Перша хвиля національного відродження на західноукраїнських землях

Йосифінські реформи звели нанівець наступники трону -Леопольд II (1790-1792) і Франц (1792-1835). Леопольд II за своє коротке царствування відновив панщину. Селянські повинності зросли майже вдвічі, набувши тих розмірів, що були за старої Польщі. Упродовж 40 років після смерті Иосифа II галицькі дідичі привласнили 22,5% селянських земель. Незважаючи на заборону фізичних покарань, поміщики били селян, скільки хотіли¹¹².

Відповіддю на зростання соціального гноблення стали селянські виступи. Вони розпочинались звичайно з відмови селян виконувати повинності, а закінчувалися сутичками з адміністрацією маєтків та втручанням військ. Найбільші селянські заворушення мали місце у Жовківському (1802), Тернопільському (1803, 1838), Самбірському (1819, 1833), Чортківському (1809, 1838) і Стрийському (1842) округах¹¹³. На початку XIX ст. у Карпатах і на Підкарпатті продовжували діяти опришки. Селяни виявляли своє невдоволення поверненням до старих порядків також в інший спосіб, масово втікаючи або переселяючись на Буковину, де панщина була менш суворою, або на сусідні українські землі під Російською імперією¹¹⁴.

Мало що залишилось від освітніх реформ. Після того, як у 1805 р. початкові школи були переведені під опіку римо-католицької церкви, обмежувалося навчання церковнослов'янською мовою. Після закриття Руського інституту вона перестала бути мовою вищої освіти. У 1812 р. скасовано обов'язковість освіти, що різко зменшило кількість сільських дітей у школах. Наступного року австрійський уряд видав директиву, що утримання початкових шкіл з рідною мовою викладання передається сільським громадам. Для обтяжених злиднями і панським гнобленням селян це стало ще однією повинністю, яку вони виконували з великою неохотою. До того ж, поміщики лякали селян, що письменних братимуть до війська.

Єдиною інституцією, в якій не відчувалося повернення до минулого, була греко-католицька церква. Навпаки, її статус навіть зміцнів після відкриття львівської митрополії. Але за нових суспільних умов Йосифінські реформи справили несподіваний вплив на цей осередок руської ідентичності. Піднесення освітнього рівня духовенства призвело до його відчуження від простого селянства. «Якщо ще в 1780 р. греко-католицький священик міг почуватися у корчмі з селянами майже як вдома, то вже у 1830 р. він шукав вишука-нішого товариства»¹¹⁵. На селі таким товариством був панський двір, а у місті - польські сапони, театри та культурні товариства. Доки син священика виховувався на селі, він не соромився розмовляти рідною мовою. Переїхавши у місто здобувати освіту, він починав страждати від комплексу неповноцінності - адже всі освічені верстви розмовляли польською і німецькою. Природно, що у такому стані душевного сум'яття він переходив на мову «високої культури». Аж до кінця XIX ст. у сім'ях греко-католиць-ких священиків розмовляли переважно польською, навіть якщо глава родини був руським патріотом. У Закарпатті мовою «високої культури» для русинів стала мадярська, на Буковині - німецька. Єпископські і семінарські влади у Львові та Ужгороді у 1810-1840-х роках раз за разом змушені були нагадувати своїм вихованцям про необхідність знання кирилиці та церковнослов'янської мови як умови допущення до сану священика.

Пореформені десятиліття у Галичині позначилися тим, що шляхта поступово повертала собі панівні позиції. Почасти це було зумовлено антийосифінською реакцією, яка охопила всю імперію. Але існували й специфічно галицькі причини. До завершення наполеонівських воєн статус Галичини так і залишався непевним¹¹⁶. Повоєнне влаштування європейських кордонів остаточно закріпило статус Галичини як австрійського краю. Але Галичина виявилася тим територіальним надбанням Австрії, яке вона так ніколи і не змогла ефективно проковтнути. Територія цієї провінції, кількість населення та проблем, які потребували розв'язання, робили практично неможливим ефективне управління нею, а її розміщення на «задвірках Європи» породжували нехіть серед австрійського чиновництва робити тут свою кар'єру. Задум Иосифа II змодернізувати й «германізувати» всю імперію за допомогою німецьких чиновників тут видавався особливо утопічним. Єдиною можливою розв'язкою проблеми Галичини було віддати управління місцевій еліті взамін за її лояльність до трону. Такою елітою в краї була польська, оскільки русько-українська обмежувалася лише духовенством. Заможнішим верствам шляхти вдалося посісти керівні посади у галицькій адміністрації. Нижні щаблі окуповувала дрібна шляхта, яка за старих польських часів жила по магнатських дворах і виконувала роль численної клієнтели. З переходом Галичини під австрійське панування ця верства втратила сенс свого існування. Як писав у звіті перший австрійський губернатор Галичини, кожен дрібний шляхтич «прагне якогось уряду»¹¹⁷. Іншим інструментарієм забезпечення політичних впливів польської шляхти став Галицький становий сойм, запроваджений австрійським урядом у 1817-1845 pp. Він перетворився на школу кадрів для майбутньої польської адміністрації краю.

Піднесення політичної ваги польської шляхти могло закінчитися сумно для українського населення. З цього часу бере початок польська тактика доносів до Відня на русинів про нібито їхню зрадливість щодо Габсбурзького престолу та прихильність до Росії.

Але галицькі українці мали ще усвідомити, що є їхньою батьківщиною. Зрозуміло, малописьменні селяни, які народжувалися і помирали в одному й тому самому селі та протягом усього свого життя рідко коли мандрували за межі своєї округи, не могли знати, якою мовою розмовляють і які пісні співають на Лівобережжі чи Слобожанщині. Вирішити питання про національну ідентичність місцевого населення могла тільки інтелігенція. Але її завдання було не з легких. Польські діячі переконували самих себе і русинів, що руська мова є просто діалектом польської. Очевидно, це не було правдою. Але загалом місцеве населення добре розуміло польську мову, отже, вона не була для нього такою чужою, як німецька. Селяни чули її не тільки від пана чи (все частіше) від представників місцевої адміністрації, а й з уст греко-католиць-ких священиків, які інколи навіть проповіді з амвону виголошували польською мовою.

Спиняло русинів від польської асиміляції їхнє віросповідання. Але й воно не могло дати однозначної відповіді на питання про національну ідентичність місцевого населення. Греко-католицька церква визнавала зверхність папи Римського, зберігаючи східний обряд. Вся її історія позначена боротьбою двох течій: одна намагалася надати церкві більш латинського вигляду (зокрема, запровадити целібат для священиків), інша - відстоювала східний обряд і виступала за його очищення від римо-католицьких нашарувань. Боротьба проходила зі змінним успіхом, але щоразу представники другої течії апелювали до православної традиції, що збереглася недоторканою у Москві. Тому, слугуючи забо-ролом полонізації, греко-католицьке віросповідання сприяло влиттю «руського» потоку у загальноросійський водоворот.

Отже, існувало декілька відповідей на питання про своє національне «я». Вони не були чисто теоретичними, за кожною з них у 1810-1840-х роках стояло окреме національно-політичне угруповання¹¹⁸. Велика частина сполонізованої української шляхти вважала себе «русинами за походженням, поляками за національністю» (gente Rutheni, natione Poloni). Інша група незасимільованої місцевої інтелігенції, переважно - верхівка греко-католицької церкви, уникала однозначної відповіді, вдовольняючись окресленням «русини». Ще одну групу становили люди, молодші за віком і нижчі за соціальним статусом. Вони вважали русинів не окремою нацією, а частиною українського (малоросійського) народу, більшість якого проживала в Російській імперії. Нарешті, було декілька осіб, що заявляли про свою приналежність до російської нації, яка проживала на величезній території від Карпат до Камчатки.

Боротьба між малоросійською (українською), польською, німецькою (австрійською) й російськими¹¹⁹ орієнтаціями була однією з головних тем в історії галицько-українського відродження XIX ст. Проблема національної ідентичності залишалася не до кінця розв'язаною не лише для «русинів», а й для інших народів, що проживали у Галичині. Галичина ще за часів Речі Посполитої була багатонаціональним краєм. Після приєднання до Австрії її багатонаціональність навіть посилилася у зв'язку з приходом досить численного австро-німецького елементу. Поява сильних німецьких політичних і культурних впливів вела до германізації частини населення. Привабливість німецької мови серед освіченої публіки краю створювали не стільки віденський уряд, місцеві німецькі чиновники і колоністи, скільки популярність творів Канта, Лессінга, Шелінга, Фіхте, Гете і Шіллера.

Германізаційний натиск справив насамперед вплив на молодше єврейське покоління. Багато з них під фоліантами талмуду ховали вдома від своїх батьків твори Шіллера і Лессінга¹²⁰. Серед освічених галицьких євреїв все більшої популярності набирає ідеологія єврейського просвітництва - гаскали. Згідно з засадами цієї ідеології, єврейська розмовна мова (ідиш) вважалася говіркою німецької; все ж культурне і релігійне життя єврейської громади мало обслуговуватися німецькою літературною мовою. Як і у випадку з українськими інтелігентами, що пережили вплив йосифінських реформ, діячі гаскали у Галичині (маскілім) демонстрували суперлояльність до австрійського трону. Вони розвинули власну місіонерську теорію: коли євреї, звільнені від усяких заборон і обмежень, будуть прийняті у сім'ю народів, тоді здійсниться ідея вселюдського братства і загального миру¹²¹.

Завдяки діяльності маскілім Галичина у 1815-1840 pp. стала центром гаскали у всій Європі. Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. у Галичині існувало уже близько 100 німецькомовних єврейських шкіл. Спочатку у Тернополі, а в 1846 р. - у Львові були відкриті перші зреформовані синагоги, в яких відправа провадилася німецькою мовою. Поширення німецької асиміляції розкололо єврейське суспільство на реформаторську меншість та ортодоксальну більшість. До цього розколу у малих галицьких містах додавалася ще й третя єврейська релігійна течія - хасидизм. Однак ворожнеча між хасидами й ортодоксами не була такою гострою, як між маскілім і ортодоксами. Про гостроту конфлікту найкраще свідчить факт, що перший равин львівської зреформованої синагоги Абрагам Кон був убитий у 1848 р. єврейським правовірним фанатиком¹²².

Серед української інтелігенції німецький вплив особливо посилився після наполеонівських воєн. Натхненні перемогою антинаполеонівської коаліції студенти греко-католицької семінарії писали вірші, назва одного з яких, «Тріумфальний спів Німеччини», найкраще передає тональність про-австрійського патріотизму. Перемога над Наполеоном для українських інтелектуалів була рівнозначна похованню планів польських патріотів відродити Польщу в її історичних кордонах. Освічене галицьке суспільство відповідно до своїх літературних смаків і політичних орієнтацій розділилось на два великих табори - «табір Міцкевича» і «табір Шіллера».

Посилення німецького впливу турбувало польські патріотичні кола. Опираючись цим впливам, вони намагалися відродити національне життя за допомогою літературної і наукової діяльності. Осередком цієї активності стала польська національно-культурна інституція «Осолінеум», відкрита у Львові за дозволом уряду у 1815 р. Польське культурне життя у Львові досягає справжнього розквіту у 1820-1830-х роках.

Водночас польський національний рух зазнав важливих змін. Після поразки повстання 1830 -1831 pp. у Галичині виникає мережа таємних польських організацій, які готували ґрунт для нового національного виступу. Політична ідеологія польського руху також зазнає суттєвих трансформацій. Відновлена Річ Посполита, твердили молоді польські революціонери, мала бути вільною демократичною республікою. Вони вбачали собі майбутню польську націю як політичне об'єднання чотирьох народів - польського, українського, білоруського і литовського, в якому жодна національність не пануватиме над іншими. Польські поети «української школи» здобули великої популярності у Галичині. Потреба привернути на свій бік галицьке селянство зумовила появу в ідеології польського національного руху сильних антипанських мотивів. Група польських діячів провадила агітаційну роботу серед українських селян. їхні брошури і прокламації, написані місцевою розмовною мовою, мали переконати жителів села, що основним винуватцем тяжкого становища селянства є австрійський уряд. Як писалося у вірші одного з польських агітаторів Михайла Попеля:

«Слов'янщина наша мати, А наш батько со небес. Всі слов'яни суть нам брати, Тільки Німець то є пес».¹²³

Нова ідеологія польського руху не справила великого впливу на українське селянство. Зате вона виявилася дуже привабливою для молодої української інтелігенції. Як у 1810-х роках серед вихованців Львівської греко-католицької семінарії був поширений австрійський патріотизм, так у 1830-х роках його заступає патріотизм польський. Захоплення польською культурою, літературою і політичною ідеологією було настільки великим, що воно взагалі ставило під загрозу подальше існування русинів як окремої національності.

Оскільки Галичина у перші десятиліття XIX ст. опинилась на перехресті різних політичних і культурних впливів, характер націотворчих процесів був далеким від тієї ясності, яку вони набрали наприкінці того ж століття. Практично у середовищі кожного із трьох головних народів - українського, польського і єврейського - нуртувала більш ніж одна національна орієнтація. Але найзаплутанішою була ситуація в українському суспільстві.

Відповідно до тих змін, ще зазнало суспільно-політичне культурне життя в Галичині, історія національного відродження галицьких русинів першої половини XIX ст. виразно поділяється на два періоди: до початку і після початку 1830-х років. Перший відбувався під явним, хоча і запізнілим впливом австрійського Просвітництва.

Центром першої хвилі відродження став Перемишль. Тут під покровительством перемишльського єпископа Михайла Левицького зібрався гурт патріотично настроєних греко-католицьких священиків: Іван Могильницький, Йосип Левицький, Йосип Лозинський, Іван Лаврівський, Іван Снігурський та ін. Майже всі вони у той чи інший спосіб були пов'язані з віденським інтелектуальним середовищем. Тому у науковій літературі його ще називають віденсько-перемишльським гуртком українських вчених¹²⁴. Перемишльські патріоти розпочали кампанію за впровадження руської мови в систему початкової освіти і розширення мережі парафіяльних шкіл. їхніми заходами 1816 р. у Перемишлі було створено освітнє Товариство священиків (Societas Presbyterorum), ay 1818 p. - дяківську школу.

Діячі цієї групи зіткнулися з опором галицької адміністрації. Вона застерігала Відень про політичні наслідки впровадження у початкових школах руської мови, що нібито була лише варіантом російської. Наполегливість Левицького та його оточення винагородилася компромісним рішенням австрійського двору у 1818 р. про допущення, поряд з польською руської, як мови викладання у початкових школах, та про право греко-католицького церковного керівництва здійснювати контроль над тими школами, де греко-католики становлять більшість.

У 1816 р. Михайло Левицький був призначений митрополитом Галичини і перебрався до Львова. Його місце перемишльського єпископа у 1818 р. перебрав Іван Снігурський, що був ініціатором утворення Товариства священиків. Саме за нього освітня діяльність перемишльського гуртка набрала найбільшого розмаху. До 1832 р. під його покровительством відкрилось бл. 400 шкіл. У 1817-1821 pp. Товариство видало декілька підручників. Автором більшості з них був головний ідеолог і рушійна сила Товариства Іван Могильницький. З середовища перемишльських просвітителів вийшли перші граматики (спочатку у рукописах, пізніше друком) руської мови Івана Могильницького (1822), Йосипа Лозинського (1833), Йосипа Левицького (1834).

Діячі перемишльського гуртка погоджувалися у тому, що русини становлять окрему націю серед слов'янських народів і що їхня мова не тотожна ані польській, ані російській, ані суміші першої і другої. Для них було вочевидь, що руські селяни розмовляють тією ж мовою, що й простолюдини у підросійській частині українських земель. Але вони вважали, що нею можна писати лише книжки для неосвіченого селянства. Літературна ж мова, що вимагала більш елегантних виразів, повинна бути сумішшю місцевої говірки з церковнослов'янською мовою. Таке їхнє рішення відбивало підхід, що набув широкого поширення у тогочасному слов'янознавстві, а саме - про необхідність розрізняти народну і літературну мови.

Через свої мовно-літературні засади перемишльський гурток не міг стати виразником чітко української національної орієнтації. Характерно, що Михайло Левицький, перший покровитель руських освітніх і літературних починань, через 15 років став ініціатором заборони видань, написаних народною українською мовою. Уяву про пропагований першими будителями мовний суржик може дати одна з найкращих поем того часу -«Воззренія страшилища» Семеона Лисинецького, в якій автор так описує повінь на Дунаї:

«Ах, для бога! Кто ж бы ся

не содрогал,

Да тут с ужасом все

пропадает,

И кто ж, уважаючи то, не

дрожал,

Аще видит, як все исчезает»¹²⁵.

Така мова і такі твори були малопривабливими для греко-католицьких семінаристів, які виховувались на кращих зразках тогочасної німецької і польської літератури. Натхненні романтичною традицією, вони прагнули розповісти слов'янському світу про свій народ, його багату культуру й історичну славу. Але їм не вистачало ані вміння, ані слів, щоб висловити свої почуття. «Не було ще півця, не було соловія» - таке було загальне почуття молодого покоління, що пробудилося до національного життя під впливом наполеонівських воєн.

Переломною подією в історії українського національного відродження стала власне поява такого «руського солов'я» - Маркіяна Шашкевича. Він володів справжнім літературним талантом і єдиний серед семінаристів міг передавати свої поетичні почуття чистою народною мовою. Як особа харизматичного складу, Шашкевич умів надихати і переконувати колег наслідувати його приклад. Поетичний талант цього поета доповнювався організаторськими здібностями Якова Головацького та науковою діяльністю Івана Вагилевича - двох його товаришів по навчанню у львівській семінарії. Семінаристи звали їх напівжартома Руською трійцею. Говорячи серйозно, від них започатковується власне українська орієнтація в національному відродженні у Галичині.

Шашкевич, Вагилевич і Головацький об'єднали навколо себе близько 20 молодих людей, майже виключно семінаристів та молодих священиків (лише двоє мали світську професію). Час виникнення цього гуртка точно невідомий; правдоподібно, це був 1832 р. «Руська трійця» з'явилася після польського повстання 1830 -1831 pp., і в цьому випадку «після» означає і «через». Це був час діяльності численних конспіративних організацій, створених польською романтично настроєною молодцю. «Руська трійця» входила у ці конспірації, а Маркіян Шашкевич, як говорять, навіть хотів пристати до польських повстанців. Польське повстання та діяльність нелегальних товариств своїм прикладом прискорювали кристалізування української національної ідеї. Дискусії про національну незалежність Польщі, що велися у цих товариствах, змушували українців замислюватися над майбутнім своєї нації.

Але ця кристалізація відбувалася не через сліпе наслідування польського зразка. Участь у конспіраціях переконувала українську молодь, що польська революційна демократія є байдужою до їхніх національних потреб. Так, у 1834 р. українські члени Товариства польського народу (Stowarzyszenia Ludu Pol-skiego) внесли пропозицію перейменувати його в Товариство польського й руського народу. Рада Товариства відкинула цю пропозицію, й українцям не залишалося нічого іншого, як створити власний Руський кружок (Kolo Ruskie). Ця наука не пройшла марно.

«Поляки хотять гвалтом, що-бисьмо Польщу за своє отечество уважали» - писав Яків Головацький у листі до свого брата Івана - «Такії слова болісні руському серцю...» І тут же доходив висновку: «...На землі руській, з кореня руського, під руським небом, руськії цвіти і плоди будуть і мусять бути»¹²⁶.

Розрив з польським політичним і культурним світом був нелегким. До цього часу галицькі будителі друкували свої твори на сторінках польських журналів, а літературна і наукова діяльність «Руської трійці» була тісно пов'язана з Осолінеумом. Яків Головацький признавався, що багато з членів товариства краще володіли польською, аніж українською, і, можливо, досягли б більших літературних успіхів, пишучи нерідною мовою. Але у ситуації, коли польські революціонери не на словах, а на ділі не визнавали рівноправності української нації, такий вибір став неможливим.

Бажання триматися за свою мову зміцнилося у галицьких будителів під впливом нових інтелектуальних течій зі Сходу і Заходу. У 1820-1830-х роках у Галичині з'являються збірки і видання з Наддніпрянської України, перші рукописні копії «Енеїди» Котляревського. Загальне захоплення романтиків народною творчістю вилилося у Галичині у появі фольклорних збірок. У 1833 р. вийшла збірка «Пісень польських і руських люду галицького» Вацлава Залеського. її вихід для Галичини мав таке саме значення, як поява «Малороссийских песен» Михайла Максимовича для Наддніпрянщини. У 1835 р. надруковано збірку «Руське весілля» Йосипа Лозинського. Величезний вплив на молоду інтелігенцію мало знайомство з тогочасною європейською літературою, передусім - з творами чеського і словацького національного відродження. Недарма свій політичний ідеал діячі «Руської трійці» бачили у слов'янській федерації.

Найбільш далекосяжне політичне значення у діяльності «Руської трійці» мав, однак, зовсім аполітичний, з першого погляду, акт - упровадження у літературу народної мови. Саме з цієї причини не побачив світу підготовлений Шашкевичем, Вагилевичем і Головацьким збірка «Зоря» (1834). Австрійська влада побоювалася, що вихід літературної збірки українською мовою призведе до зародження у Галичині українського руху, який може бути спрямований Росією проти самої Австрії. Зі свого боку верхівка греко-католицької церкви теж противилася виданню «Зорі», оскільки це могло поставити під сумнів лояльність духовенства та русинів до Відня.

У 1837 р., користуючись з м'якості цензури в Угорщині та за допомогою своїх сербських знайомих, Яків Головацький видав у Будапешті збірку «Русалка Дністрова». Збірка не відзначалася високим літературним рівнем. Більшість вміщених у ній матеріалів, як писав Іван Франко, характеризувалася «незначним змістом» та «неясними думками». Однак це не заважало Франкові назвати «Русалку Дністрову» «явищем наскрізь революційним»¹²⁷, її революційність полягала у розриві зі старою традицією літератури церковнослов'янською мовою. Ця збірка ввела народну мову галицьких русинів у літературу і довела, що між їхньою мовою і мовою українців з Російської імперії немає ніяких суттєвих відмінностей, а отже, галичани і наддніпрянці становлять один і той самий народ. Тому її поява стала віхою у розвитку українського національного руху в Галичині. Видання «Русалки Дністрової» не обійшлося безкарно для її авторів. Ставлення австрійської влади до діяльності «Руської трійці» найкраще передали слова тодішнього директора львівської поліції: «Ми ледве даємо собі ради з однією нацією (поляками. - Я.Г.), а ці дурні голови хочуть ще розбудити мертво-поховану руську націю»¹²⁸. За тісної співпраці адміністрації церковної верхівки було проведено слідство над трьома упорядниками збірки. Маркіян Шашкевич після висвячення на священика був переведений в одну з дрібних парафій, де він, виснажений працею та постійними дрібними перепонами, помер у 32-річному віці. Якову Головацькому тривалий час не надавали сану священика. А Івану Вагилевичу, щоб уникнути переслідувань, довелося перейти у протестантську віру. Тираж альманаху було конфісковано, по Галичині й Україні розійшлося лише 200 примірників.

Після розправи над «Руською трійцею» дальший поступ національного відродження відзначався дуже скромними масштабами. Митрополит Михайло Левицький та перемишльський єпископ Іван Снігурський продовжували домогатися розширення системи початкової освіти в українських селах. У 1842-1856 pp. у Львівській єпархії було відкрито близько 1000 парафяльних шкіл. У 1841 і 1846 pp. у Відні вийшло два томи «Вінка русинам на обжинки», підготовлених і виданих братом Якова Головацького Іваном. Але кількість передплатників на перший том становила всього 140 чол., що свідчило про мале зацікавлення руського суспільства у розвитку національної літератури.

Справжнім подарунком долі для молодого українського руху стала невдача польських конспіраторів підняти повстання проти Австрії 1846 р. Організатори повстання розраховували на підтримку галицьких селян, обіцяючи їм звільнення від панських повинностей. Однак селяни повернули свою зброю проти самих повстанців. Найнесподіванішим було те, що найбільшого розмаху селянські виступи набрали власне у польській частині краю. Польські селяни («мазури») виловлювали своїх же «єдинокровних» шляхтичів-повстанців й віддавали австрійській владі, або ж винищували їх самі. Селяни грабували маєтки, знищували документи про повинності і влаштовували жорстокі самосуди над поміщиками. Розправившись з власним паном, селяни нерідко об'єднувалися в загін, обирали собі ватажка і нападали на сусідні маєтки. Найбільшої слави здобув загін під проводом Якуба Шелі, що розгромив 30 маєтків і вбив 48 поміщиків. В окремих повітах було розгромлено до 80% усіх панських маєтків, а в одному - Тарновському - не уціліло майже жодного маєтку¹²⁹.

Польські повстанці вважали, що стали жертвою австрійської інтриги, яка спрямувала проти них гнів селянства. Ця теза ще й досі інколи повторюється польською історіографією¹³⁰. Насправді ж, так звана мазурська різня 1846 р. засвідчила крайню слабкість польського революційного руху у Галичині. Українське національне відродження також не відрізнялося силою, але вигляд слабкості свого суперника додавав надій на майбутнє. Для галицьких будителів найголовнішим було те, що місцеве українське селянство виявило спокій та законопослушність. Нову тактику розвитку національного руху запропонував у своїй статті «Становище русинів у Галичині» (1846) Яків Головацький. Стаття сповнена гострої критики полонізаторської політики польських правлячих класів та прислужництва і злочинної байдужості верхівки греко-католицької церкви до розвитку національної культури. Коли інші слов'янські народи пробудилися до нового життя, галицькі русини, писав Яків Головацький, «під ласкавим пануванням Австрії живуть без літератури, без часопису, без національної освіти, без шкіл, як варвари»¹³¹. Але його критика не зачіпала австрійського уряду. Навпаки, у своїй статті Головацький пропонував Відневі взяти національний розвиток галицьких русинів під свою протекцію, у винагороду за їхню лояльність і непіддатливість на польські «революційні махінації». По відношенню до русинів Австрія повинна додержуватися принципів політики Иосифа II.

Відень ладен був використовувати національне відродження русинів як засіб поборення революційного польського впливу. Виразником цієї нової лінії став призначений у 1847 р. новим галицьким намісником фаф Франц Стадіон. У березні 1848 р. він дає згоду на видання журналу «Галицька пчола», публікації якого повинні були мати анти-польський характер. Але у цій згоді відпала потреба, коли декілька днів по тому в Австрійській імперії розпочалася революція. Місяць після вибуху революції і на 5 місяців раніше, ніж у всій Австрійській імперії, у Галичині 16 квітня 1848 р. була скасована панщина. Приводом було бажання Стадіона перехопити ініціативу і випередити польську шляхту, яка зі страху перед повторенням різні 1846 р. готова була дарувати селянам волю. З проголошення політичних свобод першими скористалися поляки, які створили у Львові свій політичний орган -Центральну Раду Народову - та приступили до формування Національної гвардії. 2 травня 1848 р. у Львові була створена перша українська політична організація - Головна Руська Рада. Очолювали її спочатку перемишльський єпископ Григорій Яхимович, а згодом - священик о. Михайло Куземський. У першому її маніфесті проголошувалось, що галицькі русини є частиною великого українського народу, який мав славне минуле і власну державу. Шукаючи натхнення в славному історичному минулому, Головна Руська Рада відновила герб галицько-волинських князів (золотий лев на голубому тлі) і прийняла синьо-жовтий прапор як національний стяг українського народу.

Українське суспільство у Галичині у 1848 р. не було однорідним ані за національними орієнтаціями, ані за політичними програмами. Перемога української орієнтації почасти була зумовлена збігом обставин. Москвофільська (загальноруська) ідея не мала шансу перемогти, бо Головна Руська Рада спиралася на австрійську адміністрацію. Тому на аудієнції у гр. Франца Стадіона галицькі діячі заперечливо відповіли на його питання: «Чи ви і великороси є однією і тією самою нацією?» Найбезпечнішим у цих умовах був би вибір русинської орієнтації, і дійсно, перша редакція маніфесту Головної Руської Ради починалася словами: «Ми належимо до галицько-руського народа, котрий числить 2 1/2 мільона». і лише за наполяганням Юліана Лаврівського ці слова були замінені визнанням, що галицькі русини насправді є частиною 15-мільйонного малоруського (українського) народу.

Але пізніше сам Лаврівський покинув Головну Руську Раду. Його та інших демократично настроєних українських патріотів не влаштовувала орієнтація Ради на австрійський уряд, який у 1848 р. уособлював головну силу реакції. Табір революції в Галичині представляли польські політики. Як і на початку 1830-х років, частина українців, передусім студентська молодь, радо солідаризувалася з революційною боротьбою поляків. З іншого боку, польські демократи проголошували мету створення «Литовсько-русько-польської Речі Посполитої», а Центральна Рада Народова заявила про рівність культурних прав поляків і українців.

Поборником польсько-українського об'єднання став утворений 11 травня 1848 р. Руський собор, що складався, окрім сполонізованих аристократів «руського» походження та радикальної польської інтелігенції, з декількох демократично настроєних українських патріотів. Редактором його видання «Дневник Руський» став один із членів «Руської трійці» Іван Вагилевич¹³². Але ідея створення Руського собору походила не стільки з щирого бажання польсько-українського порозуміння, скільки з наміру Центральної Ради таким чином підпорядкувати собі український національний рух. Абсолютна більшість політиків не збиралася визнавати політичної рівноправності українців. Вони вважали національний рух галицьких русинів штучним витвором; єдина суттєва відмінність, за висловом польського історика Стефана Кєнєвича, полягала у тому, що польські демократи вважали «русинів» винаходом Стадіона, а аристократи - «москалів»¹³³.

Хоча польські й українські діячі і досягли порозуміння на Слов'янському конгресі у Празі в червні 1848 р. (правда, не стільки з власного бажання, скільки під тиском чеських політиків та російського анархіста Михайла Бакуніна), ця угода не

була втілена у життя. Компроміс між польською й українською сторонами був неможливий через надто сильне розходження в політичних, культурних і релігійних інтересах двох суспільств. В українському таборі були різні думки щодо політичного вирішення «руського» питання. Невелика група висловлювалася за політичну автономію у складі слов'янської федерації або навіть повну політичну самостійність української держави з центром у Києві¹³⁴. Кількість прихильників цієї ідеї не вдається встановити; однак не підлягає сумніву, що рахунок ішов на декілька одиниць. Масову ж підтримку здобула вимога Головної Руської Ради поділити Галичину на українську і польську частини (провінції) з окремими адміністраціями. Меморандум з цією вимогою підписали 200 тис. чол. Це було вражаючим успіхом Ради. Іншими досягненнями національного руху стало створення мережі повітових рад (їх загальна кількість становила 50), формування загонів національної самооборони, проведення з'їзду українських інтелігентів («Собор руських учених», 19 жовтня 1848 p.), відкриття у Львівському університеті кафедри української мови та літератури (її очолив Яків Головацький) та наукового товариства «Галицько-Руська Матиця», заснування газети «Зоря Галицька» (1848-1852).

На початку листопада 1848 р. у Львові дійшло до сутичок між австрійськими загонами і польською Національною гвардією. Австрійська артилерія відкрила вогонь по місту і завдала йому важких руйнувань (зокрема, згорів університет разом з бібліотекою). Листопадові події поклали край революційному розвитку. Після розправи з польським рухом австрійський уряд перестав підтримувати українські організації, і за умов важкого дл? них польсько-українського протиборства вони помітно занепали або й припинили (як Головна Руська Рада) своє існування.

Однак, як у випадку з Кирило-Мефодіївським товариством на Наддніпрянській Україні, діяльність Головної Руської Ради мала неперехідне значення для формування ідеології українського національного руху в Галичині. З цього часу вимога поділу Галичини на дві частини й утворення з українських земель Австрії окремої провінції розглядалася як мінімальна політична програма галицьких українців аж до розпаду Австрійської імперії у 1918 р.