Проблема методу філософствування 1 страница

 

Розглянувши ряд проблем, пов’язаних із предметом філософії, її структурою і функціями, поставимо тепер собі питання про те, у якій послідовності і за допомогою якого методу можна і необхідно досліджувати і викладати сам зміст філософії?

Спочатку про послідовність. Її нам диктує еволюційний шлях свідомості як такої (за Тейяром — від «альфи до омеги»), що включає до себе як свої окремі моменти: а) передумови свідомості; б) свідомість індивіда; в) суспільну свідомість.

Чому не можна безпосередньо користуватися послідовністю, означеною в першій таблиці? Та тому, що у такому разі створюється хибне уявлення про початок розвитку відносин між {29}

свідомістю і буттям. «Мислю, отже, існую» — це не початок філософії, а початок філософствування окремо взятого філософа. Самосвідомість тільки здається нам вихідним моментом. Насправді ж вона похідна і може виникнути тільки в царині суспільної свідомості. Розумове споглядання, тобто інтуїція, не утворюється сама по собі. За змістом такого інтуїтивного прозрін­ня стоїть і виховання людини, і дух її епохи в усій своїй різноманітності та суперечливості. Суб’єктивні ідеалісти, безсумнів­но, припускаються помилки, не розрізняючи предмета філософії і початку філософствування.

Для наочності сказане схематично зображено на рис. 1, на якому у певним чином деформованому вигляді зображена таблиця № 1. Можна бачити, що вертикальна (у табл. 1) послідовність етапів тут (на рис. 1) прийняла форму похилої лінії. Цю послідовність, користуючись термінами біології, умовно назвемо онтогенезом співвідно-

Рис. 1.

Індивідуальний

суб’єкт 1

 

Эволюция индивидуального Колективний

сознания (онтогенез) суб’єкт

 

Субстанція-суб’єкт Эволюция сознания как такового (филогенез) {30}

шення свідомості і буття. Горизон­тальна лінія, спрямована зліва направо (від альфи до омеги) — це лінія філогенезу цього співвідношення. Іншими словами, похила лінія позначає еволюцію індивідуальної свідомості, а
горизонтальна — це лінія еволюції свідомості взагалі.

Можна сказати, що у вищенаведених міркуваннях ми в обох випадках рухаємося від явища свідомості до її сутності, а потім — до її цілісності, системності.

Спрямовані донизу стрілки (з етапів 1 і 2) показують, що ці етапи і форми проектуються на генеральну лінію еволюції, займаючи на ній належне їм місце. Іншими словами, після — і тільки після — розгляду вихідних філософських категорій: «буття», «матерія», «субстанція», «рух», «простір», «час», «відображення», «свідомість» — можна приступити до тих проблем, що вивчає гносеологія. Що ж до вихідних аксіологічних проблем, то вони, входячи до складу всіх розділів духовної культури: правосвідомості, етики, естетики, релігії тощо (стрілочка з 1-го пункту), набувають у них загального, теоретичного характеру. При цьому треба пам’ятати, що будь-які форми індивідуального і колективного «Я» при такому проектуванні нікуди не зникають, а входять як невід’ємні, необхідні моменти до складу Субстанції-Суб’єкта.

Необхідність проектування першого рівня на третій диктується наступним. Екзистенціалізм фактично наполягає на тому, що за істину людині треба приймати лише те, що пройшло крізь її особистий досвід, крізь її серце, її розум. Це вірно, але виникає питання: що ж саме кожний з нас пропускає крізь своє серце і свій розум? Чи не занадто вузький обрій має та чи інша окрема особистість? Не будемо вже говорити про те, що сугубо індиві­дуаліс­тичне розуміння екзистенціальних проблем веде до перекрученого світогляду (адже увесь світ, образно кажучи, може бути оцінений з позицій чиєїсь болючої мозолі або чиєїсь хворобливої уяви).

Тому ми і зобов’язані перейти з першого рівня — свідомості індивідуального суб’єкта — на рівень свідомості трансценден­тального суб’єкта. Більше того, багато хто з філософів упевнені в тому, що і такого рівня ще недостатньо. Здавалося б, гранично широке кредо: «Ніщо людське мені не чужо» насправді виявляється ще не досить ємним. Ми повинні перейти на найконкретніший, третій рівень таблиці. Інакше кажучи, кожна людина може і повинна почувати себе неначе повноважним представником Всесвіту. «Ніщо всесвітнє, божественне мені не чужо», — повин­на вона постійно повторювати собі.

Отже, не можна починати викладання філософії з індивідуальних забобонів і капризів. Забобон нерідко породжує ірраціоналізм. { 3 1}

Це, так би мовити, «злякана свідомість», яка виходить з того, що світ настільки складний, що логічно його виразити не можливо. Але тут, саме в цьому пункті, тобто у відмові від логіки, і втрачається філософія. Філософія є проникненням у розумне, тобто — збагненням об’єктивної логіки природи і соціуму. Тому за своїм покликанням і визначенням філософія просто не має права бути ірраціональною, хоча окремі моменти нашого життя і нашого мислення дійсно бувають суто ірраціональними.

Зображений вище шлях сходження від безпосередньої форми усвідомлення буття спочатку до системи філософських абстракцій, а потім — до цілісної картини генезису і розвитку свідомості — це, звичайно, лише загальна тенденція руху філософського знання і тому, певною мірою — ідеалізація реального процесу. Реаль­ний же процес вирішення основної проблеми філософії набагато складніший, він не є прямою лінією, а, скоріше, деякою спіраллю, «крученими сходами» сходження духу, що свідчить про те, що шлях від абстрактного до конкретного здійснюється індиві­дуаль­ною і колективною людською думкою багаторазово. Тому в історії філософії можна чітко бачити і рух, зворотний стосовно розглянутого руху, наприклад, від «старої метафізики» до німецької класичної філософії, а потім — до екзистенціалізму.

Як буде показано далі, історичне збігається із логічним лише в тенденції й у перспективі. Від сутності «першого порядку» філософія постійно рухається до сутності більш високого порядку. Не можна, однак, уявляти, що рух до безпосереднього споглядання буття бере початок від деякої безсуб’єктної натурфілософії. Екзистенціальний момент, екзистенціальні проблеми, нехай навіть і в нерозвиненому, а найчастіше й у неусвідом­леному вигляді, завжди були присутні у філософських ученнях. Достатньо ще раз згадати відому тезу Протагора про те, що людина є мірою всіх речей, або — проголошення Сократом вихідним завданням філософії пізнання людиною самої собе, або — систему практичної етики Епікура тощо.

 

* * *

 

У зв’язку зі сказаним, дуже важливо обґрунтувати характер методу дослідження та викладання філософського матеріалу. В основі всього викладеного нами матеріалу лежить найглибше { 3 2}

переконання, яке буде обґрунтовуватися усім змістом книги, що таким методом є і може бути тільки діалектика, тому що, якщо сказати дуже коротко і попередньо, вона є теорія розвитку, а предмет філософії, як ми бачимо, — предмет, що розвивається. До того ж, діалектика своїм предметом має протиріччя, а предмет філософії із самого моменту свого виникнення виявляє свою внутрішню суперечливість, тому що досліджує і вирішує проблему суперечливого відношення матеріального й ідеального. Діалек­тика — це метод, створений самою філософією за дві з половиною тисячі років її розвитку. Причому — метод, створений філософією і для себе, і для інших форм знання.

Ось, наприклад, як шанобливо й у той же час впевнено говорить про діалектику видатний філософ О. Ф. Лосєв: «Єдиний вірний і повний метод філософії... є метод діалектичний... Діалектику я вважаю єдиною припустимою формою філософствування». «Діалектика це єдиний метод, здатний охопити живу дійсність у цілому. Більше того, діалектика є просто ритмом самої дійсності». «...Істинна діалектика завжди є безпосереднім знанням» [ 13, 617-618].

Можна бачити, що у цих висловах діалектикою звуться і сам процес розвитку дійсності і метод його пізнання. Перше — це об’єктивна, друге — суб’єктивна діалектика. У цілому ж діалектика — це втілена єдність одного й другого: логіки буття і логіки свідомості.

Однак реально здійснити таку єдність не так вже і просто. Логічні категорії та закони відображають універсальні закони буття, які внутрішньо суперечливі: з одного боку, вони відобра­жають сталість речей та явищ, а з іншого, — їхню мінливість. І людині часом дуже важко буває з’єднати одне з одним. Можливі, і постійно відбуваються, «викривлення» у той чи інший бік. У таких випадках виникають своєрідні форми «патології»,
викривлення мислення, за наявності яких, природно, логіка не збігається з Логосом досліджуваної системи явищ.

У зв’язку зі сказаним, розберемо внутрішній зміст розвиненого логічного мислення, що складається, за Гегелем, із трьох сторін, трьох органічно поєднаних між собою моментів.

Це:

а) розсудок;

б) розум негативний; { 33 }

в) розум позитивний. (Див. таблицю № 2).

 

Таблиця 2.

Принципи, що лежать у основі пізнання	Сторони, моменти логічного	Результат абсолютизації 1-го и 2-го моментів логічного	Форма зображення процесу развитку
1. Незмінність, тотожність	Розсудок	Догматизм	Еклектика
2. Мінливість, відмінність	Розум негативний	Скептицизм	Софістика
3. Гармонічна єдність незмінності і мінливості, тотожності і відмінності	Розум позитивний		Діалектика

 

В основі розсудку знаходиться принцип нерухомої визначеності, тотожності, простого співвідношення із собою. В основі негативного розуму — протилежний принцип, висловлений у відомому стародавньому афоризмі: «Все тече, все змінюється». Позитивний розум покликаний органічно поєднати розсудковий та негативно-розумний моменти логічного мислення: адже будь-яка річ до певного моменту розвивається, залишаючись водночас сама собою. Позитивний розум це і є діалектичний метод у дії. Тільки він здатний адекватно відобразити у поняттях об’єктивні процеси розвитку природи і суспільства.

Отож, досить лише порушитися рівновазі перелічених моментів, як виникають різні викривлення вірного мислення. Так, розсудок, будучи дуже важливим моментом пізнання, оскільки надає міцності, визначеності нашим думкам, може, якщо його абсолютизувати, породити таку «хворобу» мислення, як догматизм. Абсолютизація, тобто надмірне перебільшення ролі негативного розуму, породжує скептицизм. У теорії пізнання скептицизм виявляє себе як у формі власне скептицизму (кредо якого: не можна віддати перевагу жодному із суперечливих одне одному суд­жень), так і у формі агностицизму (головна думка якого: сутність речі непізнавана) і релятивізму (який вважає, що у піз­нанні немає нічого стійкого, все у ньому відносно). Заперечуючи {34}

стійкі загальнолюдські цінності, скептицизм може прийняти форму етичного релятивізму, навіть цинізму.

Але це ще не всі біди, на які ми можемо чекати через відсут­ність гармонії між першими двома елементами логічного мислення. У тому випадку, якщо догматизм і скептицизм ставлять собі за мету своїми односторонніми логічними засобами зобразити процес розвитку, виникають такі форми мислення, як еклектика і софістика, які можна назвати формами псевдодіалектики.

Тривалий час люди не знали, що таке розвиток. Однак прий­шов час, і розвиток отримав статус загальновідомого і доведеного факту. Догматизм і скептицизм, не будучи в змозі зрозуміти вірно суть розвитку, теж стали намагатися цей факт відображати своїми незграбними логічними засобами. Прагнучи якось виправити цю невідповідність методів предмета, догматизм і скептицизм, образно кажучи, частково запозичують один в одного принципи, яких їм не вистачає.

Але одна справа — зв’язати дві гілочки ниткою, і зовсім інша справа — прищепити до гілочки дикої яблуньки гілочку яблуні шляхетного сорту. Одна справа — перемішати гази водень і кисень, отримавши при цьому вибухонебезпечну суміш, і зовсім інша справа, коли водень і кисень утворять з’єднання H2O — животворящу вологу за назвою вода. У кожному прикладі в першому випадку ми маємо справу з випадковим і тимчасовим поєднанням, у другому — зі зразком так званої органічної сполуки.

Недостатньо поєднати сторони протиріччя як завгодно чи як людині це хотілося б зробити. Треба їх поєднати таким чином, яким вони поєднані в дійсності у складі визначеної цілісної сис­теми. У цьому полягає головна відмінність вірного методу мислення від методу невірного.

Оскільки ані в еклектиці, ані у софістиці органічного (змістовного) поєднання принципів тотожності і відмінності, спокою і руху (та й будь-яких інших суперечних один одному принципів) не відбувається, остільки і та, і інша виявляються формами мнимої діалектики.

Еклектика виступає під гаслом: «З одного боку..., з другого боку...». Догматизм тут немов пом’якшується допуском не однієї, а декількох сторін явища, у тому числі навіть протилежних (наприклад, можна сказати: «людина, з одного боку, — біологічна, { 35 }

а з іншого — соціальна істота»). У дійсності ж багатосторонність тут несправжня, тому що різні ознаки предмета сполу­чаються формально, їхні взаємовідносини не виявляються, серед них не виділяється головна, визначна ознака. Далі допущення «взаємодії» еклектика не йде, її сутність вона не з’ясовує.

Софістика відрізняється від скептицизму і релятивізму тим, що у безперервній мінливості все ж таки допускає деякий «острі­вець» сталості, але ця сталість, визначеність має у неї суто суб’єктивний характер. «Будь-якій людині, — пише Гегель, — важливо, щоб вона існувала, а для цього — мала кошти дляіснування. Це — безсумнівний принцип блага. Але, якщо при висуванні цього принципу хтось зробить висновок, що має право красти або зраджувати батьківщині, то це софізм».

Софістика відома як мистецтво перемагати у словесних сутич­ках, причому шляхом свідомого застосування неправильних доказів, замаскованих зовнішньою, формальною правильністю. Дуже часто до софістичних прийомів (софізмів) удаються при рекламі товарів, у процесі ідеологічної обробки населення, у практиці адвокатури тощо.

Тому людині, яка щиро прагне до мудрості, дуже важливо вміти розпізнавати софістику, так само як і еклектику, у логічному арсеналі своїх опонентів, та й самому не допускати подібних помилок.

Людині, що погано розбирається в логіці, може здатися, що діалектика, еклектика і софістика це щось не відмінне одне від одного. Відомий античний комедіограф Аристофан у своїй п’єсі «Хмари» зобразив великого діалектика Сократа у вигляді софіста — базіки й ошуканця. Залишимо на сумлінні Аристофана щирість його заблудження, однак він правий у тому, що зовнішня схожість діалектики із софістикою й еклектикою дійсно є. Вона полягає у ставленні всіх цих способів мислення до категорій (на відміну від догматизму) як до гнучких форм думки, що переходять одна в одну, і — у використанні всіма цими способами мислення — принципу протиріччя. Але ця подібність саме зовнішня, вона така ж, як подібність вівці — з вовком в овечій шкірі. Тому ми і вдаємося тут до вислову «псевдодіалектика».

Для того, щоб відрізнити справжню діалектику від діалектики мнимої і прийняти першу як метод дослідження і викладання філософського матеріалу, необхідно попередньо сформулювати ({36}

більш докладна розмова на цю тему у нас ще попереду) властиві їй основні принципи.

Насамперед, це принцип об’єктивності. Діалектика, на відміну від софістики, націлена на вірне, «чесне», об’єктивне відоб­раження предмета. Як говорив батько діалектики Геракліт Ефеський, треба вміти слухати і чути логос. При цьому важливо те, що принцип об’єктивності в діалектиці поширюється не тільки на зміст, але й на форму предмета, тобто метод діалектичного пізнання міститься в об’єктивно-діалектичних властивостях самого предмета вивчення. Іншими словами, діалектика як метод бере свій початок зі збігу форм руху думки з формами руху предмета. Саме тому, починаючи з Геракліта, діалектика розуміється не тільки як метод пізнання (суб’єктивна діалектика), а і як ритм самої дійсності (об’єктивна діалектика).

Принцип об’єктивності здійснює себе через принцип діяль­ніс­ного відображення. Це означає, що відображення об’єктивної діалектики в діалектиці суб’єктивній і взагалі — відображення будь-якого предмета у свідомості здійснюється не за допомогою пасивного споглядання, а за допомогою чуттєво-предметної діяльності суспільно-развиненої людини.

Самим органічним для діалектики є принцип розвитку. Сила і глибина людського мислення набагато збільшується, коли до трьох просторових координат мислитель приєднує четверту — координату часу, координату історичного процесу. Вироблена за багато століть здатність до творчого уявлення дозволяє людині інтелектуальним оком «бачити» і світ у цілому, і кожну окрему, відносно самостійну його систему у всіх цих чотирьох вимірах. Принцип розвитку, з позицій діалектичного метода, має універсальний характер і поширюється на сам процес пізнання.

Проте мало просто сказати, що діалектика розглядає предмет у його розвиткові: адже сам розвиток може розумітися по-різному. Діалектика його розуміє відповідно до ритму самої дійсності як рух через виникнення і вирішення протиріч. Це надає будь-якому процесові неспокійного характеру самозаперечення.

Отже, будь-який предмет розглядається діалектикою в його розвитку, а розвиток розуміється як рух через виникнення і вирішення протиріччя. Слово «вирішення» виділено тут нами для того, щоб підкреслити відмінність діалектики від еклектики. {37}

Мало сказати: «Цей предмет, з одного боку, — квадрат, а, з іншого боку, — коло». Мало сказати, що людина, з одного боку, біологічна, а з іншого боку, — соціальна істота. Треба показати, яким чином названі характеристики поєднуються у більш широкій системі як її однобічні моменти. Треба показати, за допомогою чого, за допомогою яких саме опосередковуючих ланок суперечність між біологічним і соціальним постійно вирішується в процесі всієї людської історії.

Діалектику характеризує також всебічність, системність розгляду різних сторін, аспектів, властивостей, відносин дослід­жуваного предмета. При цьому принцип системності в діалектиці має на увазі і розгляд світу в цілому як єдиної системи, і кожної окремої системи — як єдності різноманітних внутріш­ніх її зв’язків, а також розгляд будь-якої системи в єдності із середовищем її існування і розвитку. Як бачимо, розглянута у цьому аспекті діалектика виступає не тільки як учення про розвиток, але і як учення про загальний зв’язок предметів і явищ дійсності. Тут, так би мовити, йдеться про настанову нашого мислення на те, щоб завжди вміти «за деревами бачити ліс». Адже саме про людину, насамперед про догматика, що не вміє мислити діалектично, докірливо, чи поблажливо говорять: «Він за деревами не бачить лісу».

З тільки-но розглянутої особливості діалектики випливає так званий принцип конкретності істини. Ми часто чуємо: «Істина завжди конкретна, абстрактної істини не буває». Але що означає цей вислів? Аж ніяк не тільки те, що кожне твердження повин­не підтверджуватися конкретним прикладом. Зміст аналізова­ного висловлення набагато важливіший і глибший. Світ є безкрайня безліч систем, що не зводяться одна до одної, і сам він — безкрайня, вічна, відкрита система. «Конкретне», відповідно до етимології, тобто первісного і вірного значення цього латинського слова, означає: «згущене», «ущільнене», «зросле». Необхідно підкреслити, що діалектика розуміє конкретне, не як таке «зрощення», що являє собою безформний, випадково виниклий конг­ломерат, а як єдність різноманітного, як створену деяким вихідним системоутворюючим принципом цілісність, тобто як систему, що розвивається.

Отже, підсумуємо сказане. Основні принципи діалектики таки: {38}

1) принцип об’єктивності мислення, що реалізується завдяки принципу діяльнісного відображення;

2) принцип розвитку, тісно пов’язаний із принципом протиріччя;

3) принцип конкретності істини, що є те ж саме, що і принцип системності мислення.

Щоб остаточно усталити сприйняття сказаного, намалюємо собі умовний образ столу на трьох ніжках. Якщо ніжок буде менше, стіл не устоїть. Ось так само і діалектика: тільки неухильне виконання трьох вищевикладених принципів робить її діалектикою. Достатньо лише проігнорувати або невірно витлумачити один із цих принципів, і діалектика «падає» ниць чи пе­ретворюється на псевдодіалектику. Софістика «відриває» від столу «ніжку» об’єктивності відображення буття. Еклектика не розуміє внутрішньої сутності розвитку і трактує протиріччя як незрозуміле поєднання протилежностей. Що ж до догматизму, то він ліквідує всі підвалини правильного мислення: не бачить розвитку, не бачить за деревами лісу (немає системності мислення) і тому, звичайно, ніяк не може справитися з вимогою дотримуватись принципу об’єктивності відображення.

Діалектика це не тільки логіка і теорія пізнання, але і ре­альний процес руху, розвитку, життя. Це стосується не тільки людини і людства, але і кожної живої чи неживої системи. Тому гносеологічне розуміння діалектики повинне постійно поєднуватися з онтологічним.

Діалектичний метод є наче душею філософії. Він пронизує собою всі її розділи. Про це доводиться багато і вперто говорити тому, що тему діалектики іноді розглядають як одну з філософських тем, поряд з іншими темами. Насправді ж уся філософія будується і ґрунтується на діалектичних началах, і автор цієї роботи намагається і буде намагатися далі якомога пере­кон­ливіше і всебічно доводити це своїм читачам.

Позитивний діалектичний розум — це величезне духовне багатство, вироблене людством за дуже тривалий час його логічного розвитку для того, щоб проникати в суть речей і в зміст подій, а не обмежуватися перебуванням у світі явищ. Діалектика виробляє у людини вміння бачити світ у просторі і у часі.
О. Ф. Лосєв про діалектику говорив ще так: «Діалектика є прос­то очі... добрі очі». І ще він говорив про те, що діалектика — {39}

 

запорука і принцип «життєвості філософствування, ритм життя, оформлення й осмислення життя» [ 14, 19, 131].

Таким уже є предмет нашого дослідження, що ми змушені одночасно і користуватися діалектичним методом, і у міру викладання матеріалу — роз’яснювати й обґрунтовувати його. Зок­рема і насамперед це стосується метода сходження від абстрактного до конкретного, відповідно до якого ми будемо починати розгляд будь-якої філософської ­проблеми з її емпіричного опису, із її появи і виявлення в історії філософії, а потім будемо заглиблюватись у її сутність, щоб поєднати ­явище із сутністю, тобто синтезувати різноманітні точки зо­ру, ви­словлені з приводу цієї проблеми у філософській літературі. {40}

 

 

Р о з д і л I I

 

Онтологія

 

 

Перед нами тепер стоїть завдання розглянути основну проб­лему філософії онтологічно, тобто проаналізувати різні моделі Буття, а потім спробувати синтезувати їх в узагальнюючій, найбільш прийнятній, у логічному розумінні, моделі.

 

Головні моделі буття
як єдності матерії і свідомості

 

Якщо міфологічна і повсякденна свідомість розуміють буття як просте існування, «наявність» величезної безлічі речей і процесів, то філософії притаманне прагнення шукати у бутті деяку міцну основу строкатого світу явищ, адже ж тільки на щось міцне можна спертися як у пізнанні, так і в практиці. Розглядаючи буття як думку, ідею чи як вогонь, воду, сукупність атомів і т. д., філософія фактично будує модель Об’єктивної Логіки Буття.

Таким «будівництвом» займається в тому числі і суб’єктивний ідеалізм, важлива роль якого відзначалася нами вже у попередньому розділі. Поставляючи питання про можливість об’єктивної картини світу, суб’єктивний ідеалізм робить висновок про неможливість вилучення з цієї картини суб’єктивного діяль­ного начала. І в цьому, очевидно, головне достоїнство цієї моделі буття: воно виявляється як принципово пов’язане з «я» і як принципово активне.

Щоправда, суб’єктивному ідеалізму надзвичайно важко піти від небезпеки скочування до соліпсизму. Таким чином, слабким моментом суб’єктивно-ідеалістичної моделі є неможливість вивести наявність об’єктивної, незалежної від наших суб’єктивних відчуттів, реальності, яка була б ще при цьому Верховним Суб’єктом. { 41 }

В обґрунтуванні принципової можливості іншого бачення світу — бачення його таким, який він є сам по собі, як це не парадоксально, поєднуються споконвічні супротивники — об’єктивний ідеалізм і матеріалізм. Як той, так і інший визнають наявність незалежної від людини та її свідомості об’єктивної реальності, хоча і трактують її по-різному. У цьому розумінні вони обидва протистоять суб’єктивному ідеалізму.

Об’єктивно-ідеалістична модель уявляє усі форми буття одночасно чи поступово створеними божественною думкою, ідеєю. Матеріалістична модель пояснює складність світу розгортанням, розвитком більш складних форм із більш простих, елементарних.

Якщо бути досить уважним, то можна побачити, що перша, тобто об’єктивно-ідеалістична, модель бере за зразок схему людської трудової діяльності (соціальну форму буття). Адже якщо брати останню безпосередньо, то здається очевидним, що на початку буття будь-якої речі і будь-якого вчинку знаходиться деяке вихідне знання і вольове зусилля. Все, здавалося б, «просто»: майстер, деміург спочатку задумує щось, а потім втілює його відповідно до свого геніального плану.

Друга — матеріалістична модель — за основу бере процес народ­ження і розвитку живих істот (біологічну форму руху). Здав­на людський досвід підказував гіпотезу поєднання усіх форм буття у вигляді послідовних етапів деякого єдиного процесу росту, роз­витку світу. Відповідно до такої моделі, камінь — це немов зер­нятко, рослини і тварини — це немов деревце, а людина з її розумом — це вже плід, яблучко, що завершує собою тривалий процес дозрівання духовного з матеріального як ви­хід­ного початку.

В об’єктивно-ідеалістичній моделі сильною стороною виступає розуміння світу як організованого і цілеспрямованого космосу. Ця філософія, як говорив Гегель, привносить із собою дум­ку про те, що розум панує у світі, а отже, і всесвітньо-історичний процес відбувається розумно. Слабкою ж стороною в ній виступає момент створення матеріального тілесного світу з нічого, тобто з незримого духовного початку. Тут пояснення можливе або шляхом залучення феномена чуда, тобто допущення можливості порушення законів природи (тоді й узята за вихідну модель людська діяльність серйозно спотворюється), або — шляхом мовчазного визнання споконвічного існування матерії{ 42 }

як пасивного, піддатливого матеріалу для процесу утворення. У першому випадку за філософією і наукою не визнається можливості пізнання основ буття взагалі, у другому — частково, бо від принципу монізму, проти бажання авторів цієї моделі, тут відбувається перехід до принципу дуалізму, а саме — до моделі взаємодії безякісної речі і нез’ясовного нуса-першодвигуна.

Свої труднощі є й у матеріалістів. Розглянемо виникнення цих труднощів і спроб їхнього вирішення в історичному плані, проаналізувавши процес еволюції категорії матерії в історії філософії. Три головних поняття і, відповідно, — етапи, які послідовно змінив зміст цієї категорії, — це «річ — властивість — відношення».

Спочатку причину й основу існування всього різноманіття явищ давні філософи шукали у воді, повітрі, вогні, землі і т. ін. Речі пояснювалися через речі. Різниця між видимими речами і якоюсь першою річчю, що знаходиться у їхній підставі, полягала в тому, що остання (вода Фалеса, повітря Анаксімена, вогонь Геракліта, апейрон Анаксімандра) не мала, на думку цих мислителів, заданої форми, визначеності. Атоми Демокріта — це теж тіла, що не мають якостей. Логічну суть цих пошуків Арістотель узагальнив у таких словах: «А під матерією я розумію те, що саме по собі не відзначається ні як визначене за сутністю, ні як визначене за кількістю, ні як те, що володіє будь-якою з інших властивостей, яким буває визначене суще» [ 15, 115].

Однак процес абстрагування від якісних характеристик конкретних речей не дає очікуваного результату — знаходження міцної підстави усього сущого. Поруч з речами, даними нам у відчуттях, як би ставиться деяка річ, що осягається розумом, уся якість якої — без’якісність. Як же від без’якісності перей­ти до багатоякісності? Як може виникнути нова якість, і що взагалі змушує речі рухатися і змінюватися? Безсилля поняття першоречовини дати всьому цьому пояснення примушує філософів шукати силу, якої не вистачає, насамперед, силу руху — поза цієї першоречовини (логос, нус, любов та ворожнеча, космічний вихор тощо). Спроба знайти єдину підставу у тій чи іншій речовині виявляється невдалою, тому що до першооснови доводиться додавати ще щось.