Семінар № 3. Філософія Середньовіччя та епохи Відродження

План

 

1.Релігійний характер середньовічного світогляду й філософії. Період апологетики та патристики.

2. Схололастична філософія. Номіналізм і реалізм.

3. Ідейний зміст світогляду Ренессансу.

4.Розвиток натуралістичних вчень в епоху Відродження.

Ключові поняття: секуляризація, апологетика, патристика, теоцентризм, креаціонізм, християнська антропологія, схоластика, гуманізм, натурфілософія, протестантизм, пантеїзм, геліоцентризм.

 

Теми рефератів:

 

1.Історична роль філософії Середньовіччя.

2. Томізм як офіційне вчення Римо-католицької церкви.

3. Нове розуміння проблеми людини у християнському віровченні.

4. Проблема співвідношення філософії та релігії у працях отців церкви.

5. А.Августин як найвідоміший мислитель періоду патристики.

6. Сутність релігійно-філософського вчення Томи Аквінського.

7. Проблема людини в гуманістичній філософії.

8. Значення філософії Ренесансу для розвитку світової культури й філософії.

 

Питання для самоконтролю.

1. Охарактеризуйте історичні умови, в яких розвивалася середньовічна філософія. У чому їх особливість.
2. Які основні напрямки середньовічної філософії?
3. Що таке схоластика, які її основні риси?
4. Що таке номіналізм і реалізм, у чому полягає сутність їх боротьби?
5. Що ви можете сказати про вчення Августина та його вплив на середньовічну філософську думку?
6. Що можна сказати про вчення Фоми Аквінського та його роль у розвитку середньовічної філософії?
7. Як середньовічні мислителі ставились до процессу пізнання?
8. Що таке теорія «подвійної істини»?
9. Яке місце займає людина в ученнях середньовічних мислителів, як вона їх розуміє?
10. Які були думки середньовічних мислителів відносно організації суспільства?
11. Яке значення Середньовічної філософії для подальшого розвитку європейської філософії?
12. З’суйте основні риси філософської епохи Відродження?
13. Яку роль відіграла епоха Відродження в розвитку природознавства?
14. Якими за змістом були діалектика Бога і світу у філософії М.Кузанського?
15. Назвіть основні ідеї пантеїстичної натурфілософії Д.Бруно.

 

 

Рекомендована література:

 

1. Історія української філософії: підручник. — К.: Академвидав, 2008.—624 с.

2. Історія філософії України:хрестоматія: навч. посіб. /упоряд.: М.Ф. Тарасенко, М.Ю. Русин, А.К. Бичко та ін. — К., 1993. — 560 с.

3. Причепій Є.М. Філософія: підруч. для студ. вищих навч. закл. / СМ. Причепім, A.M. Черюй, Л.А. Чекань. — К.: Академвидав, 2006. — 592 с.

4. Філософія: навч. посіб. / Л.В. Губерський. І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко та ін.; за ред. І.Ф. Надольного. - 6-те вид., виправл. і доповн. — К.: Вікар, 2006. — 466 с.

5. Таран В.О. Соціальна філософія: навч. посіб. / В.О. Таран, В.М. Зотов, Н.О. Резанов. — К.: Центр навч. л-ри, 2009. — 272 с.

6. Філософський енциклопедичний словник / ред. кол: В.І. Шинкарук та ін. — К.: Абрис, 2002. — 800 с.

7. Філософія: Підручник / О.П.Сидоренко, С.С. Корлюк, М.С.Філянін та ін.; за ред.. О.П.Сидоренка. – 2-ге вид., переробл. і доп..- К.: Знання, 2010.- 414с.

8. Ящук Т.І. Філософія історії: курс лекцій: навч. посіб. / Т.І. Ящук.— К.: Либідь, 2004. — 536 с.

 

Методичні поради:

 

 

Розглядаючи перше питання семінарського заняття студенти мусять знати, що на відміну від античної філософії, де началом всього є природа (космоцентризм), в епоху Середньовіччя джерелом будь-якого буття, блага та краси був Бог. Середновічне мислення є теоцентричним, Бог є реальністтю, яка утворює та визначає все суще основою християнського мислення. Виділяють два важливих принципи, які не зводяться до міфологічної свідомості та язичницького (нехристиянського мислення):

1)ідея творіння – креаціонізм; 2) ідея одкровення.

Ці дві ідеї можна звести до онтологічних (вчення про світ) та гносеологічних (вчення про пізнання) аспектів філософії.

Справа в тому, що в IV –V ст.. у Європі відбулися глобальні зміни. Римська імперія розділилася на дві окремі частини – Західну і Східну імперії, на місці яких згодом виникають з одного боку європейські держави, аз другого – Візантійська імперія.

Необхідно детально проаналізувати новий період в історії Європи – Середні віки, який починається з розпадом Римської імперії і триває до XV ст. Цей час знаменувався тим, що до IV –V ст.. вже склався певний світоглядно-релігійний напрямок у регіоні, на зміну язичництву прийшло християнство, яке стало основою світоглядної системи європейської цивілізації. Саме тому в епоху Середньовіччя в Європі розвивалася в основному християнська філософія. Здійснюючи порівняльний аналіз античної та середньовічної епохи, потрібно наголосити,

що антична філософія є космоцентричною, з огляду на те, що в центрі її пошуків стоїть Всесвіт і людина, натомість християнська філософія Середньовіччя – теоцентрична. У свою чергу ідея Бога проходить крізь внутрішній світ людини, тому філософська проблематика Середньовіччя у своїй основі лишається незмінною, хоча відбувається зміщення акцентів. Оскільки середньовічний спосіб буття формує сприйняття світу «За образом і подобою духу», то вирішення усіх проблем людини пропонується шукати у сфері духу. Безперечно, що найдосконалішим втіленням духовності є Бог. Теологія стає основним знанням цього часу. Як наслідок, християнська філософія, на відміну від античної проголошує тілесні характеристики вторинними, натомість підкреслює важливість духовних критеріїв оцінки осіб.

Початковий період середньовічної філософії отримав назву апологетика (від грец. захист ідей), II –IVст. У цей час відбувається боротьба проти античної філософії і формуються принципи середньовічної філософії. Найбільш відомі представники періоду апологетики Юстин Мученик, Квінт Тертулліан.

Філософські погляди Тертулліана розкриваються в основному творі «Апологетинум» («Захист»): «Вірую, тому що абсурдно». Приниження знання і розуму, ворожнеча до язичницької філософії і звеличування сліпої віри – така головна ідея праць Тертулліана. Його поняття віри підготувало основу для підкорення філософської теології вчень про віру, що було характерним для всього наступного періоду розвитку християнської філософії.

Наступний період середньовічної філософії – патристика (від лат.- отці церкви), IV-VIIIст. У цей період найбільший вплив на розвиток філософії мали Аврелій Августин, У. Оккам.

Августин Блажений у своїх творах «Сповідь», «Про град Божий» доводить, що Бог є найвища цінність та буття. Існують вічні ідеї, що зумовлюють існуючий у світі порядок. Бог створив світ з нічого, з доброї волі, а не через необхідність. Людина – це малий світ, який поєднує в собі природу матеріальних речей, рослин і тварин, а також має розумну душу і свободу волі. Душа людини, за Августином є безсмертною. Він підкреслював примат духовної влади над мирською, оскільки без церкви немає порятунку. Історія, на його думку, - лише короткий відрізок між двома «вічностями» - створінням світу Богом і «тисячолітнім» царством Божим на землі.

Готуючись до другого питання семінару з’ясовуємо, що наступний період у розвитку філософії феодального суспільства – це так звана схоластика (від лат. шкільний, учений). Розквіт її припадає на XI –XIIст. (класична схоластика) і XIII ст.. (пізня схоластика). Це філософія, якої навчали в університетах. А надалі слово «схоластика» стало синонімом такої науки, що була відірвана від життя, далекою від спостережень і дослідів та базувалася на некритичному наслідуванні переважно церковних авторитетів. Відомі представники цього періоду – Ансельм Кентерберійський, Іоан Росцелін, Пєр Абеляр, Дунс Скот, Роджер Бекон.

Одним з найбільш видатних представників зрілої схоластики був теолог Т.Аквінський. Він намагався обґрунтувати основні принципи християнської теології, спираючись на вчення Аристотеля. При цьому це вчення було перероблено таким чином, що воно не вступало в протиріччя з догматами творіння світу з нічого та з вченням про боголюдину Ісуса Христа.

Одне з головних питань, над яким працював філософ, - це співвідношення науки і віри. Зокрема, він визнав відносно самостійну роль науки, насамперед філософії. Вона є преамбулою віри. Розум аналізує факти, відчуття і проходить до істини, пояснюючи Боже буття і цінності християнства. Догмати віри, доведені за допомогою філософських аргументів, зміцнюють християнську віру. Спираючись на вчення Аристотеля, Т.Аквінський доводить буття Бога, визнаючи разом з тим неможливість обґрунтувати первородний гріх, виникнення світу «з нічого».

Слід звернути увагу студентів на докази Божого буття, що були наведені Т.Аквінським.

Цікаво, що Т.Аквінський у певному розумінні, здійснив «переворот» на шляху пізнання істини, спираючись на «здоровий глузд» і аналогію людських органів чуття. Так, він на противагу ученням патристів твердив, що людина – це єдність душі і тіла. Треба жити в реальному світі, в єдності з природою, і прагнути не тільки до райського, а й до земного блаженства. Якщо віра буде «над духовною», вона перетвориться на абстракцію, а християнство буде «впадати» в містику, адже природу й матеріальний світ створив Бог.

Значення Томи Аквінського для світової культури полягає в тому, що він створив розгалужену систему католицького віровчення, що пояснювало всі проблеми людини і світу.

Далі необхідно звернути увагу студентів на дискусію між номіналізмом і реалізмом. Її сутність полягає в існуванні універсалій, тобто в питанні про співвідношення одиничного і загального. Реалізм приписував існування лише загальному. Загальне – це ідеї, які існують щодо одиничних речей і поза ними. Номіналісти не допускали реального існування універсалій – загальне існує лише після речей. Крайні номіналісти заперечували реальність загального в речах, але аргументували його як думки, поняття, імена («nomina»), які відіграють важливу роль у пізнанні.

Номіналізм містив матеріалістичні тенденції, тому що виходив з реальності чуттєвого світу та підривав схоластику зсередини, а також готував підґрунтя для відокремлення філософії від теології, до нового природознавства.

Наступні питання цього семінару стосуються філософії Відродження. Ця епоха була орієнтована на мистецтво, в центрі її уваги була людини. Філософське мислення антропоцентризм. Індивід набуває самостійності, він представляє самого себе. Його позиція: гордість та самоствердження, усвідомлення власної сили та таланту.

В епоху Відродження філософія знову звертається до вивчення природи. Але розуміння природи має свою специфіку. Християнський Бог тут втрачає свій трансцендентний потойбічний характер, він ніби зливається з природою. Такою натурфілософією є пантеїзм. Християнський теоцентризм поступово змінюється антропоцентризмом нової доби. Місце людини в світі, її доля, воля хвилюють філософів, мислителів і митців, зокрема Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Ніколо Макіавеллі,Миколу Кузанського. Особливістю філософської парадигми Відродження є відродження інтересу не тільки до людського духу, а й до тіла. Мислителі висувають ідею всебічного розвитку особи.

Слід звернути увагу студентів, що виникає таке явище Ренесансної культури, як гуманізм. Це спосіб мислення, який проголошує ідею людського блага головною метою соціального та культурного розвитку та підкреслює цінність неповторності кожної особи.

Готуючись до семінару, студенти мусять пам’ятати про антисхоластичну спрямованість поглядів мислителів Ренесансу та на пантеїстичну картину світу. Пантеїзм – філософське вчення, в якому Бог сприймається як надприродна сила, що існує в усіх об’єктах, а не як всемогутня Особа.

Гуманісти Відродження не були атеїстами, проте критично ставилися до церкви, вважаючи, що офіційна Римо-католицька церква неправильно розуміє Бога. У творах митців з’являються антиклерикальні ідеї (антиклерикалізм – критика церкви як організації). Розвиток філософії в епоху Відродження пов'язаний з іменами Миколи Кузанського, Парацельса, Д.Бруно. Головні ідеї, які висловлюються в цей час, такі:

1) ідея нескінченості;

2) ідея загального зв’язка духу й природи – ідея розвитку, яка базується на цьому зв’язку;

3) ідея самостійності індивідуальних створінь і їх послідовного розподілу у ряді від нижчого до вищого.

Кожна з цих ідей пов’язана з ім’ям певного представника цього періоду: Микола Кузанський (XVст.); Теофраст Парацельс (XV-XVI); Джордано Бруно (кінець XVI ст.).

У цілому культура Ренесансу є синтезом християнської, античної та східної культур. На ґрунті переплетіння релігійних, наукових, літературних традицій в епоху Відродження народжується Західноєвропейська культура.