Закон заперечення заперечення 7 страница

Отже, потреби і здатності — це діалектично взаємозалежні сторони того самого процесу людської діяльності. Отже, і щастя бути талановитим, і талант бути щасливим виробляються в процесі цієї діяльності.

Виробляти, формувати в кожної людини талант бути щасливим! Що може бути цікавіше і шляхетніше такої місії? І справж­ні вчителі і вихователі — у широкому розумінні цього слова — добре усвідомлюють і вміло реалізують своє прекрасне покликання.

Але ясно й інше: наскільки неприйнятна протилежна по­зиція в «ледачій» педагогіці, націленій лише на виявлення { 253 }

 

«природжених» талантів, «обдарованих» учнів. Така педагогіка породжує і виправдовує сумнівний у його гуманізмі (він був написаний на воротах фашистських концтаборів) принцип — «кожному своє».

Такий принцип «диференційованого підходу» здатний при­вести тих, кому не пощастило у ранньому дитинстві з вихователем, який не навчив їх діяти самостійно і розумно, до невір’я у власні сили, до зневіри, до самознищення, до узагальнень типу «немає щастя в житті», до відходу з магістрального шляху
самоформування щастя на слизьку стежку різних варіантів ілюзорного, мнимого щастя.

Крайній ступінь розпачу і невір’я у власні сили й у сили людства здатний привести людину і до самогубства. У нарисі Ф. М. Достоєвського «Вирок» викладається один з варіантів філософії такої зневіреної людини.

Ось ця філософія у короткому викладі. Я почуваю й усвідомлю дисгармонію, недосконалість світу, і від цього нещасливий. Щасливими в цьому світі можуть бути лише тварини, оскільки вони не мислять і не відчувають цієї дисгармонії, а також люди, що погоджуються жити як тварини, «тобто бездумно їсти, пити, спати, влаштовувати гніздо і виплоджувати дітей». Причому умови такого тваринного життя такі, що воно супроводжується необхідністю «наживатися і грабувати».

Мені заперечать, продовжує потенційний самогубець, який філософствує, що якщо життя влаштувати на розумних соціаль­них початках, то можна таке життя і не супроводжувати грабежем. Але мені і цього мало: насолода навіть від такого, гіпотетично можливого розумного і морально-праведного життя не становить для мене щастя, тому що я точно знаю, що всьому цьому чи-то рано чи пізно прийде неминучий кінець, тому що все у світі — не тільки я, але і людство, і наша планета — не вічні. Виходить, таке щастя безглузде.

Мало того, я не приймаю такого майбутнього щастя і гармонії — припустимо, що вони будуть створені — ще з тієї причини, що вони створюються завдяки нещастям і катуванням людини протягом тисячоліть.

А тому мій вирок такий: я не погоджуюся бути учасником безглуздого експерименту природи по створенню у всіх відносинах мнимого і збиткового щастя, а оскільки природу я винищити { 254 }

 

не в силах, хоча вона цього і заслуговує, то винищую самого себе [ 88, 148-150].

Як же заперечити цим, здавалося б, сильним аргументам філософа-песиміста?

І Достоєвський, і Толстой, який теж мучився над вирішенням подібної проблеми, вихід зі змальованого тут тупика знайшли у висновку: без релігійної віри людина щасливою бути не може. Напевно, це дійсно так, але в котрий раз запитаємо: а яка природа і зміст тієї чи іншої релігійної віри тієї чи іншої людини? Чи всяка віра робить людину справді щасливою?

В аналізованому нарисі Достоєвського дуже точно відображується сучасна відчуженість світу людини. Це дійсний факт: певна кількість людей у цьому світі можуть бути — чи, точніше, можуть думати, що є — щасливими тільки за рахунок нещастя (грабежу чи гноблення) інших людей. А ті, хто не зай­мається грабежем і гнобленням, для того, щоб почувати себе щасливими, змушені закрити очі і намагатися не бачити величезної безлічі нещасливих людей. Людина шляхетна, з тонкою психікою не тільки не здатна бути щасливою за рахунок інших, але і не здатна насолоджуватися своїм щастям, знаючи про нещастя інших. Так, Л. М. Толстой, надивившись на страж­дання міської бідноти, мешканців нетрів і нічліжок, не міг спокійно, без каяттів совісті їсти, спати, вдягатися, тобто жити у тому комфорті, в якому бездумно жила більшість рідних і знайомих йому людей. Яке може бути щастя для людини з розвиненим сумлінням, якщо вона постійно страждає від нещастя ба­гатьох людей навколо себе!

Персонаж нарису Достоєвського теж, начебто не бажає бути щасливим за рахунок інших і страждає від нещастя інших людей. Однак його відмінність від Льва Толстого полягає в тому, що в його світогляді переважають песимізм і озлоблення. Можна собі уявити, що може зробити така людина, захопивши у свої руки зброю знищення природи, наприклад, атомну бомбу! Хіба ця людина — не варіант того, хто говорить: «Після нас хоч потоп»?

Головне тут у тому, що смисл світу людиною такого роду «підганяється» під його власне розуміння світового смислу. Увесь світ, як соціальний, так і природний, здається такій людині зовнішнім, чужим і ворожим. { 255 }

 

Але чи можна іти зі світу тільки тому, що він недосконалий? Єдиний шлях до щастя людей — це не зненавидіти, а полюбити цей недосконалий світ. Але полюбити — це не значить — приймати його байдуже, таким, яким він є. Що потрібно робити, щоб бути людиною? Практично і постійно змінювати і себе, і світ, у якому живеш. Уся відповідальність цієї практичної переробки, вирішення реальних, земних протиріч покладена на людину, на її вільну волю. І вже цим вона повинна бути гордою і щасливою.

Шлях цей важкий, він вимагає і жертв, і страждань, але відкидати майбутню гармонію з цієї причини — значить сприяти тим, хто ці страждання хотів би увічнити. Достоєвський і Толстой праві: віра на цьому важкому шляху абсолютно необхідна. При цьому вона може бути релігійною, а може бути і не­релігійною, але вона обов’язково повинна бути вірою в те, що світ може і повинен нашими зусиллями змінитися до кращого.

Проблеми, про які говорить герой Достоєвського, за минуле століття загострилися і перетворилися на проблеми, які мають глобальний характер. Боротьба за щастя людей у наш час невіддільна від боротьби за вирішення всіх глобальних проблем, що нагромадилися, насамперед, — за збереження життя на землі. Сучасна людина на практиці засвоює ту істину, що щастя неможливе без боротьби і без єднання з іншими людьми. Як сказав Ґете: «Лише той гідний життя і свободи, хто щодня за них іде на бій»!

Три ідеальні вершини служать людям реальними орієнтирами у прагненні до щастя. Це — Геній, Герой і Святий. Далеко не кожний здатний досягти цих вершин, але уподібнюватися їм як ведучій ідеї — здатна і зобов’язана кожна людина. Більш же високим орієнтиром для людини повинен стати синтез цих вершин — Боголюдина. «…Якщо ми припускаємо принципову можливість духовного еволюціонування людства, то ми повинні визнати, що поєднання геніальності, святості і героїзму в одній особистості виступає дійсною віхою такого еволюціо­нування» [ 80, 145].

Тому, услід за Сократом, ми і стверджуємо, що справжнього щастя спроможна домогтися не будь-яка людина, а мудра людина, яка прагне слідувати Логосу і шукати Благо в тому, щоб хоч якоюсь мірою мати властивості Борця, Колективіста, Оптиміста! { 256 }

 

 

Саме така людина здатна уникнути сімох смертних гріхів і найстрашнішого з них — зневіри. «Зневіра настає тоді, коли людині, що стоїть на хибному шляху і зазнала ряд розчарувань, утрачає любов і до особистих, і до неособистих цінностей; звідси іде втрата емоційного переживання цінностей, утрата всіх цілей життя і крайнє спустошення душі. Це — смертний гріх віддалення від Бога, від усіх живих істот і від усякого добра. Гріх цей сам у собі містить також і своє покарання — безвихідну тугу «богозалишення» [ 89, 152].

З усього сказаного вище з необхідністю слідує, що філософія щастя обов’язково повинна бути філософією історичного оптимізму.

Зрозуміло, кожного з нас може спіткати велике лихо: утрата близької, коханої людини, тяжка недуга. Усе це неминуче й у сьогоденні, і в майбутньому, якими б сприятливими не були зовнішні обставини життя. Але згадаємо — у вихідну формулу нашої проблеми входять не тільки зовнішні обставини, але і внутрішні властивості особистості, і в тому числі — здатність усвідомлювати і відчувати себе щасливим. Усе залежить від характеру людини, від істинності і міцності його ідеалу щастя. Один, пройшовши крізь страждання, збереже здатність бути щасливим, інший — може зламатися.

Слід добре зрозуміти: страждання і нещастя — це не те ж саме. У самому відношенні між щастям і стражданням існує глибинна реальна діалектика розвитку особистості. Найкраще за все її висловив І. С. Тургенєв: «Хочеш бути спокійним? Знайся з людьми, але живи один, не починай нічого і не шкодуй ні про що. Хочеш бути щасливим? Вивчися спочатку страж­дати» [ 90, 179].

Тільки пізнавши, що таке страждання, перестраждавши, людина здатна зрозуміти, що значить його відсутність. Щодня ми п’ємо воду, але хіба отримуване нами від цього задоволення можна порівняти із щастям подорожнього, що, вмираючи від спраги, чудом натрапив на джерело? Страждання невіддільне від щастя, воно не є його непримиренною протилежністю, воно є його необхідним компонентом. Як прекрасно сказав Пушкін: «Але не хочу, о, друзі, вмирати; я жити хочу, щоб мислити і страждати...». Страждати від болю близьких, болю свого і чужого народів, болю всього людства. Але те, про що ми говоримо { 257 }

 

тут — це не абстрактне, самодостатнє становище, не мазохістське посипання голови попелом. Страждання цінне не саме по собі: «Ідеологія страждання, цей вивернутий навиворіт гедонізм, позбав­ляє сенсу історію і заперечує завдання життя» [ 75, 190]. Страждання повинне спонукати людину до активної діяльності, спрямованої на усунення причин, що породжують біль і нещастя.

Головне, про що ми зобов’язані пам’ятати, говорячи про щастя,— ніякими лихами і стражданнями не можна знищити «серцевину» справжнього щастя, якщо, звичайно, вона в людини є. Кількісна сторона тут полягає в тому, що, чим більше в людини вищих благ і цінностей, тим у меншому ступені втрата одного чи декількох з них здатна зробити людину нещасливою. Якісна ж сторона полягає в тому, що в людини серед її вищих благ і цінностей є головне благо і цінність — моральний закон у душі і прагнення залишатися йому вірним. Цей закон і прагнення слідувати йому Кант виразив у вигляді морального категоричного імперативу: «Роби тільки відповідно до такої максими, керуючись якою ти в той же час можеш побажати, щоб вона стала загальним законом».

Кант прекрасно розумів: людина насправді часто буває і слаб­кою, і жадібною, і боягузливою, але все одно ця недосконала істота має потребу в тому, щоб у неї була дороговказна зірка, тільки ідучи за якою, вона стає справжньою людиною.

Знайти краще в собі і для себе, перетворити це на риси свого характеру і намагатися не змінювати самому собі, своїм принципам буття. Це благо у людини не може бути відняте ні за яких обставин. Це — абсолютна істина, що йде до нас з філософії стоїцизму.

Говорячи про стоїцизм, хочеться згадати слова одного з видатних представників цього філософського напрямку — Сенеки (4 р. до н. е. — 65 р. н. е.): «Мені говорять, що моє життя не в згоді з моїм вченням. У цьому свого часу дорікали і Платону, і Епікуру, і Зенону. Всі філософи говорять не про те, як вони самі живуть, а про те, як треба жити. Я тлумачу про чесноту, а не про себе, і веду боротьбу з пороками, у тому числі і зі своїми власними: коли зможу, буду жити, як треба…» [ 91, 8].

Щирість таких слів свідчить про велику мужність їх автора. Той, хто любить філософію, той постійно шукає у вченнях великих мислителів шлях до щастя і спасіння. Він може часом { 258 }

 

впасти в гріх через слабкість духу і невпевненість (маловір’я), але він не може дозволити собі стати завзятим лиходієм і завж­ди здатний до щирого і глибокого каяття. Він може часом проявити слабкість волі і тривалий час жити у порожній суєті, але настає час, і він знову і знову наповнюється рішучістю почати нове, повне смислу життя.

Хтось шукає шляхи до усвідомленого, щасливого життя у релігії, хтось — у філософії. Однак не треба один спосіб таких пошуків протиставляти іншому. Адже сказав же один із батьків християнської церкви Августин Блаженний: «Немає блаженного життя, крім того, яке здійснюється у філософії».

Як можна бачити, теза про історичний характер щастя здобуває ще одного важливого аспекту. Не тільки щастя є чимось, що постійно розвивається, але і сам розвиток (саморозвиток) людини, постійний і неухильний рух її вперед — це щастя. Усві­домлювати, що змінюєшся в кращу сторону у фізичному, розумовому і моральному розумінні, у справі утворення добра людям,— означає вже усвідомлювати себе глибоко щасливим.

У справі такої доброї самозміни дуже допомагає уміння ставитися до життя, як дитина, щиро і радісно. У Євангелії від Матвія сказано: «У той час учні приступили до Ісуса і сказали: хто більше в Царстві Небесному? Ісус, покликавши дитя, пос­тавив його між ними і сказав: істинно говорю вам, якщо не перетворитеся і не будете як діти, не ввійдете в Царство Небесне» [ 92, 18:2,3].

Кожний читає Біблію дещо по-своєму. Так, наприклад, М. Федоров у наведеному вище фрагменті побачив натяк на те, що кожна людина повинна пам’ятати, що вона — чиєсь дитя, і все життя головним своїм завданням вважати воскресіння своїх батьків. Можливо це й так, але авторові даної роботи більш подобаються глибокі роздуми про «неминущі цінності таємного дитинства», залишені нам Г. С. Батіщевим. Здається, що вони теж мають відношення до змісту слів Ісуса. Дитинство, за Батищевим, зовсім не безпомічний і неповноцінний стан, і не може розумітися як «усього лише підготовка до наступних періодів, усього лише засіб, належний до повного відкидання після його використання» [ 93, 38].

«Недарма, — пише Г. С. Батіщев, — споконвічно вважається, що людина в моменти найвищого підйому і розквіту своїх { 259 }

 

творчих сил буває лише настільки творчо обдарованим суб’єктом, скільки в неї, у надрах її душі збереглося живлющих початків дитинства» [ 93, 38]. І ці живлющі початки складаються, по-перше, з уміння дивуватися світу, бачити його «свіжим оком», бути «безінертним», готовим до «здивування», по-друге, — зі здатності до постійного самовідновлення, з уміння «знаходити себе кращого, з новим, більш багатим і досконалим Я» і, по-третє, — з товариськості, життя у взаємності з іншими, уміння жити за логікою Іншого (як друга), «анітрошки не боячись втратити у цій самовіддачі своє власне Я» [ 93, 40-43].

Дивлячись уперед, «творчо обдарований суб’єкт», безсумнівно, керується визначеним ідеалом, проте — і це дуже важливо — людина не повинна бути прив’язаною до застиглих «еталонів» і «мірок». Людина сама, своїм життям спроможна відкрити нові горизонти у розвитку особистості, стати мірою і зразком для інших. У цьому, напевно, і є вершина щастя — бути реальним співтворцем усього безмежного розмаїття людської культури.

Щастя — це постійне здійснення внутрішніх потенцій, поривів, надій і прагнень, перетворення мого можливого «я» у «я» дійсне. Відомий письменник Олексій Толстой дав дуже ємне виз­начення щастя: «Щастя — це повнота духовних і фізичних сил у їх суспільному застосуванні»!

У кожної людини таке самовиявлення здійснюється по-різному. Саме тому так багато існує варіантів людського щастя. Проте люди єдині у своїй сутності, і ця сутність — активна діяльність у суспільстві і на благо суспільства. Тому і сутність щастя єдина. Поза прагненням людини до істини, свободи, добра і краси саме щастя буде неістинним, тому що воно не буде відповідати своїй сутності.

Щастя важко і завойовувати і зберігати, але, як сказав філософ, така вже доля будь-якого великого і прекрасного, воно — важке. А труднощі переборює лише праця, насамперед, — праця душі.

Істинне, чи справжнє щастя не слід плутати з абсолютним щастям. Абсолютне щастя — це регулятивний принцип, що веде нас по життю і не дає заспокоїтися і зупинитися у пошуках свого щастя. Щастя більшості людей — ми не говоримо про героїв, геніїв і святих — завжди й абсолютне, і відносне. Абсолютне — { 260 }

 

 

за причетністю до Ідеї Щастя, до ідеї Блага. Відносне — за незавершеністю, відкритістю вічному руху становлення: рідко хто з нас, подібно до Фауста, здатний сказати: «Зупинися, мить! Ти прекрасна!». Та й чи треба це робити? Чи можливе щастя без майбутнього? Чи можливе щастя без мрії, без прагнення до
нових горизонтів щастя?

Заслуговують на увагу міркування про щастя відомого філософа і мистецтвознавця М. Ліфшица. Підкреслюючи, що «воно полягає у досягненні повноти існування», а також є певною стороною «абсолютної істини», він зауважує, що щастя відноситься до сфери особистості, повинне бути зазнане нею, звідки він робить висновок про те, що «щасливий той, хто може жити майбутнім... Нещасливий той, хто не має майбутнього, хто знає, що він уже не побачить його — які б не були розради» [ 94, 105].

І все-таки розради у людини завжди були, навіть перед обличчям смерті: адже вона могла сподіватися, що ті блага, що вона набула і створила протягом життя, не пропадуть даремно, залишаться як добра пам’ять про неї серед людей. Набагато важче втішити людину в наш складний час, коли з’явилася реальна загроза самознищення всього людства. Важко людині бути щасливою на тлі такої лиховісної загрози.

Однак таке, говорячи мовою Хайдеггера, «буття до смерті» не є чимось невблаганно неминучим, воно має реальну і світлу альтернативу «буття до ноосфери». І взагалі, «буття до смерті», згідно з філософією М. Федорова, це буття, недостойне людини, буття, що не випливає з його сутності.

Тому сучасна філософія не повинна «застрявати» на ідеї сущого «буття до смерті». Навпаки, усі свої зусилля вона зо­бов’язана направляти на належне «Буття до Ноосфери».

У чому ж повинна виявитися мудрість людського слідування Логосу? Іншими словами, що повинна робити і чого — не робити — людина, щоб бути людиною, причому — щасливою людиною?

Підсумуємо сказане. Така людина не повинна бути егоїстом — не повинна протиставляти себе людям та загальному ходу історії. Ніщо людське не повинно бути їй чужим. Їй треба бути достатньою мірою сильною, тією мірою, щоб не звертати зі шляху свого призначення. Їй треба бути оптимістом, тому що зневіра{ 261 }

 

 

— це найстрашніший гріх. Навіть якщо та чи інша людина досить егоїстична, слабка і несмілива, вона все одно повинна бути націленою на щастя колективістів, щастя сильних і сміливих. Душа її зобов’язана трудитися саме у цьому напрямку. Адже людина влаштована так, що постійно прагне трансцендувати, тобто виходити за свої рамки, за свої межі. І це людина робить не з «пісного» і тяжкого для неї почуття обов’язку, а з любові і поваги до самої себе.

Ф. Ніцше говорив про необхідність полюбити себе. Але що означає любов до себе? Зовсім не дивно, що людина — істота самолюбна. Дивно було б, якби це було б не так. По-перше, суб’єктивно, для кожної людини — вона сама — це єдиний світ. Чи точніше так: увесь світ даний їй через її внутрішній світ. Треба поважати і любити це золото. По-друге, об’єктивно, людина — це не істота, що казна-звідки з’явилася, за нею тривалий процес еволюції всього сущого, яке в особі кожної люди­ни розвинулося до рівня самосвідомості і відчуває себе у кожному з нас, як би говорячи: «Ось Я! Подивіться! Я — це щось винятково важливе, цікаве і головне на світі!» Тому правий Дейл
Карнегі, який будує усю свою концепцію відносин між людьми на тому факті, що кожна людина, без винятку, бажає бути значимою. Але от чи може та чи інша людина утілити це своє головне бажання у життя, залежить від того, чи розвивається вона чи ні.

Рухаючись від примітивних, історично перших, вихідних вражень, людина у своєму духовному сходженні робить різного роду і масштабу узагальнення (прилучення), і чим більше, шир­ше це узагальнення-прилучення, тим більше кожна людина стає тотожною сама собі. Ось у чому виявляється справжня любов людини до самої себе. В ідеалі вона прагне бути причетною до усього людського і божественного. Чим ширше, більш насичене Я, тим носій цього Я вільніший. Свобода істинна і повна — це перебування в Логосі Космосу, ототожнення себе з «Усім» і з його Логосом. Напевно, людина, яка здатна на таке діалектичне ототожнення і діалог, і знаходиться в тому стані, який зветься любов’ю до Бога. Любов до кращого в собі зливається з любов’ю до Бога.

Таким чином, орієнтуючись у своїх пошуках щастя на особистості героя, генія і святого, і далі — на особистість боголюдини, { 262 }

 

ми прокладаємо шлях до головного духовного орієнтира — до Бога. У цій сяючій точці збігаються траєкторії духовних устремлінь усіх без винятку людей, що б вони про це не говорили і як би вони цю дороговказну зірку не називали.

Сказане надає абсолютно іншого змісту категорії інтелектуаль­ної власності. Не слід її розуміти вузько — всього лише як право на захист одержання прибутку зі свого «ноу хау». Це поняття необхідно тлумачити гранично широко.

Інтелектуальна власність — це не частковість (не приватна власність), це — процес і результат прилучення людини до субстанції, це — весь її Світ. Це — тотожний з людиною Світ. Це — Моє. Згадаємо знамениту фразу давніх філософів: «Усе моє ношу із собою». І справжній, соборний колектив — це не дещо, що протистоїть свободі окремої особистості, а навпаки, — співтовариство людей, що дозволяє і допомагає кожному здобувати і формувати цю власність (власне Я). Ноосфера і тільки вона здатна дати людині нічим не обмежене право реалізації цієї її сутнісної Потреби. А також — право на невідчужуваність цієї Власності. Тільки такий колектив (соборність) є справжньою співдружністю матеріально і духовно вільних індивідів (Особистостей).

Що ж стосується матеріальної власності — приватної і сус­пільної — то це усього лише необхідна умова реалізації влас­ності інтелектуальної. Діоген Синопський та інші філософи-експериментатори переконливо довели для себе й інших, що кількість і якість матеріальної власності можуть бути у людини зведені до мінімуму, але ж відчуження і зменшення інтелектуальної власності для людини болісне і навіть нестерпне.

Отже, сутність, спосіб формування людини — це вихід, що нескінченно розширюється за свої власні наявні межі. Коли не відбувається такого прилучення до безмежного, людина відчужується від своєї сутності.

Безліч форм відчуження викликано до життя соціальними причинами. І проте, цілком ясно, що весь обсяг існуючого у світі відчуження сучасної людини аж ніяк не може бути ліквідований однією лише соціальною перебудовою, якою-небудь соціальною революцією.

Справа в тому, що людина входить не тільки у сферу соціаль­ної, але й у сфери інших форм руху, зокрема — у сферу { 263 }

 

біологічної форми руху. Якщо соціум розглядати не як само­дос­татню систему, а як систему, що виникла з біосфери і «занурена» у біосферу, то очевидною стає правота Е. Фромма, який надавав великого значення діалектичному суперечливому відношенню між біологічним і соціальним у людині. Так що за людиною немовби тягнеться шлейф біологічних залежностей, що сприяють виникненню відчуження людини від того світу культури, у якому вона живе.

Якщо говорити конкретно, — однією з найбільш серйозних причин відчуження людини виступає сутнісне протиріччя всього живого: протиріччя між способом отримання (виробництва) і способом використання інформації. З одного боку, — безкрає море, що постійно збільшується, знань і умінь, відбитих у людській культурі, з іншого боку, — одинична, смертна людина з дуже обмеженим обсягом пам’яті і дуже короткочасним періодом життя. Тому будь-які футурологічні проекти повинні включати в себе ту обставину, що мета, яка нами постулюється, насправді є водночас і досягненням сутності людини, і — кінцем Homo sapiens у звичному нам розумінні цього слова. Якщо ми не зірвемося, не загинемо при вирішенні цього протиріччя, то далі людство очікує стрибок у нову якість, перехід в Об’єднаний Розум. Тому що біологічний субстрат людини, що дістався нам у спадщину від природи, насамперед, її мозок, рано чи пізно прийде до повного вичерпання своїх можливостей.

Спрямованість розвитку всього сущого до божественного ідеалу, точки «омега», до соборного єднання — це не просто словесний вираз утопічної людської мрії, вона — ця спрямованість — може і повинна бути обґрунтована цілком науково: внутріш­нім діалектичним протиріччям, що виступає сутністю, рушійною силою Буття.

У вихідному стані (літосфера) — це протиріччя матеріальної взаємодії речей та їх незримого, «ідеального» відображення одне в одному і один одного. У проміжному стані (біосфера) — це протиріччя ускладнюється появою внутрішнього для будь-якої живої системи протиріччя між способом одержання і способом використання інформації. У вищому стані (ноосфера, що знаходиться у процесі становлення) це — ще більш складна система суперечливих відносин, у яку входить чуттєво-предметна практична діяльність і мислення. Але на всіх цих етапах ми { 264 }