Які характерні риси та особливості розвитку культури Київської Русі?

Розвитку культури Київської Русі періоду середньо­віччя притаманні такі риси: домінуючий вплив хрис­тиянської релігії; запозичення та творче переосмис­лення візантійських традицій, знань та канонів; поя­ва нових культурних явищ та ін.

У період середньовіччя християнська релігія мала великий вплив на розвиток матеріальної та духовної культури. Церква стала своєрідним центром, у якому органічно синтезувались витвори майстрів різних культурних сфер —-архітектури, жи­вопису, музики, скульптури, літератури. Так само як правос­лавна релігія була поставлена на службу державі, культура в цей час повинна була служити церкві, свідченням чого є абсо­лютне домінування у мистецтві біблійних сюжетів, у літера­турі — релігійної проблематики, в архітектурі — культових споруд. У цей час саме церква стає одним з найдоступніших місць задоволення естетичних потреб народу.

Християнство, надавши імпульсу державотворчим та куль­турним процесам на Русі, сприяло поширенню візантійського впливу у різних сферах суспільного життя і в культурі, зокре­ма, що було особливо відчутно на початку християнізації. В цей період давньоруська література розвивається в рамках ві­зантійських канонів, які визначили жанри (житія, проповіді, повчання) та стриману стильову манеру викладу. Іконопис, наслідуючи візантійські зразки, відрізняється абстрактністю і статичністю. В архітектурі набуває поширення візантійський стиль, запозичується техніка цегляної та кам'яної кладки, пе­реймається досвід створення фресок та мозаїк. З часом почали виявлятися глибинні давньоруські основи. В літературі з'явля­ється емоційне і пристрасне, яке не мало аналогів ні у візан­тійській, ні в європейській літературі («Слово о полку Ігоре­вім» — 1187 p.). З XI ст. у церковному живописі започатко­вується процес розмивання візантійських канонів: все частіше спостерігаються світські сюжети, релігійні композиції напов­нюються реальними образами, побутовими сценами, набувають національних рис. Яскравим прикладом цього є фрески Софії Київської. До речі, саме Софійський собор є прикладом поєд­нання візантійського стилю і місцевих традицій. Значна кіль­кість овальних бань у кам'яних храмах є виявом впливу до­християнських традицій спорудження капищ (язичницьких куль­тових споруд).

Звісно, візантійський вплив на розвиток культури Русі був значним, але не вирішальним, оскільки все візантійське в процесі «ослов’янення» творчо переосмислювалось, якісно видо­змінювалось під впливом місцевих традицій. Феномен давньоруської культури виріс не з пересаджених варязького чи візан­тійського саджанця. Він є своєрідним синтезом місцевих тра­дицій і досягнень сусідніх народів Заходу та Сходу. Так, відомий скіфський звіриний стиль прикладного мистецтва, що сформувався під впливом культур Греції і Переднього Сходу досить помітно виявляється у галицьких керамічних плитках, чернігівській різьбі по дереву, київських фібулах та змійови­ках. Ряд елементів (висока культура плужного землеробства, керамічне та емалеве виробництво, будівельні навики) черняхівської та зарубинецької слов'янських культур (перша полови­на І тис. н.е.), на яких позначився вплив римської цивілізації, відродились і розвинулись у часи Давньоруської держави.

Ще у дохристиянський період східні слов'яни мали свою писемність. Місцеве населення користувалось абеткою із 27 літер, з яких 23 відповідали грецькому алфавіту, а 4 (Б,Ж,Ш,Щ) мали слов'янське походження. Літописна інформація про спо­рудження палаців княгині Ольги, а також відкриття монумен­тальної ротондоподібної архітектурної споруди, зведеної май­же на 50 років раніше від Десятинної церкви, свідчать про те, що ще в дохристиянський період слов'яни мали високий рівень ремесла, певну його спеціалізацію, які давали змогу створюва­ти монументальні споруди на основі синтезу власного досвіду та архітектурних впливів сусідніх народів.

Існування власної писемності та освіти завжди були основ­ними ознаками цивілізованості народу. Вже в часи Володими­ра та Ярослава мудрого шкільна освіта була важливою сфе­рою загальнодержавної та церковної політики. Про високий рівень розвитку освіти свідчить існуюча в той період диферен­ціація навчальних закладів: палацова школа підвищеного типу (державний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя); школа «книжного вчення» (для підготовки священи­ків); світська (приватна) школа домашнього навчання (для купецького та ремісничого міського населення).

Накопиченню знань, обміну інформацією, розвитку шкіль­ництва сприяло заснування при храмах, монастирях та кня­зівських дворах їх бібліотек. Найвідомішими були книгозбірні Ярослава Мудрого, його правнука Миколи-Святоші, волинсь­кого князя Володимира Васильковича, ченця Григорія. Кни­ги переписувалися і поширювались на Русі (за підрахунками вчених, її книжковий фонд налічував щонайменше 130—140 тис. томів), незважаючи на їх надзвичайно високу ціну.

Книгописні майстерні та бібліотеки стали тим ґрунтом, на якому виросла вітчизняна оригінальна література. Самобутнім літературним жанром стало літописання, що було започаткова­не наприкінці X — на початку XI ст. У 1037 — 1039 pp. що­річні статті були об'єднані у перший давньоруський літописний звіт. Вершиною історичної думки в рамках літописної традиції вважається «Повість минулих літ», створена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором у 1113 р. До нас дійшло близько 1500 літописних списків, що являють собою невичер­пне джерело історичних знань. До визначних оригінальних пам'яток давньоруської літератури належать «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Повчання дітям» Володи­мира Мономаха, перша давньоруська енциклопедія «Ізборник» (1073 p.), «Слово о полку Ігоревім» та ін.

Християнство зумовило появу та поширення на Русі мону­ментальної культової архітектури. В ранній період храмобудів­ництва домінує візантійська традиція. Типові риси візантійсь­кого стилю чітко простежуються у перших монументальних спорудах: Десятинній церкві у Києві (X ст.), Спасо-Преображенському соборі у Чернігові (1031 —1036 pp.). У зведеному в 1037 р. Софійському соборі вже яскравіше проступають слов'янські традиції. Починаючи з XII ст., в архітектурі Русі візантійський вплив слабне, з'являються риси західноєвропейсь­кого романського стилю, дедалі чіткіше виявляються місцеві особливості. Поступово.формуються вітчизняні архітектурні школи — київська, галицька, переяславська. В перебудовано­му вигляді із пам'яток цього періоду до нас дійшли церкви Кирилівська (1146 p.), Василівська (1183 р.) у Києві, Борисоглібський собор (1128 р.) у Чернігові, церква Пантелеймона (1200 р.) у Галичі. У церковному будівництві широко вико­ристовувались фрески та мозаїки. Про високу майстерність руських ремісників переконливо свідчить той факт, що моза­їчні композиції Софійського собору виконані із смальти, спектр якої включає 177 кольорових відтінків на золотистому тлі.

Християнство дало поштовх розвиткові давньоруського іко­нопису. Спочатку ікони завозились із Візантії та Болгарії, але незабаром складаються і місцеві традиції іконописання. Пер­шими вітчизняними живописцями були ченці Києво-Печерсь­кого монастиря Григорій і Аліпій (Алімпій). Саме з ім'ям Аліпія деякі фахівці пов'язують ікони «Печерської Богородиці» і так званої Великої Панагії. Поступово відриваючись від візан­тійського коріння, формуються самобутні іконописні школи: київська, галицько-волинська, володимиро-суздальська та ін.

Переконливим свідченням форсованого розвитку культури є динамічне зростання кількості давньоруських міст. Якщо у XI — першій половині X ст. літописи згадують про 16 міст, то у XII —XIII ст. їх налічується близько 100. Варто підкреслити, що саме міста, будучи центрами концентрації суспільного жит­тя, виконували роль не тільки політичних та економічних осередків, а й були своєрідними лабораторіями, у яких з місцевих традицій та досягнень світового досвіду синтезувалась само­бутня давньоруська культура.

Світлична