаємодії з філософією. Тільки у філософії біологічні знання набувають теоретико-світоглядного осмислення і моральної оцінки, тільки у філософії біологічні науки знаходять методологічну опору дослідження всіх рівнів життя: від живої клітини до організму, біологічного виду, живої природи в цілому.

По-четверте, людина і суспільство — це також частина природи, вищий ступінь розвитку живих організмів на Землі, результат тривалого і складного еволюційного процесу. Перші примати, численний загін ссавців, до якого належить і людина, з'явилися на Землі приблизно 70 млн. років тому, незабаром після зникнення динозаврів. Кроманьйонці (їх останки знайдено в гроті Кро-Маньйон у Франції), історія яких розпочалася 40 тисяч років тому вважаються безпосередніми попередниками сучасної людини.

Революційним стрибком у людській передісторії стало використання первісними людьми вогню (сліди його знайдено під час розкопок стоянок синантропа). З того часу людина виокремилася з решти тваринного світу, в її розвитку природний відбір втратив своє колишнє значення, а пріоритетною стала праця.

Праця цілеспрямована діяльність людей з мстою зміни і пристосування предметів природи для задоволення своїх матеріальних потреб (в їжі, одязі, житлі).

На відміну від тварин, люди змушені для свого існування виробляти продукти харчування, одяг, житло, інші матеріальні засоби життя. Праця з виробництва цих засобів завжди є суспільною, отже, вирішальною умовою формування і розвитку суспільства. Створила суспільство і постійно його відтворює також праця.

Отже, жива природа виникла з неживої природним шляхом, у тому числі за власними законами. Сфера взаємодії живої природи з неживою в науці одержала назву біосфери (грец. життя і куля) — сфери життя, комплексної земної оболонки, охопленої і організованої життям. Сам термін «біосфера» вперше застосовував австрійський геолог Едуард Зюсс, називаючи ним окрему оболонку Землі, наповнену життям. За сучасними уявленнями, біосфера включає: живу природу, тобто рослинний і тваринний світ; біокісткову речовину, створену взаємодією живої і неживої природи (воду, атмосферу); речовину, створену і перероблену живою природою (нафту, кам'яне вугілля, торф тощо); літосферу — земну кору глибиною до 5 км.

Звертаємо увагу студентів, що значний внесок у вчення про біосферу зробив вітчизняний мислитель і дослідник природи, організатор багатьох наукових установ в Україні, перший президент Академії наук України, академік В.I. Вернадський — основоположник генетичної мінералогії, геохімії, біогеохімії, радіогеології та гідрогеології, вчення про живу речовину. У 1926 році він написав книгу, яка мала назву «Біосфера» В цій праці Вернадський показав, що біосфера – це оболонка земної кулі, в якій існує або існувало життя.

У контексті вчення про біосферу В.І. Вернадський гуманістично переосмислив поняття ноосфери (грец. розум і куля) — сфери взаємодії природи і суспільства, де людська діяльність с головним фактором їх розвитку (її визначають ще термінами "техносфера", "антропосфера", "соціосфера"). У ноосфері людина здійснює свою розумну, тобто прогресивну, ефективну і моральну діяльність з використання і перетворення біосфери в інтересах людини і суспільства на основі об'єктивних заковів їхнього розвитку та наукових програм.

Людина і суспільство є частиною біосфери та її ядра — ноосфери. Вони взаємодіють, нерозривно взаємопов'язані і взаємозалежні. Поза природою і без природи людини та суспільства не існує. Природа — це джерело знань людей, всезагальний засіб і предмет праці, "комора" для виробництва матеріальних засобів життя. Чим багатша в країні, регіоні природа матеріалами і ресурсами, тим різноманітніші можливі галузі виробництва, торгівлі, обміну, вище спеціалізація і продуктивність праці, якість життя населення. Однак вплив природи на суспільство не слід перебільшувати. Японія, наприклад, на власній території майже не має корисних копалин, але в сучасному світі перебуває на передових рубежах науково-технічного прогресу.

Абсолютизація впливу природних чинників (корисні копалини, розмір території, клімат, родючість ґрунту і т. ін.) на розвиток і життєдіяльність суспільства є основою філософської концепції "географічного детермінізму". Біля її витоків стояв давньогрецький філософ Платон, який доводив вирішальний вплив на суспільство кліматичних умов. У XVIII ст. подібну позицію займав французький просвітник Ш.-Л Монтеск'є. Згідно з його вченням, клімат визначає свідомість, поведінку і звичаї людей, закони їхнього розвитку. З середини XIX ст. концепція "географічного детермінізму" стала політизованим виправданням колоніальних загарбань і несправедливих війн. У XX ст. ця концепція під назвою "геополітика" набула теоретичного розроблення, зокрема у працях німецького професора географії Ф. Ратцеля, і практичного застосування в обґрунтуванні расистських і фашистських політичних доктрин. Вона і нині перебуває на озброєнні сил, які ставлять за мету розширення "життєвого простору" шляхом пограбування та завоювання інших держав і народів.

Концепції' "географічного детермінізму" і "геополітики" — безпідставні. Вплив природи на суспільство має істотне значення, але не абсолютне. Суспільство саме створює і перетворює географічне середовище, розширює межі освоєння природи, відкриває і використовує досі невідомі хімічні елементи, властивості речовин, закони розвитку, впливає на природу з усе більшою інтенсивністю. Людство змінює природне середовище, але, на жаль, не тільки в позитивному напрямі, очевидними є руйнівні наслідки воєн із застосуванням зброї масового знищення. Не допустити розв'язання таких воєн — найвідповідальніше завдання сучасного суспільства, у тому числі українського.

Ми розглянули вплив природного середовища на суспільство. Але взаємодія суспільства з природою здійснюється і шляхом його зворотного впливу. Це проявляється в таких напрямках:

1) суспільство розширює обсяг і кордони використання природного середовища. Майже вся поверхня земної кулі освоєна людиною. Вона вийшла в космос і почала використовувати його в своїх цілях;

2) суспільством вивчається і засвоюється природа в «глибину» Це виражається, з одного боку, у вивченні вже відомих природних явищ на рівні мікропроцесів,а з другого – у відкритті і промисловому використанні невідомих раніше властивостей та законів природи;

3) суспільство посилює інтенсивність використання природних ресурсів (збільшення видобування корисних копалин, розширення посівних площ, культивація землі, більш повне використання мінеральної сировини)

4) суспільство впливає на структуру навколишнього природного середовища – змінюється не лише ландшафт, але відбуваються також зміни в тепловому та енергетичному балансі середовища;

5) суспільство спрямовує свої зусилля на відтворення природи. Це викликано так званим соціально-екологічними проблемами, до яких належать: проблеми достатності природних ресурсів; проблема небезпечного для здоров’я людей забруднення навколишнього середовища; проблема росту народонаселення Землі.

Коротко необхідно проаналізувати ці проблеми.

Інтенсивний розвиток промисловості на початку ХІХ століття швидко і у великих масштабах втягнув людство у природно-перетворюючу діяльність. Стали помітними не тільки позитивні, а й негативні наслідки науково-технічного прогресу. Тоді ж у 60-х роках ХІХ століття, німецький натураліст Ернст Генкель вводить поняття «екологія», об’єктами досліджень якого є організм, популяція та екосистема в нерозривній єдності з природним середовищем – все, що становить біосферу.

У другій половині ХХ століття внаслідок бурхливого розвитку науково-технічного прогресу в сотні разів збільшилося техногенне навантаження на навколишнє середовище. Нині людство включило у сферу виробництва 70% всієї родючої землі, 70% основних популяцій індустріально розвинених країн, щорічно із надрів Землі видобувається близько 30 млрд.т корисних копалин; 1-1,5% цієї сировини приймає форму продукту, що споживається, а 98,5% - становлять відходи виробництва, більшість з яких шкідливі для людини. Вчені підрахували,що коли виробництво буде нарощуватись такими ж темпами. то заліза людству вистачить на 250. олова -35, міді –на 29 років. До 2500 року людство використає запаси всіх металів, що є на нашій планеті.

Загрозливих масштабів на Землі досягнув «парниковий ефект» - концентрація вуглекислого газу та інших хімічних речовин в атмосфері, йде руйнування озонового шару.

Небезпечне екологічне становище склалося і в Україні: Чорнобильська трагедія 1986 року, проблема Чорного та Азовського морів, загибель тисячі річок. Подібних прикладів багато, всі вони свідчать про те, що людство вступило в гостру суперечку з умовами свого існування.

Ми всі воюємо з природою, а нам необхідне мирне співіснування з нею. І не лише в вузькопрактичному розумінні, але й у широкому моральному масштабі. Адже ми покликані не панувати над природою (і, безумовно, не підкоряти її), а, будучи її дітьми, - любити її, як рідну матір.

Іншою важливою природною умовою існування і розвитку суспільства є народонаселення. Народонаселення – це сукупність людей, які живуть у межах визначеної території, країни чи Земної кулі в цілому. Воно характеризується рядом динамічних якостей: чисельністю, густотою та частотою поселення. темпами росту. складом за статтю, віком, національністю, мовою, сімейним станом, культурним рівнем. Всі ці якості відіграють помітну роль у житті суспільства. Адже для його розвитку необхідний певний мінімум людей, без якого неможлива ні матеріальна, ні соціальні, ні духовна діяльність.

Динаміку населення Землі вивчає спеціальна наука – демографія (від грец.demos –народ і grapbo- пишу). Вона досліджує процеси відтворення народонаселення, під яким розуміють конкретно-історичний процес життя населення, його безперервне буття, відновлення, існування у вигляді сукупності окремих індивідів та різноманітних соціальних спільностей, що є суб’єктами відповідних суспільних відносин. Основними завданнями сучасної демографії є з’ясування причин змін чисельності населення у зв’язку з коливанням народжуваності і смерті. процесами міграції, урбанізації, розподілом населення за соціально-класовою структурою, расовим, мовним. національним складом. Дані демографічних досліджень використовуються у розробці ефективної демографічної політики, спрямованої на подальше поліпшення умов відтворення народонаселення.

Враховуючи, що ресурси Землі обмежені, а в багатьох регіонах виникає перенаселення, постає питання: «Як ставитись до зростання населення?» Це питання зацікавило вчених ще в XVIII столітті. Їх погляди на збільшення населення в майбутньому стали називати мальтузіанством, від імені автора цієї теорії Томаса Мальтуса. Англійський економіст і священик Мальтус у своїй праці «Досвід про закон народонаселення…» доводив. що чисельність населення збільшується в геометричній прогресії, а засоби для проживання – в арифметичній. Основна причина цього – велика народжуваність, яка призводить до швидкого приросту населення і набагато швидше перекриває зростання виробництва, зокрема продуктів харчування. Щоб така тенденція в збільшенні народонаселення не прогресувала і не призвела до демографічного вибуху, Мальтус запропонував регулювати народжуваність шляхом зменшення кількості дітей у сім’ях незалежно від тих об’єктивних умов, які має та чи інша сім’я, щоб прогодувати і виховувати дитину.

Отже, природа — це середовище, у якому існують людина і суспільство, поле їхньої перетворювальної діяльності та пізнання. Природа — це і сфера відповідальності людини за біосферу і ноосферу, а суспільство - це частина матеріального світу, що відокремилась від природи і являє собою форму життєдіяльності людей, яка історично розвивається. Людський розум мас бути спрямований не на руйнування, а на відтворення природи. Ставлення людей до природи визначається через їх ставлення одне до одного, тому справжня єдність людини і природи передбачає справжню єдність самого людства.

Під час підготовки до другого питання потрібно звернути увагу студента на те, що в усі часи видатні мислителі наполегливо шукали і шукають шляхи утвердження серед людства "вічного миру", "загальносвітового дому", "єдиного світового простору". У цих пошуках соціальна філософія завжди виконує світоглядницьку, методологічну та інтегративну функції. Студента має знати, що в сучасних умовах зусилля філософів і вчених зосереджені на трьох основних групах проблем.

Перша група включає глобальні проблеми, пов'язані з відносинами між основними соціальними спільнотами людства (Схід і Захід, багаті і бідні країни, мир і війна, справедливий міжнародний економічний порядок тощо). Ці проблеми називають інтернаціональними.

До другої групи належать проблеми, зумовлені взаємодією суспільства і природи (енергетична, сировинна, екологічна тощо). Вони пов'язані з обмеженістю можливостей довкілля витримувати навантаження антропогенного характеру, тобто спричинене діяльністю людини.

Третя група включає проблеми, зумовлені системою "людина — суспільство" та розвитком особистості (моралі, освіти, охорони здоров'я, динаміки народонаселення тощо).

Нині внаслідок посилення нерівномірності соціально-економічного й науково-технічного розвитку, а також інтернаціоналізації суспільної діяльності та інтеграції людства всі ці проблеми набули планетарного характеру. Так чи інакше вони зачіпають інтереси всіх людей, але не можуть бути повністю вирішеними в межах окремих держав і навіть географічних регіонів. Вони — глобальні (фр. всезагальний та лат. земна куля), є сукупністю загальнолюдських проблем, від вирішення яких залежить соціальний прогрес і збереження земної цивілізації.

Глобальні проблеми комплексні. Вони взаємно зумовлюють одна одну, тому успішне вирішення їх ізольовано одна від одної неможливе, їх наукове дослідження може бути ефективним за умови співробітництва філософів і вчених різних спеціальностей, представників різних суспільних, природничих і технічних наук, на засадах діалектичної методології та використання таких методів наукового пізнання соціальної дійсності, як системний підхід і, особливо, глобальне моделювання.

Ідея глобального моделювання виникла наприкінці 60-х — початку 70-х pp. XX ст. Біля її витоків стояли відомі у всьому світі вчені Дж. Форрестер, А. Печчеї, Б. Янг, Г. Тімман, М. Моїсеєв та ін. Особливу роль у розробленні цієї ідеї відіграв створений у 1968 р. Римський клуб — міжнародна громадська організація, метою якої було поглиблення розуміння особливостей розвитку людства в епоху науково-технічної революції.

Метод глобального моделювання полягає у теоретичній імітації динаміки глобальних процесів за допомогою математичних моделей і комп'ютерної техніки. Він дає можливість враховувати величезну кількість параметрів світового розвитку і на цій підставі виявляти віддалені наслідки сучасних дій. У 1972 р. група вчених на чолі з Д. Медоузом у доповіді Римському клубові оприлюднила результати своїх досліджень, згідно з якими за умови збереження тенденцій світового розвитку, які на той час виявилися, людство може зазнати загальної катастрофи вже в першій чверті третього тисячоліття.

Слід звернути увагу, що об'єктивний науковий аналіз сучасних глобальних проблем, хоч завершеним його не можна вважати, дає змогу людству зрозуміти те, що гору має взяти почуття сучасності, тобто причетності до всього важливого, що відбувається у світі тепер, почуття відповідальності за розвиток подій у наші дні. Ці почуття невіддільні від почуття історії: причетності до минулого своєї вітчизни і всього людства, відповідальності за їх майбутнє. Одне почуття називають горизонталлю сучасності, інше — її вертикаллю, яка йде від минулого до теперішнього і майбутнього. Кожна людина має розглядати себе як точку перетину цих координат, як живе осереддя, втілення зв'язку усіх часів. Якщо людство хоче вижити, воно має реально оцінювати гостроту загальнолюдських проблем, орієнтуватися на довгочасну перспективу їх вирішення.

Складність і багатоплановість суспільного життя створюють значні труднощі для його теоретичного пояснення. Воно завжди становить деяке поєднання матеріального та ідеального, об'єктивного і суб'єктивного, стихійного і планомірного. У суспільстві діють люди, яким притаманні свідомість і воля, їхні вчинки завжди цілеспрямовані незалежно від того, як вони здійснюються — обдумано чи під впливом пристрасті. У діях людей є і те, що ніколи не входило до їхніх намірів, а мета і результати їхньої діяльності часто не збігаються. Визначити причини такого феномену і вказати шляхи гармонізації всіх компонентів суспільної системи має філософія.