Кирило-мефодіївці: українська відповідь на нову імперську ідеологію

В українському національному відродженні 1820-1830-х років не було нічого такого, що представляло б серйозну загрозу для Російської імперії. Українські патріоти - літератори, збирачі фольклору, укладачі історії та граматики - зберігали лояльність цареві і Росії, а свою діяльність на ниві національного відродження поєднували зі службою у російських державних установах. Гулак-Артемовський тішився з перемоги російського війська над польськими повстанцями у 1831 p., з того, що його командуючий генерал Пашкевич «видавив з поляків весь жир». Квітка-Основ'яненко у «Листах до любезних земляків» відверто вихваляв пануючий лад, а Метлинський називав Москву «рідним краєм»⁷⁷. Зі свого боку, Санкт-Петербург розглядав літературно-науковий рух в Україні як частину «загальноруського» культурного процесу. Після польського повстання 1830-1831 pp. російський уряд звернув увагу на цей рух в Україні, маючи намір за його допомогою укріпити «руський» характер Південно-Західного краю. Особливо наголошувалося на розвитку історичних досліджень в Україні. У 1843 р. при канцелярії київського генерал-губернатора було засновано Тимчасовий комітет для розгляду давніх актів. Метою створення цієї археографічної комісії була публікація історичних документів, що доводили б безпідставність польських претензій на цей край і виправдовували б антипольську русифікаторську політику. У діяльності комісії взяло участь чимало українських патріотів.

Свідоме використання українського руху у власних цілях було одним із проявів нового курсу в політиці Російської імперії⁷⁸. До повстання 1830-1831 pp. Петербург не приділяв великого значення національному питанню. Від початку XVIII ст. аж до 1820-х років російська імперська модель ґрунтувалася на традиційному визначенні громадянства: від громадянина вимагалося вірнопідданого виконання своїх обов'язків та безумовної лояльності цареві. Його віросповідання чи національна приналежність не бралися до уваги. Від часів Петра І аж до Олександра І серед російської правлячої еліти було чимало іноземців та осіб неросійського походження (балтійських німців, нових українських дворян, польських шляхтичів тощо). Те саме стосувалося членів Російської академії наук та професорського складу університетів. Багато з цих іноземців після довгих років служби у Петербурзі й Москві так і не навчилися розмовляти російською мовою. У цьому не було потреби: мовою петербурзького двору була французька, а частина провінційного дворянства розмовляла німецькою. Повстання 1830-1831 років на прикладі польської шляхти показало, що стара імперська модель громадянства не є надійною. Тенденції до заміщення чужинців на російських дворян в імперському оточенні проявилися ще в останні роки правління Олександра І. Але справжньої сили вони набрали у 1830-х роках, за правління Миколи І (1825-1855). Головним ідеологом нового курсу став призначений Миколою І на пост міністра народної освіти граф Сергій Уваров. Він запропонував три принципи, на які має спиратися російська державність: «самодержавство, православ'я, народність». Перші два принципи були старими і зрозумілими, тимчасом як третій - «народність» -відповідав модерним західним інтелектуальним тенденціям. Незрозумілим було, як провести цей принцип у державі, де російською мовою розмовляє менше половини населення. Уваров пропонував розв'язати цю проблему простим й ефективним способом - русифікацією іншої половини. Головним засобом для досягнення цієї мети мала стати освітня політика. У першу чергу треба було заступити іноземних професорів і вчителів на російських. Уваров не лише провів чистку професорського складу, а й відібрав молодих і найталановитіших викладачів для стажування у західноєвропейських університетах, а після завершення стажування призначав їх на високі посади.

Українські діячі були в числі тих, хто скористався з цих реформ. Михайло Максимович був першим ректором Київського університету за прямим розпорядженням Уварова, маючи заледве ЗО років. Іншим протеже міністра освіти був Ізмаїл Срезнєвський, який перед тим як очолити кафедру слов'янських мов у Харківському університеті був відряджений до слов'янських країн. Вихованцями Максимовича і Серезневського були два провідні діячі нової хвилі українського відродження - Пантелеймон Куліш та Микола Костомаров. Помічником (а фактично головним розпорядником) Київського учбового округу у 1843 р. призначили активного «малоросійського» діяча Михайла Юзефовича. Його приймальня стала місцем, де діставала високі призначення талановита українська молодь.

Але справа була не лише в особових призначеннях. Глибший вплив мало створення іншого інтелектуального клімату, в якому могли прорости паростки нової української ідеології. На момент проведення уварівських реформ імперський уряд не мав готової російської національної науки і культури, за допомогою якої можна було б русифікувати неросійське населення чи освічувати самих росіян. Нова, світська російська культура, що відрізнялася від традиційних народно-селянської та церковної культур, почала розвиватися допіру у 1760-х роках. На початку XIX ст. вона see ще перебувала у стадії формування літературної мови та свого культурного коду. До часу правління Миколи І нова російська, як і нова українська культура була позбавлена офіційної опіки. Російський двір тривалий час був космополітичним, надаючи перевагу західноєвропейським літературам і смакам. Прагнення Миколи І змінити модель громадянства з імперської на національно-російську логічно вели до потреби розвивати цю нову російську «високу» культуру.

Українська культура у 1830-х роках перебувала більш або менш в однаковому стані розвитку з російською; обидві були складовими частинами одного потоку, які неможливо було ро-зчленити. Внесок українців у формування нової російської культури був дуже суттєвим, тому почасти вони могли вважати цю культуру власною. Відповідно російський двір також розглядав українську культуру як свою, доки вона не виходила за межі лояльності до імперії. Тому підтримка російської культури неминуче означала й розвиток культури української. Невідкладними цілями було формування літературної мови, писання підручників з історії тощо: автоматично це вело до реалізації таких самих завдань в українській культурі. Але чим динамічніше розвивалися обидві культури, тим неможливішим ставало їхнє подальше нерозчленоване співіснування. Так, дослідження в галузі історії неминуче ставили питання про час виникнення «малоросів» і «великоросів», про місце в їхній спадщині періоду Київської Русі та ін. Порушення цих питань поклало початок гострим дискусіям між українськими і російськими діячами.

Головним ефектом уварівської реформи стало прискорене вичленування української культурної ідентичності з загально-руського потоку. Уособленням цього перевороту стало нове покоління українських діячів, яке вступило на суспільну арену на зламі 1830-х і 1840-х років. Центральними фігурами цієї генерації були Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш і Тарас Шевченко. У їхніх біографіях відбилися збірні риси нового покоління українських патріотів. На відміну від своїх попередників -нащадків козацької старшини - всі троє були «низького» соціального походження: Куліш походив із сім'ї вільних селян, Костомаров був позашлюбною дитиною російського поміщика й української кріпачки, а Шевченко народився в сім'ї кріпаків і сам до 24 року життя був кріпаком. Іншою їхньою спільною рисою було те, що у 1840-х роках всі вони займали посади в установах міністерства народної освіти (Куліш навчав у гімназіях Києва, Луцька, Петербурга та у Петербурзькому університеті, Костомаров - у рівненській гімназії і Київському університеті, а Шевченко працював у Київській археографічній комісії, а у лютому 1847 р. завдяки протегуванню княгині Рєпніної одержав посаду викладача у Київському університеті). Якщо діячі першої генерації національного відродження трактували свої літературні і наукові заняття як своєрідне хоббі, то для Куліша. Костомарова і Шевченка їхня діяльність у галузі української культури мала, так би мовити, цілком фаховий характер.

Найвизначнішою постаттю) цьому тріумвіраті був Тарас Шевченко. У 1840 р. він видає збірку своїх поезій під назвою «Кобзар». Значення появи «Кобзаря» виходило далеко за літературні рамки. Шевченкові поезії відрізнялися мовою. Вона була не просто відтворенням народної мови; поет творив її на основі трьох українських діапектів (південно-східного, північного і північно-західного), елементів церковнослов'янської мови, а також мовного матеріалу ранішніх українських літературних творів. Шевченко тим самим заклав міцні підвалини модерної української літератури, а в ширшому значенні - і під українську національну самосвідомість.

Велике значення мав політичний аспект його творчості. Найпліднішими з цього погляду були 1843-1845 pp., коли Шевченко написав свої найбільш революційні поеми - «Сон», «Кавказ», «Великий льох», «І мертвим, і живим...» та «Заповіт». Більшість із них він зібрав у своїй рукописній книжечці під назвою «Три літа». Його пристрасна поезія не обмежувалася, як у інших українських романтиків, оплакуванням героїчного минулого. Вона збуджувала національні почуття і давала бачення майбутнього: якщо Україна у минулому користувалася правами самостійної держави, то це має служити достатньою підставою для здобуття політичної незалежності у майбутньому.

Основну вину за поневолення України Шевченко перекладав на Росію та російських імператорів. Для Шевченка російські імператори - це тирани, які позбавили Україну свободи. Ніколи раніше перед Шевченком українські інтелектуали не піднімали так сильно свого голосу протесту проти Росії. Його поезія різко відкидала конформістську модель «малоросійства», що ґрунтувалася на ідеї нероздільності Малої і Великої Русі і лояльності до імператора.

Іншою великою заслугою Шевченка було те, що в своїй творчості він поєднав два до того часу розділені струмені козацької традиції - простолюдну і старшинську. Шевченкова ненависть до соціальної несправедливості та вболівання за волю і гідність простої людини виводилася із його селянського походження. Але своїм інтелектуальним вантажем він завдячував впливу українського дворянства, як писанням, так і особистим знайомствам. Шевченка могли читати всі - і селяни, і дворяни. Кожна з верств українського суспільства знаходила в його поезії відображення своїх інтересів. Шевченковий заклик до одночасного національного і соціального визволення став ідеологічним наріжним каменем модерної України. Його вірші справляли величезний вплив на його сучасників. За словами Костомарова, «...муза Шевченко раздирала занавесу народной жизни. И страшно, и сладко, и больно, и упоительно было заглянуть туда»⁷⁹.

Коли Шевченко творив нову українську ідеологію своїми натхненними віршами, Костомаров закладав під неї наукові підвалини. Він був вихідцем із харківського середовища, яке у 1843-1844 pp. після смерті Квіт-ки-Основ'яненка та відходу від українських студій Ізмаїла Срез-невського перестало існувати. Захистивши магістерську дисер-тацію(1844) у Харківському університеті та після недовгого вчителювання у Рівному, у 1845 р. Костомаров одержав призначення до Київського університету. У стінах цього університету він знайшов групу молодих людей, які були вже підготовані до засвоєння нових ідей лекціями Михаила Максимовича. У 1845 р. вони відвідували лекції Костомарова зі слов'янської міфології. Костомаров став духовним проводирем цієї групи, подібно як Срезневський у Харкові. Він поєднав первісну, харківську традицію з більш зрілим, київським періодом у розвитку українського романтизму.

Вивчаючи народну творчість українців та слов'янських народів, Костомаров дійшов висновку, що між українцями і слов'янами існує чимало спільного. Це наштовхнуло його на ідею слов'янської єдності.

Погляди Костомарова поділяв його найближчий друг, Пантелеймон Куліш. Якщо Куліш називав Костомарова українським Тацітом, то Костомаров вбачав у Кулішєві майбутнього українського Вальтера Скотта. Його повість «Чорна рада», перші розділи якої були надруковані у 1845 p., досі займає одне з чільних місць в українській літературі, а його доброзичлива критика «Кобзаря» позитивно вплинула на Шевченка. Куліш був пройнятий ідеєю поширення української науки і літератури. «Українська пісня й неписана словесність народу українського натхнули молоді уми в Києві спасенною думкою - видвигнути свою націю із темряви», - писав пізніше Куліш, а в своїй автобіографії додавав: «Християнство та історія слов'ян були їм потрібні для великого сподвиж-ництва»⁸⁰.

Наприкінці 1845 - на початку 1846 р. Костомаров разом з іншим членом українофільської групи, молодим службовцем губернської канцелярії Миколою Гулаком вирішили перетворити вільний гурток молодих людей на конспіративну організацію -Кирило-Мефодіївське братство, яке займеться поширенням ідеї слов'янської спільності. Ідеологія братства була синтезом ідеї трьох рухів - українського авто-номістичного, польського демократичного і російського декабристського в Україні. Особливо сильним у його діяльності був християнський момент. Це відбилося у виборі патронів товариства - св. Кирила і Мефодія, які навернули слов'ян у християнство, у формі самої організації, що наслідувала старі українські церковні братства, та у програмному документі кирило-мефодіївців - «Книзі битія українського народу» (інша назва - «Закон божий»). Автором «Книги битія...» вважається Микола Костомаров. Центральним моментом у програмному документі братства було наполягання на необхідності здійснення християнських ідеалів справедливості, свободи і рівності. Ці ідеали у «Книзі битія» поєднуються з почуттям українського патріотизму.

Поєднання християнської і національної ідей не було винаходом кирило-мефодіївців. Цю формулу вони запозичили у польських інтелектуалів, передовсім з твору Адама Міцкевича «Ksiegi narodu polskiego і piel-grzymstwa polskiego» («Книги народу польського і пілігримства польського»), написаного і виданого у Парижі у 1832 р., після поразки листопадового повстання. Але незважаючи на запозичення однієї з центральних ідей, «Книга битія...» була оригінальним документом⁸¹. У ній розвивалася ідея українського месіанства: український народ, найбільш пригноблений і зневажений, а заразом - і найбільш волелюбний та демократичний, звільнить росіян від їхнього деспотизму, а поляків - від аристократизму. У своїй автобіографії Костомаров пізніше признавався, що федерацію слов'янських народів братчики уявляли собі на зразок стародавніх грецьких республік або Сполучених Штатів Америки. «Книга битія» закінчувалась словами:

«І встане Україна з своєї могили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сиятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні крепака, ні холопа - ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хорутан, ні у сербів, ні у болгар.

І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі Слов'янськім.

Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто, де на карті буде намальована Україна: «От камень, него же не берегоша зиждущий, той бисть во главу [угла]»⁶²».

Вироблення програми Кири-ло-Мефодіївського братства відбувалося у гострих суперечках, насамперед - між Костомаровим і Шевченком. Розходження між цими двома чоловими братчиками дали привід радянським історикам і літературознавцям говорити про існування двох течій всередині товариства -«ліберально-буржуазної» і «революційно-демократичної». Це твердження свідомо перебільшувало ідейні відмінності серед членів товариства. Точніше буде сказати, що політична філософія братства мала синкретичний характер: Куліш наголошував на національному елементі, Костомаров - загальнолюдському -християнському, а Шевченко -соціальному елементі. Кожний з цих елементів знайшов відображення у «Книзі битія...».

Соціальна програма кирило-мефодіївців складалася з двох пунктів: скасування кріпацтва та поширення освіти серед народу. Вони не розробили конкретніших планів щодо знищення кріпацтва й впровадження загальної освіти. Реалізація цих обидвох вимог була лише передумовою для досягнення глибших політичних змін, які мали ґрунтуватися на принципах християнської етики, ідеї панславізму і широко зрозумілого лібералізму - особистої свободи людей, незалежної від їхнього особистого соціального статусу. Це були ідеї, за які українська нація, як твердили братчики, боролася ось уже декілька століть.

Кирило-Мефодіївське братство проіснувало трохи більше року. Наприкінці березня - на початку квітня 1847 р. воно було розгромлене жандармами за доносом студента Олексія Петрова.

Окремі сторінки історії Кирило-Мефодіївського братства оповиті туманом. Петро Зайончковський, який користувався архівними матеріалами справи Кирило-Мефодіївського братства, переконував, що створенню товариства передувала організаційно неоформлена група студентів, чиновників і вчителів-«українофілів» під назвою «Київська молода»⁸³. З його легкої руки це твердження перекочувало у праці багатьох радянських і західних істориків⁸⁴. Однак не всі поділяють таку точку зору, вважаючи її непереконливою⁸⁵. Серед його дослідників немає єдиної думки і щодо того, скільки осіб об'єднувало братство, зокрема, чи входили до його складу Шевченко і Куліш? Слідством встановлено, що товариство складалося лише з трьох чоловік: Білозерського, Гулака і Костомарова. Решта арештованих формально не ввійшла до складу братства, хоча знала про його існування завдяки знайомству з цима трьома особами. Ця версія повторюється у декількох сучасних дослідженнях⁸⁶, хоча вона має слабке місце: логічно

припустити, що арештовані свідомо прагнули ввести в оману слідчих і представити справу так, щоб уникнути суворого покарання. Дмитро Пильчиков у своїх пізніших спогадах твердив, що кількість членів товариства на початку 1847 р. доходила до 100 чол,^а7. Ця оцінка найчастіше трапляється у дослідженнях, присвячених Кирило-Мефоді-ївському братству⁸⁸. Окремо виділяється ядро товариства, до складу якого входило 12 чол.: Микола Костомаров, Микола Гулак, Василь Білозерський, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Дмитро Пильчиков, Микола Савич та студенти Київського університету - Юрій Андрузький, Опанас Маркович, Олександр Навроцький, Іван Посяда, Олександр Тулуб. Зайончковсь-кий вважає назване Пильчиковим число явно перебільшеним, стверджуючи, однак, що в Кири-ло-Мефодіївському братстві було більше, аніж 12 чоловік⁸⁹. В українській традиційній та радянській історіографії Кирило-Мефодіївське братство служило своєрідною точкою відліку національної боротьби проти російського поневолення чи, відповідно, - революційної боротьби проти реакційної феодальної системи. Тому зрозумілим є бажання «містифікувати» характер та перебільшувати масштаби його діяльності. Але таке трактування має дуже мало спільного з історичною дійсністю. Досить сказати, що у результаті слідства у російських жандармів склалося враження, що діяльність Товариства не становила серйозної політичної загрози. Шеф жандармів граф Олексій Орлов у листі до Миколи І писав, що «общество было не более как ученый бред трех молодых людей»⁹⁰. За обсягом слідчого матеріалу справа кирило-мефодіїв-ців була порівняно невеликою. У 1990 p., після тривалих перешкод і зволікань з боку радянської влади, були опубліковані документи слідства над членами Кирило-Мефодіївського братства, їхня публікація зайняла три томи. Для порівняння наведемо факт, що справа декабристів, яка видавалася з 1925 по 1988 р., вмістилася у 18 томах. Справа Конарського навряд чи вмістилася б навіть у 10 томах⁹¹.

Більшість арештованих дістала порівняно м'яке покарання, відповідно до їхнього молодого віку і «дитячості їхніх задумів». За винятком Костомарова й Гу-лака, яких було покарано відповідно на 1 та 3 роки тюрми (перший відсидів цей термін у Петропавлівській, другий - у Шліссельбурзькій фортеці), решту було засуджено на короткі терміни ув'язнення, а після ув'язнення - на заслання у великоруські губернії під поліцейський нагляд. Найсуворіше було покарано Шевченка, однак не за злочини, пов'язані безпосередньо з діяльністю братства. Приводом для тяжкого покарання стали знайдені зошити з його поемами «Кавказ», «Сон», «Пос-ланіє...». Крім їхнього революційного й антиросійського змісту, слідчих обурило те, що у цих віршах містилися образливі натяки на Миколу І та його дружину. Після завершення слідства Шевченка було віддано у солдати на невизначений термін в Оренбурзький окремий корпус. За особистим розпорядженням імператора, над ним був встановлений суворий нагляд з забороною писати і малювати.

Організаційна неоформленість, нечисленність Кирило-Мефодіївського братства та порівняна м'якість покарання братчиків не свідчили про його незначущість. Як зауважує Марко Антонович, один із найкращих сучасних знавців суспільно-політичного життя у Наддніпрянській Україні XIX ст., український рух до 1900 p., тобто до часу утворення першої української партії, майже не знав організацій з чітко визначеним членством. Тому статус братчиків найкраще було б визначити як «члени-прихильники»⁹². Гадаємо, що це не було винятково українським явищем. За умов миколаївської реакції 1830-1840-х років будь-яке відкрите обговорення суспільно-політичних питань було неможливим, тому воно переносилося у домашні зібрання, переписку та в інші недоступні державному контролю сфери громадського життя. Домашні гуртки набрали великого значення як засіб культивування суспільної думки. Майже у той самий час, що й Кирило-Мефодіївське товариство, декілька таких гуртків існували у столиці Російської імперії (серед них найбільш відомий гурток петрашевців), а також у Москві, Казані, Ростові-Ярославському. Вони виникали навколо однієї чи декількох осіб, що мали амбіції, талант і енергію для згуртування навколо себе відповідного інтелектуального середовища, вироблення основних ідей, ведення самої дискусії тощо. Хоча вступ на такі зібрання був суворо регламентований, домашні гуртки не мали чіткої організаційної структури, а їхня діяльність не набула нелегального характеру. Вони діяли тривалий час, доки жандармерії не вдавалося вжив йти у це середовище свого агента чи провокатора й одержати таким чином матеріал для проведення арештів⁹³.

Історичне значення Кирило-Мефодіївського братства треба оцінювати на декількох рівнях і в декількох контекстах. У загальноєвропейському контексті товариство було українським відповідником націоналістичних організацій, що між 1830 і 1848 pp.виникали по всьому континенті під впливом наполеонівських воєн, антимонархічних революцій і поширення ідеології романтизму - «Молода Італія», «Молода Німеччина», «Молода Польща», «Молода Ірландія» та ін. Спільним для всіх цих організацій було поєднання національних гасел з ідеєю демократії⁹⁴. У специфічних обставинах Центральної і Східної Європи кирило-мефодіївці були одними з численних речників концепції слов'янської єдності. Однак порівняно з політичними вимогами інших всеслов'янських рухів (австрославізму, ілірійсько-го руху, російського панславізму) київське товариство відрізнялося найреволюційнішою програмою демократичної слов'янської федерації⁹⁵.

У контексті Російської імперії діяльність кирило-мефодіївців поклала початок новій українській ідентичності серед місцевої еліти. До цього часу усі українські інтелектуальні явища були хоч і своєрідним, а все ж таки відображенням російського інтелектуального життя. Досі українці задовольнялися тими нішами, які створювала для них російська культура. Заповнюючи ці ніші, вони водночас вносили корективи у поняття «руськості». Вихідці з Малоросії першими поставили питання про російську національну ідентичність. Даючи широке («общерусское») трактування своєї ідентичності, «малороси» вводили росіян у ширший слов'янський світ і певною мірою, готували ґрунт для виникнення слов'янофільства і російського націоналізму.

Приклад інкорпорації «малоросів» до імперського суспільства немовби давав ствердну відповідь на поставлене Пушкіним питання: чи зіллються усі слов'янські ріки у російське море? Співвідношення між «Малою» і «Великою» Руссю, що склалося на початку XIX ст., слугувало готовою моделлю для асиміляції інших народів, тобто реалізації уварівської формули «народності». Здавалося, що «стара Україна» зійшла з історичної сцени, і в українському питанні не було нічого такого, що робило б його політичним. Впроваджуючи свої реформи, Уваров зобов'язував Київський університет до проведення спеціальних заходів «к исцелению глубокой язвы, взаимной ненависти двух славянских народов»⁹⁶. Він мав на увазі лише російський і польський народи. Офіційні плани не передбачали існування в Малоросії третьої нації - української.

Вироблена ж кирило-мефодіївцями ідея слов'янської єдності перебувала у рішучій опозиції до урядового панславізму. Ідеї централізованої слов'янської імперії з центром у Петербурзі вони протиставили ідею федеративної слов'янської республіки з столицею у Києві. Тим самим вони завдавали удару у найчутливіше місце уварівської концепції народності. Не випадково діяльність кирило-мефодіївців викликала гостру реакцію Уварова. В окремому циркулярі, написаному з приводу арештів серед кирило-мефодіївців, міністр освіти застерігав, що «русское славянство в чистоте своей должно выражать безусловную приверженность к православию и самодержавию; но все, что выходит из этих пределов, есть примесь чуждых понятий, игра фантазии или личина, под которою злоумышленные стараются уловить неопытность и увлечь мечтателей⁹⁷».

Циркуляр Уварова відбивав офіційну, але не єдину точку зору російського суспільства на спроби молодих київських інтелектуалів утвердити нове поняття української ідентичності. У 1840-х роках українська тема втратила ту вагу й популярність, якою вона втішалася у Петербурзі десять років тому. Серед російської освіченої публіки на той час велася гостра полеміка навколо питання про співвідношення Росії і Заходу. Одна група (так звані західники) турбувалася відставанням Росії від Заходу і наполягала на якнайширшому впровадженні європейських стандартів у російське життя, інша - слов'янофіли - наполягала на захисті національної культури від шкідливих західних впливів. Спроби кирило-мефодіївців утвердити нову українську національну ідею, якими б маловажними вони не видавалися, влучили саме у центр дискусій. Один із провідних лідерів російського слов'янофільства Олексій Хом'яков відгукнувся про братчиків як про малоросів, заражених політичним безумством⁹⁸. Ставлення західників не було однозначно негативним. Тимофій Грановський і Олександр Герцен виявляли свої симпатії до України й українців, але не надавали великого значення відмінностям між «великоросами» і «малоросами». На думку Герцена, ця справа мала другорядне значення у відношенні до головної проблеми - пробудження від сну і модернізації патріархального життя слов'ян. Єдиним різким відгуком була реакція володаря думок російської ліберальної і прозахіднонастроєної інтелігенції Вісса-ріона Бєлінського. У листі до П.Анненкова у грудні 1847 р. він писав про Шевченкові поеми:

«Я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых их не читал (что, между прочим, доказывает, что они нисколько не злы, а только плоски и глупы)... Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь его су-дьею, я сделал бы не меньше.»⁹⁹

Солідаризація Бєлінського з офіційною позицією виглядала дуже дивною - адже в інших випадках він виступав гострим критиком російського самодержавства. Роздратування Бєлінського викликало прагнення українських діячів 1840-х років писати українською мовою. На його думку, літературною мовою освічених малоросіян мала бути російська. Він вважав, що серед усіх слов'янських народів лише росіяни і, можливо, чехи можуть пишатися великими поетами. Українською мовою, якою розмовляє лише «малоросійська чернь», не можуть писатися твори високої мистецької цінності. Він передрікав цілковите зникнення цієї мови як природний наслідок входження України до Російської імперії. Для нього українці були просто племенем, але не нацією, а тим більше - державною нацією. Бєлінський погоджувався з загальною думкою, що українські козаки могли хоробро воювати і блискуче вмирати за свою батьківщину. Але вони ніколи не могли скористатися з плодів своїх перемог.

На поглядах Бєлінського сильно позначився вплив філософії Гегеля, його поділ на «історичні» й «неісторичні» народи. Здатністю творити історію згідно з цією філософією володіють тільки ті народи, які мають свою державу. Доля ж інших, «неісто-ричних» народів, які втратили або ж зовсім не мали своєї держави, полягала у цілковитій асиміляції й розчиненні серед народів «державних». Філософія Гегеля у поглядах на національне питання була запереченням поглядів Гердера, і її тріумфальне поширення на Європейському континенті сильно підірвало позиції романтиків. Зокрема, вона завдала тяжкого удару українській справі. Кожна спроба відродити «неісторичну» українську націю в очах російських лібералів виглядала як назад-ництво, що суперечить історичному прогресові.

Збіг оцінок Уварова, Хом'якова і Бєлінського свідчив про дуже важливий факт в історії українсько-російських відносин: з часу появи Кирило-Мефоді-ївського братства російська й українська ідентичності не могли уже бути примирені одна з одною¹⁰⁰. Суворе покарання братчиків стало наче пересторогою для всіх, хто насмілився б піти дальше їхнім шляхом. Однак надання українській справі ореолу мучеництва і жертовності лише посилювало її притягаль-ність для наступних поколінь українських діячів.