Боротьба за український університет у Львові

Одним з чолових культурно-політичних дезидератів західньоук­раїнського громадянства була справа високого шкільництва взагалі, а українського університету у Львові зокрема. Вже в 18! 7 р. заснував австрійський уряд університет Львові, в якому зразу викладали по ла­тині, а згодом по німецьки. Але вже в 1849 р. повстала на ньому катедра української мови й літератури, яку обняв Яків Головацький, та українська катедра пасторальної теольогії, догматики катехетики к методики. В 1862 р. поширено український стан посідання на львів­ському університеті двома катедрами правничого виділу. Університет призначений для потреб краю з перевагою українського населення, був зразу подуманий як український, згодом утраквістичний, але пе­ревага поляків в уряді й адміністрації накинула йому зчасом чисто польський характер. З таким станом пробували боротися галицькі українці всіми доступними собі засобами. Почалася боротьба з рішен­ня галицького сойму з 11. вересня 1868 p., якою, всупереч волі україн­ських послів, запропоновано на львівському університеті польську мо­ву навчання з тим, що українські виклади мають залишитися на вже існуючих катедрах а в майбутньости заводитимуться українські викла­ди «вміру можливосте та потреби». Цього рішення сойму не апробував цісар й тому на сеймовій сесії з 1869 р. при нагоді угодової акції Ю. Лаврівського виринула справа утраквізації львівського університе­ту наново. Вона впала разом з «угодою» Лаврівського, а цісарський роз­порядок з 1871 p., касуючи всякі обмеження щодо обох краєвих мов постановляв, що у майбутньому слід покликувати на професорів тіль­ки таких доцентів, що знають обі краєві мови. Неясність розпорядку помогла полякам до заведення такого стану на львівському університе­ті, що він, будучи формально утраквістичним, був насправді польським, а українські катедри й виклади толєрувалися в ньому, як конечне зло. В таких умовах у допомогу українській сеймовій і парляментарній репрезентації, в її боротьбі за український університет, приходить само студенство. Воно починає в 1889 р. активну боротьбу на універси­тетському терені й до самої війни українське життя в Галичині про­ходить саме під знаком університетської справи. Найзамітнішими перипетіями цеї боротьби були — масова сецесія 600 українських студентів з львівського університету в 1901 p., перші барикади й кровопролив у сутичці українських студентів з польськими в 1906 p., студентські заворушення під проводом Павла Крата в січні й «кривава іматрикуляція» в грудні І907 р. та завзяті бої української мо­лоді з польською в липні 1910 p., що в них згинув на барикадах студент А дам К о ц к о. Остаточно постудятова акція українського грома­дянства й послів та бурхливі а то й криваві маніфестації українського студенства примусили австрійський уряд піти назустріч українським домаганням, щодо створення.українського університету в Галичині. Дня 29 падолиста 1912 р. вручив президент австрійських міністрів гр, Штірк президії українського парламентарного союзу проект ці­сарського патенту в справі закладення українського університету. Та ні цьому проектові ні пізнішим його модифікаціям не судила доля зреалізуватися. Увага молоді і громадянства повернулася тимчасом на справи куди важливіші як університська. Перспективи збройної боротьби за самостійну Україну розкрившійся перед українською молодю чимраз виразніше, вони теж були провідним мотивом резолю­цій всеукраїнського студентського конгресу, що відбувся у Львові в лип­ні 1913 р.

Гасло Самостійної України

Початок, нового. XX століття, позначився в нас — символічним для дальшого розвитку подій явищем: «В 1900 році, на двох протилеж­них кінцях української землі, українська молодь заманіфестувала своє признання до сам о с т і й н о ї У к р а ї н и, як національного ідеа­лу: в Харкові й Полтаві Микола М і х н о в с ь к и й виголосив реферат на цю тему й гасло самостійної України було приняте з ентузіязмом; а у Львові, на публичному вічу українського студентства, після реферату Л ь о н г і н а Ц є г е л ь с ь к о г о, при загальному оду­шевлению воно приняло резолюцію, ще його ідеалом є створення Ук­раїнської Самостійної Держави» (Д. Дорошенко). Як тут у Галичині, так і там за Збручем, як для льояльних галицьких патріотів так і для більшости зазбручанських «культурників» видавалося це гасло чимсь неможливим до здійснення, утопією, але більше далекозорі уми поміж старшим громадянством зрозуміли, що наближується «слушний час» для здійснення цеї «утопії». Підтримав це гасло в своїй публіцистич­ній праці Іван Франко, а змагання до його здійснення оспівав у без­смертному «Мойсею». Правда, «життєва дійсність була дуже далека від такого ідеалу, і в щоденному життю треба було боротися за речі ча­сом дуже дрібні й елементарні, але проголошення високого ідеалу влас­ної самостійної держави було тим світочем, що присвічував серед цієї щоденної боротьби й широко розсував межі політичного обрію» (Д. До­рошенко).