Поняття про науку. Проблема виникнення науки

Наука — форма духовної діяльності

людей, яка скерована на отримання істинних знань про світ (природу, суспільство, мислення),

на відкриття об’єктивних законів світу і передбачення тенденцій його розвитку. Наука — це

процес творчої діяльності по отриманню нового знання, і результат цієї діяльності у вигляді

цілісної системи знань, сформульованих на основі певних принципів. Наука є соціокультурна

діяльність, своєрідне суспільне явище. Основне завдання науки — виявлення об’єктивних

законів дійсності, а її головна мета — істинне знання. Критеріями науковості, які

відрізняють науку від інших форм пізнання є: об’єктивність, системність, практична

націленість, орієнтація на передбачення, сувора доказовість, обґрунтованість і достовірність

результатів. Наука як єдина система знань поділяється на певні галузі (окремі науки). За

предметом і методом пізнання розрізняють науки про природу — природничі; науки про

суспільство — суспільні; технічні науки. Своєрідною наукою є сучасна математика. За

співвідношенням із практикою виділяють фундаментальні науки (які не мають прямої

практичної орієнтації) і прикладні науки (націлені на безпосереднє практичне використання

наукових результатів). Будь-яка наукова пізнавальна діяльність передбачає взаємодію

суб’єкту (учений, науковий колектив) і об’єкту науки (предметна область, що вивчається), в

процесі якої використовується певна система методів, прийомів дослідження і мови даної

науки (знаки, символи, формули тощо).

В епохи античності та середньовіччя науки як цілісної системи знання ще не було, існували

лише її передумови, елементи. Як своєрідна форма пізнання - специфічний тип духовного

виробництва і соціальний інститут - наука виникла в Європі, в Новий час, у XVI-XVII ст., В

епоху становлення капіталістичного способу виробництва та диференціації (поділу) єдиного

раніше знання на філософію і науку. Вона (спочатку у формі природознавства) починає

розвиватися відносно самостійно.

В античний і середньовічний періоди існували лише елементи, передумови, "шматочки"

науки, але не сама наука. Причина такого положення, зрозуміло, корениться в тих реальних

суспільно-історичних, соціокультурних чинниках, які ще не створили об'єктивних умов для

формування власне науки. Саме в XVII ст. сталося те, що дало підставу говорити про наукову

революцію - радикальну зміну основних компонентів змістовної структури науки, висунення

нових принципів пізнання, категорій і методів. В цей період поняття “наука” і

“природознавство” практично ототожнювалися, бо формування суспільствознавства почалося

пізніше і йшло повільніше. В своєму розвитку наука проходить ряд періодів, виділення яких

здійснюють за різними критеріями (засадами). Найбільш поширеним критерієм періодизації

науки є співвідношення об’єкта і суб’єкта наукового пізнання. Даний критерій дозволив

виділити три основні періоди розвитку науки: класичний, некласичний, постнекласичний. В

кожному періоді розроблялися певні ідеали, норми і методи наукового дослідження,

формувався своєрідний стиль мислення, специфічні поняття.

Класична наука (XVII-XIX ст.) прагнула пізнати об’єкт, що досліджується, сам по собі,

об’єктивно; усунути з його опису і теоретичного пояснення все, що мало відношення до

суб’єкту пізнання. Досліджуючи свої об'єкти, прагнула при їх описі і теоретичному поясненні

усунути по можливості все, що відноситься до суб'єкта, засобів, прийомів та операцій його

діяльності. Таке усунення розглядалося як необхідна умова отримання об'єктивно-істинних

знань про світ. Тут панує об'єктний стиль мислення, прагнення пізнати предмет сам по собі,

безвідносно до умов його вивчення суб'єктом. Закріплення самостійного статусу науки в

XVI-XVII ст було пов'язано з діяльністю цілої плеяди великих учених. Саме до цього часу

математика стає універсальною мовою науки, базисом аналітичних досліджень (Р. Декарт), а

центральне місце починають займати методології, засновані на дослідному встановленні

відносин між фактами і надалі їх узагальненні індуктивними методами (Ф. Бекон). Вихідним

пунктом формується класичної науки стала геліоцентрична система світу (М. Коперник).

У Новий час склалася механічна картина світу, яка стверджує: весь Всесвіт - сукупність

великої кількості незмінних і неподільних частинок, що переміщаються в абсолютному

просторі і часі, пов'язаних силами тяжіння, підпорядкованих законами класичної механіки;

природа виступає в ролі простої машини, частини якої жорстко детерміновані; всі процеси в

ній зведені до механічних.

Некласична наука (перша половина ХХ ст.) враховувала зв’язки між знаннями про об’єкт і

характером засобів та операцій пізнавальної діяльності суб’єкту. Наукова революція, що

ознаменувала перехід до некласичного етапу в історії природознавства, в першу чергу,

пов'язана з іменами двох великих учених XX століття - М. Планком і А. Ейнштейном.

Перший ввів у науку уявлення про кванти електромагнітного поля, але по істині

революційний переворот у фізичній картині світу зробив великий фізик-теоретик А.

Ейнштейн (1879-1955), який створив спеціальну (1905) і загальну (1916) теорію відносності.

Як ми пам'ятаємо з попереднього розділу, в механіці Ньютона існують дві абсолютні

величини - простір і час. Простір незмінно і не пов'язано з матерією. Час - абсолютно і ніяк не

пов'язане ні з простором, ні з матерією. Ейнштейн відкидає ці положення, вважаючи, що

простір і час органічно пов'язані з матерією і між собою.

Вона осмислює зв'язки між знаннями об'єкта і характером засобів і операцій діяльності

суб'єкта. Експлікація цих зв'язків розглядається в якості умов об'єктивно-істинного опису і

пояснення світу.

Постнекласична наука (з другої половини ХХ ст.) осмислює співвіднесеність характеру знань

про об’єкт, що отримуються, не тільки з особливостями засобів та операцій діяльності

суб’єкту, а й з ціннісно-цільовими установками цієї діяльності. Постнекласична наука

формується в 70-х роках XX ст. Цьому сприяють революція в зберіганні та отриманні знань

(комп'ютеризація науки), неможливість вирішити ряд наукових задач без комплексного

використання знань різних наукових дисциплін, без урахування місця і ролі людини у

досліджуваних системах. Так, в цей час розвиваються генні технології, засновані на методах

молекулярної біології і генетики, які спрямовані на конструювання нових, раніше в природі

не існували генів.