Українська історіографія другої половини XIX ст

доповідями та лекціями, брала участь у роботі Харківського видавничого комітету, сприяючи швидкому випуску недорогих популярних книжок, а також консультувала працівників міської бібліотеки щодо систематизації її фондів. На Вищих жіночих курсах ім.Бестужева-Рюміна О.Я.Єфименко читає лекції з історії Південно-Західної Русі, історії землеволодіння, веде практичні заняття-семінари з археології, історіографії, літератури.

Навесні 1908 р. помер чоловік О.Я.Єфименко, що стало для неї страшним ударом. Але вона не зламалась і продовжувала працювати. Зважаючи на думку громадськості та великий внесок О.Я.Єфименко в історичну науку, їй 1910 р. було присвоєно ступінь доктора російської історії (безпрецедентний випадок!).

Наприкінці 1917 р. О.Я.Єфименко поселилася на хуторі Любочка на Харківщині, де жили знайомі. Дописувала до журналу «Внешкольное образование», де в рубриці «Письма из хутора» друкувалися її нариси з історії, а також роздуми про подальший розвиток української мови та літератури. Невдовзі вона захворіла, однак і тоді не припиняла роботи над підручником з історії українського народу. Він побачив світ уже після її смерті - 1919 р.(Єфименко О.Я. «Початковий підручник українеько-московської історії для шкіл народних»).

Бурхливі події громадянської війни не обійшли стороною і далекий хутір на Харківщині. Рука бандита обірвала життя Олександри Яківни й дочки Тетяни у ніч з 17 на 18 грудня 1918 р.

В радянській історіографії зустрічаються різні оцінки поглядів О.Я.Єфименко. Одні дослідники вважали її істориком народницького напрямку, другі — буржуазно-демократичного, треті — демократично-просвітницького. Але ніхто з них не заперечував видатного внеску О.Я.Єфименко в скарбницю наукової думки, її місця в світовій історії. Характеризуючи професійні й особисті якості О.Я.Єфименко, академік Д.І.Багалій наголошував: «Олександра Яківна була людиною з надзвичайним розумом, з видатними здібностями до аналізу і синтезу, з блискучим, яскравим, художньо-історичним талантом викладу, з високими думками і здібностями в сторону філософії, з кристально чистими душею і серцем, з надзвичайно підвищеною етикою і постійним пошуком правди і добра, які становили для неї основу історичних подій...».

250_____ Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Дмитро Яворницький

• Д.І.Яворницький. Дмитро Іванович Яворницький - одна з найсвоєрідніших постатей в українській науці. Все своє творче життя він присвятив дослідженню історії запорізького козацтва, любов до якого зародилася ще в дитячі роки. М.Рильський справедливо зазначав, що «це був учений-діяч з дуже широким колом інтересів: історик, археолог, фольклорист, етнограф, лексикограф, письменник, прозаїк, що пробував свою силу і у віршуванні. Але в центрі його уваги була історія Запоріжжя, в яку він був просто закоханий». На превеликий жаль, особа Д.Яворницького та його діяльність тривалий час незаслужено замовчувалися.

Літописець козацтва народився 7 листопада (26 жовтня) 1855 р. в с.Сонцівці (тепер Борисівка) Харківського повіту в родині сільського псаломщика (згодом дяка) і простої селянки. Саме батьки, малописьменні, але розумні, чесні й добрі люди, виховали в синові любов до рідного краю, його історії, повагу до простих людей. З великими труднощами батькові вдалося влаштувати Дмитра до Харківського повітового училища, а далі до Харківської духовної семінарії, яку юнак залишив 1877 р., не побажавши вчитись на останніх богословських курсах і вступив до Харківського університету на історико-філологічний факультет.

У 1881 р. Дмитро закінчив університет, і факультет порушив клопотання про прийняття обдарованого студента позаштатним стипендіатом для підготовки до професорського звання. Д.Яворницький, ще будучи студентом, сам обрав тему дослідження: «Виникнення і устрій запорізького коша». Попечитель Харківського навчального округу заявив: «Ваши запорожцы нам не нужны. Пишите о Финляндии». Коли ж юнак відмовився змінити тему, його позбавили стипендії. Наступ реакції у 80-х роках XIX ст. не міг не позначитися на подальшій долі молодого історика. Його звинуватили в «сепаратизмі», позбавили права працювати в Харкові й жити в Україні. Причиною стало читання в

Українська історіографія другої половини XIX ст.______ 251

Харкові серії публічних лекцій під загальною назвою «Про запорозьких козаків» та публікація його першої праці «Жизнь запорожцев по рассказам современника-очевидца». 1885 р. Д.Яворницький переїхав до Петербурга, де працював у різних середніх навчальних закладах. Активна наукова й громадська діяльність молодого вченого в Петербурзі, його зв'язки з прогресивною інтелігенцією не пройшли повз увагу реакціонерів. Міністр народної освіти Делянов видає розпорядження про заборону Д.Яворницькому викладати в навчальних закладах.

У цей час відбулося знайомство Д.Яворницького з І.Рєпіним. Добрі стосунки вони підтримували протягом усього життя. Ще до знайомства з Д.Яворницьким І.Рєпін намислив собі картину про те, як запоріжці, зібравшись на раду, пишуть відповідь турецькому султанові. Ознайомившись з ескізом майбутнього твору, Д.Яворницький заходився допомагати художникові порадами, віддав у його розпорядження свою колекцію козацьких реліквій, які й відтворені на картині і навіть позував йому. І нині нам видається символічним, що І.Рєпін на знаменитій картині зобразив Д.Яворницького саме в образі писаря-літописця козацької слави.

Як раніше з Харкова, так тепер із Петербурга Д.Яворницький щоліта виїжджає до міст, пов'язаних із Запорізькою Січчю. Він записує народні пісні й легенди, вивчає топографію запорізького краю, фольклор, етнографію, археологію та ін.

У квітні 1887 р. невтомний дослідник їде на Соловецькі острови. Тут, на території монастиря, він відвідав могилу останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського, розшукав архівні матеріали про нього, записав розповіді ченців і опублікував статтю під назвою «Последний кошевой атаман Петро Иванович Калнышевский». 1891 р. Д.Яворницькому «запропонували» поїхати на три роки в Ташкент для проведення археологічних розкопок. Це було заслання. Але й у цій глушині Д.Яворницький встиг зробити надзвичайно багато для вивчення історико-топографічних особливостей краю, його культури та побуту. Великою заслугою українського вченого було створення Самаркандського історичного музею, написання першого путівника по Середній Азії. За це Д.Яворницький отримав орден Бухарської золотої зірки III ступеня. Навіть на засланні, відірваний від архівів і бібліотек, вчений продовжує роботу над історією Запоріжжя, пише монографію

252_____ Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

про Івана Сірка. Відбувши заслання, молодий історик переїздить до Варшави, а восени 1896 р. за допомогою В.Ключевського влаштовується приват-доцентом Московського університету, де читає лекції з історії козацтва й археології. Обдарований красномовством і добрим голосом, вільно володіючи матеріалом, він читав лекції змістовно й цікаво. Вони часто закінчувалися оваціями, а лектора виносили з аудиторії на руках. Але були й такі, хто з підозрою ставився до діяльності вченого. Саме тому магістерську дисертацію йому довелося захищати не в Московському, а в Казанському університеті (1901).

Лише 1902 р. Д.Яворницькому вдалося повернутися в Україну -його запросили стати директором новоствореного Катеринославського історичного музею, азі 904 р. й до кінця життя Дмитро Іванович постійно жив у Катеринославі (з 1926 р. - Дніпропетровськ), понад тридцять років очолюючи музей. Особисто Д.Яворницький зібрав понад 75 тисяч експонатів. Саме в Катеринославі яскраво виявилися організаторські й педагогічні здібності, пристрасть до колекціонерства, а його діяльність наклала виразний відбиток на життя міста й цілого краю.

Після жовтневого перевороту Д.Яворницький продовжує керувати музеєм, викладає в інституті народної освіти, очолює науково-дослідну кафедру українознавства, завідує Катеринославським губернським архівним управлінням, бере активну участь у роботі Всеукраїнської Академії наук.

1924 р. Д.Яворницького було обрано членом-кореспондентом, а 1929 року - дійсним членом ВУАН.

З 30-х рр. в Україні почала наростати хвиля сталінських репресій й 1933 р. академіка Д.Яворнкцького усунули з посади директора музею. Але й у скрутні часи він знаходив порятунок у праці. Він написав фундаментальну «Історію Дніпропетровського», яка на 30 років випередила «Історію міст і сіл УРСР», уклав другий і третій томи «Словника української мови», упорядкував фольклорні матеріали, зібрані ним протягом усього життя.

5 серпня 1940 р. Д.Яворницький помер у своєму будинку на площі Шевченка. Поховали великого вченого у Дніпропетровську на міському кладовищі. 6 липня 1961 р. на клопотання громадськості його останки було перенесено на територію Дніпропетровського історичного музею, який сьогодні носить ім'я академіка Д.І.Яворницького.

І:

Українська історіографія другої половини XIX ст.______ 253

На превеликий жаль, особа та діяльність Д.1 Лворницького тривалий час незаслужено замовчувалися. Історична спадщина одного з корифеїв української історіографії залишається загалом не дослідженою. За 50 років активної наукової і громадської діяльності (останнє десятиліття життя вченого припало на чорні для України 30-ті роки і він фактично не публікувався) Д.Яворницький надрукував понад 210 праць з історії України, Середньої Азії, Росії. Серед найважливіших слід назвати: «Кількість і порядок запорізьких січей з топографічним нарисом Запорожжя» (1884), «Острів Хортиця на ріці Дніпрі» (1886), «Збірник матеріалів для історії запорізьких козаків» та «Запоріжжя в залишках старовини й переказах народу» (1888), «Нариси з історії запорізьких козаків і Новоросійського краю» (1889), «Вольності запорізьких козаків» (1890), «Іван Дмитрович Сірко, славний кошовий отаман Війська Запорізького низових козаків» (1894), «Слідами запорожців» (1898), «З історії запорізьких козаків» (1899), «Джерела для історії запорізьких козаків», т.1-2 (1903), «Українські народні пісні, зібрані 1878-1905 рр.» (1906), «Матеріали до біографії Т.Г.Шевченка» (1909), «Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний» (1913), «До історії степової України» (1929) та багато ін.

Д.Яворницький був одним із перших археологів-науковців в Україні. Він виступав популяризатором наукової археології, опублікував десятки статей про археологічні розкопки й знахідки в Україні, створив курс лекцій «Прилюдні лекції з археології Росії» (1890). Академік Д.Яворницький керував найбільшими археологічними розкопками на території майбутнього Дніпрогесу (1927-1929), домігся від уряду виділення коштів на археологічні дослідження затоплюваних територій.

Вагомий внесок зробив Д.Яворницький у становлення історичного краєзнавства. Крім історії Запоріжжя, він написав уже згадану вище історію М.Дніпропетровська, видав альбоми «З української старовини» та «Дніпрові пороги», цікаве науково-публіцистичне видання «Слідами запорожців», десятки статей, розвідок і перший путівник по Середній Азії (1893).

До Д.Яворницького питаннями історії запорізьких козаків цікавилися А.Скальковський, Д.Бантиш-Каменський, М.Маркевич, однак лише Д.Яворницький зробив спробу створити синтетичну, фундаментальну історію запорізького козацтва. Опублікувавши свої

254_____ Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

дослідження про окремих гетьманів, певні аспекти та періоди історії Запоріжжя, історик виходив з тези про Січ як прогресивне явище протягом усього часу її існування, стверджував, що Запоріжжя було постійним протестом проти насильства і рабства у будь-якій формі. Його симпатії завжди були на боці народних мас, рядових козаків і голоти. Великою заслугою Д.Яворницького-історика було введення у науковий обіг сотень і тисяч (лише в «Джерелах для історії запорізьких козаків» понад 900) невідомих документів з історії України. Козацтво залишалося головним предметом дослідження Д.Яворницького протягом усього життя. Слід відзначити, що свої праці про козацтво Д.Явор-ницький писав у роки жорстокої реакції, коли після Валуєвського циркуляру 1863 р. було заборонено видавати українську літературу, коли переслідувалися прогресивні письменники й учені.' Тільки мужня людина, справжній патріот міг зважитися у ті часи досліджувати й популяризувати героїчне минуле України, оспівувати Запорізьку Січ, яка завжди була могутнім оплотом соціальних сил, ворожих самодержавству й кріпосництву. Демократизм і прогресивність ученого виявились і в оцінці ним гайдамацького руху як національно-визвольного. «Підлий холоп!» - пише Д.Яворницький про фальсифікатора гайдамаччини й історії козацтва в цілому А.Скальковського. На відміну від своїх попередників Д.Яворницький відповідно до історичної правди пояснив скасування Січі царизмом. Вивчаючи пов'язані з цим офіційні документи, він писав: «Скільки тут лицемірності, святенництва і водночас грубого насильства, бездушності! Кілька разів поривався я подерти на клапті й сам папір, на котрому написано акти, але бажання віддати «милостиві справи» нащадкам зупиняло мене».

Фундаментальна «Історія запорізьких козаків» у трьох томах (1892, 1895, 1897) стала підсумком багаторічної дослідницької роботи вченого, розпочатої іще в студентські роки. Безпосередній намір написати цей твір виник у Д.Яворницького 1889 р., після видання двотомної праці «Запоріжжя у залишках старовини й переказах народу». Для її створення Д.Яворницький використав такі фундаментальні видання документів як «Архив Юго-Западной России»,»Акты относящиеся к истории Южной и Западной России», «Памятники, изданные временной комиссией», власні збірники, публікації численних

Українська історіографія другої половини XIX ст.______ 255

пам'яток і документів. Особливою пошаною автора користуються літописи й хроніки - давньоруські, козацькі, польські. Загалом бібліографія першого тому (першого видання) налічує 170 позицій. Іншим не менш суттєвим джерелом «Історії запорізьких козаків» були неопубліковані документи з російських та українських архівів, бібліотек, приватних зібрань. Велику групу джерел становили матеріальні пам'ятки музейних і приватних колекцій, значний археологічний матеріал, здобутий під час численних експедицій. Величезного значення (особливо це помітно в першому томі) надавав автор фольклорно-етнографічним дослідженням регіону Запоріжжя, вивченню його топографії, топонімії, гідрографії, географії, ботаніки, зоології. Десятки разів обійшов він пішки всі землі Запорізьких вольностей, дослідив усі Січі, кілька разів ламав руки й ноги на порогах, ледь не загинув під час розкопок кургану - і все задля того, щоб відчути й збагнути героїчний дух історії, донести її до читача.

При укладанні матеріалу Д.Яворницький виробив струнку схему, перший том став своєрідною енциклопедією побуту козацтва, окремі розділи якого характеризують соціально-економічну історію запорізького козацтва, його походження, склад, збройні сили, судочинство, органи влади, військово-територіальний поділ, різногалузеве господарство, культурно-релігійні питання, побут, звичаї, одяг та ін. Завдяки чіткості й детальному викладу, синтезові знань і неабиякій майстерності оповідача перший том досі залишається еталоном по-справжньому наукового творчого мислення історії. Другий і третій томи — це системний, послідовний і детальний виклад політичної історії запорізького козацтва від його першопочатків до 1734 р. Як видно з авторської передмови до першого тому, Д.Яворницький мав намір довести історію козацтва до останньої чверті XVIII ст., тобто до ліквідації Запорізької Січі. Але в другий і третій томи вся історія не вмістилася, ото ж автор збирався написати ще й четвертий, який мав охопити 1734-1775 рр., але цей задум залишився нездійсненним, оскільки основний масив документів козацтва того періоду, архів Коша Нової Січі, на той час знаходився у приватних руках і Д.Яворницький не мав до нього доступу.

Оцінюючи роль Д.Яворницького в духовному житті українського народу, сучасні вчені ставлять історика в один ряд з Нестором-літописцем, автором «Слова о полку Ігоревім» і Т.Г.Шевченком. Археолог

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії Україн

і фольклорист, краєзнавець і археограф, етнограф і музеєзнавець, лектор і письменник Д.І.Яворницький був феноменальним вченим-енциклопедистом, котрий крізь усі життєві випробування й незгоди проніс свою закоханість у запорізьке козацтво, залучивши до своїх досліджень неперевершений за обсягом, характером і видами масив документів.

Як історичні, так і джерельні праці Д.Яворницького відіграли велику роль в становленні та розвитку національної історіографії Запорізької Січі. До наукової спадщини вченого зверталися і будуть звертатися дослідники не лише тому, що в ній знаходять багато цінного фактичного матеріалу вперше зібраного і систематизованого ним. Але й тому, що багато висновків, положень і характеристик з праць Д.Яворницького не втратили наукового значення, не застаріли і будять сьогодні нові думки, вимагають свого продовження. Адже живе гідний наслідування подвижницький приклад вченого, самовідданого лицаря науки, праці, непересічного історика, девізом і правилом життя якого було: «Працюй, працюй не вдивляючись вперед і не озираючись назад, працюй, не чекаючи ні звідки і ні від кого ні нагороди, ні хвали; працюй доти, доки служать тобі руки і доки б'ється живе серце в твоїх грудях; працюй для користі твого народу і на благо дорогої для тебе Вітчизни». Немало авторів присвячували свої дослідження Запоріжжю. Але був серед них один, хто писав історію дніпровського козацтва за велінням серця, бо був сином того народу, який народив Запорізьку Січ. Ім'я його - Дмитро Яворницький. Сто років чекав український читач виходу творів Д.Яворницького рідною мовою. У листопаді 1995 р. в Дніпропетровську, на честь 140-річчя українського історика, на його могилі, біля історичного музею, постав гідний видатного діяча пам'ятник.

• Д.І.Багалій. Дмитро Іванович Багалій народився в Києві 7 листопада 1857 р. За своїм походженням він був вихідцем із середовища дрібних ремісників. З 1865 р. він навчався в прихідському училищі, азі868 р. - в чотирикласній прогімназії. В 1872-1876 рр. він навчався у другій Київській класичній гімназії, яку закінчив із золотою медаллю. Після закінчення гімназії Д.Багалій зразу ж поступив на історико-філологічний факультет Київського університету, який в ті роки був найбільшим в Україні науковим центром. На початку 80-х рр. XIX ст.

Українська історіографія другої половини XIX ст.______ 257

Д.Багалій стає членом Київської малої громади, що сприяло формуванню його помірноліберальних, чисто культурницьких поглядів:

У 1882 р. Д.Багалій успішно захистив дисертацію, йому було присвоєно вчену ступінь магістра російської історії. В березні 1883 р. вчена рада Харківського університету обрала його штатним доцентом на кафедру російської історії. В цьому ж році він вступає до Харківського історико-філологічного товариства і скоро стає одним із найактивніших його членів. Регулярний випуск своїх періодичних збірників товариство розпочало з публікації матеріалів по історії Слобідської України, зібраних і відредагованих Д.Багалієм.

Наукова спадщина Д.Багалія включає близько 350 публікацій, в тому числі підручників, монографій, археографічних видань і статей з історії України і Росії. Але центральне місце серед них посідає дослідження історії Слобідської України.-.Слави літописця Слобожанщини історик зажив ще за свого життя. Його фундаментальні монографії і збірки документів, присвячені історії залюднення, соціально-економічного і культурного розвитку Слобідської України, творчості Г.С.Сковороди, історії м.Харкова і Харківського університету, одразу ввійшли в широкий науковий і культурний обіг і привернули до себе увагу найвидатніших діячів вітчизняної науки та культури: І.Франка, В.Вернадського, І.Рєпіна, В.Антоновича та ін.

Працюючи майже все життя в Харкові, піклуючись про розвиток провінції, Д.Багалій в той же час не був фігурою суто місцевого масштабу. Він стає одним з провідних українських істориків, засновником і авторитетним керівником школи дослідників історії Слобідської і Лівобережної України в Харкові.В свою чергу, активна громадська діяльність вченого зробила його помітною фігурою в рядах ліберальної наукової інтелігенції, лідером академічної групи в Державній

Коцур В.П,,Коцур А.П. Історіографія історії України

раді 1906 і 1912-1914рр., де він був чи не єдиним виборним представником від провінційних університетів.

«Історія Слобідської України» - один з кращих творів у науковому доробку Д.Багалія, підсумок його багаторічних розвідок з історії краю. На сьогодні це єдина цілісна робота з історії Слобожанщини, що охоплює період з моменту його заселення і приблизно до початку XX ст. та включає в себе важливі проблеми історичної географії і етнографії краю, його соціально-економічного й політичного розвитку, історію духовної і матеріальної культури, побуту населення, тощо. Водночас це одна з перших в українській історіографії науково-популярних книжок, що відігравала роль підручника позашкільної освіти і самоосвіти для масового читача. Потрібно відзначити також, що це перша об'ємна праця Д.Багалія, написана українською мовою, якою відтоді починають друкуватися майже всі його наукові твори.

На жаль, і досі не знайдено рукопису цієї фундаментальної праці, що утруднює визначення часу її написання. На можливий час написання роботи вказує назва останнього розділу-«Харків яко українське місто». Відомо, що лекцією під цією назвою влітку 1917 р. Д.Багалій відкрив курси українознавства у Харківському комерційному інституті. Цілком ймовірним буде припущення про зв'язок між названою лекцією і відповідним розділом книги. Нарешті, перші рецензії на «Історію Слобідської України» з'явилися в українській пресі вже в липні 1918 р. Таким чином, є припущення, що текст монографії писався Д.Багалієм протягом 1917 р., точніше - в його середині або другій половині, тобто в максимально стислі строки.

При написанні цієї роботи Д.Багалій переслідував просвітницьку мету. «Історію Слобідської України, - підкреслював він, - треба знати і нашій інтелігенції, котра працюватиме серед слобідсько-українського населення, і самому народові, котрий своєю кров'ю обороняв цю країну від ворогів». Учений прагнув показати історичні корені і традиції одного з найбільш русифікованих в силу цілої низки історичних обставин регіонів України, його органічну належність до українського етнічного і культурного організму.Можливо, цим пояснюються незвичні для творів Д.Багалія полемічні загострення окремих місць роботи, розсипані по всьому тексту твору заклики вивчати, знати і поважати українську культуру і мову.

Українська історіографія другої половини XIX ст. ___ 259

В основу праці покладено загальноісторичну концепцію, якої дотримувався Д.Багалій в своїй творчості - невпинного прогресу, розвитку цивілізації від простих до більш складних і витончених форм, від воєнного суспільства до цивільно-правового та ін. В центрі уваги автора - народ, особливо його широкі верстви, на боці яких знаходяться всі симпатії дослідника. З великим співчуття до простих людей змальовує Д.Багалій поневіряння переселенців на їх нелегкому шляху до нової батьківщини, тривожне, сповнене смертельної небезпеки життя на степовому кордоні, нескінченні утиски, побори і повинності з боку держави і панства, якими супроводжувалося поступове закріпачення селян і козаків.

Структура роботи досить своєрідна. «Історія Слобідської України» складається з окремих розділів-нарисів, приблизно однакових за обсягом, але не завжди однаково рівноцінних за широтою проблематики. Більшість цих нарисів висвітлюють різнопланові питання історичної географії, заселення, економічного розвитку краю, побуту, релігійного життя, освіти, в той час як інші торкаються більш конкретних проблем: наприклад, розд.6 («Вибори до Катерининської комісії для укладання нового «Уложения» і накази слобожанських представників») або розд. 12 («Український філософ Григорій Савич Сковорода»).

Слід вказати і ще на одну характерну рису «Історії Слобідської України» - документалізм. Книга написана на широкому і достовірному фактичному матеріалі, який Д.Багалій вводить в текст праці. Це стало надійною гарантією об'єктивності монографії, багатства її змісту.

Серед інших численних праць Д.Багалія особливе значення мають: «История Северской земли до половины XIV в.» (1882), «Очерки из истории колонизации степной окраины Московского государства» (1887), «Колонизация Новороссийского края и его первые шаги по пути культуры» (1889), «Магдебурское право в Левобережной Малороссии» (1892), «Украинская старина» (1896), «Опыт истории Харьковского Университета» (1893-1904), «История города Харькова», спільно з Д.Міллером (1905-1906), «Нарис української історіографії», І-П (1923-1925), «Український мандрований філософ Г.ССговорода» (1926), «Нарис історії України на соціально-економічному грунті» (1928) та багато ін.

Д.Багалій був одним із співзасновників Харківської Громадської Бібліотеки, Товариства грамотності, співробітником історичного архіву.

260_____ Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

31918р.- член комітету для заснування УАН і перший голова історико-філологічного відділу, в 1920-х рр. - на чолі Харківського наукового товариства при ВУАН, науковий керівник архівної справи в Україні. Тривалий час Д.Багалій займав посаду ректора Харківського університету, на яку він був обраний 1906 р.

Д.І.Багалій помер 9 лютого 1932 р., до останнього займаючи видне становище у громадському, науковому і культурному житті України. Його роботи перевидавалися ще за життя історика, що свідчило про їх популярність. Питання про перевидання історичних досліджень Д.Багалія неодноразово піднімалося науковою громадськістю УРСР, починаючи з 60-х рр. Але тільки зараз воно перейшло на реальний грунт. В 1993-1995 рр. було перевидрукувано ряд його праць, в т.ч. «Історія Слобідської України».

• М.П. Драгоманов. Чи не

Михайло Драгоманов

найзначніша постать після Т.Г.Шевченка в українській суспільній думці XIX ст. -М.П.Драгоманов, людина різнобічних наукових зацікавлень і спрямувань, широкого діапазону практичної дії. В основі його невтомного творчого і громадського життя було слово, звернене як до прихильників, так і до опонентів - у сотнях статей, наукових розвідок, листів. Блискучий публіцист, чиє перо весь час служило боротьбі проти політичної і духовної тиранії, проти вузьких кастових інтересів чи непросвіти; фольклорист, чиї збірки «Исторические песни малорусского народа» (у спів-авторстві з В.Антоновичем), «Нові українські пісні про громадські справи», «Малорусские народные предания», «Політичні пісні українського народу ХУІІ-ХІХ ст.» та наукові студії поставили його врівень з європейськими вченими того часу; оригінальний літературний критик та історик рідного письменства; соціолог і політолог, глибокий фахівець з історії античності і Середньовіччя; громадський діяч і кореспондент десятків періодичних органів і сотень співвітчизників і зарубіжних вчених, який весь час слугував зміцненню

Українська історіографія другої половини XIX ст.______ 261

зв'язків між Наддніпрянщиною і Галичиною, між Україною та Європою, - такою багатогранністю, енциклопедичністю вирізнялася вся діяльність М.П.Драгоманова. «Він не написав ані одного слова, котре б не відносилося до живих людей, до живих обставин і до тих питань, котрі так чи інакше порушують думки і чуття окружаючої його громади. Оте живе чуття, той бистрий погляд, що завсігди добачує потреби хвилі і вміє найти для них відповідний вираз і відповідне заспокоєння, - на думку І.Франка, - найліпше характеризує нам самого Драгоманова».

Глибина інтелекту вченого, об'ємність його доробку, і досі малознаного у широких наукових колах, максималізм у судженнях чимало спричинилися до того, що його критикували і справа, і зліва. Починаючи з кінця 20-х років і аж до недавнього часу його вважали одним із ідеологів буржуазного націоналізму. Тим часом Д.Донцов, маючи на увазі послідовні федералістські погляди вченого, безапеляційно відкидав будь-яку його причетність до ідеї вільної України. Не вносили ясності і, здавалося б, взаємовиключні оцінки І.Франком позиції М.П.Драгоманова у взаєминах з ним особисто і галичанами, висловлені на початку XX ст. У радянський же час, незважаючи на окремі об'єктивні дослідження спадщини М.П.Драгоманова (зокрема І.Романченка, О.Лисенка, Р.Іванової, П.Федченка, В.Поважної та ін.), панувало поверхово-усереднене тлумачення праць ученого. Праці ж Б.Кістяківського, М.Шаповала, І.Лисяка-Рудницького, Е.Горнової були відомі лише поодиноким дослідникам.

Михайло Петрович Драгоманов народився 18 вересня 1841 р. в Гадячі, тому самому містечку на Полтавщині, де колись була прийнята з ініціативи гетьмана І.Виговського Гадяцька угода, що давала ілюзії на відродження автономності України в межах оновленої спілки її з Річчю Посполитою. У родині Драгоманова пишалися своїм походженням із козацької старшини, незалежністю і навіть вільнодумством: один із дядьків Михайла брав участь у декабристському повстанні.

Михайло Драгоманов спочатку навчався у нічим не примітному Гадяцькому повітовому училищі, а згодом у Полтавській гімназії (1853-1859) з її загалом рутинними порядками. У гімназії Драгоманов почав серйозне знайомство з історичними працями М.Карамзіна, Д.Бантиш-Каменського, Ф.Шлоссера, Т.Маколея, В.Прескотта, зачитувався

262_____ Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

«Отечественными записками», «Современником», фундаментально опанував іноземні мови, зокрема латинь.

Драгоманов прийшов до Київського університету восени 1859, саме напередодні реформи 1861 р., коли всюди було відчутне бродіння ліберальних і революційних ідей у російському суспільстві. Коли в Києві почали створювати перші в тодішній Росії недільні школи, юнак став викладати історію в школі на Новім Строєнії, згодом цей же предмет — у Тимчасовій педагогічній школі. Вряди-годи він виявляє свою позицію публічно: під час проводів останків Шевченка з Києва до Канева, у зв'язку з полемікою між Пироговим і Добролюбовим щодо тілесних покарань у школах та під час проводів Пирогова з поста попечителя шкільного округу.

За певної схоластичності викладання на історико-філологічному факультеті Драгоманов виніс звідти добрий смак до самостійної дослідницької праці, і це не могло не впасти в око професору загальної історії В.Я.Шульгіну. Правда, його пропозиція щодо залишення М.Драгоманова на кафедрі до професорського звання була взята до уваги лише пізніше. А відразу по закінченні університету (навесні 1863 р.) йому довелося піти вчителювати у 2-гу київську гімназію. Тоді ж була розпочата праця над підготовкою дисертації «Император Тиберий «на право читання лекцій, яка була захищена 1864 р. й поклала початок його науковим спробам простежити логіку суспільного процесу.

У 1869 р. М.Драгоманов захищає магістерську дисертацію «Вопрос об историческом значении римской истории и Тацит», де розглядає соціально-політичні теорії суспільства, передусім Гегеля і Гердера. Відтак, згадує при цьому ім'я забороненого Чернишевського, даючи підстави своїм противникам зарахувати себе в ряди соціалістів. Конкретний же аналіз історіографії Риму, а також Давньої Греції в іншій праці — «Очерк историографии в Древней Греции» дозволяв Драгоманову твердити про відносну автономність політичних і культурних ідей, які можуть випереджати реальні соціальні відношення в тій чи іншій країні. Він писав, що іноді «личные идеи и свойства отличаются наименьшей зависимостью от общего настроения и наибольшим произволом». Тут і в подібних випадках бачимо філософсько-історичну спробу обгрунтувати теорію історичного процесу, пов'язаного не лише зі зміною виробничих

Українська історіографія другої половини XIX ст.

відносин, продуктивних сил, засобів виробництва, а й із виявленням у ньому міри людської свободи.

Важливо підкреслити, що, будучи прихильником теорії О.Конта, Г.Спенсера, П.Ж.Прудона, М.Драгоманов нерідко виривався за рамки позитивістського вчення. Його приваблює аналіз не тільки співвідношення соціальних сил, а й весь соціальний світ людини. Тут ще нема, зрозуміло, детального розгляду суспільства як цілісного живого організму, де постійно взаємодіють економіка, політика, соціальні відносини, духовна культура, де кожен елемент виступає як частина системного цілого, але і в працях «Государственные реформы Диоклетиана и Константина Великого», «О состоянии женщины в первом веке Римской империи», «Положение и задачи науки древней истории» помітне прагнення історика до комплексного аналізу.

М.Драгоманов постійно цікавився проблемами історичного розвитку взаємин особи і держави; і хоча в нього немає єдиного цілісного дослідження історії державного права, історії цивілізації, в сумі його статті і монографічні дослідження тяжіють до комплексного осмислення історії і заперечують суто одномірне її пояснення лише економічними чинниками. Він не ідентифікує понять «цивілізація» і «культура», хоча за логікою авторських міркувань остання виступає внутрішньою якісною мірою історичного процесу на тому чи іншому його витку. Вона виявляє характер духовної життєдіяльності нації і конкретної особистості, її включеність у загальноцивілізаційний процес. Ось чому з кінця 60-х років М.Драгоманов приходить до занять фольклором і спостережень над сучасною українською літературою.

Члени Київської громади в умовах діяння Валуєвського 1863 р. циркуляру ставили за мету науковою працею, передусім в царині етнографії, фольклористики, історії України та археології, довести абсурдність офіціозних положень про несамостійність української нації та її культури, українофобським виступам окремих російських та польських шовіністичних видань протиставити писемні пам'ятки історії і духовності рідного народу. Поруч із П.Чубинським, В.Антоновичем, П.Житецьким, М.Лисенком, М.Старицьким Михайло Драгоманов був одним із найактивніших діячів цього об'єднання. І те, що перша спільна праця Драгоманова й Антоновича «Исторические песни малорусского народа» (в двох томах) викликала європейський розголос і здобула

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Українська історіографія другої половини XIX ст.

Уваровську премію, свідчить про глибоко продуману систему аналізу, багатий репертуар текстів, величезну копітку працю, виконану абсолютно на громадських засадах. Драгоманов постійно підкреслював пріоритет В.Антоновича в написанні згаданої праці, яка й досі є окрасою української фольклористики. Проте аналіз його фундаментальної статті «Малороссия в ее словесности» показує, що багатьма своїми концептуальними положеннями вона попереджує «Исторические песни малорусского народа». Тут М. Драгоманов показав себе як неординарний історик, з власною концепцією, яка суперечила офіційній. Так, розпочавши оповідь з прадавніх часів, він доводить, що сучасний український народ — спадкоємець не лише козаків, а й державницьких традицій Київської Русі, Галицького князівства.

Подальша фольклористична праця Драгоманова - підготовка та видання в Женеві збірок «Малорусские народные предания и рассказы» (1876), «Нові українські пісні про громадські справи» (1754-1880), (1881), «Політичні пісні українського народу ХУШ-ХІХ ст. з увагами» (1883,1885) —засвідчує його орієнтацію на живу пам'ять народу —його усну поезію. Пильне вивчення Шевченком, Костомаровим, а згодом і Драгомановим не лише козацьких літописів, а й історичних пісень та дум забезпечили конкретно-історичну оцінку діяльності Б.Хмельницького та інших гетьманів. На фоні широких соціально-політичних рухів 60-90-х років фольклористична діяльність Драгоманова була не самодостатнім фаховим заняттям, а своєрідним показником політичних, громадських орієнтацій народу, відповідності тих чи інших соціальних проектів, у тому числі й народницьких, корінним його потребам.

Важливим стимулом для наукових інтересів Драгоманова стало його трирічне наукове відрядження за кордон, де він мав змогу слухати лекції багатьох європейських професорів, працювати у бібліотеках та архівах Берліна, Праги, Відня, Цюріха,Флоренції. Тут були підготовлені дослідження «Из истории отношений между церковью и государством в Западной Европе» і «Борьба за духовную власть и свободу совести в ХУ-ХУП вв.» За кордоном М.Драгоманов пильно приглядається до проблем існування так званих державних і недержавних націй, до урядової політики і політичних програм різних партій у соціальному та національному питаннях.

1873 р. він повертається до Росії з уже сформованою політичною доктриною федеративного соціалізму. Майбутня держава уявлялася йому федерацією вільних громад, які б об'єднували людей на підставі спільних території та господарської діяльності й становили автономні національні одиниці. Для досягнення цієї мети він визначив три етапи: культурно-просвітницький, політичний (здобуття політичних свобод, запровадження конституції) та реформування соціально-економічних відносин. Рішуче засуджуючи політичні авантюри й насильницькі революції, Драгоманов вважав, що будь-який політичний рух повинен характеризуватися участю в ньому всього народу, а також розділяв у своїй політичній доктрині часовою дистанцією культурно-просвітницький і політичний етапи творення держави, бо в суспільстві, не здатному керувати собою, самоуправлятися, зазначав він, не може бути й мови про радикальні зміни.

Повернення М.Драгоманова до Києва дало йому поштовх до занять у Південно-Західному відділенні Російського географічного товариства, два роки він фактично редагує газету «Киевский телеграф», бере участь у роботі Київського археологічного з'їзду. Але наклепи рептильних видань із Галичини, доноси з Києва на адресу міністра народної освіти ретрограда Д.Толстого про нібито сепаратистські, соціалістичні переконання Драгоманова (причому слово соціологія на його лекції було сприйняте за соціалізм) стали невідпорним пунктом звинувачення. І у вересні 1875 р. вченого було звільнено з Київського університету, на початку 1876 р. він назавжди виїхав за кордон. Відтоді все життя його сім'ї і всі його видання аж до зайняття восени 1889 р. кафедри загальної історії у Вищій школі Софії велися лише на субсидіях Старої громади і на нечисленних гонорарах. І в цих досить несприятливих умовах, коли царський уряд, ввівши в дію Емський указ, ополчився проти будь-яких маніфестацій культурної, не кажучи вже про державну, політичну, самостійності українського народу, Драгоманов створив українську позацензурну пресу. Фактичний повпред українства за кордоном, він виконав для своєї нації місію не менш поважну, ніж Герцен для Росії, тим більше, що завжди мав на увазі історичні традиції, реальний стан і перспективи співжиття різних слов'янських народів, державних і недержавних. Оптимальне волевиявлення інтересів кожної громади і кожної особистості з огляду

Коцур В.П., Коцур А,П. Історіографія історії України

не на якісь вузькопартійні, а на загальнолюдські інтереси — такою була загальна справді демократична платформа цього вченого, блискучого публіциста і політичного діяча.

За кордоном М.Драгоманов разом із С.Подолинським і М.Пав-ликом налагоджує випуск спочатку альманаху «Громада» (1878-1880), а згодом і однойменного безцензурного журналу. При всій напористості своїх суджень Драгоманов ніколи не був доктринером, він завжди прагнув розглядати явища і факти історичним, об'єктивним поглядом, на тому грунті, де вони постали, в їхній еволюції.

Якщо в 70-х роках у статтях Драгоманова переважає об'єктивний виклад, то у 80-х аргументація підсилюється пристрасно полемічним тоном. Цикл брошур, спрямованих проти російського царату («Турки внутренние и внешние», «Внутреннее рабство и война за освобождение», «До чего довоевались»), викриває внутрішню гнилизну царської армії, де безстрашність простих солдат-визволителів сербів і болгар уживалась з продажністю і садизмом офіцерів.

Вихованці Драгоманова у Софії згодом стали відомими болгарськими вченими. Одночасно він редагував науковий «Сборник за народни умотворения, наука и книжнина». Не забував М.Драгоманов і України. Велику увагу приділяв Галичині. Був ідейним натхненником Русько-української радикальної партії, створеної 1890 р., публікував у друкованому органі цієї партії «Народ» свої статті. Пізніше співробітничав у заснованій І.Франком газеті «Хлібороб», написав передмову до його книги «В поті чола».

Тут, у Софії, народжується одна з найкращих праць ученого -«Чудацькі думки про українську національну справу», написану ним за кілька років до смерті. її можна вважати заповітом науковцям у галузі дослідження української історії. В ній він закликав співвітчизників боротися разом з іншими народами проти самодержавства, за свободу й децентралізацію суспільно-політичного життя.

Ювілей Драгоманова (1895) був чи не першою широкою відзнакою українського вченого і громадського діяча, всеукраїнською і всеслов'янською маніфестацією його заслуг. Сам ювілянт скромно стверджував, що вся його праця - це політичне проведення в життя думок, висловлених кирило-мефодіївцями, і народолюбних ідеалів

Українська історіографія другої половини XIX ст.

української інтелігенції 60-70-х років «з одмінами, котрі принесла всесвітня наука і політика в нові часи».

Помер М. Драгоманов 2 червня 1895 р. в Софії. Наукові дослідження цього видатного українського історика, літературознавця, фольклориста, економіста й філософа не лише стали надбанням тогочасного українознавства, а й дали поштовх подальшому розвитку української політичної думки. Його ідеї, як уже зазначалося, виявилися прийнятнішими на галицькому грунті, хоч зазнали їхнього впливу і діячів Наддніпрянщини, яким у роки національно-демократичної революції довелося розбудовувати державу.

Наукова спадщина М.Драгоманова, незважаючи на її величезний обсяг і принципове значення у розвитку суспільної і гуманітарної думки в Україні, видавалася дуже нерівномірно, епізодично, переважно за кордоном. Так, були видрукувані: «Собрание политических сочинений М.П.Драгоманова», в 2-х т. (Париж, 1905-1906), «Драгоманов Михайло. Збірка політичних творів» (Прага; Нью-Йорк, 1937), «Архів Михайла Драгоманова: Листування Київської Старої Громади з М.Драгомановим (1870-1895 рр.)» (Варшава, 1937) та ін. В радянській Україні лише в 1970 р. побачили світ «Літературно-публіцистичні твори М.П.Драгоманова» (у 2-х т.; упоряд. І.С.Романченко, В.В.Лисенко). Даниною світлій пам'яті вченого є підготовлений видавництвом «Либідь» однотомник «М.П.Драгоманов. Вибране... мій задум заложити очерк історії цивілізації на Україні» (1991), де вперше друкуються історико-популярні праці вченого: «Про українських козаків, татар та турок», «Пропащий час: Українці під Московським царством», «Что такое украино-фильство?», «Шевченко, українофіли і соціалізм» та ін. Статті згруповано у хронологічному порядку за часом їх написання. Том завершується мемуарами Драгоманова про своїх учителів, що у радянський час теж не передруковувались.

Плідна й багатогранна діяльність М.Драгоманова залишається взірцем служіння українській нації. А сам він належить до числа тих, хто став гордістю української землі.

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Українська історіографія другої половини XIX ст.

Таким чином, розвиток капіталістичних відносин послужив сприятливим грунтом для виникнення організованого руху українства; який поступово скристалізувався у двох течіях. Згідно з народницькою концепцією, основну увагу дослідники зосереджували на вивченні історії народу - його ідеалів, прагнень, його боротьби, здобутків і втрат, проблем економічного, культурного і духовного розвитку, відсуваючи на другий план питання державного творення і території. Абсолютизація інтересів трудового народу, прихильність до будь-якої опозиції й активна боротьба з засиллям держави - характерна риса української історіографії XIX ст. Окрім М.Костомарова, В.Антоновича до заснованої ними народницької школи в українській історичній науці належали й такі відомі вчені, як О.Лазаревський, М.Максимович, О.Єфименко, ДЛворницький, Д.Багалій, М.Довнар-Запольський та ін. М.Драгоманов був противником народницької школи в українській історичній науці другої половини XIX - початку XX ст. Його творчість справила величезний вплив на нові покоління вчених, які здійснили злам в українському державознавстві, заснували новий, протилежний народницькому, державницький напрям в українській історичній науці, представники якого основну увагу приділяли створенню концепції державності України.

Рекомендована література

1. Галаган В.Олександра Єфименко // Історія України в особах: XIX-

XX ст. - К.: Україна, 1995. - С.409-415.

2. Іваненко А.Дмитро Яворницький // Історія України в особах: XIX-
XX ст. - К.: Україна, 1995. - С.415-420.

3. Иллерицкий В.Е.Сергей Михайлович Соловьев. - М.: Наука, 1980.

4. Киреева Р.А. В.О.Ключевский как историк русской исторической
науки. - М.: Наука, 1966.

5. Киреева Р.А. Изучение отечественной историографии в доре
волюционной России с сер. XIX в. до 1917 г. - М.: Наука, 1983.

6. Коваленко Л.А. Конспект лекцій з української історіографії XIX ст. -
Кам'янець-Подільський, 1964.

7. Козлов В.П. «История государства Российского» Н.М.Карамзина в
оценках современников. - М.: Наука, 1989.

8. Кравченко В.В. Д.И.Багалий: Научная и общественно-политическая
деятельность. — Харьков: Основа, 1990.

9. Крутиков В.В. Источники по социально-экономической истории
Украины периода капитализма (1861-1900): Уч.пособие. -
Днепропетровск: ДГУ, 1980.

10. Марков П.Г. А.Я.Ефименко - историк Украины. -К.: Изд-во Киев.
ун-та, 1966.

11. Марченко М.І., Полухін Л.К. Видатний історик України О.М.Лаза-
ревський. - К.: Вид-во АН УРСР, 1958.

12. Нечкина М.В. Василий Осипович Ключевский. История жизни и
творчества.-М.:Наука, 1974.

13. Перегуда Є. Михайло Драгоманов // Історія України в особах: XIX-
XX ст. - К.:Україна, 1995. - С.101-108.

14. Потульницький В.А. Історія української політології (Концепція
державності в українській зарубіжній історико-політичній науці). -
К.: Либідь, 1992.

15. Сарбей В.Г., Кравченко В.В. Академік АН УРСР Д.І.Багалій // Укр.
іст.журн.-1982.-№11.-С154-158.

іб.Смолий ВА. А.Я.Ефименкоючерк жизни и научного творчества // Ефименко А.Я. История украинского народа.- К.:Лыбидь, 1990.- С.130-132.

17. Ульяновський В. Син України (Володимир Антонович: громадянин,
учений, людина) //Антонович В.Б. Моя сповідь: Вибрані історичні
та публіцистичні твори / Упор. О.Тодійчук, В. Ульяновський.-
К.:Лыбидь, 1995.-С.5-76.

18. Цамутали А.Н. Борьба течений в русской историографии во второй
половине XIX века. - Л.: Наука, 1977.

19. Цимбаев Н.И. Сергей Соловьев. - М.: Мол.гвардия, 1990.

20. Чабан В. Сучасники про Д.І.Яворницького. -Дніпропетровськ: ДДУ,
1995.

21. Швидько Г.К. О.М.Лазаревський //Укр.іст.журн. - 1984. -№6. -С.130-
132.

22. Шубравська М.М. Д.І.Яворницький. Життя, фольклористично-
етнографічна діяльність. -К.: Наук.думка, 1972.

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України