Проникнення iдей нiмецької класичної фiлософiї в Україну. 3 страница

6.4. Українська класична філософія XVIII – XIX ст. як специфічний філософський феномен виявляє у своїх характеристиках певну парадоксальність, яка стає помітною в другій ХІХ ст. йдеться про досить високий загальнокультурний рівень класичної української думки не тільки на “загальноімперському”, а й європейському рівні. Виникає питання, чи не є вияв це того зазначеного ж п. Сартром екзистенціального парадокса, коли найбільшою мірою свобода притаманна людям у ситуаціях обмеження та скутості (Сартр славить свободу “в’язня, скутого кайданами ”, оскільки саме ця скутість і стимулює зростання у в’язня нейпристрастнішого бажання свободи визволення)? Змушена обставинами національного гніту, українська світоглядно-філософська думка зберігає свій виразно-національний дух. Більше того, як докласична доба, так і особливо класична створили в Києві настільки стійку україноментальну культурну атмосферу, що нею визначалися істотні риси російськомовної київської екзистенціально-філосоіської школи початку ХХ ст. до якої входили Бердяєв (1874 – 1948), Л. Шестов (1866 – 1938),В. Зельковський (1881 – 1962) та ін. Філософська позиція Бердяєва грунтується на переконаності в наявності глибокої кризи сучасного людства, ознаки якої вбачаються в поширенні науково-раціоналістичного розуміння світу, яке “розриває” цей світ на суб’єкт і об’єкт. Подолання кризи, згідно з Бердяєвим, лежить у “повернені до буття та живого досвіду, в подоланні всіх штучних і хворобливих перегородок між суб’єктом і об’єктом.має бути створено нову філософію тотожності, за духом близьку до шеллінгової, але збагнену всіма новітніми завоюваннями”. Наука, за шестовим, взагалі дає лише суто формальні пояснення, адже самі “повторюваність” і “закономірність” явищ природи, до яких апелює наука, залишаються нез’ясованими, загадковими і таємничими. Після порівняно нетривалого захоплення позитивістсько-натуралістичною “модою”, яка захопила таких видатних мислителів, як Франко і Драгоманов, в Україні знову починають переважати романтично – екзистенціальні настрої. Позитивістська тенденція при цьому не зникає остаточно, її репрезентують досить відомий професор Київського університету О.О.Козлов (1831 – 1900) і певною мірою його колега професор М.Я.Грот (1852 – 1899). Проте в університетах на початку ХХ ст. все ж переважають платонівські - “синехологічний спірітуалізм” професора О.М.Гілярова (1856 – 1938), неокантсанські – професор Г.О.Челтанов (1862 – 1936) та інші екзістенціально – гуманістичні тенденції. Романтично-екзистенціальна спрямованість характерна для творчості Лариси Косач – Лесі Українки (1871 – 1913). Міфілогічно-антеїстична ідея органічної “наповненості” природи пронизує зміст одного з найвідоміших її драматичних творів “Лісова пісня”. Глибоко екзистенціальною є й творчість відомого українського письменника та мислителя Михайла Коцюбинського (1864 – 1913). Одна з провідних тем його творчості – відчуження людини, втрата органічного зв’язку з ненькою землею, природою. Це відчуження – результат “завойовницького” ставлення людини до природного буття. Видатний український мислитель, політичний діяч Володимер Винниченко (1880 – 1951) виробляє своєрідну світоглядну позицію “конкордизму” (людина має жити в “згоді” сама з собою, з природою, з іншими людьми, з нацією). Уйого творах виразно чується екзистенціальний підхід до міркувань про сенс цивілізації. Виразно чується в творах письменника й екзистенціальні мотиви “межових” ситуацій (все дурниця, і мораль, і кохання, і життя – є тільки один біль).

Лекція 7. Плюралізм течій сучасної філософії

1 Філософія життя.

2 Філософія постмодернізму.

3 Антропологічні орієнтації філософської гермелевтики трагматизму та інструменталізму.

4 Релігійно філософські напрями.

5 Новітня Українська філософія.

Провідна ідея. Погляд змінюється “сферою бачення”.

Ключові поняття. Гермелевтичне коло. Гранична ситуація. Віра. Біфуркація. Дезірант. Діалектична теологія. Космогенез. Премодерн. Модерн. Постмодерн. Персоналізм. Прагматизм. Інструменталізм. Сенергетична теорія. Конгеніальність. Розум. Тангенціальна і радіальна енергії. Філософія надії. Проблематична ситуація. Філософія нестабільності.

7.1. “Філософія життя” спирається на протест життя проти перебільшеної ролі розсудку в сучасному суспільстві, на протесті душі проти помилки і викликаних нею оречевлення, техніфікації і обездушування людині. Сьогодні це виглядає як апофеоз “сильної людини”, всупереч вульгаризованому “буденному” і “опосередкованому” життю обивателя. Це пристрасна апологія “волі до влади” (Ніцше) і проповідь людини як “хижого звіра” яка використовує техніку в якості “життєвої техніки” (Шпенглер), це заклик до нестримного розв’язування низьких інстиктів і фізіологічних потреб, до “звільнення життєвих сил”, які ведуть до межі існуючих морально-правових норм “потай бік добра і зла”. “Філософія життя” об’єднує таких несхожих і водночас єдиних у своїх антираціоналістичних і міфологічних установках на осягнення світу мислителів, як А. Шопенгауер (1788 – 1860), Е.Гартман (1826 – 1906), Ф.Ніцше (1844 – 1900), О.Шпенглер (1880 – 1936) та ін. Якщо до цього часу істину шукали в розумі, то тепер її стали шукати в ірраціональних проявах: підсвідомому, надсвідомому (різноманітних проявах людської душі). На зміну “філософії розуму” прийшла “філософія життя”. Життя розуміється як вічний, безперервний потік, рух творчіст. Тому наука не може бути ефективним засобом пізнання життя, воно не піддається раціональному осмисленню. Життя можна зрозуміти завдяки інтуіції, містичним проявам. Засновує “філософію життя” Артур Шопенгауер, котрий вважає, що розум в житті людини і в світі в цілому скромну суто технічну роль. Основні життєвоважливі процеси відбуваються без участі інтелекту. Життєвий світ людини є нерозумним, хаотичним і єдине, що якось упорядковує його – це “світова воля”, а зовсім не розум. Шопенгауер лише висунув основні ідеї нової філософії, а всебічне розгортання вона отримує в творчості Фрідріха Ніцше. У філософській творчості Ніцше поєднуються дві основні тенденції. З одного боку, Ніцше – прямий ідейний нащадок західної філософської класичної тенденції – античної філософії, філософії Нового часу. З другого боку, Ніцше є виразником ірраціоналістичної тенденції європейської культури. Злиття цих двох тенденцій багато в чому обумовило багатоплановість і суперечливість як самої творчості Ніцше, так і його наступного впливу. На місце пояснення “філософія життя” ставить “герменестику”, тобто те чи інше тлумачення, інтерпретацію світу, яка взагалі-то може бути довільною. На підставі того, що “філософи життя” рішуче заперечували панраціоналізм Просвітництва, їхня позиція отримала назву “бунт проти розуму”.

7.2. На початку 90-х років ХХ ст. у західній філософії дають себе відчутно знати спроби сформулювати якісно новий підхід до визначення природи філософії та ролі її в житті суспільства. Корені цих справ криються в суперечностях таких філософських шкіл та напрямів, як філософський структуралізм, неопозитивізм. Однобічність цих типів філософії як це показано в попередніх лекціях, полягає в абсолютизації “структур” і орієнтації головним чином на науку при спробах відповісти на запитання: “Так чим же несправді є філософія? Якою вона повинна бути?” Різновидами постмодернізму є постекзистенціалізм пізнього Хайдеггера; пост - позитивізм Фейєрабенда, пост - структуралізм Дерріда і Делеза. Головними прадставниками постмодернізму є французькі філософи Ж.Дерріді і Ж. Ліотар. Постмодернізм зв’язаний з поглядами “пізнього” Л.Вітгенштейма. точками стикання і перетину філософських їх філософських програм є: 1) заперечення “метефізики” як синоніма теоретичної філософії із своєю самостійною раціональною системою категорій, з належною їй системою раціонального світогляду і відповідними домаганнями на розробку і законне використання загальнофілософської методології; 2) “антисаєнтизм”, який спрямовано не тільки проти абсолютизації домагань науки на домінуючу роль в ситсемі людських знань, а й проти оцінки науки як норми, парадигми, побудови філософії і водночас проти раціональної “метафізики” як законодавця наукового знання і знання взагалі. Ключовим методои реалізації цих цілей є метод деконструкції, аналогічний методові філософської терапії у Вітгінштейма. Цей метод призначений для того, щоб виявити безпідставність тієї парадигми дослідження і розуміння мови, яка склалася ще за часів античності і відповідно до якої на грунті помилкового розуміння співвідношення усної мови та письмових текстів, письма, склалась “метафізика”. Для останньої є характерними логацентризм і уявлення не тільки про об’єктивність наукового знання, а й про знання взагалі. Цей метод грунтується на такій моделі розуміння мови, теорії знаків і “метафізики”, згідно з якою історично в стихіному розвитку мови на основі так званого фоноцентризму (а потім і паралельно з ним) ще за часів античності сформувався цілий ряд інших центризмів: логоцентризм, егоцентризм, етноцентризм. Фоноцентризм – це визначення провідної ролі голосу, мови щодо письмового слова, письма. У структурі традиційної метафізики це зумовило таку мовно-категоріальну сітку взаємовиключаючих і водночас взаємодоповнюючих протилежностей, опозицій, корені яких розкриваються у семіології – науці про мовні знаки. До таких позицій відносяться “розумоосягнення - чуттєве”, “розумове - природнє”,“внутрішньо-зовнішнє”, “тотожнє-відмінне”, “присутність-відсутність”, “голос-письмо” тощо. Підсумуючи характеристику поглядів представників пост-модернізму, слід підкреслити, що адекватне прочитання, зрозуміння даного напрямку “в одному ключі” (чи то тільки в позитивному чи то тільки негативному) неможливе. Відмова від розуму, теоретичної філософії є своєрідним виразом кризи нашої епохи і кризових явищ у самій філософії. Не можуть сліпі бути поводарями сліпих у лабірінті суперечностей сучасного світу.

7.3. Філософська герменевтика – одна із найважливіших течій у західній філософії ХХ ст. У найбільш загальному вигляді герменевтику визначають як мистецтво тлумачення текстів, і в цьому розумінні вона має глибокі корені. Ще у філософії Стародавньої Греції герменевтика виникає як мистецтво інтерпретації стародавніх поетів, а християнські письменники – як мистецтво інтерпритації Біблії. Засновником герменевтики Нового часу вважається Фрідріх Шлейєрмахер (1768 – 1834), німецький богослов-філософ. Він розумів герменевтику як вчення про способи проникнення в індивідуальний духовний світ апостолів – авторів євангельских текстів (насамперед як мистецтво розумінні чужої індивідуальності). Пізніше на основі цієї тези склалось більш широке поняття герменевтики як методу, який стосується всіх наук про дух і претендує на реконструювання внутрішнього психічного світу творчої особи, яка жила і діяла в далеку від нас історичну добу. Можливість трансформації герменевтики в філософію закладена феноменологією. У супротив класичній гносоології з її суб’єкт-об’єктноюдихатомією, Гуссерль показав, що свідомість предмета і предмет свідомості невіддільні один від одного. Первинною реальністю в феноменології виступає не “свідомість”, не “мислення”, не “дух” з одного боку, а “життєвий світ” із самого початку підданий суб’єкт-об’єктному членуванню. Свідомість постає в феноменології як поле значень або смислів – тим самим відкривається можливість інтерпретацій, а значить герменевтики. Однак герменевтика в рамках вчення Гуссерля – неможлива, так як інтерпритація в нього вторинна по відношенню до рефлексії. На його думку для втлумачення власного змісту свідомість потребує лише зверження на саму себе. У Хайддегера герменевтика виступає як радикалізація трансцедентальної феноменології Гуссерля. Завданням радикалізації трансцидентальної феноменології є сприяння постановці питання в антологічному аспекті, тобто запитувати не про умови мислимого сущого, а про умови його буття. Реальність на яку спрямоване пізнавальна зусилля суб’єкта, є завжди проінтерпретована, тобто певним способом засвоєна реальність. Ці наслідки із герменевтичної феноменології Хайддегера і виводить Гадамер, розробляючи концепцію філософської герменевтики. Вихідний пункт філософської герменевтики – онтологічний характер герменевтичного кола. Герменевтичне коло – особливість процесу розуміння, пов’язана з його циклічним характером. Різні модифікації герменевтичног кола пов’язані з усвідомленням взаємообумовленості пояснення і інтерпритації з одного боку, і розуміння – з другого, для того щоб щось зрозуміти, його треба пояснити і навпаки. Тобто в інтелекті інтерпритатора, коли він розуміє твір, відбувається “конгеніальність” (близкість по духу) інтерпритації. Мова, вірніше, ті певним чином зафіксовані й узгодженні значення (предметні смисли), котрі вона несе в собі і виражає, - саме воний підлягають розпізнанню, засвоєнню і відтворенню інтерпретатором у її первісній суті за допомогою певного роду мисленої діяльності, основоположною операцією якої виступає розуміння. Існують такі види герменевтичної діяльності: філологічна; релігійно-догматична (наприклад, протистантська); релігійно-критична (наприклад, у спілози); філософсько-онтологічна (Хайддегер-2-й період творчості); методологічна. Проект герменевтики як онтології викладений в працях Юргена Хабермаса (1929) та його послідовників (Апель, Рікьор). Вони орієнтують герменевтику на службу філософського синтезу, який повинен поєднати “філософію аналізу” з “філософією існування”, тобто Вінгінштейна з лінією Хайдеггера! Їх приваблює герменевтика як засіб аналізу “апріорних умов комунікації” та реставрація трансценденталізму. Хебермас відстоює ефективність рефлексії в розумінні, підкреслюючи раціонально-критичний момент герменевтичного пізнання. Для Хабермаса герменевтика – інструмент критики “лжесвідомості” і спотворених форм комунікації. Вона лише інтегративний момент “теорії комунікативної дії”. Отже для найповнішої стадії в історії герменевтики притамання не тільки перетворення її у філософію з універсальними претензіями – об’єктом дослідження якої є мова – письмова (текст) або усна. Основна увага зосереджується на мові як тексті в його предметності. Предметності яка стає носієм “об’єктивності” без якої не може існувати філософія і в тойже час цілком достатньої для неї. Творцями трагматизму вважаються Уільям Джеймс (1842 – 1910) і Джон Дьюі (1859 – 1952). Основа філософського вчення Джеймса – розуміння досвіду і функції свідомості – викладена в праці “Начала психології”. Людина для Джеймса – це істота, організм що знаходиться в певному середовищі який прагне вижити і активно пристосуватися до змінних умов. Свідомість – це неперервний “потік думки”, суб’єктивного життя, або потік досвіду. Цей потік життя, досвіду або свідомості в своєму початковому вигляді виступає як “чистий досвід”, основа або субстрат, бо нам довелось жити “у світі, в якому досвід і реальність складають одне і теж.” Інший розум, інші світи із токож самого одноманітного і невиразного хаосу! Мій світ – це лише один з мільйонів реальних для тих, хто може їх абстрагувати. Тільки в одному пункті, в поділі всього Всесвіту на дві частини вони розходяться остаточно: в розподілі світу на “Я” і “Не-Я”. Так уявляє Джеймс ставлення людини до оточуючого світу. Із всіх основоположників і представників прагматизму саме Джону Дьюся судилося було завдати сильного впливу на духовне життя США. У багатьох відношеннях він був головним американським філософом першої половини ХХ ст. Його основні праці “Дослідження з логічної теорії”, “Як ми мислимо”, “Нарис з експерементальної логіки”. Центром зацікавленості в мисленні Дьюі була людина і її практичні проблеми. Логіка ж приваблювала його лише постільки, поскільки її можна було розглядати як засіб аналізу і розробки універсального підходу до вирішення цих людських проблем. Сходження від буденної до теоретичної свідомості може здійснюватися різними шляхами. В інструменталізмі воно здійснюється двома лініями: біологічною і цілісною інтерпретацією досвіду. Під досвідом Дьюі розуміє не тільки спосіб або метод дослідження, не тільки спосіб нашого відношення до оточуючого світу але і сам цей світ, включаючи і нас самих. Усе, що є,- це досвід або те, що входить в досвід. Центральне поняття “інструментальної логіки” Дьюі - “проблематична ситуація”. Дьюі говорить, що особистісний сумнів патологічний, якщо він не являється відображенням ситуації, яка сама проблематична. тому і перетворення такої “екзистенціальної ситуації” може бути здійснене шляхом усунення “порушення рівноваги у взаємодії організму і середовища, тобто” тільки з допомогою операцій, які дійсно змінюють існуючі умови, а не одними лише “ментальними” процесами.

7.4. Сучасні філософські напрями релігійної орієнтації на заході виникли в основному в руслі християнського релігійно – теологічного комплексу або у безпосередньому зв’язку з ним. Концептуально стійкими та ідеологічно впливовими узахідному світі є неотомізм і персоналізм. Відродження філософії томізму (філософії Ф.Аквінського) відбувається в кінці минулого століття. Перед релігійними філософами постало завдання оновити томізм, що і було зроблено. Одним із головних принципів Ф.Аквінського – твердження про “гармонію віри і розуму”, релігії та науки – набуває в текстах сучасних його послідовників цілком модерного звучання. Багаторічний конфлікт між прихильниками науки і релігії тлумачився як результат трагічного непорозуміння і як неправильне осягнення алегоричного характеру змісту “святого письма”. Перевагою поширення неотовізму одержав у країнах католицікого віросповідання. Основні представники його Етьєн Жильсон (1884 – 1978), Жак Марітен (1882 – 1973) – Франція, Карл Барт (1866 – 1968) – швейцарія, цільові установка леотомізму зумовили його гносеологічні, онтологічні і антропологічні побудови. Теорія пізнання неотомістів склектична: в ній релігійна віра і раціональне пізнання співіснують, але не “гармоніюють” одне з одним. Кінцевий об’єкт пізнання, як і віри, утворює Бог, епістемологія неотомізму у кінцевому підсумку є богопізнанням. Проте повноваження релігії і філософії, як і науки, у розумінні Бога не рівноцінні. Право говорити про те, що таке Бог, який він у своїй самосущій природі, надане лише вірі, тобто релігійному досвідові. Розум же у своєму дослідженні має можливість і право судити лише про те, чим Бог не є. Як і теорія пізнання, космологія неотомістів двоїста і ставить за мету пристосувати орістотельску телеологію до християнського монотеїзму. У середині ХХ ст. передтоміською філософією постала проблема модернізації теоретико-догматичних засад. Можна відзначити два напрями теоретичних перетворень і нововведень католицької теорії і насамперед традиційного томізму. Представники першого з них намагаються асимілювати деякі наукові ідеї і відкриття, зокрема християнизувати еволюційну теорію Ч.Дарвіна. найпоказовіша у цьому відношенні позиція католицького філосоіа, богослова і вченого – палеонтолога Теяра де Шардена (1881 – 1955). У праці “Фаномен людини” він прагне примирити вчення Дарвіна про розвиток органічного світу з християнським єдинобожжям. У його космології ідея всезагального становлення стала панівним мовтивом. Всесвіт еволюціонує від хаотичної невизначеності до впорядкованої структури космосу. Однак у розумінні основ та рушійних сил космогенезу Тейяр де Шарден залишився християнським теологом, хоча і не ортодоксальним. Первинну основу світу у нього створює духовно-енергетична субстанція, певний космічний “психізм”, який втілює себе у різноманітті предметних форм і структур. При цьому космічним процесом керують не природні закони, які вивчає наука, а надкосмічнийц Бог, якого Тейяр де Шарден називає точкою “Омега”, ототожненою з вселенським Ісусом Христом. “Омега” є водночас і внутрішнім імпульсом речей до розвитку і удосконалення, і зовнішнім щодо них притягальним ідеалом. Або метою (Богом). Таким чином, християнський еволюціонізм Тейяра де Шадена у принципі не порушує догматичних основ томістської доктрини. Представники іншого напряму у сучасному католицькому богослов’ї прагнуть модернізувати томістську доктрину шляхом онтропологізації її. Теологія як вчення про бога розбавляється вченням про основи і сенс людського життя. Персоналіз як філософський напрям виник на межі ХІХ – ХХ ст., насамперед у США (Е.Брайтмен) і у Франції (Е.Муньє) та ін. Його цільова світоглядна постанова – це примирити релігію, головним чином християнський теїзм, з деякими західними гуманістичними цінностями. В основі персоналістського світогляду лежить переконання в субстанціанальності особистійсного начала як у людині, так і бутті взагалі. Ця основоположна персоналістська аксіома насамперед визначала характер тлумачення суб’єктивно-об’єктивного відношення, а разом з ним і напрям розвитку, філософські можливості персонолістської доктрини.основне питання філософії вирішується персоналістами у традиціях суб’єктивного ідеалізму. Вихідний пункт їх філософствування – людська індивідуальність, яка усвідомлює сама себе. Ця індивідуальність багато в чому близька до поняття “Я” в класичному суб’єктивному ідеалізмі, проте не тотожна йому. 7.5. Позитивні зрушення в українській філософії, що почалися в 60-ті роки й призвили до “другого” її відродження, значною мірою були ініційовані діяльністю визначного філософа Павла Копніна (1922 –1971), що в 1958р. Приїхав з Москви до Києва й очолив одну з найбільших філософських кафедр столиці України (кафедру філософії Політехнічного інституту). Багато в чому українська філософія доби “другого відродження” завдячує проникливому розуму, винятковій передбачливості та організаторському таланту саме П.Копніна. проте не мало залежало і від тих, кого треба було “організовувати”, хто був готовий для сприйняття нових ідей. Таких немало налічувалося серед філософської молоді, яку не влаштовував вульгарний натурфілософський онтологізм і не менш вульгарний соціологізм. Завдяки Копніну починає зміщуватися головний акцент філософствування – з того, що не залежить від людини і людства, на те, що освовується людиною в процесі її пізнавальної діяльності, й ширше – на світоглядне осмисле6ння світу. В результаті акцент філософських міркувань переносився з невблаганних “об’єктивних законів” розвитку всього і вся на пізнавальні й світоглядні можливості суб’єкта, на пізнавальні та цілісні регулятиви людської життєдіяльності. Напрям наукових пошуків Капніні виявився дотичним до популярного тоді на Заході неопозитивізму, тим-то філософи жартома між собою називали спрямування досліджень Капніна та його учнів “червоним позитивізмом”. У інституті філософії, він заснував відділ логіки наукового дослідження. Створився авторський колектив, Капнін видав книгу “Логіка наукового дослідження” (1965), що стала своєрідним маніфестом філософської групи, відомої згодом в Україні та світі (книга перекладалась за кордоном кількома мовами) як Київська філософська школа. Відмітною особливістю названої праці була націленість на вихід за межі власне “позитивістського” ракурсу розгляду проблем пізнання, прагнення осмислити їх у більш широкому контексті питань філософської гуманістики. Отже, не дивно, що завершальним акордом книжки стало співвіднесення наукової картини світу зі світоглядом. Цілком логічно поряд з “червоним позитивізмом” починає зводитись на ноги ще одне філософське дітище “шістдесятників”- “червоний екзистенціалізм”. Розглядаючи діяльність як спосіб людського буття й водночас як спосіб даності людині об’єктивної реальності, українська філософія, залишаючись у межах матеріалізму, надає останньому вельми специфічного звучання. Це –онтропоцентричний матеріалізм, який не може не тяжіти в загально філософському плані до визнання взаємозахопленостісутнісних властивостей людини (а не лише лінійної залежностіідеального від матеріального, раціонального від чуттєвого і т.ін.), а в плані соціально-філософському до визнання людської особистості ініціюючим началом будь-яких історичних новацій і починань – згодом-категоріальної структури естетичної свідомості (А.Конорський, В.Іванов). На початку 60-их років виразно вимальовується чи не найвідмітніша риса антропологічної зорієнтованості філософії “шістдесятників” в Україні: в цій філософії дедалі помітнішим ставало те, що є виразом світоглядної національної ментальності, духовна спорідненість з екзистенціально – кардоцентричною філософською спадщиною Г.Сковороди й П.Юркевича. Отже, у вітчізняній філософії протягом останнього 30-річчя виразно вимальовується неоднозначна ситуація. Існували фактично дві філософії. Одна - “офіціоз”, вираженням якого були передусім партійно-ідеологічні постанови “директивних” органів. Інша тенденція – то була реальна дослідницька діяльність, яка в багатьох своїх виявах і результатах зовсім не відповідала канонам офіціозу. На зламі ХХ й ХХІ столітя виникає могутній запит на індивідну унікальність, можливість появи якої задана нарощеннями матеріальними і духовнимиумовами суспільства, а також проривом людини в усвідомлення свого космічного призначення. Філософія у своїх новітніх напрямах переорієнтовується на індивідність: екзистенціалізм, персоналізм, феноменологія. Заслуговує на увагу постструктуралізм, в якому звернення до індивідності здійснюється під кутом зору обгрунтування деструктивної поведінки, носіями якої можуть бути безумці, ворожії, діти, художники, революціонери, шизофреніки, що не приймають структурованих і апробованих суспільством способі діяння, а на підставі вивірених власною думкою і досвідом альтернатив обирають свій шлях індивідної буттєвості. Натомість працюючому і знаючому індивіду приходить індивід дезірант (прагнучий). Суспільна природа індивідності стимулює індивідний потяг до неповторного самовияву, здатнього вивести систему за межі усталених параметрів її фінкціонування. У позиції біфуркації, добре описаної синергетичною теорією і філософією нестабільності лише незапрограмований вияв індивідуальності може привести розхитану систему у принципово інший стан, в очікуванні якого знаходиться сучасне людство.

Лекція 8 Смисл і призначення філософії

1 Проблемне поле філософії

2 Предметні рівні, дисципліни і метод філософії

3 Філософія як герменевтична діяльність.

Провідна ідея. Філософія – це особлива форма рефлексії людини над буттям і над самою собою.

Ключові поняття. Мудрість. Мудрий. Квазіемпідичний характер. Філософія культури. Філософія мови. Інтерпретація. Розуміння. Самосвідомість. Рівні філософії. Види герменевтичної діяльності. Філософський текст. Подвфйна форма свідомості.

8.1 Як відомо з попередніх лекцій – філософія з самого початку прагне побудувати зв’язану систему понять, бо філософія як любов до мудрості є ні що інше, як любов до мудрого слова. Історично цей факт означає подолання життєвої мудрості і перехід до раціонально обгрунтованїсистеми знання. Побудувати систему абсолютного і остаточного знання філософ не може (і не зможе ніколи), але прагнення до цього, тобто прагнення до мудрості, стає суттю філософії. Воно виражається, зодного боку, у вироблені раціональних уявлень про сутність світу і людини, а з другого – в регулюванні поведінки і співжиття людей. Прагнення до мудрості відображає момент ціннішого відношення до буття. Може навіть стояти питання: а чи не являється мудрість, чи мудре філософствування, тією віссю координат на якій “зав’язані” всі інші різновиди філософських роздумів? Прагнення до мудрості надає філософії особливий цілісний характер і робить її відкритою системою, яка становить собою рефлексію над всезагальними, громадськими питаннями буття і одночасно над конкретно-практичним використанням результатів даної рефлексії житті людей. Прагнення до мудрості надає філософії особливу цілісну позицію, спрямоване на інтегративне сприйняття світу. Вічне прагнення до мудрості не дозволяє філософії піти в галузь чистих абстракцій, перетворитись в гру розуму, непотрібну людині. Філософська мудрість – нескінченнй процес пошуку істини – ніколи не може призупинитись. Не оволодіння істиною, а пошкк її – ось мета філософії. При цьому вона досліджує все, в тому числі і знання (які інколи здаються їх носіям абсолютними), з точки зору їх значимості для людини, з метою з’ясування можливостей людини і її місця в світі. Мудрість не тотожня багатознанню, яке “розуму не навчає”. Мудрий розуміє, а не тільки знає: своїм інтелектуальним поглядом він охоплює життя в цілому, не зупиняється на констатації емпіричних її проявів, не обмежується встановлення м того, що є “насправді”. Роздуми про життя, врозуміння життєвого досвіду не можуть бути виведені із навчання. Філософії не можна навчитися, засвоївши одну чи декілька філософських систем. Мета повинна полягати в тому, щоб навчитись філософськи мислити, філософствувати, розвинути певну культуру мислення. Філософ повинен вміти відчувати специфіку філософської проблематики, її граничність, щоб не виступало в якості об’єкта його досліджень. Філософія на відміну від науки не завжди відповідь, але філософія – завжди запитлива, для неї значима сама постановка проблеми. “Вічність” філософської проблематики пояснюється граничним характером філософських питань, тим, що вони стосуються найзагальніших проблем буття і людського інування й “мігрирують” з епохи в епоху, отримуючи те чи інше рішення в залежності від соціокультурної ситуації і особистості філософа. людСька думка постійно переосмислює іх в світлі нового досвіду, нових знань, стосовно до унікальної конкретної ситуації. Філософія в цілому виступає як позачасовий діалог мислителів всіх епох і поглядів, у якому стикаються різноманітні точки зору і синтезуються в єдиному загальнолюдському розумовому процесі протилежні концепції. У рамках цього загального діалогу відбувається повернення до “старих” проблем і відкриття нових. Отже, філософії –це особлива форма рефлексії людини над буттям і над самою собою (філософська мудрість), яка основується не тільки на розумово-дискурсивному способі мислення, але і на безпосередньо-інтуітивному, художньо-емоційному його осягненні, яке має не меті відобразити цілісність і єдність світу!