Наука як соціокультурний та цивілізаційний феномен

Сьогодні наука розглядається

насамперед як соціокультурний феномен. Це означає, що вона залежить від різноманітних

сил, що діють у суспільстві, визначає свої пріоритети в соціальному контексті, тяжіє до

компромісів і сама значною мірою детермінує суспільне життя. Тим самим фіксується

двоякого роду залежність: як соціокультурний феномен наука виникла як відповідь на

потребу людства у виробництві й отриманні істинного, адекватного знання про світ, й існує,

помітно впливаючи на розвиток усіх сфер суспільного життя. Наука розглядається в якості

соціокультурного феномену тому що, коли мова йде про дослідження її джерел, межі того, що

ми сьогодні називаємо наукою розширюються до меж “культури”. З іншого боку, наука

претендує на роль єдино стійкого й “справжнього” фундаменту культури в цілому в її

первинному — діяльнісному і технологічному — розумінні.

Наука, як соціокультурний феномен, вплетена усі сфери людських відносин, вона

впроваджується й у базисні підвалини відносин самих людей, і в усі форми діяльності,

пов'язані з виробництвом, обміном, розподілом і споживанням речей. Звідси стає зрозумілою

культурно-технологічна функція науки, що пов'язана з обробкою людського матеріалу —

суб'єкта пізнавальної діяльності, включення його в пізнавальний процес.

Культурна функція науки не може бути зведена тільки до того, що результати наукової

діяльності складають сукупний потенціал культури як такої. Вона припускає насамперед

формування людини як суб'єкта діяльності й пізнання. Саме індивідуальне пізнання

відбувається винятково в окультурених, соціальних формах, прийнятих та існуючих у

культурі. Індивід застає вже готовими (“апріорі” у термінології І. Канта) засоби і способи

пізнання, прилучаючись до них у процесі соціалізації. Історично людське співтовариство тієї

чи іншої епохи завжди мало спільними мовні засоби, загальний інструментарій, спеціальні

поняття й процедури. Наукове знання, глибоко проникаючи в побут, складаючи істотну

основу формування свідомості й світогляду людей, перетворилося в невід'ємний компонент

соціального середовища, в якому відбувається становлення і формування особистості.

Наука, що розуміється як соціокультурний феномен, не може розвиватися поза освоєнням

знань, що стали суспільним надбанням і зберігаються в соціальній пам'яті. Культурна

сутність науки спричиняє її етичну і ціннісну наповненість. Відкриваються нові можливості

науки: проблема інтелектуальної і соціальної відповідальності, етичного й морального

вибору, особистісні аспекти прийняття рішень, проблеми морального клімату в науковому

співтоваристві й колективі.

Наука виступає як фактор соціальної регуляції суспільних процесів. Вона впливає на

потреби суспільства, стає необхідною умовою раціонального управління. Будь-яка інновація

вимагає аргументованого наукового обґрунтування. Прояв соціокультурної регуляції науки

здійснюється через сформовану в даному суспільстві систему виховання, навчання й

підключення членів суспільства до дослідницької діяльності й етосу науки.

Головне завдання науки — пошук істини, а, отже, й критика, полеміка, суперечка — це

невід’ємні моменти науки. Учений знаходиться в ситуації постійного підтвердження своєї

професійності за допомогою публікацій, виступів, кваліфікаційних дисциплінарних вимог, і

часто вступає в складні відносини як зі своїми опонентами-колегами, так і з громадською

думкою. Звичайно ж, творчий потенціал особистості може залишитися нереалізованим або

виявитися пригніченим суспільною системою. Але зробити відкриття, винайти щось нове

може лише індивід, що володіє проникливим розумом і необхідними знаннями, а не

суспільство як таке.

Можна сказати, що основною функцією науки є виробництво істинного знання, яке

досягається за допомогою опису, пояснення, прогнозу, але яке завжди здійснюється в чітко

обумовленому соціокультурному просторі. Саме цю обставину з необхідністю слід урахувати

при пошуках загальнозначущого визначення науки.