Агрохімічні властивості основних типів ґрунтів України

Самостійне вивчення №7.

На території України близько 650 видів ґрунтів. Така строка­тість ґрунтового покриву зумовлена неоднаковими за характером природними ґрунтотворними процесами, різними за впливом ант­ропогенними факторами. Найпоширенішими є чорноземи звичайні (близько 9 млн. га), чорноземи типові (понад 7,2), чорноземи пів­денні (3,2), чорноземи опідзолені й темно-сірі лісові ґрунти (3,2), дерново-підзолисті (1,4), темно-каштанові й каштанові (1,2 млн. га) ґрунти. Орні землі країни займають площу понад 32 млн. га і те­риторіально розташовані переважно у сприятливих природно-клі­матичних умовах для вирощування більшості зернових та інших сільськогосподарських культур.

Внаслідок господарської діяльності людини властивості ґрунтів поступово змінюються. Родючість сучасних ґрунтів визнача­ють як за природними, так і за набутими властивостями. Лише при спільному їх врахуванні можна науково та обґрунтовано виби­рати заходи щодо збереження і підвищення родючості кожного виду ґрунту.

Ґрунти Полісся. До Полісся входять більшість районів Волин­ської, Рівненської, Житомирської, Чернігівської, а також північні райони Львівської, Тернопільської, Київської та Сумської облас­тей. У цій зоні знаходиться п’ята частина сільськогосподарських угідь країни. Вона відзначається низинним рельєфом, наявністю широких і заболочених річкових долин, високим рівнем підгрун­тових вод.

Грунтовий покрив Полісся дуже строкатий. У загальній струк­турі орних земель дерново-підзолисті грунти становлять 50 %, дер­ново-підзолисті оглеєні—17, сірі лісові — 9, темно-сірі лісові й чорноземи опідзолені—12, дерново-карбонатні — 2, дернові оглеє­ні, лучні — 9, болотні — 1 %.

Дерново-підзолистігрунти мають різний ступінь опідзолення, оглеєння та неоднаковий гранулометричний склад. Значна частина їх має низький вміст гумусу і поживних речовин, кислу реакцію, обмежений кореневмісний шар, несприятливі водно-фізичні влас­тивості.

Дерново-слабкопідзолисті піщані грунти відзначаються силь­ною водопроникністю і фільтрацією, слабкою водопідіймальною здатністю, низькою вологоємкістю, що є причиною несприятливо­го водного режиму. Вміст мулистої фракції не перевищує 2 %. Товщина гумусового горизонту 8—15 см, вміст гумусу — 0,5—1 %, реакція грунтового розчину кисла (рНксі=4... 5,2), ступінь наси­ченості основами та природна родючість низькі.

Дерново-слабкопідзолисті глинисто-піщані грунти становлять близько ЗО % площі всіх дерново-підзолистих грунтів. Вони міс­тять глинистої фракції 6—10%, мулу — 2—5, гумусу—1—1,5%. Товщина гумусового горизонту на малоокультурених грунтах 20, на окультурених — 25—27 см, насиченість основами — 55—67 %. Ці грунти дещо багатші на поживні речовини, проте на них треба вносити підвищені норми органічних добрив, створювати глибоко- окультурений орний шар.

Дерново-середньопідзолисті супіщані грунти займають пере­важно вододіли і становлять за площею 52 % грунтів дерново- підзолистого типу. Вміст глинистих часточок — 4—10, гумусу — до 1,5%, товщина орного шару на окультурених грунтах — 28— ЗО см, фізико-хімічні й біологічні властивості кращі, ніж у попе­редніх типів грунтів. Однак під час окультурення треба застосо­вувати такі самі заходи, як і на глинисто-піщаних грунтах.

Дерново-сильнопідзолисті легкосуглинкові грунти становлять 8 % площ дерново:Підзолистих і є найкращими грунтами даного типу. Вони містять 10—20% глинистих часточок і 1,3—2% гуму­су, однак через низьку насиченість основами (65—80 %) і кислу реакцію потребують вапнування, внесення органічних та мінераль­них добрив.

Дерново-підзолисті глейові грунти займають 25 % площі дер­ново-підзолистих переважно в західній та правобережній части­нах Полісся. Близьке залягання підгрунтових вод є причиною оглеєння, анаеробних процесів розкладання, більшої кислотності, погіршення поживного режиму. Озимі культури на цих грунтах нерідко вимокають, тому на них доцільніше вирощувати ярі куль­тури.

Окремими масивами на лесових породах Полісся зустрічають­ся родючі світло-сірі, сірі та темно-сірі лісові грунти, а також чорноземи опідзолені. У заплавах річок та зниженнях рельєфу поширені лучні, лучно-болотні грунти та торфовища. Лучні грунти мають глибший профіль і родючіші. Потенціально родючі й лучно- болотні грунти добре гумусовані, проте вони значно оглеєні й потребують осушування. Торфоболотні грунти мають товщину тор­фового шару 20—50 см, а торфовища до 5 м і більше. При осушуванні і забезпеченні двостороннього регулювання водно-по­вітряного режиму на цих грунтах можна вирощувати високі й сталі врожаї сільськогосподарських культур.

Грунти Лісостепу. На території Лісостепу розташовані майже повністю Львівська, Хмельницька, Вінницька, Черкаська, Полтав­ська області, південна частина Рівненської, Волинської, Житомир­ської, Київської, Чернігівської та Сумської областей, а також частково Івано-Франківська, Чернівецька, північна частина Одесь­кої, Кіровоградської та Харківської областей. Лісостеп займає третину сільськогосподарських угідь країни, де переважають під­вищені елементи рельефу. Грунти відзначаються значною дреноватістю, добре і задовільно забезпечені вологою. Більшість, глибо­когумусних грунтів мають високу потенціальну родючість, сфор­мувалися переважно на карбонатних лесах і лесоподібних су­глинках.

Більше половини (55 %) орних земель становлять чорноземи типові мало- та середньогумусні. Перші мають глибокий гумусо­вий профіль (115—125 см), містять 3—5,5% гумусу, добре наси­чені кальцієм, мають водостійку зернисту структуру, добрі фізич­ні властивості. Чорноземи типові середньогумусні мають менший, але краще гумусований профіль (110—115 см), в орному шарі міститься 5,5—7 % гумусу, реакція близька до нейтральної, проте у зернобурякових сівозмінах під впливом високих норм мінераль­них добрив значно підвищується гідролітична кислотність і в деяких господарствах досягає 4—5 ммоль/100 г грунту. Ємність вбирання—16—45 ммоль/100 г грунту, ступінь насиченості осно­вами— 90—95 %. Це найродючіші грунти в Україні, проте їх слід старанно обробляти, вносити органічні й мінеральні добрива, а вилугувані — вапнувати.

Світло-сірі та сірі лісові грунти займають 13 % площі. Вони мають чітко виражені елювіальні та ілювіальні горизонти. Товщи­на гумусового профілю ЗО—40 см, реакція слабкокисла (рН = 5,2... 5,9), насиченість основами мала. Вміст гумусу у легко- суглинкових відмінах 1,6—2,3 %, важкосуглинкових — 2,3—3%.

Чорноземи опідзолені та темно-сірі лісові грунти родючіші, ніж світло-сірі та сірі грунти. Товщина гумусового профілю темно-сі­рих грунтів досягає 50—80 см, вміст гумусу — 3—4,5 %,а в чор­ноземів опідзолених — відповідно 80—90 см і 3,5—5 %. Реакція грунтового розчину слабкокисла (рН = 5,5...6,5), гідролітична кислотність—1,5—2,5 ммоль/100 г грунту, ступінь насиченості основами — 85—93 %. В обмінних катіонах близько 80 % стано­вить кальцій. Ці грунти потребують внесення органічних добрив, вапнування, а також поліпшення фізико-хімічних і біологічних властивостей.

У Лісостепу на значній площі поширені сірі та темно-сірі рег­радовані грунти, а також чорноземи реградовані. На відміну від опідзолених реградовані грунти внаслідок вторинного окарбоначування мають нейтральну реакцію. Вони добре насичені обмін­ним кальцієм, більш гумусовані, краще оструктурені. Чорноземи солонцюваті поширені переважно на лесових терасах. Вони по­дібні до типових чорноземів, але відрізняються лужною реакцією, гіршими фізичними властивостями. Родючість їх підвищують гіп­суванням, внесенням органічних і мінеральних добрив.

Лучні грунти поширені на плато, терасах, у заплавах рік, у місцях з близьким до поверхні заляганням підгрунтових вод. Во­ни характеризуються добре розвиненим гумусованим профілем, товщина якого становить 25—150 см. Агрономічні властивості із збільшенням товщини гумусованого профілю поліпшуються. За даними агрохімічних обстежень грунти Лісостепу порівняно з грунтами Полісся значно краще забезпечені поживними речо­винами.

Грунти Степу. До степової зони входять Дніпропетровська, До­нецька, Луганська, Запорізька, Херсонська, значні частини Одесь­кої, Миколаївської, Кіровоградської,- Харківської областей та Автономної Республіки Крим. У цій зоні знаходиться третина сільськогосподарських угідь країни. У структурі грунтового покри­ву чорноземи звичайні займають 64%, чорноземи південні — 23, чорноземи на нелесових породах — 6, лучно-чорноземні, лучні грунти — 7 % від площі ріллі.

Чорноземи звичайні поширені в північному Степу. За товщи­ною гумусованого профілю і вмістом гумусу вони поділяються на чорноземи звичайні глибокі, середньо- та малогумусні з товщиною гумусованого профілю до 100 см, чорноземи звичайні середньо- та малогумусні (профіль 75—90 см) і чорноземи звичайні мало- гумусні неглибокі (профіль менше 75 см). Ці грунти мають ти­повий чорноземний профіль, високу вбирну здатність, добре на­сичені кальцієм (90—95 % вбирного комплексу), реакція грунто­вого розчину нейтральна або слабколужна. Вміст гумусу в чорно­земах звичайних середньогумусних важкосуглинкових 5,6—5,9 %, а в глинистих — 6—6,1 %.

Чорноземи звичайні малогумусні важкосуглинкові містять 3,8— 5,1% гумусу, а середньосуглинкові — 2,8—3,4%. Вони відзнача­ються доброю структурою і фізичними властивостями, при достат­ній кількості вологи дуже родючі.

Чорноземи південні переважають у південному Степу. За вміс­том гумусу вони поділяються на чорноземи південні малогумусні з вмістом гумусу 3—4% та слабкогумусовані — менше 3%. Се­ред ввібраних ГВК катіонів переважає кальцій. Увібраного нат­рію в ілювіальному горизонті понад 5 % ємності вбирання. Гіпс і водорозчинні солі в цих грунтах залягають неглибоко — 2—4 м. Чорноземи південні багаті на поживні речовини і при забезпеченні вологою на них вирощують високі врожаї.

Чорноземи на нелесових породах сформувались на глинах, елю­вії, мергелівапняках, крейді, сланцях, пісковиках тощо. Най­більші площі їх на територіях Донецького кряжа, Приазовської, Придніпровської височини і передгір’ях Криму. Властивості, ха­рактер використання, підвищення родючості цих чорноземів зале­жать від типу грунтових порід.

У сухому Степу, куди входить вся рівнинна частина Криму, Херсонська область, невелика частина (південна) Миколаївської та Одеської областей, поширені темно-каштанові й каштанові грунти. Темно-каштанові солонцюваті грунти поширені у північній підзоні сухого Степу, мають гумусовий профіль завтовшки 50—65 см у легкоглинистих і важкосуглинкових типах, у легкосуглинкових і супіщаних — 80—100 см.

Вміст обмінного Иа+ не перевищує 3—5 % суми катіонів. Вміст обмінних Са2+ коливається в межах 15—40, Mg2+—2— 20 ммоль/100 г у легкосуглинистих і важкосуглинкових типах; у легкосуглинкових і супіщаних — відповідно 3—11 і 0,1— 6,1 ммоль/100 г грунту. Реакція грунтового розчину нейтральна або слабколужна. Вміст гумусу в легкоглинистих і важкосуглин­кових грунтах у степу Криму становить 1,7—3 %, в Азово-Причор- номорській смузі — 2,5—3,5%, а в легкосуглинкових і супіща­них— 0,7—1,5%.

Темно-каштанові грунти містять в орному шарі загального азо­ту— 0,11—0,18%, фосфору — 0,12—0,14, калію — 0,8—3,0%.

У каштанових грунтах чіткіше виражені ознаки солонцюватос­ті. Гумусу в них міститься 1,3—3 %, загального азоту — 0,13—0,15, валового фосфору — 0,10—0,12, калію — 0,8—2,4%. Заходи щодо підвищення родючості грунтів сухого Степу спря­мовують на боротьбу з посухою, введення в сівозміну чорного па­ру, застосування відповідної агротехніки, гіпсування грунтів, про­ведення плантажної оранки, поліпшення поживного режиму внаслідок внесення органічних і мінеральних добрив.

Грунти Карпатської буроземно-лісової області. У гірських Кар­патах переважають буроземи і дерново-буроземні грунти. Вони мають дуже кислу реакцію, незначну кількість обмінних іонів Са2+ і Мд2+ (4—8 ммоль/100 г), низьку насиченість основами (ЗО—50%), багато містять рухомого алюмінію (40—60 мг/100г). Ці грунти бідні на азот та рухомий фосфор. У теплому поясі бу­роземи містять близько 2% гумусу, в помірно теплому — 2—3, в холодному—6—9%, у дерново-буроземних грунтах вміст гумусу 5—10 %.

Заходи щодо підвищення родючості буроземних грунтів треба спрямовувати на зменшення їх кислотності, поліпшення поживно­го і біологічного режимів тощо.

На Передкарпатській височині поширені дерново-підзолисті гле­йові грунти. Вони мають кислу реакцію грунтового розчину (рН= =4,4... 5,4), слабконасичені основами, містять велику кількість алюмінію—14—35 мг/100 г, мають негативні водно-фізичні, фізико-хімічні та агрохімічні властивості.

Для підвищення родючості цих грунтів слід проводити агромеліоративні заходи. Велике значення для окультурення цих грун­тів мають вапнування, застосування органічних та мінеральних добрив, сівба трав.