Розвиток підприємництва в сільському господарстві

1.Різномантіні форми господарювання

2.Формування аграрно-промислового комплексу

 

 

У сільськогосподарських підприємствах необхідно провести глибокі перетворення на основі широкого використання підряду, оренди, акціонерних, кооперативних та сімейно-індивідуальних форм. Доцільно використовувати колективно-пайові або пайові способи безпосереднього привласнення засобів і результатів ви­робництва, їх суть полягає в тому, що земельні угіддя й основні виробничі фонди розподіляються між членами трудового колек­тиву (з урахуванням трудового внеску) на паї, на які нарахову­ється частина одержаного прибутку. Селяни стають власниками, реальними господарями засобів виробництва і його результатів, максимально заінтересованими в кінцевих результатах праці.

В Україні створене правове забезпечення для функціонування інших форм організації сільськогосподарського виробництва, в тому числі ферм, селянських господарств, самостійних коопера­тивів і особистих підсобних виробництв. У Законі України «Про власність» підкреслюється, що всі форми власності є рівноправ­ними, а держава створює умови для їх розвитку та захисту.

В Україні ухвалено низку законів, які покликані створювати умови для розвитку різноманітних форм господарювання. Так, Закон «Про селянське (фермерське) господарство» визначає еко­номічні, соціальні і правові основи створення та діяльності се­лянських (фермерських) господарств в Україні. Він гарантує пра­во громадян на добровільне створення цих господарств, їх само­стійність, рівність з іншими формами господарювання. Закон «Про колективне сільськогосподарське підприємство» визначає правові, економічні, соціальні й організаційні умови діяльності колективних сільськогосподарських підприємств. Цей закон га­рантує неприпустимість втручання держави в здійснення госпо­дарських функцій підприємства, обмеження його прав та інтере­сів з боку державної влади та управління, забезпечує рівні умови колективним сільськогосподарським підприємствам з державни­ми, селянськими (фермерськими) господарствами. Закон «Про плату за землю» визначає порядок, розміри, строки сплати земель­ного податку та орендної плати.

Перспективною є така структура організації аграрної сфери, яка не протиставляє, а навпаки, органічно поєднує різні уклади і форми господарювання. Оптимізація такої системи має здійсню­ватися поступово, у міру створення матеріально-технічної бази, ви­робничої та соціальної інфраструктури на селі. На кожному етапі мають бути свої критерії цієї оптимізації, слід вибирати надійний

господарський механізм розв'язання суперечностей і узгодження ■економічних інтересів фермерських господарств, орендних колек­тивів, кооперативів, переробних промислових підприємств.

Перехід до багатоукладної системи передбачає розширення приватного сектору, але формування цієї якісно нової системи займе тривалий час.

Таким чином, Україна переходить до створення на основі ре­формованих сільськогосподарських підприємств нових організа­ційно-правових форм господарювання на засадах приватної влас­ності на земельні паї. Ідеться про створення нових за своїм зміс­том колективних і приватних господарств.

Аграрна реформа передбачає реформу ціноутворення, оподат­кування, рентних платежів, тобто всієї сукупності відносин влас­ності в усіх сферах суспільного відтворення.

Важливим на­прямом аграрної реформи є створення ефективного агропромис­лового комплексу (АПК).

Агропромисловий комплекс — це сукупність галузей на­родного господарства, зайнятих виробництвом, переробкою, зберіганням та доведенням до споживача сільськогосподарсь­кої продукції.

До складу АПК входять такі основні сфери:

1) виробництво засобів виробництва для сільського господар­ства та його виробничого обслуговування;

2) власне сільське господарство;

3) зберігання, заготівля, переробка, транспортування сільсько­господарської продукції.

АПК — важлива складова частина народного господарства. Його завдання — забезпечити населення продуктами харчування, а промисловість — сировиною. Це можливо за умови ефективної роботи всіх ланок, що входять до АПК.

В умовах переходу до ринкових відносин важливим і необхід­ним є державне регулювання. Щодо сільського господарства, то воно повинно охоплювати:

• постійне спостереження за рухом ринкових цін на продук­цію АПК, за дохідністю галузей і формуванням витрат вироб­ництва;

• відпрацювання механізму підтримання доходів сільськогос­подарських товаровиробників шляхом регулювання мінімальних цін, фінансування і кредитування;

• погодження цінової і фінансово-кредитної політики на про­довольчому та ресурсному ринках з іншими країнами;

 

• сприяння розвитку міжнародних зв'язків, насамперед у галу­ зі техніки й технології виробництва та переробки сільськогоспо­дарської продукції, організації агропромислових формувань;

• максимально можливе стимулювання з боку держави збіль­шення виробництва та підвищення якості продукції харчування і сировини з урахуванням досвіду інших країн та цін на світовому ринку.

Аграрна реформа являє собою процес зміни економічних від­носин і перш за все відносин власності в сільському господарст­ві. Оскільки складовою частиною економічних відносин є техніко-економічні відносини, то матеріальною основою аграрної реформи повинні бути насамперед зміни в технологічному спо­собі виробництва: впровадження нової техніки, культури вироб­ництва, нові форми організації праці тощо.

Перетворення відносин власності передбачає передусім зміну суб'єктів власності, тобто роздержавлення і приватизацію земель­ної власності, створення реального плюралізму форм власності, у тому числі відродження приватної власності.

В Україні мета аграрної реформи — усунення державної мо­нополії на землю, формування дбайливого господаря, викорис­тання державної, колективної та приватної форм власності.

Аграрні реформи означають зміни в землеволодінні, землеко­ристуванні й землерозпорядженні. Під час проведення земельної реформи в Україні в цій сфері передбачається:

• визначення права власності на землю і майно кожного члена сільськогосподарського підприємства;

• можливість формування з розпайованих підприємств приват­ної власності на майно;

• утвердження права розпорядження землями, переданими в колективну власність, та надання земельних ділянок членам ко­лективу, що побажають вийти з будь-якої правової форми колек­тивного підприємства.

В Україні проблема власності на землю пов'язана з урахуван­ням інтересів усіх суб'єктів господарювання на землі: держави, колективих господарств і фермерів. Іншими словами, допуска ються різноманітні форми власності на землю: приватна (для фер­мерів, і для тих, хто веде підсобне господарство), колективна (для колективних господарств), державна (для державних підприємств).