Українська культура в XVII—XVIII ст

XVII—XVIII ст. — виключно складний і важливий період у житті українського народу. У політичній історії він охоплює такі процеси, як перехід всіх українських земель під владу Речі Посполитої, наростання визвольної боротьби, створення на­ціональної державності в ході Хмельниччини, подальша втрата завоювань. У вітчи­зняній культурі це була яскрава, плідна епоха, принципова для подальшого розвит­ку. Можна виділити цілий ряд причин, які пояснюють культурне піднесення в Україні.

Всенародна війна за свободу України 1648—1657 pp. безпосередньо відбилася і на культурному житті. Патріотичні почуття, спільні походи, масове переселення — все це сприяло культурній інтеграції різних регіонів. У ході війни міцніла нова українська державність, що спиралася на козацькі традиції. Хоч Гетьманщина включала тільки частину національної території, але саме її існування вело до зрос­тання національної самосвідомості.

Поява книгодрукування на українських землях у XVI ст. — значна віха в розви­тку культури українського народу, серйозний чинник у формуванні національної свідомості. Друкована книга, окрім свого функціонального призначення, започаткувала і новий етап в історії культури — мистецтво книгодрукування. Власне, кни­годрукування стало одночасно і виявом гуманістичних тенденцій в українській іс­торії та зброєю представників вітчизняного гуманізму в боротьбі за незалежність. Більшість книг, особливо наукових, в цей період друкувалися латиною.

Друкарська справа отримала розвиток у всій Україні. Уже на початку XVII ст. тут нараховувалося близько 20 друкарень, найбільшою з яких була друкарня в Киє­во-Печерській лаврі. Друкарні створювалися на кошти меценатів, Війська Запоро­зького. Активно займалися організацією друкарень братства.

Поряд зі стаціонарними друкарнями також були пересувні. До середини XVII ст. нараховувалося вже близько 40 різних друкарень. Найбільшу питому вагу у дру­карській продукції мали книги релігійного характеру, але видавалися також наукові трактати, довідники, календарі, підручники. Деякі з підручників відігравали важли­ву роль в освіті. Так, граматику, автором якої був

М. Смотрицький (1619), М. Ломо­носов назвав «вратами вченості». Вона перевидавалася понад 150 років практично у незмінному вигляді. Примітний той факт, що в домашніх бібліотеках багатих львів­ських міщан нараховувалися десятки і сотні книг.

На відміну від європейських та південнослов'янських першодрукарів україн­ські майстри у видавничій справі не використовували пергамент, книги друкува­лися на папері. Папір був частково привізним, але переважна більшість його ви­готовлялась на вітчизняних фабриках (папірнях). Папір був особливим, з філі-гранями — водяними знаками. Для філіграней використовували герби засновни­ків папірень, зображення монастирів або братських церков, яким належали друка­рні, герби міст тощо.

Увесь час Лавра дбала про зовнішність своїх книжок, і тут печерські видання не мали собі рівних. Лаврська гравюра придбала собі заслужену славу серед усього слов'янського світу. Художники готували потрібні малюнки, а гравери вирізували їх на дереві

(а з кінця 1680-х pp. і на міді); свої рисувальні та граверні має Лавра вже в XVII ст.

Перший період лаврського друку — це період її вільного життя. Лавра вільно друкувала всі книжки, які тільки вважала за корисні та потрібні. Таким життям жи­ла Лавра цілих 70 років, тобто до того часу, коли українську церкву було віддано московському патріархові.

Лавра випустила в світ довгу низку розкішних видань з великою кількістю гра­вюр. Печерська графіка цінна особливо тим, що вона постійно базується на україн­ській традиції. Дуже любила Лавра давати на гравюрах своїх видань свій печерсь-кий побут.

Часто можна побачити на цих гравюрах малюнки Успенської церкви, печер, лаврський іконостас, Антонія й Феодосія і т. ін. Взагалі печерські гравюри дають багатий та цінний матеріал для вивчення тогочасного українського життя та культури.

У середині XVII ст. друкована книга стала істотним чинником розвитку україн­ської культури. її тематика відображала стан церковного життя, освіти, науки, мис­тецтва, суспільно-політичної думки. Друкарство і книговидання на той час ще не відокремилися одне від одного. Деякі друкарні були не просто прибутковими полі­графічними підприємствами, а й видавничими центрами, осередками розвитку письменства. Навколо них гуртувалися письменники, знавці мов, майстри мистець­кого оформлення книги. Важливо підкреслити підтримку українського друкарства гетьманським урядом і козацькою старшиною.

У першій половині XVIII ст. починається новий період в історії українського книгодрукування. Російський уряд заборонив Київській і Чернігівській друкарням видавати будь-що, крім передруків давніх видань, які не повинні були відрізнятися

мовою і навіть наголосами від російських1. Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми.-Львів, 2002. - С. 213.

Найпопулярнішим твором друкованої літератури стала в XVIII ст. чотиритомна «Книга житій святих» Дмитра Туптала. Вона знаходила прихильників не лише серед духовенства, а й поміж письменних селян і міщан. Крім згадуваних вже творів, видавались українськими і польськими друкарнями духовні вірші різних авторів, прикладом яких стають польськомовні поетичні збірки Лазаря Барановича.

З літературних творів, що виходили друком, найширше коло читачів мали, в пе­ршу чергу, ораторсько-повчальна проза, житія, духовні вірші. Натомість за кількіс­тю назв найпоширенішим літературним жанром стали панегірики і панегіричні ві­рші.

Бароковий панегіризм успадкував від ренесансного алегорію, насиченість античною атрибутикою, проте пізні панегірики схематичніші, віддаленіші від реа­льності. Урочистого звучання окремим панегірикам надавали мови латинська й церковнослов'янська, хоч достатньо престижними в цьому жанрі вважалися українсь­ка польська. Видавали панегірики майже всі друкарні, особливо пов'язані з навчальними закладами; авторами бували викладачі, а то й учні. У деяких випадках укладання панегіриків стало складовою частиною навчального процесу чи його до­повненням.

Поширились весільні панегірики, панегірики, присвячені військовим і держав­ним діячам, які видавалися з нагоди тих чи інших подій їхнього життя. Панегірич­ний характер мали також проповіді та вірші з нагоди похоронів.

Окрему групу становлять панегірики гетьманам Іванові Самойловичу, Івано­ві Мазепі (їх найбільше), Кирилові Розумовському. Твори на честь гетьманів репрезентують державницький струмінь в українській бароковій літературі. З іншого боку, видання численних панегіриків польським королям і російським царям відображало підлеглий статус України у складі цих держав. Поширеність панегіриків українським церковним ієрархам засвідчує роль церкви у націона­льно-культурному житті.

У культурі бароко важливим елементом залишалася спадщина античної літе­ратури, і це знайшло певне відображення в репертуарі видань. Для учнів колегі­умів видавалися твори староримських авторів, інколи з науково-допоміжним апаратом.

З навчальною метою публікувалися латинською мовою твори Корне-лія Непота, Ціцерона, Горація, Лукреція Кара, Верґілія, Теренція Варрони, Плі-нія Старшого. У кінці XVIII ст. у Галичині з'являються і німецькомовні публі­кації на античні теми.

Якщо українська книга кінця XVI — першої половини XVII ст. мала виразні ознаки національної своєрідності, то на кінець XVIII ст. вона набирала рис, власти­вих тогочасній європейській книжці в цілому.

Українське духовенство довго відмовлялось іти під московську владу, бо добре розуміло, що Москва припинить всю культурну роботу України. І коли насильст­вом, зрадою та підкупом над українською церквою запанувала Москва, з того часу всім просвітнім справам українського духовенства прийшов край.

Другий період лаврського друку — це період боротьби її за права Лаври, за її свободу друку. Почався цей період після приєднання української церкви у 1686 р. до московського патріархату. Він спробував підкорити собі обидві друкарні Київ­ської православної метрополії — лаврську та чернігівську. У цей час забороняється видання книг українською мовою, на друкування потрібен був дозвіл патріарха. Синод здійснював контроль за змістом і мовою видань під загрозою жорстоких по­карань. І тому не дивно, що за XVIII ст. ми маємо небагато українських друкованих творів, але зате з'явилася велика кількість творів рукописних, що випадково поба­чили світ тільки в XIX ст.11 Запаско Я. П. Мистецтво книги на Україні XVI—XVIII ст. — Львів, 1971. — С. 387.

У боротьбі за свободу друку, що так довго і так вперто вела Лавра, гору таки взяла Москва. І права Лаври були зламані, вона вже й не протестувала і почала дру­кувати книжки, тільки однакові з книжками московськими. Настав третій, новий період лаврського друкарства, що вже цілком ішов під патріотичним «прапором ру­сифікації».

В Україні, яка перебувала під владою Москви, у XVIII ст., як уже згадувалося, царський уряд проводить реакційну політику щодо книгодрукування: були заборо­нені публікації українською мовою, введені цензурні обмеження. Після ліквідації Запорозької Січі у 1775 р. книгодрукування українською мовою занепало.

Більшість видавничих осередків кінця XVIII ст. не заслуговує назви українських ні за мовою, ні за тематикою видань.

Водночас відбувається часткове розширення репертуару друкарень, збільшується кількість світських наукових праць, посібників для вивчення іноземних мов, медичних і господарських порадників.

Література. Розвиток книжкової справи був поштовхом для розвитку літерату­ри. Ця сфера культури повною мірою відбивала перехідний характер епохи, той час, коли відбувалося формування національної мови, нових стилів і жанрів, підні­малися нові теми, які у попередні сторіччя вважалися забороненими або непотріб­ними. Велася завзята полеміка між прихильниками унії та її опозицією, результа­том чого і став унікальний жанр українського письменства — полемічна література. Остання справила великий вплив на подальший розвиток культури, зокрема літера­тури та філософської думки. Основна маса православного духовенства, українська шляхта, міщани і особливо селяни не припускали думки про об'єднання церков, вбачаючи в цьому замах на батьківську віру.

Характерною рисою української літератури, що видавалася в умовах Великого Польсько-Литовського князівства, а надалі й у складі Російської імперії, стало утвердження ідей громадянського гуманізму, тобто ідей спільного блага громади, піднесення авторитету рідної мови, виховання молоді на принципах патріотизму. Яскраво ці мотиви виявлялись в педагогічній і ораторсько-учительній прозі другої половини XVII ст. Освіта, література й видавнича справа в польсько-литовську до­бу в Україні розвивались на рівні європейського культурного процесу.

Найяскравіше нові тенденції відображала перекладна література. У XVII ст. були перекладені й опубліковані різні наукові трактати і довідники, наприклад, медичний довідник «Аристотелеві врата». Поширюються переклади Святого Письма, які представляли такий жанр, як агіографія. Одним з найбільш цінних вважається «Пересопницьке Євангеліє», створене у 1561 р. Переклад з болгарсь­кої мови і підготовка тексту були зроблені ченцями Пересопницького монастиря на Волині. Причому переклад Святого Письма вперше зроблено на «просту» українську тогочасну мову.

Поряд з перекладною літературою з'являються оригінальні твори. У XVII ст. відмічається розквіт українського епосу-створюються думи, балади, історичні пісні, які Т. Шевченко ставив вище гомерівських поем. Наприклад, популярними були цикли дум «Маруся Богуславка», «Самійло Кішка» та ін. Епічні твори присвя­чені визвольній тематиці, в них оспівуються лицарство і героїзм, братство і вірність православ'ю.

У XVII—XVIII ст. поетичні твори найчастіше створювалися мандрівними дияконами і піддячими — учнями духовних шкіл. У період літніх канікул вони

подорожували і писали віршовані твори на замовлення, з метою заробітку. Зміст цих віршів міг бути хвалебно-величальним (панегірик) або пов'язаним зі смер­тю і похоронами будь-кого зі знатних людей (мадригал). Разом з тим багато епі­грам, віршів, поем були авторськими. Наприклад: Себастіян Кленович — «Рок-соланія», «Звитяжство богів», Мелетій Смотрицький — «Лямент у світа вбогих...», Касіян Сакович— «Вірші на жалісний погріб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного», Симон Зиморович — книга любовних пісень «Роксоланки, або Руські панни» та ін. Українські поети часто використовували біблійні теми, багато уваги приділялося проблемам моралі, релігії, що відпові­дало тогочасним смакам. У той же час в цих творах рідко присутні художні об­рази, інакомовність, метафора. Все це додає поезії XVI — початку XVIII ст. де­що наївного, невитонченого характеру. Треба врахувати і те, що літературної норми в українській мові на той час ще не було, у зв'язку з чим віршовані твори важко сприймаються сучасним читачем. Проте українська поезія XVI — першої половини XVIII ст. переживала важливий етап свого розвитку. У XVIII ст. най­більші досягнення поетичного мистецтва були пов'язані з ім'ям Григорія Ско­вороди.

Суспільно-політичні події середини — другої половини XVII ст. обумовили пе­релом в історії української літератури. З цього часу починається новий період її розвитку, що тривав до кінця XVIII ст. За усталеною періодизацією він розгляда­ється у комплексі всього давнього українського письменства XI—XVIII ст., та ці­лий ряд ознак дає підстави вважати його як перехідний етап від літератури давньої до нової, розквіт якої припадає на добу українського Відродження.

Література другої половини XVII—XVIII ст. продовжує і розвиває традиції дав­нього письменства, використовує церковнослов'янську мову, культивує старі жан­ри ораторської, агіографічної, паломницької, частково полемічної прози.

Водночас зароджуються і досягають вершин розвитку нові жанри — мемуарно-історична проза, бурлескно-травестійна та сатирично-гумористична поезія, шкільна драма, які визначили характер і стиль письменства.

Українська література цього періоду вписується в універсальний європейський стиль епохи — бароко з його витонченою алегоричністю і контрастністю образів, риторичністю і ускладненою метафоричністю, тяжінням до пишності.

Бароковий стиль був панівним в українській літературі, проявлявся в усіх її жанрах і жанрових різновидах.

Українська література XVII ст. — різномовна. Вона творилася церковно­слов'янською (словеноруською), староукраїнською, старопольською, латинською та російською мовами. Багатомовність і відкритість — одна з характерних прикмет української літератури XVII—XVIII ст., ознака її європейського характеру. У XVII ст. популярною стає драматургія. Найбільш поширеними були два види драми: релі­гійна і шкільна. Релігійна драма, в свою чергу, поділялася на три форми: місте­рія — таїнство спокутування гріхів людей Ісусом Христом; міракл — події життя святих; мораліте — драми, в яких виступали алегоричні фігури Душі, Любові, Гні­ву, Заздрості та ін. і велися розмови повчального характеру.

Шкільна драма розробляла не тільки релігійні, а й світські теми. її мета полягала передусім у допомозі учням і студентам в їх вивченні творів грецьких та римських авторів, а також Біблії. Поет Дмитро Туптало створив різдвяну драму «Комедія на Різдво Христове», Симеон Полоцький — драму «Про Навуходоносора», Григорій Кониський — «Воскресіння мертвих».

У кінці XVII—XVIII ст. у літературі формуються нові риси, вона вивільняється від впливу теологічних вчень і набирає виразно світського змісту. До кінця XVIII ст.

занепадають полемічна, житійна і ораторсько-проповідницька проза, шкільна дра­ма, релігійно-моралізаторська лірика.

На перший план виходять світські твори, пройняті критикою середньовічного укладу, зокрема сатирично-гумористичні вір­ші, органічно споріднені з фольклором.

Переважна частина літературних творів другої половини XVII—XVIII ст. ано­німна, збереглась у рукописах і рукописних списках без імені автора. Порівняно небагато авторів називали своє ім'я. Утвердилися як творчі особистості письменни-ки-професіонали: Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловсь-кий, Іван Величковський, Феофан Прокопович, Дмитрій Туптало (Ростовський), Стефан Яворський, Митрофан Довгалевський, Василь Григорович-Барський, Гри­горій Граб'янка, Самійло Величко, Петро Кохановський, Іван Некрашевич, Григо­рій Сковорода та ін.

Найвидатнішою постаттю у культурному й літературному житті України XVIII ст. був великий народний мислитель, освітній діяч і письменник Григорій Савич Ско­ворода (1722—1794). Його багатогранна творчість — це остання ланка переходу від давньої української літератури до нової. У своїх філософських трактатах і літерату­рних творах Сковорода розвивав цілий комплекс ідей, актуальних для другої поло­вини XVIII ст., виражав передові погляди тогочасного суспільства.

Г. Сковорода був талановитим художником слова — байкар і поет. За п'ять ро­ків він написав ЗО байок («Харківські байки»), в основі яких лежать оригінальні сюжети. Байки пронизує пафос гуманізму і демократизму. Найвище письменник цінує високі моральні якості людини: чесність, доброту, працелюбність, скром­ність, природний розум, засуджує гонитву за чинами, високими титулами («Бджола і Шершень», «Олениця і Кабан»). На його думку тільки «сродний труд» приносить щастя людині і користь суспільству.

У байках Сковороди знайшли продовження і збагачення сатиричні мотиви дав­ньої української літератури. Письменник фактично завершив українську байкову традицію XVII—XVIII ст. і вивів байку як літературний жанр на шлях самостійного розвитку.

Крім збірки байок йому належить ще близько двох десятків поезій і поетичних перекладів, частина яких написана латинською мовою. Своєю поетичною творчіс­тю Сковорода завершив понад двохсотрічний шлях розвитку силабічного віршу­вання в українській поезії і започаткував силабо-тонічне. Кращі його поезії, що уві­брали в себе досягнення народної лірики, ще за життя поета стали народними піснями.

Самобутня творчість письменника належить до видатних досягнень української культури XVIII ст. В ній відбито протест проти тиранії, несправедливості й насиль­ства над людською особистістю, знайшли дальший розвиток ідеї гуманізму та Про­світництва. Сковорода завершив давній період розвитку української літератури і став предтечею нової української літератури.

Українська література XVII—XVIII ст. достатньо відбила духовний стан народу. Письменство цього періоду виконало своє історичне завдання, віддзеркаливши майже всі важливі події, показало сутність українського національного духу, украї­нської ментальності від найдавніших державницьких устремлінь до найменших проявів світової культури.

Літописи. Своєрідним літературним жанром були літописи. Не будучи істо­ричними дослідженнями в повному розумінні, літописи поєднують риси науки і мистецтва. Якщо перші редакції Київського літопису, створеного на початку XVI ст., тяжіли до давньоруської стилістики, то пізніші редакції мають ознаки нового часу. У XVII ст. з'явилися літописи, які відобразили яскраві і важливі

лодії того часу— формування козацтва, Визвольну війну 1648—1657 pp. та:н. — літопис Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка, монастирські літописи. Нарівні з документами автори літописів використовували фольклорні джерела, власні спогади. Літописи відіграли важливу роль у розвитку літератури та науки. За активної участі О. Бодянського, вченого секретаря «Общества исто­рии и древностей Российских», у 1846 p. побачив світ «Літопис Самовидця про війни Богдана Хмельницького і про міжусіб'я, що були в Малій Росії, і про його смерть». Автор літопису був скромною людиною, що було в традиціях літопис­ців, тому ім'я його невідоме. Він, як свідчить текст, був безпосереднім учасни­ком війни Б. Хмельницького.

Самовидець розповідає про події, які відбувалися в Україні, і пов'язує їх із про­цесами в сусідніх державах— Росії, Польщі, Молдавії. Висвітлюється діяльність сподвижників Б. Хмельницького, не залишаються поза увагою історичні діячі сусі­дів — російського царя Олексія Михайловича, Степана Разіна та ін. Він, на думку дослідників, напевно користувався архівом Коша Запорозького, оскільки в літописі наводиться низка документів про дипломатичні місії запорожців, точні цифри чи­сельності реєстрового козацтва тощо. «Літопис Самовидця» має непересічну цін­ність для науковців. Він дає змогу грунтовніше вивчити добу козаччини та особис­тостей, які її творили.

Перший козацький літопис анонімний, наступні — авторські. Григорій Граб'ян-ка і Самійло Величко уклали зводи, де розповіли про козацтво з тією повнотою ви­світлення матеріалу, яка була їм доступна. Безперечно, обидва автори знали «Літо­пис Самовидця», але кожен тлумачив події по-своєму.

Незважаючи на те, що основна тема твору Г. Граб'янки — події визвольної вій­ни 1648—1654 pp., він чільне місце відводить питанню походження козацтва, по­лемізує з польськими письменниками Кохановським, Стриковським та Гвагніним.

Він яскраво описує побут і життя козаків, їх моральні засади, стверджує, що за бре­хню, блуд і безчестя винний міг бути покараний на смерть. Г. Граб’янка щиро вбо­ліває за долю України, особливо після Люблінської унії 1569 р. Його обурюють утиски козаків та простих людей, які стали майже безправні й віддані на відкуп па­нам та орендарям, народ був приречений на вимирання.

Образ Б. Хмельницького висвітлюється досить об'єктивно і, виходячи з контексту, з великою повагою. Літо­пис Г. Граб'янки й сьогодні є цінним першоджерелом. До нього додаються два ре­єстри Війська Запорозького - до Б. Хмельницького та після його смерті.

Найбільш фундаментальною працею є чотиритомний «Літопис» С. Величка, ви­даний 1848—1864 pp. У літописі Величка використано велику кількість документа­льного матеріалу. Тут повністю наведено десятки урядових офіційних і приватних листів, актів, універсалів, грамот, дипломатичних документів, топографічних опи­сів, реєстрів тощо. Частина цих матеріалів, як виявили дослідники, не є автентич­ними документами. Та незважаючи на деякі сумнівні документи, пропуски, що сто­суються 1649—1652 pp., автор доносить до читача багато джерел української історіографії другої половини XVII— початку XVIII ст., літопис є видатною істо­ричною і літературною пам'яткою свого часу.

Як і в усіх козацьких літописах, центральною постаттю цього твору виступає Богдан Хмельницький. Величко наводить біографії і характеризує українських ге­тьманів після Хмельницького. Автор з любов'ю описує численні походи на турків і татар уславленого запорозького кошового Івана Сірка.

Текст літопису щедро пересипаний влучними народними виразами, прислів'я­ми і приказками, порівняннями тощо. Автор»Літопису» не відокремлює Україну 1648—1654 pp. від історичного розвитку країн, з якими її звела доля, наводить багато цитат з історичних праць зарубіжних авторів, часто мовою оригіналу, зокре­ма, польського поета Самійла Твардовського і німецького історика Пуффендорфа, який розповідає про Б. Хмельницького та його оточення. Автор стверджує, що український народ виживе, незважаючи на всі намагання сусідів звести його з іс­торичної арени.

Освіта і наука. Однією з характерних рис української культури XVII—XVIII ст. є особливий інтерес, який виявляло суспільство до освіти.

Оскільки культура розвивалася в польських умовах зіткнення католицької і пра­вославної церков, то кожна з сторін прагнула використати всі засоби для посилення свого впливу. Своєрідним результатом такого протистояння стала широка мережа різноманітних шкіл.

Тривалий час основним типом навчальних закладів були початкові, парафіяльні (приходські) школи при православних монастирях і церквах. Рівень та форми на­вчання в них уже не відповідали вимогам часу. Після утворення Речі Посполитої у 1569 р. в Україні з'явилися єзуїтські колегіуми — по суті вищі школи, які були до­бре організовані і фінансово забезпечені. Головною умовою прийому до єзуїтського коледжу було сповідування католицизму. Ці навчальні заклади виконували функ­цію окатоличування і ополячення українського населення.

Незважаючи на те, що багато з представників української еліти орієнтувалися, як вже говорилося, на чужу культуру і мову, знайшлися все ж патріотично настроє­ні багаті феодали, які виступили ініціаторами створення православних шкіл, які б не поступалися єзуїтським. Традиції меценатства були в цей період яскраво вира­женими. Можна назвати імена князя Андрія Курбського, який в містечку Міляно-вичі на Волині створив цілий культурний гурток, і князя Юрія Слуцького, який у своєму маєтку зібрав багатьох діячів культури України, Білорусії та ін. Одним з наивідданіших українській культурі людей був князь Костянтин-Василь Острозь­кий. У 1576 р. у своєму маєтку він відкрив перший православний колегіум, куди для роботи були запрошені фахівці з ряду європейських країн. У колегіумі вивча­лися давньослов'янська, грецька і латинська мови, а також цикл дисциплін, який називався за традицією «сім вільних наук»: граматика, риторика, діалектика, ариф­метика, геометрія, астрономія, музика.

Ініціатива князя Острозького знайшла багатьох послідовників. Найактивнішими з них стають братства, і, треба сказати, шкільна справа входить до числа їх голо­вних турбот. Включається до створення шкіл і козацтво, особливо у XVII ст. Утве­рдження в ході Хмельниччини форм національної державності, полкового розподі­лу, місцевого самоврядування вело до масового відкриття початкових шкіл. Своя школа діяла, зокрема, в Запорозькій Січі. Офіційна гетьманська влада опікувалася створенням і підтриманням освітньої системи шкільництва. До початку XVIII ст. в Україні нараховувалися сотні шкіл, практично в кожному великому селі, в містеч­ках і містах були школи. Дуже добре справа освіти була поставлена в Ніжинському та Полтавському полках, де кількість шкіл перевищувала кількість поселень. Вони відрізнялися демократичністю статутів, у них безкоштовно вчилися діти всіх ста­нів, зокрема і сироти.

У Європі в цей час формуються два по суті протилежних підходи до навчан­ня і виховання. Якщо у Франції знайшли підтримку ідеї Руссо і Песталоцці про вільний розвиток духовних сил і здібностей людини через інтерес, через гру як форму навчання, то у Німеччині переважала думка про необхідність жорсткої регламентації і контролю за навчанням, постійного нагляду вчителів.

Ці тенден­ції знаходили відображення і в Україні, що відбилося в ході конкурентної боро­тьби православних та єзуїтських шкіл.

Про напруженість боротьби свідчать

приклади закриття ряду братств і братських шкіл на заході України. Навіть Ост­розький колегіум припинив своє існування після смерті князя Костянтина. Його внучка Анна-Елоїза на його базі відкрила єзуїтський колегіум. Львів Польща вважала своєю землею, і у 1661 р. уряд відкрив тут університет, перший в Україні.

Наступ єзуїтів привів до переміщення центру культурного життя з заходу України на Лівобережжя. У XVI ст. запорозьке козацтво сформувалося як окремий стан. До 1620 р. Брестська унія по суті втратила своє значення у центральному ре­гіоні України.

За допомогою Війська Запорозького, його гетьмана П. Сагайдачного була відновлена православна митрополія.

Наприкінці XVII — у першій половині XVIII ст. в Україні істотно збільшується кількість шкіл при братствах. За Берестейською унією на зразок Львівської братсь­кої засновано Стрятинську, Луцьку, Кам'янську, Пинську та інші школи, в яких го­ловна увага приділяється вивченню грецької мови, тому ці школи називали «грець­кими». Гетьман П. Сагайдачний заповів спеціальні кошти на утримання вчителів грецької мови у Львівській та Київській школах. Освітній рух охопив майже все на­селення України.

Як зазначив Павло Алепський 1654 p., навіть багато жінок були письменними.

У Києві 1615 р. відбулася знаменна подія для культурно-освітнього життя. Галшка Гулевичівна подарувала Київському братству земельну ділянку на Подолі під забудову монастиря та школи для дітей шляхетських і міських. Навчальний процес у школі відбувався на 4 відділеннях: граматики, риторики, філософії, мов — грець­кої, латинської, слов'янської, польської та української (руської). Зразком були про­грами провідних європейських університетів.

Привілей Владислава IV від 1635 р. дозволяв вивчати у школах України польсь­ку мову, але при цьому заборонялося викладати богословські дисципліни. П. Моги­лі не вдалося реалізувати свою ідею — зробити Київську колегію вищим навчаль­ним закладом з повним курсом навчання. Обмеження були суто прагматичні: щоб українські діти здобували освіту в польських католицьких академіях і відповідно покатоличувалися.

Києво-Могилянською колегією, а з 1701 р. за ініціативи І. Мазепи — Академією, завжди опікувалися визначні політичні й громадські діячі України. І. Мазепа, якого В. Ясинський називав благодійником, а Ф. Прокопович— ктитором преславної Академії Могило-Мазепіянської, спорудив для неї новий будинок, Братський собор і постійно піклувався про неї. Поліпшив стан Д. Апостол. Злет і піднесення були за гетьманування К. Розумовського. Тут працювали Г. Кониський, С. Ляскоронський, Ю. Щербацький,

Д. Ніщинський, М. Максимович — сузір'я імен, що склали б честь будь-якому університетові Європи.

Києво-Могилянська академія істотно вплинула на розвиток культури. Професу­ра і викладачі, як правило, мали європейську освіту, більшість закінчила провідні вищі навчальні заклади і принесла до Академії кращі набутки методики наукових досліджень, організації навчального процесу. Вільне володіння латиною відкривало студентам шлях для продовження освіти в університетах Європи. Дружба, братерс­тво, взаємовиручка, участь в управлінні школою виховували повагу до школи і то­вариства.

Вважалося за норму брати участь у диспутах та дискусіях, урочистостях, святах для всіх викладачів і учнів, а шкільні драматичні вистави здобули популяр­ність у киян.

Учні шкіл та слухачі колегії, або «бурсаки», під час вакацій розходили­ся по селах України і були тією живою ланкою, яка пов'язувала Академію з на­родом. Вони працювали вчителями, організовували вистави, показували вертеп,

співали колядки — виконували просвітницьку і культурну місію, розпочату коб­зарями.

Києво-Могилянська академія дала світові таких визначних діячів науки і куль­тури, як Ф. Прокопович, Є. Плетенецький,

Г. Сковорода, М. Ломоносов, Г. Полети-ка, С. Яворський, П. Завадовський, О. Безбородько та багато інших, які гідно продовжували справу Академії в Москві та Петербурзі. Першими професорами та викладачами у Московському та Санкт-Петербурзькому університетах були випус­кники Києво-Могилянської академії, а Ф. Прокопович став засновником Всеросій­ської Академії наук.

Уряд царської Росії позбавив Києво-Могилянську академію статусу світсько­го навчального закладу, перетворив її спочатку на духовну академію, а згодом на семінарію.

У 1700 р. колегіум з'явився у Чернігові, в 1726 р. — у Харкові, у 1738 р. — у Переяславі. Таким чином, у XVII — першій половині XVIII ст. в Україні широко розповсюдилася шкільна справа та ідеї освіти. Був високий відсоток письменних людей.

Позитивною рисою була доступність, демократичний характер освіти. Діти всіх соціальних груп могли вчитися, оскільки навчання було безкоштовним. Тради­ція широкої початкової освіти була перервана разом із закріпаченням українських селян до кінця XVIII ст. при Катерині II.

Як вже говорилося, українська культура довго розвивалася без державної під­тримки, за невеликої участі соціальної верхівки.

Це призводило до відставання та­кої сфери культури, як наука. Особливо це стосується природничих наук, для роз­витку яких завжди були необхідні спеціальне обладнання, фінансове забезпечення.

Що стосується гуманітарних наук, то тут успіхи були вагомішими. Зокрема у самостійну галузь виділилася філософія, хоча і досить пізно за європейськими мі­рками — у XVIII ст. У Західній Європі в цей час утверджується ідеологія Просві­тництва, яка висуває такі цінності, як раціоналізм, демократизація різних сфер життя.

Ідеї Просвітництва розвиває філософ Феофан Прокопович, вихованець, а надалі професор і ректор Києво-Могилянської академії.

У своїх головних працях «Правда волі монаршої», «Слово в неделю цветную о власти и чести царской» Прокопович виклав свою концепцію. Державна влада, на думку філософа, має божественний характер, а монарх є по суті батьком для своїх підданих. Подібно Т. Гоббсу, Про­копович стверджує, що люди, побоюючись «війни всіх проти всіх», створюють державу, яка захищає їх від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Однак, на відміну від Дж. Локка і ПІ. Монтеск'є, він вважав, що люди передають турботи про дотриман­ня своїх прав державі назавжди. Народна маса повинна підкорятися монарху, тим більше, що освічений правитель не буде ні злим, ні несправедливим. Але народ во­лодіє в деяких випадках і активними функціями — він може висловлювати свою думку, критикувати політику монарха і навіть вибирати його, якщо спадкоємця престолу за тими або іншими причинами не виявиться.

Досить ідеалістична логіка Прокоповича базувалася на його поглядах на люди­ну. Природа заклала у людину добро, зло ж з'являється з суспільства, від бідності. Зло, вважав Прокопович, можна перемогти за допомогою освіти. Визнання у наро­ду активної функції, про яку писав Прокопович, є одним з істотних завоювань віт­чизняної суспільної думки.

Особливе місце в історії як української, так і світової філософії займає Григорій Сковорода. Подібно європейським просвітникам, він схилявся перед розумом, нау­кою. Але осягнення людиною світу з його жорстокістю й егоїзмом не зробить лю­дину щасливою. Щастя дає людині свобода, самопізнання і «сродний труд», тобто

улюблена праця, характер якої різний для кожної конкретної людини. Вільна твор­ча праця і просвітництво розвивають в людині добрі начала, закладені приро­дою, — так міркує Сковорода в творах «Благородний Еродій», «Убогий жайворо­нок», «Бджола і Шершень» та ін.

Сковорода однозначно відкидає світоглядні положення епохи Відродження про «сильну особистість», яка багато бажає і багато досягає. У надмірній соціальній ак­тивності, прагненні оволодіти світом за допомогою розуму, знань, волі, зброї філо­соф вбачає одну з головних причин всіх бід сучасного йому життя. Бажання багатс­тва, слави і влади вселяють в душу злобу, заздрість, жорстокість, вічне невдоволення собою і всім. Вихід з суперечності людського буття один — зречення зайвих бажань, в тому числі прагнення слави і влади, а також обмеження потреб людини шматком хліба і водою. Бог зробив важкодоступне непотрібним, а потрібне легкодоступним — стверджує філософ.

Схиляючись перед розумом, Сковорода був далекий від абсолютизації його мо­жливостей. Наскільки світло розуму може досягати істини, настільки він може і помилятися. Людина доходить до істини і серцем, і такий шлях може бути більш коротким.

Висуваючи положення про важливу роль, яку відіграє в людській діяль­ності інтуїція, емоційна і підсвідомо-несвідома сфери, філософ на сторіччя випере­див свій час. Винятково актуальна і його думка про гармонію відносин між людьми і природою, яку Сковорода вважав божественною. Людина не повинна вважати природу чимось неживим і бездушним, і тоді, подібно до давньогрецького Антея, вона буде нескінченно черпати сили з неї.

Архітектура і скульптура. Становлення професіональної художньої культури України за своєю складністю порівнянне з розвитком науки. Якщо в Західній Євро­пі мистецтво XVI ст. — це мистецтво пізнього Відродження, то в українській куль­турі деякі ренесансні тенденції перепліталися з середньовічними.

В архітектурі середини XVI ст. відбуваються суттєві зміни. Зникають оборонні риси, будівлі перетворюються на звичайні житлові палаци. Це характерно не ли­ше для зовнішніх форм. Змінюється комплекс у цілому: замки у Бережанах, Ост­розі, Кам'янці-Подільському та ін. Збагачення феодалів дає їм можливість спору­джувати палаци з просторими дворами для лицарських турнірів, розкішними залами для прийому гостей і влаштування балів. З цією метою запрошуються іно­земні спеціалісти.

Із прийняттям Магдебурзького права в Україні почалася регулярна забудова міст за європейськими зразками: у центрі, на площі, зводиться ратуша, а вся міська територія розбивається на прямокутні квартали. Землі обмаль, тому будинки по фа­саду вузькі, у два-три поверхи, тягнуться до середини кварталу, на першому повер­сі розташовуються службові або торгові приміщення, на другому — житло. Місцеві майстри виробили власний напрямок в архітектурі. Цей період залишив по собі пам'ятники великої мистецької і культурної вартості (забудова Площі Ринок у Львові та ін.).

У культовій архітектурі розвиваються дві течії: продовжують зводитись де­рев'яні церкви, що характерно для лісових районів Карпат та лісостепової зони, а також розвивається кам'яне мурування. У містах храм тягнеться вгору (храми Львова, Ужгорода, Києва та ін.). У сільській місцевості храми компактні, чудово вписуються в навколишнє середовище. У той же час з середини XVI ст. виразними стали основні тенденції загальноєвропейського культурного процесу, у першій чве­рті XVII ст. в архітектурі з'являються елементи стилю бароко. Він передбачає ве­лику кількість прикрас зовні і всередині будівлі, складність архітектурної констру­кції, розробку складних просторових ансамблів, синтез різних видів мистецтва.

Декоративні ідеї та можливості бароко були близькими до національного українсь­кого мистецтва, якому притаманна мальовничість композиції, гармонія будівель з навколишньою природою. Поєднання власних традицій та європейського впливу створило умови для розквіту своєрідного стилю, названого українським, або «коза­цьким» бароко. Видатний український вчений минулого сторіччя В. М. Щербаків-ський сказав, що українському бароко властива простота і ясність, вона взяла гору над химерністю, і стиль бароко в Україні став простішим і спокійнішим, ніж на своїй батьківщині, не втративши нічого в красі. У другій половині XVII ст. в Украї­ні поширюється стиль бароко, що став цілісною художньою системою, під впливом якої розвивалися всі види і жанри мистецтва.

Дивовижне розмаїття архітектурних форм українського бароко зумовило їх ба-гатоджерельність. Тут творчо поєднались європейські досягнення з традиціями на­родної дерев'яної архітектури. Це Троїцька церква в Густині (1671), Покровський собор у Харкові (1689), Іллінська церква в Києві (1692), Всехсвятська надбрамна в Києво-Печерській лаврі (1696-1698), Вознесенський собор у Переяславі (1700), Георгіївська церква Видубицького монастиря в Києві (1696—1701), Воскресенсь-ка— у Сумах (1703), Катерининська— у Чернігові (1710), Покровська церква у Києві (1776—1772) та ін. Другий напрямок— поєднання трансформованого дав­ньоруського храму з класичною композицією фасадів: собор Троїцького Іллінсько-го монастиря в Чернігові (1679), собор Мгарського монастиря поблизу Лубен (кі­нець 1689—1709) та ін.

Провідним типом споруд стає так званий козацький собор — п'ятикупольний, з чотирма однаковими фасадами.

Це — Миколаївський собор в Ніжині, Георгіїв­ський — у Видубицькому монастирі. Повне злиття з природою досягнуто при по­будові Миколаївської церкви Святогірського монастиря на крейдяній кручі (До­нецька область). Шедевром українського бароко вважається дзвіниця Далеких печер Києво-Печерської лаври. Керував будівництвом талановитий український народний зодчий

С. Ковнір, а проект, очевидно, розробив І. Г. Григорович-Бар-ський, який багато років займав посаду головного архітектора київського магіст­рату. У внутрішній оздобі храмів, особливо у виготовленні різьблених дерев'яних іконостасів, проявилося блискуче мистецтво народних майстрів. Крім нового бу­дівництва, у XVII ст. на кошти козацької старшини були перебудовані у новому бароковому стилі древні Софійський і Михайлівський золотоверхий собори, цер­кви Києво-Печерської лаври. Фасади були оштукатурені та декоровані, іншої, більш складної форми набули куполи соборів. Будівництво досягло особливого розмаху при гетьмані І. Мазепі. За словами Ф. Прокоповича, Київ стараннями І. Мазепи перетворився в новий Єрусалим.

У XVIII ст. в Києві видатні архітектурні споруди були створені за проектами іноземних архітекторів. Йоган Шедель (1680—1752) на запрошення Києво-Печер­ської лаври керував будівництвом великої дзвіниці, яка згодом стала називатися дзвіниця Шеделя.

На той час вона була найвищою спорудою в Російській імперії (висота — 96,52 м). Він же добудував верхні поверхи Софійської дзвіниці. Творін­ня Й. Шеделя оцінюють як програмні для подальшого розвитку архітектурного ви­гляду Києва.

У Києві працював молодий Бартоломео Растреллі (1675—1744). Всесвітньо зна­менитою стала його Андріївська церква, яка завершувала перспективу головної ву­лиці Києва. Місце для будівництва було обране так вдало, що невелика за розміра­ми, легка і витончена церква зайняла домінуюче положення. Цей ефект архітектор посилив, спроектувавши високий підмурівок.

Улюблені кольори Растреллі — бла­китний, білий і золотий роблять церкву чепурною і гармонують з київським небом.

Ним же був створений Імператорський палац у Києві, пізніше названий Маріїнсь-ким, який нині використовується для урочистих президентських прийомів.

В архітектурі Західної України переважала загальноєвропейська стилістика, на­ціональне начало було виражено відносно слабко (наприклад, собор Святого Юра у Львові).

Вигляд українських міст змінювався у зв'язку з тим, що поряд з дерев'яними спорудами все більше створюється кам'яних будівель. Особливу популярність отримав будинок купця Корнякта у Львові, прикрашений багатоповерховими від­критими галереями з арками та просторим внутрішнім двором. Однак при забудові міст квартали і вулиці довго розташовувалися хаотично.

Лише в кінці XVIII ст. нові міста півдня України — Одеса, Миколаїв, Маріуполь будуються відповідно до єди­ного архітектурного плану, мають чіткі вулиці і квартали, виділений центр.

У XVIII ст. починає активно розвиватися палацова архітектура. Зводяться пала­ци гетьмана К. Розумовського в Батурині та Глухові; у Ляличах на Чернігівщині будується маєток графа Завадовського та ін.

Загалом найбільшу питому вагу в міському будівництві мали світські будівлі-палаци вельмож, магістрати, школи, ринки. Популярними були фонтани і парки, які розбивалися відповідно до традицій французького, або так званого регулярного па­рку. Симетричне розташування насаджень, надання геометричних форм кущам і деревам, екзотичні квіти — такі вимоги відповідали смакам знаті того періоду. З другої половини XVIII ст. ця традиція змінилася: в моду входять англійські парки (ландшафтне планування). У другій половині XVII ст. на території України закін­чуються воєнні дії. Настає мир. Починається активний період зведення цивільних і культових споруд, другу половину сторіччя можна вважати «золотим» віком украї­нського мистецтва.

Кінець XVII — початок XIX ст. характеризується в українській архітектурі зна­чним зростанням обсягу будівництва, поширенням нового стилю — класицизму. У своїх кращих зразках мистецтво класицизму дало важливі естетичні і виховні функції.

Урочиста простота будинків, площ і вулиць несла в собі глибокі емоційні імпульси. Розвиток архітектури великою мірою зумовлюється прогресом будівель­ної техніки. В цей час поступово впроваджуються у будівництво металеві констру­кції, проте, як і раніше, поширене було дерев'яне будівництво.

У розвитку класицизму можна визначити три етапи: становлення стилю, зрілість і занепад.

Архітектура першого етапу відзначається переходом від бароко до класицизму, пошуками нових засобів художньої виразності й новим підходом до ансамблевої забудови. За часів класицизму набуває значення відкритий характер композиції ан­самблів площ, вулиць і окремих комплексів.

Основним досягненням другого етапу було створення великих ансамблів, а в ар­хітектурі — застосування декоративного мистецтва для втілення значних художніх задумів.

На третьому етапі поширилося багатоповерхове будівництво, зростали промис­лові підприємства, навчальні заклади.

Занепад класицизму виявився також у відхо­ді від творчого розуміння й використання форм античності у пануванні канонів і штампів, у прояві електризму.

Кращі набутки зрілого класицизму знаходять підтримку, поширення у творчій практиці українських архітекторів та скульпторів.

Серед значних і найкращих споруд кінця XVIII ст. виділяється п'ятибанний Спа-со-Преображенський собор у Новгороді-Сіверському, закладений за планом петер­бурзького архітектора Дж. Кваренчі. Собор розміщено у центрі забудови монастиря.

Розвиток архітектури Києва значною мірою пов'язаний з ім'ям визначного архі­тектора Андрія Миленського. Миленський за короткий час перетворив патріарха­льний Київ з його численними монастирями і руїнами колишньої могутності й сла­ви на сучасне європейське місто. Під його керівництвом було покладено багато вулиць, він також визначив і Хрещатик як головну в майбутньому вулицю Києва. На Хрещатику Миленський збудував перший у місті театр із залом на 470 місць (не зберігся). У 1802 р. за проектом Миленського споруджено перший в Україні «Пам'я­тник на честь поновлення магдебурзького права», що являє собою тосканську ко­лону з п'єдесталом у вигляді арки.

У другій половині XVIII ст. розгорнулися значні будівельні роботи на півдні України. За короткий час там виникли такі значні міста, як Єлисаветград, Херсон, Маріуполь, Катеринослав, Одеса.

У плануванні й забудові цих міст брали участь видатні петербурзькі архітектори.

У 1790 р. архітектору Івану Старову (1745—1808) доручили обрати нову тери­торію, скласти проект міста Миколаєва.

В архітектурі Миколаєва у прямих вулицях і великих площах відразу відчувається характер міста, спланованого на класицис­тичних засадах. Центральна площа була на перетині двох головних широких ву­лиць, її забудова складалася з церкви на честь Григорія Вірменського, будівель ма­гістрату з кам'яними лавками. Найзначнішою з них є кам'яний двоповерховий будинок.

До нього симетрично прилягають з обох боків крила у вигляді відкритих галерей, які надають будівлі легкості. Перший поверх магістрату має вигляд арка­ди, на яку спирається стіна другого поверху, а колони бокових галерей пов'язують будинок з іншими будівлями площі.

В інших будівлях у Миколаєві також відчувається намагання по-новому тракту­вати класику сміливим застосуванням форм дерев'яної архітектури, навіяних на­родною творчістю.

Найбільшого розвитку серед міст кінця XVIII ст. досягла Одеса. її збудували в 1794 р. на місці турецької фортеці Хаджибей.

У забудові Одеси брали участь пе­тербурзькі архітектори, такі як Ф. К. Боффо, Г. І. Горічеллі. Ф. К. Боффо був родом із Сардинії.

За сорок років творчої діяльності він спорудив кілька найзначніших бу­дівель. Основним архітектурним акцентом є центральна напівкругла площа, збудо­вана двома симетрично розташованими увігнутими будинками. Саме ця архітекту­рна ідея яскраво виявлена у величезних Потьомкінських сходах. Сходи, пам'ятник і вулиця між увігнутими будинками становлять композиційну поперечну вісь буль­вару, що поділяє його на дві частини. Бульвар обмежують з двох боків комплекси будов — садиба Воронцова та будинок Старої біржі. Воронцовський палац збудо­ваний за проектом Боффо. Палац має чудові інтер'єри, які відзначаються декорати­вним багатством і художнім смаком.

Скульптура була тісно пов'язана з архітектурою. У другій половині XVII— XVIII ст. скульптура розвивалась у двох взаємопов'язаних, але далеко не тотожних у духовних основах і основоположних мистецьких принципах, напрямах.

В україн­ській мистецькій культурі вона поширювалася, насамперед, у вигляді орнаменталь­ного декоративного різьблення, фігурна скульптура тут виступала спорадично, спроби ввести її до церковних інтер'єрів як на західноукраїнських землах так і на Лівобережжі залишилися поодинокими епізодами.

Головним напрямом розвитку української скульптури залишалася вироблена від початку XVII ст. система оздоблення комплексів іконостасів, основою іко­нографічного репертуару якого була виноградна лоза із залученням декоратив­них орнаментальних форм європейського походження та стилізованих рослин­них мотивів.

Розвиток скульптури в Києві та на Лівобережній Україні у XVIII ст. пов'язаний з діяльністю майстрів Івана Андрійовича Равича (1677—1762) й Сисоя Шалматова.

Для оформлення київської ратуші Іван Равич створив серію мідних овальних ре­льєфів. Монументальну дарохранительницю для Флорівського монастиря Равич оздобив скульптурними статуетками-алегоріями, що розповідають про діяльність церкви.

З сюжетних рельєфів найкраще виконано «Тайну вечерю».

Відомий скульптор і різьбяр по дереву Сисой Шалматов є автором іконостаса для собору Мгарського монастиря, що поблизу міста Лубен, який завершувала ори­гінальна скульптурна група з чотирьох фігур на тему біблійної легенди про ство­рення світу.

Він виконав і чотириярусний іконостас церкви Покрови в Ромнах (1768—1773). Роботи Шалматова пов'язані й з будівництвом міського собору в Полтаві, де в композицію іконостаса він увів круглу скульптуру і барельєф.

Лише середина XVIII ст. на західноукраїнських землях принесла новий різно­вид іконостаса, вторований на європейській мистецькій традиції, з круглою ску­льптурою. Найпоказніший з них створено для новозбудованого львівського собо­ру св. Юра.

Вершинним досягненням у скульптурі є доробок визначного європейського ску­льптора під псевдонімом Пінзель. Ми не маємо про нього жодних біографічних ві­домостей, не знаємо його навіть імені, невідомо, коли він з'явився на обрії україн­ського мистецтва. Іван-Георгій Пінзель у середині 40-х pp. XVIII ст. потрапляє в маєток відомого магната Миколи Потоцького у невеличке містечко Бучач на По­діллі. У Бучачі працював архітектор Бернард Меретин, німець за походженням. Можливо, він рекомендував Потоцькому скульптора, з яким передбачав у майбут­ньому спільну творчу співпрацю. Вважається, що першими роботами Пінзеля в Бу­чачі стали алегоричні постаті (12) на побудованій Меретином міській ратуші. Ску­льптури втілювали 12 подвигів Геракла і повинні були прославляти заслуги і чесноти Миколи Потоцького. Ці твори збереглися до наших днів. Роботи свідчать про монументальний талант Пінзеля, його новаторське вирішення пластичних форм. Вже у перших роботах скульптор показав свої творчі можливості у розкритті обра­зної глибини скульптур. В околицях Бучача Пінзель ставить дві монументальні кам'яні фігури Св. Яна Непомука та Богоматері, а також працює над скульптурами святих для Покровської церкви. Порівняно з бучацьким кам'яним доробком Пінзе­ля дерев'яна скульптура, що заповнювала інтер'єри храмів Галичини та Поділля, збереглася набагато краще.

На початку 50-х pp. XVIII ст. Іван-Георгій працює у м. Городенці. Тут він ви­конує найбільше замовлення Миколи Потоцького — п'ять вівтарів для костьолу О. Месіонерів та чотири — для парафіяльної церкви, а також ставить колону з по­статтю Богородиці. Саме в Городенці Пінзель виявив себе як майстер світового рівня. Скульптор досягає нової на той час виразності трактуванням драпіровок, які стають у нього самостійним елементом. Важкі їх маси, що клубочаться навко­ло тіла, ламаючись і вигинаючись, стрімко пульсують у різні боки, іноді, немов відриваючись від основного об'єму, ширяють у повітрі. Складки одягу передані широкими темпераментно різаними площинами, з вугластими, кристалічними гранями.

Скульптури, що їх виконав Пінзель для фасаду собору Св. Юра у Львові в 1759—1761 pp.; дві великі статуї святих — Афанасія і Лева на другому поверсі фа­садної стіни та фігура Св. Юра на коні в завершенні фасаду свідчать про характерні риси новаторського підходу до вирішення монументальної скульптури.

На окрему увагу заслуговують статуї костьолу в містечку Монастирську на Тер­нопільщині, над якими Пінзель працював у 1761 р.

Скульптура традиції пізнього центральноєвропейського бароко — одна з найяс­кравіших сторінок мистецької історії західноукраїнських земель. Високо оцінюючи це явище, не можна не відзначити, що його розквіт знаменував один з кульмінаційних моментів поширення мистецької культури західноєвропейського родоводу на Правобережжі, найбільший успіх якої зумовлений занепадом національної традиції на місцевому грунті.

Живопис. Він також увібрав найкращі досягнення бароко — багатий декор, по­золоту, складну композицію, поєднавши їх із традиціями народної творчості. Поряд з існуючими культурними центрами — Львовом, Києвом — сформувалися нові ху­дожні школи в Чернігові, Новгород-Сіверському, Жовкві. До храмових розписів входять пейзаж, портрет, жанрова картина.

Доба бароко залишила велику кількість пам'яток різьбярства, дерев'яної скульптури, дивовижних багатоповерхових іконо­стасів, що прикрашались особливо пишно. У живопису, графіці, скульптурі спосте­рігається перехід від середньовічних канонів до реалістичних форм з виразними демократичними елементами. Подальшого розвитку набуває фресковий живопис, формуються головні іконописні школи — волинська, київська, львівська, при Киє­во-Печерській лаврі, Софійському соборі, у Межигірському й Троїце-Іллінському монастирях та ін. Український іконопис вирізнявся живописною розмаїтістю, світ­ськими мотивами, впливом народного світогляду. В іконописі почали широко ви­користовуватись народні мотиви й образи. Святі стають схожими на українських дідів та молодих парубків. На іконах ми бачимо запорожців на чолі зі своїм гетьма­ном, студентів Києво-Могилянської академії, міщан і селян України. Найхарактер­нішими зразками можна вважати розписи Успенського собору та Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври, Густинського та Хрестовоздвиженського монастирів на Полтавщині, Михайлівської церкви в Переяславі.

На живопис дедалі більшою мірою впливає світський жанр. Визвольна війна по­требувала від художників нових образів, близьких і зрозумілих широким масам. Наприкінці XVI ст. від іконопису відокремлюється ландшафтний живопис, портре­тний, історичний та батальний жанри, які, у свою чергу, впливають на розвиток іконопису. Оригінальним національним явищем стали народні ікони— так звані Козацькі Покрови, на яких зображувалися козаки, старшини, гетьмани. Естетичні уявлення українців найповніше виявились у народному малярстві — популярних картинах «Козак Мамай», «Козак-бандурист», що втілюють ідеал вільної людини, яка понад усе цінує свободу. Як елемент народного побуту такі картини зберігалися до початку XX ст.

Характерною складовою храмового живопису стає ктиторський портрет, тоб­то зображення історичних осіб, які жертвували на будівництво храмів, услави­лися благодійними ділами, князів та царів. Наприклад, у вівтарній частині Ус­пенського собору в Києві було зображено 85 видатних діячів — від князів Київської Русі до Петра І; у церкві с Старогородців поблизу Остра відтворено битву запорожців із татарами, а в Покровській церкві Переяслава був зображе­ний Ф. Прокопович із генеральною старшиною та ін. Серед майстрів іконопису почесне місце належить І. Рутковичу (розпис іконостасу П'ятницької церкви в с. Жовква) та

И. Кондзелевичу (Богородчанський іконостас у Манявському скиті). Талановитим, вихованим на традиціях українського мистецтва майстром був та­кож І. Бродлакович у Галичині.

Новим явищем у світському мистецтві став парсунний портрет. Він відходить від іконописних традицій. Робиться спроба максимально правдоподібно передати риси людини. Однак під впливом іконопису портрети цього періоду певною мірою ідеалізовані. Перевага надається зображенню визначних політичних, культурних

діячів та міщан. Жіночі портрети зустрічаються рідко, серед них, як перлина, сяє портрет львівської міщанки Варвари Лангиш, виконаний Миколою Петрахновичем. У мистецькому середовищі та серед широкого загалу зажили слави портрети геть­манів

Б. Хмельницького, І. Самойловича, І. Скоропадського, І. Мазепи, славетних воєначальників Леонтія Свічки, Семена Сулими, видатних учених Й. Галятовсько-го, Л. Барановича та ін.

Художникам іноді навіть замовляли картини, які зображували селян. На другу половину XVIII ст. припадає, вже в повному розумінні слова, світський портретний живопис. Але в цей же час проявляється тенденція від'їзду з України талановитої молоді до Петербурга, в Академію мистецтв: так, найвідоміші художники Росії того часу: Дмитро Левицький — родом з Києва, Володимир Боровиковський — з Мир­города. Українцем був творець історичного жанру російського академічного мисте­цтва Антон Лосенко.

У жанрі монументальної та монументально-декоративної ску­льптури працював виходець з України (м. Ічні) — Іван Мартос.

Активно розвивалося графічне мистецтво. Найвідомішими були школи графіки Києво-Могилянської академії, Києво-Печерської лаври, Чернігівська та Львівська.

У XVII—XVIII ст. в Україні складається декілька шкіл церковного монумента­льного живопису та іконопису. Провідна школа художників сформувалася у XVII ст. в київських монастирях. Художники працювали переважно в жанрах монументаль­ного живопису, іконопису, гравюри і графіки. У роботах таких іконописців, як Фе­дір Сенькович, Микола Петрахнович, Іван Руткович, помітною стала відмова від середньовічних естетичних канонів, утверджувалася реалістичність і життєрадіс­ність. Ці ж тенденції присутні у розписах Успенського собору та Троїцької церкви Києво-Печерської лаври, у церквах Полтави, Переяслава та ін.

Музика. Значний розвиток отримало музичне мистецтво. Вже у XVI ст. в Україні широко використовувалися ноти. Популярними були друковані збірки свя­ткових пісень — ірмологіони. Нотну грамоту вивчали студенти колегіумів, а у XVIII ст. музичною столицею Лівобережжя став Глухів. Тут була відкрита музична школа, де вивчали вокал, гру на скрипці, флейті, гуслях, арфі. Більшість випускни­ків потрапляла за традицією до Москви і Петербурга. Наприклад, половину хорис­тів царської капели склали вихідці з України. У XVIII ст. місцева знать також праг­нула створювати в своїх маєтках вокальні та інструментальні капели.

Друга половина XVII—XVIII ст. — один з найплідніших періодів в історії української музики. У цей час значного розвитку набув музичний фольклор, і на середину XVIII ст. сформувався його основний класичний фонд, що є великим над­банням українського народу.

Вершини свого розвитку досяг музичний епос — думи та історичні пісні. Епос став народним літописом, що відобразив найголовніші історичні події епохи — на­ціонально-визвольну боротьбу під проводом Богдана Хмельницького проти поль­сько-шляхетського поневолення. Центральне місце в українському епосі цього пе­ріоду займають постаті Богдана Хмельницького, Івана Богуна, Данила Нечая, Максима Кривоноса, Нестора Морозенка та ін. — (дума «Про Хмельницького і Ба-рабаша», «Про корсунську перемогу», історичні пісні «Засвіт встали козаченьки», «Ой Богдане, батьку Хмелю»).

У професійній музиці яскраво проявився стиль бароко, а в другій половин XVIII ст. — і стиль класицизму. До провідних галузей музичного мистецтва нале­жала церковна музика, яка досягла художніх вершин у творчості М. Дилецького, М. Березовського,

Д. Бортнянського, А. Веделя. У цей час виникли нові світські жанри — пісня-романс, опера, інструментальна музика.

Особливість цього історич­ного періоду полягала в тому, що деякі українські композитори творили поза межами України — в Росії та Італії. Скажімо, композитор Дмитро Бортнянський по­трапив до Москви ще дитиною. Проте в його творчості присутні українські мотиви. Композитори Максим Березовський і Артемій Ведель були більш тісно пов'язані з Батьківщиною. Шедеврами для свого часу вважаються вокальні концерти, розрахо­вані на поліфонію (багатоголосся).

Музика відігравала значну роль у козацькому побуті. Існувала музика, яка складалася з кобзарів, довбишів, литавристів, сурмачів, трубачів, скрипалів, ци­мбалістів. Вона використовувалася під час походів, а також у повсякденному житті. Розмаїта музика звучала у гетьманській резиденції та старшинських має­тках під час різних урочистостей, на прийомах, балах. У багатьох поміщицьких маєтках існували кріпосні капели, оркестри, оперні та балетні трупи Вважають, що оркестр був у гетьмана І. Мазепи, у представників козацької старшини — А. Полуботка, Я. Марковича. Гетьман К. Розумовський від середини XVIII ст. мав у глухівській резиденції прекрасний хор, оркестр і навіть театр. При деяких капелах відкривалися школи, які готували музикантів, співаків та артистів бале­ту. В 1738 р. було відкрито Глухівську співочу школу, а в 1773 р. у Харкові — спеціалізовані музичні класи, якими керували М. Концевич та А. Ведель. Для XVIII ст. характерний розвиток світської музики. У цей період у Києві створю­ються міська капела, музична школа та музичний цех. Музичні цехи відкрива­ються по всій Україні.

Інші магнати (українські, російські, польські), що жили в Україні, також мали домашні оркестри, хори, театри. Музика відігравала значну роль у родині Ґалаґанів (в Сокиринцях на Чернігівщині). Там існував оркестр, театр, який перейшов у спа­док від Івана Галагана до Григорія Галагана.

Великий хор і оркестр мав протягом 1770—1780 pp. генерал-губернатор Мало­росії російський граф П. Румянцев-Задунайський у маєтку Вишеньки на Чернігів­щині. Велика капела була в російського князя Г. Потьомкіна, яка складалася з 200 музикантів.

Польські магнати, що жили в різних містах України, мали оркестри, хори й теа­три. Серед них були обдаровані музиканти і співаки, але у своїх магнатів вони пе­ребували на становищі слуг.

У другій половині XVII — першій половині XVIII ст. в Україні розквітла бага­тоголоса церковна музика барокового стилю, яка за своїм високим художнім рів­нем, національною самобутністю не поступалася українській бароковій літературі, архітектурі та малярству. Цей спів в Україні називали партесним (від лат. pars — частина, участь, партія), і така назва збереглася до наших днів. Виникла дуже вели­ка кількість партесних творів.

Створюючи українську партесну музику, митці засвоїли композиторську техніку концертуючого стилю західноєвропейської та польської церковної музики. У бага­тоголосому викладі українські композитори орієнтувалися на чотириголосу акор­дову вертикаль, яка може подвоюватися і потроюватися.

У партесній музиці яскраво проявилися барокові стильові риси, зокрема, і в жа­нрі партесного концерту. До барокових рис належить об'ємне відчуття простору в партесній музиці. Багатохорова фактура партесних творів з колористичним зістав­ленням великої і малої кількості голосів, їх поступовим імітаційним включенням створювала ефект широкого різнотембрового простору.

Українська музика доби бароко — найвище досягнення національного мистецт­ва. Отже, провідним жанром став багатоголосий партесний спів. Помітну роль у його поширенні відіграли братські школи. Цю течію представляли композитори Є. Завадовський, М. Замаревич, І. Зюска, І. Календа, К. Коньовський та ін. Партес-

ний спів відзначався стриманістю образного ладу, гармонійністю і простотою. Як «київський розспів» він набув поширення в Москві та інших містах Росії.

З розвитком партесного співу почали з'являтися й Теоретичні посібники, які да­вали необхідні знання з теорії написання цієї музики та її співу. М. Дилецький, бу­дучи творцем партесної музики, став її найвизначнішим теоретиком. Він перший у Східній Європі написав теоретичний трактат «Граматика музикальна», яка стала дуже важливим посібником для композиторів, що творили партесну музику, та для співаків-хористів, які її виконували.

У хоровому концерті другої половини XVIII ст. важливим чинником стає ав­торство, і творчість композиторів позначена індивідуальними стильовими рисами. Новий стиль церковної музики в Україні розпочав композитор Андрій Рачинський (1729—1800). Здобув освіту у Львові і там же був диригентом єпископської капели. У 1753 р. Рачинський переїхав на Лівобережну Україну і протягом десяти років служив придворним капельмейстером гетьмана Кирила Розумовського в Глухові.

Найвидатнішим композиторм того періоду був Максим Созонтович Березовсь-кий (1745—1777). Народився в Глухові і там же навчався в музичній школі. Навча­вся також у Києво-Могилянській академії. У 1758 р. його взяли до царського двору в Петербург. Він співав у трупі придворного театру, виступав у головних ролях іта­лійських опер, співав у Придворній співацькій капелі, а в 60-х pp. уже писав церко­вну музику. У 1769 р. Березовський приїздить до Італії і навчається у славнозвісно­го педагога Болонської академії Джованні Батіста Мартіні. У 1771 їx Березовський склав іспит і йому присвоїли титул академіка Болонської академії.

Його ім'я вписа­не на спеціальній дошці на будівлі цього закладу пору