Закон заперечення заперечення 4 страница

 

останні, можливо, мають відіграти роль своєрідного «троянського коня»: процес масового впровадження комп’ютерів може привести людство (у звичному для нас розумінні) до діалектичного заперечення, переходу в якісно новий, вищий стан.

Процес становлення ноосфери, звичайно ж, не може здійснитися миттєво. Моделі В. І. Вернадського і П. Тейяра де Шардена відрізняються одна від одної як початковий і кінцевий моменти виникнення якісно нового стану людства у єдності з природою, що його породила. Було б дуже самовпевнено і нерозумно з нашого боку міркувати про тривалість цього стрибка і про типологію станів усередині нього. Початок і кінець будь-якого процесу, відповідно до Гегеля, діалектично тотожні: те, що на початку є присутнім як мета, як ідеал, як можливість, наприкінці є присутнім як здійснена мета, як дійсність. Тому ми маємо право міркувати про якісні характеристики ноосфери в цілому, не історично, а логічно, тобто у тотожності її початкового і розвиненого стану.

І все-таки в першу чергу важливо зрозуміти те, що у русі до ноосферних вершин неможливо обійтися без певної матеріальної структурної якісної перебудови як самої людини, так і соціу­му в цілому.

Останнім часом у філософській літературі стало майже не модою з жахом говорити про тенденцію стрімкого збільшення в житті людини місця і ролі комп’ютерів. Жах, зокрема, викликається прагненням великого числа людей піти від справжнього життя — у віртуальну реальність інтернету. Варто погодитися з тим, що в цьому вибухоподібному зростанні ролі комп’ютер­ної техніки є чимало спотворних явищ. Однак негативні моменти тут поєднуються з позитивними, і для того, щоб усерйоз розібратися з їх співвідношенням, необхідно вдатися до категорії так званої перетвореної форми.

У розділі нашої книги, присвяченому діалектиці змісту і фор­ми ми вже говорили про те, що тотожність змісту і форми має діалектичний характер. Форма водночас і збігається і не збігається зі своїм змістом, що і є внутрішнім імпульсом подаль­шого розвитку системи. При цьому зміст виступає революційним моментом розвитку системи, його розвиток випереджає роз­виток відповідної йому форми. «Це протиріччя вирішується (як у теорії, так і в дійсності) за допомогою допущення перетворених { 214 }

 

форм, а саме: зміст, що пішов уперед, продукує перетворені фор­ми, завдяки чому відновлюється, хоча і неадекватним чином, відповідність між ними» [ 52, 327].

Негативні і навіть спотворні форми прояву комп’ютеризації, так само, до речі сказати, як і глобалізації, саме і є проявом перетвореної форми руху людства до ноосфери. Однак і в тому і в другому явищі слід бачити і позитивні моменти, що відображають реальні потреби розвитку соціальної форми руху.

Так, сучасна глобалізація, при всій її однобічності і навіть антигуманності стосовно більшості населення Землі, викликана нагальною потребою об’єднання людства перед обличчям гло­баль­них проблем. Більше того: вже походи Олександра Македонського, римських полководців, Чингізхана, Наполеона й інших завойовників і творців імперій, а також — спроби здійснення світової революції тощо, — все це відноситься до перетворених форм закладеного в природі людей прагнення стати єдиним цілим.

Повернемося, однак, до комп’ютеризації як процесу створення необхідної матеріальної форми руху до ноосфери. У продовження до вже сказаного нами раніше помітимо таке.

Виникнення і стрімке удосконалювання комп’ютерів і взагалі — електронно-обчислювальної техніки лежать у руслі всіх інших технічних винаходів людства, що допомагають на різних етапах історії соціуму вирішувати постійно назріваюче протиріччя між здатністю виробляти життєво важливу інформацію про способи освоєння світу й ефективно використовувати її. Точно такими ж, у цьому розумінні, були винахід писемності, друкарства, телеграфу, телефону, різних технічних засобів звукозапису, кіно, телебачення тощо. Люди настільки тісно поєднані із цими засобами отримання, збереження, передачі і використання інформації, що утворюють разом з ними цілісну систему відображення.

Однак усі перераховані винаходи, накопичуючись кількісно усередині соціальної системи, рано чи пізно, але обов’язково приведуть до якісної зміни самої системи.

Отже, у постійному прагненні організувати досвід багатьох століть таким чином, щоб цей досвід не пропадав, а збільшувався і поглиблювався, людство постійно винаходить усе більш і більш ефективні способи організації цього отримання і використання { 215 }

 

інформації. При цьому відбувається все більше і більше зрощування людей зі своїми інформаційними засобами.

Такий сплав може виявитися необхідною умовою і достатньою матеріальною базою для розв’язання доведених до вибухонебезпеч­ного стану глобальних проблем. Подібно до часів неолітичної революції, коли з глибокої кризи людини вивели такі нові способи освоєння дійсності, як землеробство і скотарство, принципово нова комп’ютерна технологія зможе допомогти сучасній — досить догматично мислячій і егоїстично настроєній людині справитися з її невмінням бути дійсно розумною, а отже і — взагалі дійсною.

Відомий російський футуролог, президент Міжнародної академії досліджень майбутнього І. Бестужев-Лада називає кілька варіантів розв’язання глобальних проблем. Оскільки варіант, що вимагає створення наднаціонального уряду, підвищення свідомості людини, а також певного добровільного аскетизму людей, їх погодженого відмовлення від надмірностей і розкоші тощо може за різними соціальними і психологічними причинами виявитися нереальним, остільки є варіанти, пов’язані з комп’ютерним прогресом. «При «зрощенні» людини і комп’ютера можлива поява «оптимізованої людини», яка зможе керувати не тільки зовнішнім світом, але і своїми пристрастями, інтелектом, поведінкою і навіть тривалістю життя. І тоді дурні схильності і наміри будуть знищуватися в зародку за допомогою комп’ютерних команд» [ 73, 4].

Нам важко навіть припустити, наскільки надзвичайним за своїм рівнем може стати здатність мислення такого нового «Об’єднаного Розуму». Тут для міркування дуже багато тем, які для сучасних філософії і науки безсумнівно актуальні і необхідні. І напевно головна з цих тем — роль окремої особистості у складі такого «супермозку».

Недарма кореспондент, що розмовляв з Бестужевим-Ладою, почувши наведений вище вислів, спантеличено вигукнув: «И як же це буде називатися? Рай чи пекло?» Футуролог спокійно відповів: «Нова цивілізація…»... Здається, однак, що така нова цивілізація відноситься до попередніх людських цивілізацій так само, як відноситься сучасна людина до пітекантропа і неандертальця. Це — по-перше. А по-друге, все ж таки залишається
питання: що ж буде головним началом у цій якісно новій системі — примус чи свобода? { 216 }

 

 

Уже Тейяр де Шарден був стурбований проблемою співвідношення цієї нової спільності і складових її елементів і прагнув переконати свого читача в тому, що кожен індивід буде в ноосфері автономним і вільним.

Як щиро віруючий християнин, Тейяр високо цінує непов­торність кожної людської душі: «…Зосередження свідомого універсума було б немислимим, якби одночасно з усією свідомістю (Conscient) він не зібрав у собі всі окремі свідомості, при цьому кожна свідомість продовжує усвідомлювати себе наприкінці операції, і навіть — це потрібно добре засвоїти — кожна з них стає там більше собою і, отже, тим більше відрізняється від інших, чим більше вона наближається до них в Омезі» [ 74, 206].

Відповідно до відомої, дуже гуманної формули Маркса, свобода кожного є необхідною умовою свободи усіх. Не слід сліпо відмовлятися від ідей, укладених у комуністичному вченні. Інша справа, що комунізм теж виявився перетвореною формою прагнення і реального руху людей до царства свободи і справедливості. Настільки перетвореною формою, що багато хто з політологів називають його навіть своєрідним недосконалим (державним) різновидом капіталізму. Однак процес зняття перетвореної форми не припускає відмовлення від змісту цієї форми. Йому просто необхідно надати адекватної форми, у нашому випадку — саме форми ноосфери. А в ноосфері, дійсно, тільки свобода кожного індивіда може створити з деякої їхньої множини справжній колектив, справжню соборність.

Зміст поняття «соборність» полягає в тому, що це — вільне, добровільне співтовариство однодумців і одновірців. Примусом, навіть божественним, вільного колективу не створиш. Тому й у релігійній вірі людина повинна бути вільною: «Свобода в релігійному житті є обов’язком. Людина зобов’язана нести тягар свободи, не має права скинути із себе цей тягар. Бог приймає тільки вільних, тільки вільні потрібні йому» [ 75, 193]. Це слова М. Бердяєва, який при цьому підкреслює, що філософський нарис Достоєвського «Великий Інквізитор» — це небачена ще по силі апологія свободи.

Таким чином, усі міркування з приводу соборності мають своєю спрямованістю саме ноосферу, як ідеальний стан розгортання людської сутності. { 217 }

 

Ноосферний колектив — це вільний колектив, «пізнана необхідність» «з великої літери»! Саме цю необхідність кожній людині слід пізнати і прийняти як свою долю! Напевно, спочатку «зрощення» людини з комп’ютером буде розвиватися знов-таки у перетвореній формі — у тому значенні, що об’єднуючим початком буде виступати примус і, очевидно, — зовсім не з боку більшості, а з боку певної, керуючої процесом, еліти. Але далі, шляхом перевиховання і отбору, ноосфера буде поступово розгортати свою сутність — Свободу.

Разом із Свободою ідеалом ноосферного розвитку є Любов. Доречно згадати про те, що в Тейяра фінал ноосферного сход­ження іменується «точкою омега», що означає злиття людини з Богом. А Бог — це Любов.

До любові, як загальної форми взаємодії, веде довгий еволюційний шлях. Діалектика любові — це вища діалектика. Філософія останнім часом усе більше приходить до переконання, що світ — це Живий Світ, що світ — це універсальні узи любові й універсальне інформаційне поле. Життя повинне стати життям «в одному ключі», де головне: уміння розуміти і приймати один одного. Тільки у прийнятті такого вчення міститься можливість Спасіння. І людям про це вже давно сказане Тим, Кого називають Спасителем.

Тут дуже важливо помітити ось таке. Не можна уявляти процес розвитку усього лише як добір найкращих результатів на тлі, так би мовити, незмінного, вічного діалектичного способу цієї зміни і добору. Розвивається не тільки зміст, але і форма діалектичного процесу. Змінюється, прогресує не тільки результат діалектичного розвитку. Якісно змінюється сама діалектика, тобто характер процесу розвитку і його зміст. Говорячи інакше, не можна в об’єктивній діалектиці бачити одну тільки нещадну боротьбу, чи війну, якою вона з’являється перед нами в наявному бутті, але фактично є усього лише діалектикою «нижчих поверхів розвитку».

Діалектика відображення як діалектика «війни» (Геракліт), діалектика відкидання іншого заради збереження себе — через ряд перетворень, історично переростає в діалектику творчості. Говорячи словами Емпедокла, період панування ворожнечі згодом змінюється періодом панування любові. Навряд чи правий був Лейбніц, думаючи, що монади — завжди і безумовно { 218 }

 

 

замкнуті системи. Самозамикання монад у процесі еволюції світу поступово перетвориться на їхню абсолютну відкритість. Виникає діалектика як логіка співтворчості і любові, логіка ко­еволюції.

Перебуваючи дотепер у діалектиці ворожнечі, людина — грішить. Тварина ж безгрішна: діалектика ворожнечі — її стихія. Одна тварина пожирає іншу тварину, не маючи почуття провини. Людині ж дані заповіді, які вона порушує. Щоб бути образом і подобою божою, їй необхідно переключатися на діалектику творчості і любові. А вона, у масі своїй, не роблячи цього, страждає. Причому страждає у подвійному розумінні: страждає від докорів сумління, почуваючи свою провину, і страждає, так би мовити, фізично, одержуючи відплату за екологічні, демогра­фічні та інші дисгармонії. У цьому розумінні вся попередня історія людини це поки що усього лише його передісторія, історія його становлення.

Опосередкованим підтвердженням сказаному є спостереження, що полягає в тому, що порушення Логосу як закону загальності любові приводить людей до хвороб і страждань. І, додамо від себе, — навпаки, вища, та й, напевно, єдино можлива, нагорода з боку Бога (Природи, Об’єктивної Діалектики, — називайте як завгодно) [ 76 ] — це наділення людини вмінням любити і бути любимим. І це — теж підтвердження сказаному.

Особливою темою роздумів про ноосферу могла б стати здатність ідеального відображення на цій високій стадії розвитку мислячих істот. Важко вгадати всі можливості вільного «поліфонування» і «диалогування» між безліччю мислячих суб’єктів. І все-таки...

Безсумнівно те, що мислення кожної людини в ноосфері буде надзвичайно полегшеним тим, що будь-яку інформацію можна буде одержувати миттєво, як свою власну — одним зусиллям волі. Але не це, мабуть, є головним у майбутній зміні якості процесу мислення. Головне буде полягати в тому, що процес розуміння зможе бути полегшеним тим, що при бажанні можна буде на будь-який предмет подивитися «очима» будь-якого, самого видатного фахівця і, згодом, може бути — відразу декількох. А при розвитку цієї здатності не виключений вихід на загальнолюдський «зір» на будь-яку проблему: ноосфера стане єдиним мислячим «океаном» (при одночасному збереженні { 219 }

 

самостійності кожної душі, кожного окремого внутрішнього світу). Явища телепатії служать дуже спрощеною моделлю такого «зору».

Саме в цьому смислі треба розуміти інтуїцію Тейяра про те, що кожна окрема свідомість, увійшовши до складу ноосфери стане самою собою ще більшою мірою. Для людини бути самою собою — це постійно виходити за свої безпосередні межі. Зберігаючи себе як підсумок неповторного фокусування всього безкінечного світу, кожна окрема свідомість у той же час зможе безперешкодно виходити за свої межі у мислячий океан ноосфери, збагачуючи своє Я.

Остаточний висновок такий: прагнення людини до гармонічного розвитку упирається не тільки в недосконалість її суспільних відносин, але й у відсталість і обмеженість її власної біологічної природи, що повинна і може бути переборена. І все-таки, говорячи, що людство, будучи живою системою, повинне підкорятися інформаційним законам, треба пам’ятати, що насамперед воно все-таки — соціальна форма руху, вища за біологічну. Тому пряма екстраполяція чинності закону інформаційної відповідності неприпустима. Не можна, наприклад, уявляти собі
(і це підкреслює і Тейяр де Шарден), що людській особистості в тілі Ноосфери як Колективного Розуму, Інтегрального Інтелекту передбачена роль клітини в багатоклітинному організмі. Очевидно, саме в одиничній суверенній особистості може здійснитися втілення нескінченності і загальності Всесвіту, реальне ототожнення її частини і цілого.

 

Розвиток особистості до щастя

 

Міркуючи про початок філософствування, ми підкреслювали, що воно починається з роботи самосвідомості, і ось тепер (згідно з послідовністю розвитку і викладання філософських тем; див. рис. 1), уже на цілком новій, більш конкретній основі, ми знову повертаємося до проблеми внутрішнього світу людини і насамперед — до проблеми її цінностей.

Яке ж явище (і поняття про нього) могло би бути у цьому випадку центральним і узагальнюючим? Не будемо нічого приду­мувати і знову згадаємо Сократа, який мудро поставив філософію { 220 }

 

на єдино вірний шлях: у центрі її уваги, про що б ми не говорили, повинне знаходитися «добре життя», тобто щастя людини.

Якщо запитати у різних людей, що таке щастя, то відповіді будуть різні: щастя — це любов, щастя — це мир, це — діти, здоров’я — своє і близьких людей, улюблена робота і т. д.

Вже в самій повсякденній розмові на тему щастя, при всьому розходженні думок співрозмовників, ми уловлюємо щось за­гальне, а саме: людина щаслива лише тоді, коли реалізуються її найважливіші потреби і коли вона цей факт може усвідомлювати і позитивно емоційно оцінювати, радуючись, захоплю­ючись, радіючи, пишаючись, насолоджуючись фізичним і душевним комфортом, відчуваючи гармонію з оточуючим її світом.

Для того, щоб перевести ці висловлені вище різноманітні суд­ження про щастя на справді теоретичний рівень, нам потрібно зрозуміти сутність щастя, а для цього — обов’язково знайти його внутрішнє протиріччя.

Великою є гама людських потреб і багатою є палітра відтінків людських емоцій, але єдиною, незмінною, обов’язковою
залишається наявність тісно взаємозалежних один від одного двох моментів: об’єктивних умов здійснення потреб людини і суб’єктивного переживання цього здійснення. Чи — нездійснення, і тоді мова йде про нещастя.

Видатний театральний режисер Г. О. Товстоногов сформулював це так: «Щастя — це єдність, гармонія зовнішніх сприятливих обставин і максимального прояву душі».

Як можна бачити, тут ми знову маємо справу з одним і, напевно, найважливішим, варіантом основної філософської проб­леми — проблеми взаємовідношення об’єктивного і суб’єктивного, буття і свідомості.

Якщо уважніше розглянути відношення об’єктивних умов задоволення людських потреб і суб’єктивного переживання людиною процесу і результату цього задоволення, то можна побачити, що об’єктивний і суб’єктивний моменти діяльності людей тісно взаємозалежні і навіть переходять один в одного. І це недив­но: адже мова йде про єдину систему: людина і є тією сукупністю суспільних відносин, яка оточує і «живить» її.

Насамперед, сама людська «потреба» буквально «насичена» подібною суперечливістю. Її як єдине ціле складає і те, що прийнято називати нестатком (усе, що об’єктивно необхідно { 221 }

 

людині для її життєдіяльності), і те, що можна визначити як бажання, потяг, інтерес (мотив, який суб’єктивно усвідомлюється, діяльності, націлюваній на задоволення того чи іншого нестатку).

При ближчому розгляді об’єктивних умов здійснення потреб виявляються певні труднощі, породжені їхньою неоднорідністю. Іншими словами, не такими вже вони виявляються «суто» об’єктивними.

Коли йдеться про природні умови, то тут усе більш-менш зрозуміло. М’який клімат, плодовитий ґрунт, достаток рослинної і тваринної їжі — усе це, безсумнівно, сприяє більш легкому задоволенню людських потреб, ніж суворий клімат півночі, чи, скажімо, місцевість, де часті повені, землетруси, виверження вулканів та інші стихійні лиха. Але ж реальна людина — не Робінзон Крузо, що живе в ізоляції від соціального середовища. Більшість умов, від яких залежить, чи бути людині щасливою, є, у першу чергу, соціальними. Так, війни приносять людям смерть і горе, а мирне життя створює сприятливі умови для того, щоб людина жила щасливо. Один суспільний лад сприяє розвиткові вільної творчої праці, а інший робить більшість людей нещасливими.

Але чи вичерпується коло об’єктивних умов здійснення потреб тільки названими природними і соціальними умовами, тобто, образно кажучи, природним і соціальним кліматом? Припустимо, що обидва винятково сприятливі для якої-небудь конкретної людини. Чи обов’язково вона буде щасливою? На жаль, зовсім не обов’язково. Свобода «від» автоматично не дає людині свободи «для». Людина зі слабкою волею, нерішуча, така, що не вміє чи не знає, як користатися наданими їй природними і соціальними благами, щасливою у більшості випадків бути не може.

А куди ми віднесемо волю, характер, розум і світогляд? З одного боку, це якості суб’єкта (і ми цілком правомірно могли б їх назвати суб’єктивними умовами людського щастя), але, з іншого боку, як для самої людини, так і для оточуючих її людей, ці умови цілком реальні, не можуть бути довільно і раптом замінені протилежними якостями. І в цьому розумінні вони є об’єктивними умовами щастя чи нещастя кожного з нас.

Здається, що характер людини, її рішучість чи нерішучість, сильна чи слабка воля, уміння чи невміння задовольняти свої{ 222 }

 

потреби,— усе це теж цілком об’єктивні умови здійснення людсь­ких потреб. Назвемо їх внутрішніми, ті ж, що розглядали раніше,— зовнішніми.

Це, звичайно, умовне, допоміжне членування, тому що зрозуміло, наприклад, що формування характеру людини багато в чому обумовлюється соціальними умовами, у яких вона народ­жується і зростає. Особливо складно в ту чи іншу «рубрику» віднести здоров’я — один з найважливіших факторів, умов повноти людського щастя. Звісно, що, людина може від народження бути або фізично сильною, або слабкою, або сильною, або кволою і хворобливою, або красивою і стрункою, або некрасивою і незграбною. Але чи означає це, що здоров’я — природна об’єктивна умова? Значною мірою це так. Однак безсумнівно і те, що соціальне середовище може або сприяти зміцненню і розвиткові людського здоров’я, або згубно руйнувати його. Біль­ше того, соціальні умови життя батьків багато в чому обумовлюють здоров’я їхньої майбутньої дитини. Так, загально­відомо, що неправильне харчування, вживання алкоголю, сильні і тривалі негативні (стресові) емоції батьків можуть стати причиною поганого здоров’я дитини, наприклад, його розумової відсталості. А це, у свою чергу, обумовлює характер і здібності цієї людини, тобто те, що ми назвали вище «внутрішніми» об’єктивними умовами людського щастя.

І все-таки, незважаючи на складність, безсумнівну неоднозначність і навіть умовність розподілу об’єктивних умов щастя на зовнішні (природні і соціальні) і внутрішні (фізичні, розумові і моральні), приймемо його, тому що вся ця сукупність умов діалектично протистоїть суб’єктивній здатності переживання стану щастя чи нещастя.

Чи може людина бути щасливою і чи відчуває вона себе такою? Глибинне протиріччя феномена щастя, як вищий варіант загального для всієї живої природи протиріччя між способом виробництва інформації і способом її використання, може бути сформульоване так: щастя формується з потреби людини бути щасливою і з її здатності бути щасливою. При цьому і потреба, і здатність бути щасливою містить як об’єктивний, так і
суб’єктивний аспект.

Варіацій співвідношення того й іншого чимало, причому вони можуть навіть приймати вигадливі, парадоксальні форми. { 223 }

Так, письменник В. В. Вересаєв в одній зі своїх «невигаданих розповідей про минуле» знайомить нас з досить незвичайною подружньою парою. Починає він свою коротку розповідь так: «Глузування долі з’єднало одну з одною саму щасливу людину із самою нещасливою» [ 77, 316].

Чоловік характеризується письменником як найталановитіший архітектор, який приносив людям радість своєю творчістю. Він молодий, красивий, здоровий, добре заробляє. В усьому його супроводжує удача. Дружина його, навпаки, — хвора, фізично гаснуча істота. Через свої численні хвороби вона не може займатися суспільно корисною працею, хотіла б, але не мала можливості, стати матір’ю, іншими словами, «була зібранням більшості хвороб і безлічі нещасть».

Здавалося б, абсолютно ясно, кого тут слід вважати щасливим, а кого — нещасливим. Але в процесі подальшого читання впевненість ця в читача зникає, більше того, щасливий і нещас­ливий немов би міняються в його уяві своїми місцями. Маючи такий відмінний «набір» об’єктивних умов для щастя, чоловік, говорячи мовою письменника, був, однак, нерішучий («млявий і неактивний»), прокидався «звичайно в похмурому настрої», душею його володіла «мутна туга», «він був до життя похмуро байдужим, воно не запалювало його, у майбутньому він з острахом чекав від неї найгіршого» і т. д.

Дружина ж, вічно страждаючи від головних болів, від слабості часто непритомніючи, почуваючи, що дні її полічені, знаходить у собі сили постійно надихати свого чоловіка «на бадьорість і радість» і сама постійно шукає можливість порадіти людям, красі природи чи поезії, «наполегливо виробляє для себе особливу, власну філософію подолання страждання» і навіть... у наближенні смерті намагається відкрити якусь «сховану радісність». За словами В. В. Вересаєва, вона вишукує у вченні Демокріта поняття «euthymia», яким великий
давньогрецький філософ позначав вище з благ, доступних людині.

«Еu» грецькою мовою означає «добре», «thymos»—«дух». Дружина архітектора перекладає це поняття для себе як «радіснодушність» і засновує на ньому свою формулу щастя: «Ясність духу, безстрашність перед життям і перед стражданнями — ось щастя!» [ 77, 327]. { 224 }

 

Ми бачимо явний парадокс, що викликає питання на зразок: кому краще — нещасливому багатію чи щасливому бідняку? Діоген, що ночує у бочці і харчується милостиною, щасливий, а великий письменник граф Лев Толстой, перебуваючи ще у розквіті фізичних сил і розумових здібностей, у зеніті слави, який любить і любимий, переживає найтяжкішу смугу у своєму житті, коли він був, судячи з його «Сповіді», цілком і глибоко нещасливий.

Об’єктивні умови для щастя начебто б є, але людина нещаслива. І навпаки — об’єктивних умов начебто і немає чи їх дуже мало, і проте людина почуває себе щасливою.

Чи можна звідси зробити висновок про те, що об’єктивні умови не мають визначального значення і щасливий той, хто просто почуває й усвідомлює себе таким? Так, відомий фран­цузький письменник Моріс Дрюон, виступаючи якось по телебаченню, заявив, що щастя — це, в основному, характеристика психіки людини.

Життєвий досвід підказує, що такий висновок був би дуже необачним і назвати щасливим усякого, хто почуває себе задоволеним, радісним, блаженним, очевидно, не можна. Згадаємо хоча б про розумово неповноцінних людей. Багато хто з них, будучи вже дорослими, поводяться як нерозумні діти. При цьому вони можуть бути постійно веселими, видавати радісні звуки, їм добре і приємно в їх жалюгідному маленькому світі. Але хіба такого «щастя» хто-небудь побажає собі чи своїм близьким?

А чи багато в чому відрізняється від такого «щастя» блаженство алкоголіка чи наркомана, що «прийняли свою дозу»? Влас­не кажучи — нічим, хіба що походженням: у першому випадку ми маємо справу з результатом біологічної спадщини, у другому — із соціальною недугою. Та й то — слабоумство людини, як ми вже говорили, може свою першопричину мати в соціальних умовах життя його батьків.

Здається, навіть цих прикладів достатньо, щоб узяти під серйозний сумнів дійсність і рівнозначність «щастя» усіх без ви­нят­ку людей, що почувають себе щасливими.

Згадаємо класичні образи бальзаківського Гобсека чи пушкінського Скупого лицаря. Талант письменника дозволяє нам в уявленні прожити щасливе чи нещасливе життя героїв літературного твору, учитися на їхніх помилках і по-справжньому оцінити { 225 }

 

 

чи піддати рішучій переоцінці ті блага, якими ми володіємо у нашому реальному житті.

Читач волею-неволею немов приміряє на себе всі ці «зразки» щастя і починає серйозно сумніватися: а чи дійсно вони можуть зробити людину щасливою?

Отже чи існують хоч якісь об’єктивні критерії, що дозво­лили б відрізнити справжнє щастя від мнимого, від його сурогату?

Знову ми зустрічаємося з поняттями об’єктивного і суб’єктив­ного. Щоправда, вже під іншим кутом зору: якщо спочатку об’єктивне фігурувало в нашому оповіданні як джерело, необхідна матеріальна передумова щастя, то тепер об’єктивне є функцією зовнішньої оцінки його істинності чи хибності. Важливою виявляється не тільки оцінка свого щастя суб’єктом, але й іншою людиною. Ми можемо і повинні, таким чином, брати до уваги об’єктивність суб’єктивної оцінки, тобто її істинність. Причому виявляється, що в питанні щастя обманювати можна не тільки інших, але і себе самого.

Усі попередні міркування приводять до діалектики суб’єктив­ного й об’єктивного не випадково: саме у взаємодії суб’єкта з об’єктом, тобто в процесі людської діяльності, і народжується оцінний аспект цієї діяльності, у тому числі у формі відчуття й усвідомлення щастя чи нещастя.

Якщо ми постійно виявляємо діалектику суб’єктивного й об’єктивного навіть на рівні повсякденної, буденної свідомості, то вже, у ще більшою мірою, вона притаманна всім тим визначенням щастя, що викристалізовувалися в процесі розвитку філо­софської думки.

Відомий польський філософ В. Татаркевич, досліджуючи це питання, виділяє чотири розуміння щастя. Два з них, стверд­жує він, і донині досить поширені, причому перше має об’єктив­ний, а друге — суб’єктивний характер.

Перше розуміння означає сприятливий збіг обставин, везіння, подарунок долі, друге — стан радості, блаженства, захвату.

Третє і четверте розуміння щастя більш вживані в галузі філософії, ніж у повсякденному житті. Але знов-таки одне з них об’єктивного характеру, а інше — суб’єктивного. У третьому розумінні щастя — це володіння вищими з доступних людині благ, четверте ж припускає задоволеність життям у цілому. { 226 }

 

«Ця чотиризначність, — відзначає В. Татаркевич, — є джерелом плутанини, тому що чотири поняття, позначені одним словом, мають тенденцію до взаємопроникнення у свідомості і утворенню одного поняття невизначеного змісту, що не відповідає в точності жодному з чотирьох значень» [ 78, 37].

Що стосується самого дослідника, то він схильний вважати, що «якщо з безлічі значень, якими володіє слово «щастя», вибирати одне, то вірніше буде вибрати саме останнє». Це, вважає Татаркевич, — щастя у власному його значенні, а от перші три значення цілком можна було б замінити їхніми синонімами: удача (щастя життєве), велика радість (щастя психологічне) і евдемонія — володіння вищими і справжніми благами.