Українська історіографія другої половини XIX ст

• Суспільно-політичне життя та його вплив на
розвиток української історіографії другої половини
XIX ст. • В.Б.Антонович • О.М.Лазаревський

• О.Я.Єфименко • Д.І.Яворницький • Д.І.Багалій

• М.П.Драгоманов

• Суспільно-політичне життя та його вплив на розвиток української історіографії другої половини XIX ст. Реформи 60-70-х рр. XIX століття відкрили широкі можливості для подальшого розвитку сільського господарства та промисловості на якісно новій основі - розвитку капіталістичних відносин. Посилення національно-визвольного руху в Україні припадає також на другу половину XIX ст. З кінця 50-х рр. він набув розвитку у формі громад - напівлегальних організацій (гуртків), що об'єднували у своєму складі українську інтелігенцію, службовців, офіцерство, студентство та учнівську молодь, а також поміщиків-лібералів. Розвиток українського національного руху проходив у складних умовах гноблення зі сторони російського самодержавства та цісарської влади. Так, в 1863 р. царський міністр внутрішніх справ Валуєв видав циркуляр, яким заборонив друкування шкільних підручників, науково-популярних, релігійних видань та викладати у школах українською мовою. А в 1876 р. цар Олександр II підписав так званий Емський указ, яким заборонялось ввозити з-за

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Українська історіографія другої половини XIX ст.

кордону українські книжки, видавати оригінальні праці українською мовою, здійснювати українські переклади з іноземних мов та показувати театральні вистави українською мовою.

Різноманітний склад учасників громадівського руху зумовлював появу та розвиток двох течій: помірковано-ліберальної та революційно-демократичної, між якими розпочинається гостра політична боротьба. Однією з найчисленніших і найбільш впливовою була Київська громада, яка нараховувала до 300 членів. Ліберальне крило її представляли: В.Антонович, Б.Познанський, брати Ф. і Т.Рильські, П.Чубинський та ін. Вони головну увагу приділяли вивченню української культури, мови, історії та культурно-просвітницькій діяльності серед народу. Друге крило громади було представлене революціонерами-демократами: А.Красовським, В.Синьогубом, братами Потоцькими, В.Пилипенком, які ставили за мету народне повстання у боротьбі проти царату. Після арештів громади на деякий час припинили свою діяльність.

Знову відновили свою діяльність громади на початку 70-х рр. «Старі» громадівці зберегли лише одну організацію - київську, а поряд з нею почали діяти «молоді» громади в Києві, Одесі, Полтаві, Чернігові, Харкові, які об'єднали представників нового покоління національно-визвольного руху. У1873 р. члени київської громади історики І.Лучицький, ОЛазаревський, М.Драгоманов, правник О.Кістяківський, композитор М.Лисенко та ін. ввійшли до відкритого в Києві Південно-Західного відділення Російського географічного товариства, в результаті діяльності котрого було видано значний етнографічно-фольклорний, історичний, географічний, статистичний та економічний матеріал. В умовах реакції 80-х рр. громади розпадаються на окремі гуртки, які займаються виключно культурницькою діяльністю: видання історико-етнографічного журналу «Киевская старина» (1862-1906), створення гуртків-просвіт, самоосвіти тощо. У 90-і роки розпочався новий етап розвитку українського руху -живий рух серед прогресивної молоді. На цьому етапі створюється ряд організацій: «Братство Тарасівців» (1892), група молоді, що ставила собі за мету боротьбу за самостійну Україну (Самійленко, брати Міхневські, Черняхівський, Грінченко, Вороний); Загальна Українська Організація (1897) на чолі з В.Антоновичем та О.Кониським, що поставила собі за мету згуртувати всі національні сили. Наприкінці ХГХ ст. український національний рух набуває вже політичного характеру.

В суспільно-політичному русі західноукраїнських земель існували дві основні течії: москвофілів та народовців. Москвофіли займали консервативні позиції в суспільно-політичній боротьбі. Вважаючи Російську імперію своїм рятівником, москвофіли прагнули до повного злиття українців Галичини з росіянами. Ідеологами цього напрямку були: Б.Дідицький, І.Наумович. Результати діяльності консерваторів виявились незначними. Другою течією, що протистояла москвофілам, були народовці, які відбивали інтереси української національної буржуазії та уніатського і православного духовенства. У 1868 р. народовці засновують товариство «Просвіта», що мало на меті поширення освіти та пробудження національної свідомості. Першим головою товариства став А.Вахнянин.

Велике значення для народовців мали зв'язки з діячами національного руху в Наддніпрянській Україні. Народовці засновують у Львові товариство імені Т.Шевченка, яке в 1892 р. було перетворене на Наукове товариство і стало центром української науки.

Представники лівого, радикального крила національно-визвольного руху І.Франко, М.Павлик, О.Терлецький пов'язували вирішення українського національного питання із соціальним визволенням українського народу, та возз'єднанням всіх українських земель. Під впливом М.Драгоманова вони 4 жовтня 1890 р. засновують у Галичині першу українську політичну партію - «Русько-Українську радикальну партію», що виступала за демократію, соборність України.

Таким чином, український національний рух продовжує розвиватись, незважаючи на репресії з боку царату і набуває найбільших успіхів у Західній Україні, яка стала на той час своєрідним «Українським П'ємонтом», базою для його подальшого поширення.

Історична думка України другої половини XIX ст. досить чітко відобразила основні риси соціально-економічного і політичного життя епохи.

• В.Б.Антонович. Володимир Боніфатійович Антонович -видатний історик, археограф, етнограф, археолог, публіцист і громадський діяч, один з ідеологів українського національного руху другої половини XIX ст., народився 30 січня 1834 р. в м.Махнівка Бердичівського повіту Київської губернії. Батьки його були зубожілими, безземельними польськими шляхтичами. Початкову освіту здобув у сім'ї

234_____ Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Володимир Антонович

шляхтича-українофіла О.Абрамовича, де батько Володимира працював гувернантом. З 1844 по 1849 р. хлопець навчався в пансіонаті й Одеській гімназії. Після цього юнак 1850 р. вступив на медичний факультет Київського університету, але вже на другому курсі зрозумів, що обрав хибний шлях. Переходити з медичного факультету на інший було категорично заборонено, тож він закінчує повний курс навчання і майже рік займається медичною практикою в Бердичеві та Чорнобилі. Заробивши трохи грошей, в 1856 р. знову вступає до Київського університету, але вже на історико-філологічне відділення, яке закінчує в 1860 р. з кандидатським ступенем.

На початку 60-х рр. В.Антонович зі своїми однодумцями приєднується до нелегальної української громади в Києві,зміцнює її організаційно й очолює хлопоманський гурток, який вважав, що народ Південно-Західного краю, далекий від цілей польської інтелігенції, має право на національне відродження. Основою діяльності гуртківців, як і всього народництва, було ходіння в народ.

Згодом, розірвавши з польським оточенням, В.Антонович їде до Петербурга, щоб налагодити зв'язки з редакцією журналу «Основа», де співробітничало багато видатних українських літераторів та істориків. Там він уперше публікує дві розвідки полемічного характеру, які засвідчили неабиякий хист молодого автора. Особливий резонанс викликала стаття «Моя исповедь» (1862),що власне, була відповіддю на злісні випади польського літератора Падалиці внаслідок переходу В.Антоновича в стан українців. Блискуча відповідь своєму опонентові - це маніфест усього його наступного життя, маніфест, в якому він декларує, що працею і любов'ю заслужить, щоб українці визнали його сином свого народу.

З 1862 р. В.Антонович працює вчителем латинської мови в одній із київських гімназій, а трохи згодом - викладачем історії в Кадетському корпусі. 1863-1880 рр. В.Антонович працює на посаді головного

Українська історіографія другої половини XIX ст.

редактора Київської археографічної комісії. Під його редакцією вийшло 15 томів «Архива Юго-Западной России», з них 8 складалися з матеріалів, зібраних і оброблених ним особисто.

Першою історичною працею В.Антоновича була вступна розвідка «О происхождении казачества» (1863) до «Архива Юго-Западной России». Викладені в ній погляди на історію України він пізніше розвинув у своїх працях, кращі з яких увійшли до першого тому «Монографий по истории Западной и Юго-Западной России» (1885). За дисертацію «Последние времена казачества на правом берегу Днепра по актам 1679-1716 гг.» (1868) В.Антонович отримує ступінь магістра, а 1878 р. захищає докторську дисертацію «Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого кн. Ольгерда».

Восени 1870 р. В.Антонович розпочав викладацьку діяльність на кафедрі російської історії Київського університету. Курси читаних ним протягом 30 років лекцій, особливо з історії Галицької Русі, Великого князівства Литовського, українського козацтва, джерелознавства та допоміжних дисциплін сприяли широкому залученню до дослідницької роботи молодих істориків. Таким чином сформувалася так звана «Київська школа», яка завдяки таким відомим учням В.Антоновича, як М.Грушевський, Д.Багалій, М.Дашкевич, М.Довнар-Запольський та ін., заклала підвалини сучасної української історичної науки.

В.Антонович захоплювався також археологією та нумізматикою. Власне він започаткував систематичні археологічні дослідження на території України і є родоначальником вітчизняної археології. Результатом його праці стали неперевершені за своїм науковим значенням археологічні карти Київської (1895) та Волинської (1902) губерній. В.Антонович брав активну участь в роботі багатьох археологічних з'їздів, у тому числі міжнародних, був дійсним членом багатьох наукових товариств. Цікавився він також історією культури й етнографією. Разом з М.Драгомановим уклав збірку «Исторические песни малорусского народа» (1874-1875). - Т.1-2.

Крім того, з ім'ям В.Антоновича пов'язана активізація роботи Київської громади в 70-80-х рр. Одне з головних її завдань він вбачав у пропаганді української національної ідеї. При безпосередній участі В.Антоновича в лютому 1873 р. в Києві було відкрито «Юго-Западный

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Українська історіографія другої половини XIX ст.

отдел Русского географического общества», що об'єднав навколо себе найкращі наукові сили. В.Антонович першим виступив за консолідацію українських національних груп і осередків у Росії та Австро-Угорщині. З цією метою київська громада фінансувала видання у Львові журналу «Правда».

Указ 1876 р. про заборону українства й репресії з боку російської влади проти національно-визвольного руху призвели до змін в політичній тактиці В.Антоновича. Він схиляється до думки, що ні від Росії урядової, ні від російських лібералів і навіть революціонерів українцям немає чого чекати: і ті й другі однаково неприхильно ставляться до самостійного розвитку української нації, однаково бажають її обрусіння. Отже, вважав В.Антонович, потрібно виробити національну лінію і, наскільки це можливо, йти на державний сепаратизм. Глибоко переконаний еволюціоніст, В.Антонович не вірив не лише в успішність революційної тактики там, де йшлося про національне питання, а й взагалі у можливість швидких політичних змін, міряв перспективи суспільного й національного поступу довгими віками.

В.Антонович працює в історичному товаристві Нестора-літописця, очолюючи його в 1881-1887 рр., а з появою 1882 р. журналу «Киевская старина», в організації якого вчений брав безпосередню участь, починається найважливіший період у його житті. Статті, замітки, рецензії, документальні публікації за підписом В.Антоновича зустрічаються буквально в кожному номері журналу. В ньому ж він публікує свою повість «Уманский сотник Иван Гонта» (1882).

У 1885 р. В.Антонович розробляє програму видання багатотомної «Русской исторической библиотеки», яка повинна була всебічно ознайомити українців з історичним минулим. Фактично він перший серед українських істориків нових часів чітко і ясно, без національної роздвоєності виступив з концепцією споконвічності української самобутності й навіть пустив у обіг термін «Україна-Русь». Чимало російських істориків автоматично підверстували Київську Русь (пишучи здебільшого Давня Русь) до загальноросійської історії і ніколи не зазнавали за те ідеологічного терору. І не для спростування їх висунув В.Антонович тезу про українську державність Київської Русі у праці «Киев, его судьба и значение с XIV - по XVI ст.», а з твердої переконаності, винесеної після глибокого вивчення ним питань

етногенезу східно-слов'янського світу. За концепцією В.Антоновича стали серйозні мовознавці, які вважали, що українська мова виникла саме в часи Київської Русі і на її території.

В.Антонович не став автором, наприклад, закінченого курсу лекцій чи нарисів з усієї історії України, як його учень М.Грушевськии, але він і не прагнув до цього. Він розробляв вузлові моменти історії народу і дав їх філософське обгрунтування. Цю особливість відзначав Д.Дорошенко: «В працях Антоновича історія польсько-українських відносин, яка творить собою зміст українського життя на Правобережжі від другої половини XVI ст. і нині знайшла собі вперве наукове освітлення, оперте на багатому документальному матеріалі Київського Центрального Архіву. Ті самі ідеї, що їх висловив Антонович у «Сповіді» присвічували цьому і в його науковій праці: українська історія в його очах це була історія народних мас, покинутих своїми провідними верствами і змушених жити в формах, чужих його поглядам і поняттям про релігійні, політичні й соціальні відносини, - в формах, які несла на Україну аристократична Польща. Звідси постійна народна реакція в формі козацьких повстань й гайдамацьких рухів, звідси вікова кривава боротьба, котра скінчилась для українських мас остаточним їх поневоленням уже в межах Росії по упадку Польської Речі Посполитої». Така головна його концепція в лекціях «курсу історії українського козацтва», які потай від властей викладав В.Антонович студентам Київського університету протягом 1895/96 навчального року. Зачаровані слухачі детально законспектовували блискучі лекції історика, і згодом рукопис, відредагований О.Кониським, вийшов друком подалі від злого ока російської цензури у Чернівцях (1897) та в Коломиї (1912).їх третє видання було видрукуване видавництвом художньої літератури «Дніпро» в 1991 році.

Звичайно, як і в кожного видатного історіографа, є в Антоновича положення відверто дискусійного характеру (свого часу деякі з них були спрямовані проти шовіністичних погодінських теорій), є концепції, з якими, очевидно, будуть сперечатися сучасні історики. Скажімо, теза про провідну ідею нації. В історії трьох народів - російського, польського й українського - В.Антонович виділив визначальні для способу життя кожного з них ідеї. У росіян - принцип авторитету державної влади, звідси - міцне самодержавство. У поляків - принцип аристократизму,

Українська історіографія другої половини XIX ст.

238______ Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

що веде за собою боротьбу між різними верствами суспільства. В українців - принцип вічевий, «принцип широкого демократизму і признання рівного політичного права задля кожної одиниці суспільства».

1893 р. В.Антоновича запросили на кафедру української історії Львівського університету, однак за станом здоров'я він відмовився, запропонувавши замість себе найздібнішого учня й послідовника на терені політики М.Грушевського. У другій половині 90-х рр. В.Антонович разом з О.Кониським заснував всеукраїнську політичну організацію, що мала об'єднати українців усієї Росії. 1897 р. відбувся установчий з'їзд цієї організації, до якої 1901 р. приєдналася й Київська громада. Сама організація проіснувала до її перетворення в 1904 р. на Українську демократичну партію.

В останні роки життя В.Антонович працює у Ватіканському архіві, де знаходить чимало матеріалів з історії України, збирає документальні дані для грандіозного за своїми масштабами історико-географічного словника України, який залишився невиданим.

В.Антонович помер 21 березня 1908 р. в Києві. В.Антонович, представник народницької школи в українській історіографії, всю життєву енергію і знання відцав служінню українському народові, справі його національного відродження.

• О.М.Лазаревський. Значною постаттю в українській історіографії пореформенних часів був Олександр Матвійович Лазаревський. Народився він 20 червня 1834 р. у с.Гирівці Конотопського повіту Чернігівської губернії, в сім'ї дрібного поміщика. Батько його служив у Конотопі, а мати займалася вихованням дітей. З родиною Лазаревських підтримував дружні стосунки Т.Г.Шевченко.

В 1844 р. Олександр поступив у Конотопське повітове училище, де навчався до 1846 р. В 1847 р. він півроку жив в Оренбурзі, де його старші брати Михайло і Федір служили у комісії в справах кочівників-киргизів. Саме у той час він прочитав багато книг з історії, в тому числі «Историю Малой России» Д.М.Бантиш-Каменського. Ця праця справила на юного Олександра велике враження і привернула його увагу до історії Лівобережної України ХУП-ХУШ ст., вивченням якої пізніше він почав займатися.

В 1850 р. О.М.Лазаревський поступив у третій клас другої Петербурзької гімназії. Навчаючись у ній, він почав публікувати свої

' |-

розвідки з історії в «Черниговских губернских ведомостях». Серед них відзначимо «Опыт указателя источников для изучения Малороссийского края в историческом и географическом отношениях». Ця замітка свідчила про ґрунтовне знання молодим дослідником літератури і джерел з історії та географії Лівобережної України від давніх часів до середини XIX ст.

Олександр Лазаревський

У 1858 р. О.М.Лазаревський закінчив історико-філологічний факультет Петербурзького університету й поїхав на батьківщину, у Чернігів, де паралельно з виконанням службових обов'язків займався вивченням історії Лівобережної України. Ще раніше він познайомився із славістом і археографом О.М.Бодянським, який видав багато джерел з історії України, та з краєзнавцем Г.О.Милорадовичем, який публікував документи із свого фамільного архіву.

Для плідної наукової роботи О.М.Лазаревського в Чернігові були певні умови, оскільки там були сконцентровані цінні документи, привезені з полкових міст Лівобережної України, зокрема, фонди гетьманської канцелярії й Малоросійської колегії. Лише у 80-х роках XIX ст. їх перевезли до Харкова. Крім того, значна частина документів знаходилася в архіві Чернігівської казенної палати. Це монастирські акти, ревізії, частина Румянцевського опису тощо. В результаті вивчення цих матеріалів О.М.Лазаревський підготував до видання й опублікував цілий ряд цінних історичних джерел, а саме: «Отрывки из нежинских магистратских книг 1657-1674 гг.» (1887 р.), «Акты по истории землевладения в Малороссии (1630-1690 гг.)» (1890 р.), «Отрывки из дневника гетманской канцелярии. 1722-1723 гг.» (1898 р.), «Акты по истории монастырского землевладения в Малороссии. 1636-1730 гг.» (1899 р.), «Малороссийские переписные книги 1666 г.»(1899р.), «Цеховые акты Левобережной Малороссии (1622-1645 гг.)» (1901 р.) та багато інших.

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Українська історіографія другої половини XIX ст.

Понад 20 років О.М.Лазаревський працював у судових установах Чернігова, Лолтави, Кременчука, Ніжина, Курська, займаючись переважно селянськими справами, що, безумовно, вплинуло на характер його наукових досліджень. З 1880 р. і до останніх днів свого життя він перебував на керівних посадах в окружному суді та судовій палаті Києва.

О.М.Лазаревський опублікував близько 450 праць. Серед них такі великі, як «Описание Старой Малороссии» (3 томи), «Малороссийские посполитые крестьяне», «Очерки малороссийских фамилий», «Люди Старой Малороссии». Вчений був членом різних наукових товариств, у тому числі історичного товариства Нестора-літописця й Чернігівської вченої архівної комісії, а також одним із засновників і редактором (до 1902 р.) журналу «Киевская старина» (існував з 1882 по 1906 рр.).

Оцінки творчого доробку,та поглядів О.М.Лазаревського на історичний процес містяться в більш ранніх матеріалах, присвячених пам'яті вченого, та у працях радянських дослідників. Зокрема, в монографії В.Г.Сарбея, поряд з у цілому позитивною оцінкою творчого доробку О.М.Лазаревського простежено також еволюцію його світогляду вправо, від демократичного просвітительства до буржуазного лібералізму. Для нього було характерне нерозуміння вирішальної, творчої ролі народних мас та явна переоцінка ролі особи в історичному процесі, приниження активних виступів селянства, безпідставна ідеалізація діяльності деяких царських урядовців в Україні у XVIII ст. тощо.

Буржуазно-ліберальні погляди О.М.Лазаревського, хибні тлумачення ним деяких історичних подій і явищ, звичайно, дещо применшують значення його внеску в історіографію України. Однак у порівнянні зі своїми попередниками і сучасниками він усе ж чимало зробив для розвитку історичної науки.

Документальні матеріали, замітки, статті й великі праці вчений друкував переважно в «Черниговских губернских ведомостях», «Киевской старине», «Русском архиве», «Чтениях в Историческом обществе Нестора-летописца». Він співробітничав також у «Черниговском листке», який очолював у 1861-1863 рр. відомий український байкар Л.І.Глібов, був видавцем «Записок Черниговского губернского статистического комитета», де опублікував, зокрема, працю «Малороссийские посполитые крестьяне (1648-1783 гг.)» та цінне

історичне джерело «Описание Черниговского йаместничества Д.Р.Пащенко» (публікацію не завершено).

., У своїх працях О.М.Лазаревський широко використовував дані з фамільних архівів. Він провів велику роботу по виявленню і збереженню документів із зібрань українських багатих родин - Миклашевських, Милорадовичів, Марковичів, Сулим та ін.

Окремими збірками вчений видав матеріали кількох фамільних архівів, які містять цінні відомості по соціально-економічній історії й культурі Лівобережної України ХУП-ХІХ ст. Першою такою великою публікацією був «Сулимовский архив», в якому налічувалося 183 документи. Особливо цінними в збірнику є грамоти й універсали на володіння селами та містечками, які свідчать про дальше закріпачення селян і зміцнення економічного й політичного становища українських феодалів. Він видав також «Мотыжинский архив» (93 матеріали). Це грамоти й універсали, купчі акти на землю, листування в майнових Справах тощо. Вони висвітлюють шляхи дальшого зростання феодального землеволодіння. Ряд актів стосується історії міського управління кінця ХУП-першої чверті XVIII ст.

В 60-80-х роках ХГХ ст. в «Черниговских губернских ведомостях» значну кількість документів із свого фамільного архіву опублікував Г.О.Милорадович. У 1898 р. О.М.Лазаревський продовжив цю справу публікацією «Любецкого архива графа Милорадовича». Серед 198 його матеріалів - різні записки, реєстри, сімейне листування та інші документи за 1637-1789 рр.

Використовуючи головним чином матеріали з фамільних зібрань (опубліковані й неопубліковані), вчений зміг написати такі ґрунтовні праці з генеалогії, як «Очерк малороссийских фамилий» (1875-1876 рр.), «Люди Старой Малороссии» (1880-1882 рр.), а також «Описание старой Малороссии», три томи якого він встиг опублікувати. Смерть (31 березня 1902 р.) перешкодила йому завершити роботу над описом Полтавського полку.

О.М.Лазаревський видав також «Дневник генерального хорунжего Н.Ханенко» та «Дневник генерального подскарбия Якова Марковича», що являють собою надзвичайно цікаві й важливі історичні джерела для дослідження соціально-економічної історії та культури Лівобережної України у XVIII ст.

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Українська історіографія другої половини XIX ст.

Своєрідним поєднанням наукової розробки джерел й їх публікації є видане вченим «Обозрение Румянцевской описи Малороссии», куди ввійшли матеріали Чернігівського, Ніжинського і Київського полків. Вони були спочатку опубліковані в «Черниговских губернских ведомостях», а згодом вийшли окремим виданням.

Праці О.М.Лазаревського мають важливе значення для дослідників, які вивчають соціальні відносини на Лівобережжі, розвиток форм землеволодіння, цехового виробництва, адміністративне управління, побут. За своє життя О.М.Лазаревський зібрав велику колекцію старовинних книг і рукописів з історії України, які заповів бібліотеці Київського університету. Нині це зібрання, в якому налічуються десятки тисяч справ, знаходиться у рукописному відділі ЦНБ НАН України. Та й опубліковані праці О.М.Лазаревського (історичні джерела та дослідження) мають важливе наукове значення. Все це свідчить про те, що вчений залишив помітний слід у історіографії історії України.

• О.Я.Єфименко. Серед відомих українських істориків кінця XIX — першої половини XX ст. одне з найпочесніших місць належить Олександрі Яківні Єфименко - історику, етнографу, педагогу, яка своїм дослідницьким талантом, різнобічністю творчих інтересів і блискучим стилем викладу матеріалу здобула заслужену повагу не лише з боку науковців, а й широкої гром адськості. Цілком слушними є слова

професора С.Платонова, який, виступаючи на ювілеї з нагоди 40-ччя наукової діяльності О.Я.Єфименко, що відзначався у стінах рідних їй Бестужевських жіночих курсів, сказав про її почесне місце серед великих істориків: «Природа обдарувала вас з дивовижною щедрістю: вона дала вам рідкісну логічну здібність і здатність юридично мислити, дар художньої уяви й чудовий стиль. Вона дала вам величезну працездатність і такі необхідні витримку і скромність...»

Олександра Єфименко

О.Я.Єфименко (Ставровська) народилася ЗО квітня 1848 р. в с. Варзуга

Кримського повіту Архангельської губернії в багатодітній сім'ї колезького асесора Я.Ставровського. 1850 р. Ставровські переїхали до Архангельська, а 1857 р. Олександра вступила до жіночої гімназії. За успіхи й зразкову поведінку її рік у рік нагороджували похвальними грамотами.

Матеріальне становище Ставровських було складним. Незабаром помер батько, залишивши дружину й шестеро дітей. 1863 р. Олександра отримала атестат з відзнакою і їй присвоїли звання домашньої вчительки. Тоді вона ступила на тернистий шлях науки: вивчає історію губернії, опрацьовує архівні матеріали про життя жителів Півночі, спілкується із засланими. 1870 р. бере шлюб з одним із них- студентом Харківського університету П.Єфименком. За це її звільняють з педагогічної роботи, встановлюють поліцейський нагляд, забороняють виїжджати без спеціального дозволу. Незважаючи на тяжкі умови, О.Я.Єфименко готує для видання свої перші наукові праці. Протягом 1870-1873 років вона уклала словник місцевих говірок, збірник матеріалів про правові звичаї північних народів, надрукувала ряд статей, зібрала матеріали для таких ґрунтовних праць, як «Артели Архангельской губернии», «Сельская женщина», «Народно-юридические взгляды на брак» та ін. В 1873-1874 рр. вони були опубліковані в «Архангельских губернских ведомостях», в журналах «Знание» та «Дело».

П.Єфименко також займався науковою роботою. Праці Єфименків, опубліковані в газетах і журналах, привернули увагу громадськості. В грудні 1872 р. молоде подружжя за дозволом міністерства внутрішніх справ виїхало до Воронезької губернії, а в січні 1874 р. було звільнене від нагляду поліції. У вересні цього ж року Єфименки переїхали в Самару, а згодом - до Чернігова.

З Україною пов'язаний період розквіту таланту О.Я.Єфименко -жінки-історика, вченого яскравого самобутнього обдарування. її ім'я стало відомим серед фахівців, а також широкого кола читачів. Поряд із суто науковими статтями та ґрунтовними працями з історії («Одна из наших народных особенностей», «Трудовое начало в народном обычном праве», «Литературные силы провинций», 1878 р.) у журналі «Детское чтение» з'явились перші оповідання О.Я.Єфименко: «Мурманские промыслы», «День крестьянской семьи».

244_____ Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

1879 р. подружжя оселилося в Харкові—великому економічному, політичному й культурному центрі України. Там працювали такі видатні вчені як мовознавець О.Потебня, математик А.Ляпунов, історик Д.Багалій. З ними Єфименки підтримували дружні стосунки.

Видавничу діяльність Київської Тимчасової комісії для розгляду давніх актів очолював відомий учений, професор В.Антонович, який, за словами Д.Багалія став «заочним керівником О.Єфименко». 1882 р. було засновано часопис «Киевская старина», що об'єднав наукові сили всієї України. Використовуючи безцінні матеріали Київського центрального архіву, О.Я.Єфименко підготувала свої перші праці з історії Правобережжя. Проживаючи в Харкові, подружжя організувало історичний гурток, який згодом перетворився на харківську школу української історіографії, брало активну участь у роботі історико-філологічного товариства, заснованого при університеті.

Відома українська громадська, культурно-освітня діячка і педагог С.Русова у своїй книжці «Наші визначні жінки» захоплено писала про О.Я.Єфименко, в якої на той час було п'ятеро дітей: «Що то за ясний розум у цієї жінки і як він виявляється в усіх деталях її особистого життя! Вона така певна себе, так завжди заглиблена в книжки, науку... Це була вчена жінка, але цілком самоук, яка сама взяла з сирих наукових матеріалів знання й освітлювала їх своєю ясною думкою».

На грунті матеріалів місцевого історичного архіву О Л.Єфименко написала низку розвідок про історію Слобідської України. В 1888-1895 рр. у «Киевской старине» було опубліковано її праці: «Двенадцать пунктов Вельяминова», «Турбаевская катастрофа», «Два наместника», «Бедствия евреев в Южной Руси XVII века», «Очерки по истории Правобережной Украины».

1884 р. О.Я.Єфименко запрошують на археологічний з'їзд в Одесі й обирають головою юридичної секції. Згодом вона бере участь чи не в усіх археологічних з'їздах Росії. На одному з них, що відбувся 1893 р. у Вільно, О.Я.Єфименко виступила з доповіддю: «Про копальні суди Лівобережної України». Присутні гаряче аплодували їй, а голова засідання В.Василевський висловив доповідачці свою вдячність.

За походженням вона була росіянка, але всі, хто знав її особисто, засвідчували шанобливе ставлення О.Я.Єфименко до українства. Так, Г.Хоткевич у своїх спогадах зазначав, що ця росіянка «зуміла стати

Українська історіографія другої половини XIX ст.

гідною дружиною Петру Савичу й кровно зрозуміти і його, і його суспільність». С.Русова писала: «Сама за походженням росіянка, вона вся віддалася проблемам українського народу і своїм талановитим пером показала в російській пресі несправедливе ставлення до його національних справ...»

Як справжній учений, О.Я.Єфименко не раз ставала на захист українства. 1880 р. в журналі «Слово» вона опублікувала статтю «Малороссийский язык в народной школе» з вимогою до міністерства освіти запровадити в українських школах викладання рідною мовою. Наступного року в журналі «Неделя» надрукувала статтю «По поводу украинофильства», присвячену українській культурі та інтелігенції.

В творчій спадщині О.Я.Єфименко особливе місце займає «История украинского народа» — синтетичний, узагальнюючий виклад історичного процесу в Україні з найдавніших часів і до XIX ст. Книга була написана між 1896 і 1906 рр. Причиною для написання цієї праці став конкурс, який оголосила в 1896 р. редакція журналу «Киевская старина» на кращу узагальнюючу науково-популярну працю з історії України. Окремі фрагменти книги побачили світ ще до її видання в остаточному варіанті. Так, частина перша і друга розділів у 1901-1903 рр. друкувались в популярному періодичному виданні «Журнал для всех». Повністю книга перша була видана в Петербурзі 1906 р. в серії «История Европы по эпохам и странам в средние века и новое время».

Структура книги О.Я.Єфименко побудована за традиціями поділу матеріалу, характерними для другої половини XIX ст. Перший розділ присвячений доісторичній епосі і слов'янським племенам, які населяли Україну в давнину, другий і третій - історії Київської Русі та періоду феодальної роздрібленості, четвертий і п'ятий - становищу українських земель у складі Великого князівства Литовського і шляхетської Польщі, шостий і сьомий - характеристиці часів «Хмельниччини», так званої «Руїни», і реконструкції ходу розвитку українських земель у XVIII ст. І, нарешті, восьмий - становищу України у XIX ст. Сьогодні можна сперечатись і навіть не погоджуватись з принципами, які було покладено в основу авторської періодизації історії, з термінологією, назвами окремих розділів, однак головна суть полягає в тому, що в книзі систематично, послідовно викладено матеріал в рамках певних історичних періодів, у доступній науково-популярній формі висвітлені складні питання

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Українська історіографія другої половини XIX ст.

економічного розвитку, зображено переплетіння політичних подій, розкриті ті чи інші проблеми етнокультурної ситуації в Україні.

Безумовно, сучасний читач помітить, що не всі питання розкриті з достатньою глибиною, мають місце певні диспропорції в розподілі фактичного матеріалу і його викладі, мало уваги приділяється показу розвитку різних сфер культури українського народу, суспільно-політичної думки, антифеодальної боротьби селянсько-козацьких мас та ін. Але не ці і подібні їм недоліки визначають місце «Истории украинского народа» в творчій спадщині О.Я.Єфименко, як і в цілому в українській історіографії другої половини ХІХ-початку XX ст. Автор слідом за М.С.Грушевським («Очерк истории украинского народа». - СПб., 1904) підготувала науково-популярний курс, в якому з відповідних наукових та ідеологічних позицій викладені найважливіші етапи розвитку українського народу.

В книзі детально описані сторінки давньої історії, перші століття існування слов'янського світу. Подаються яскраві замальовки з життя первісного населення, племен епохи неоліту, потім скіфів, готів, гуннів. Слід також зазначити, що з точки зору сучасної історіографії виклад матеріалу О Л.Єфименко часто спрощений, а в деяких випадках—просто невірний. Так, навряд чи можна погодитись з її поясненнями обставин появи та зникнення тих чи інших археологічних культур та племен, їх локалізації та розвитку. Всупереч теорії, яка існувала вже в той час і пояснювала виникнення Київської Русі внутрішніми фактами, О.Я.Єфименко дотримувалась концепції про норманське походження Русі і підкорення варягами слов'янських племен.

Грунтовно, із залученням фольклорної спадщини О.Я.Єфименко описує Русь періоду феодальної роздрібленості, прагнучи при цьому показати причини, що обумовили нові тенденції в житті єдиного в минулому політичного організму, висвітлити внутрішні процеси в Київській, Переяславській, Чернігівській, Галицько-Волинській землях (князівські міжусобиці, розвиток міст, торгівлі), зміни в соціальній структурі, роль вічевих традицій, боротьбу з кочівниками та ін.

Найбільш складним, на думку автора, виявилось дослідження історії українських земель в наступний період, який вона назвала «зовсім темним». Проте залучення широкого кола документальних джерел та спеціальної літератури дало можливість О.Я.Єфименко реконструювати

достатньо повну, а головне, правдиву картину соціально-економічного і суспільно-політичного життя України в складі Великого князівства Литовського. Це один із найбільш цінних і самостійних розділів книги. Використання порівняльно-історичного методу дослідження дало змогу науковцю розкрити процес входження частини українських земель в склад феодальної Литви. Цікаві також її спостереження над процесом формування феодального землеволодіння і виникнення різних категорій залежних селян.

О.Я.Єфименко значну увагу приділяє Люблінській унії 1569 р., внаслідок якої переважна частина українських земель ввійшла до складу шляхетської Польщі. Однак теза про те, що «южнорусский народ» (так автор визначає етнічну приналежність українців) лише з цього часу виходить на суспільну арену в якості історичного діяча, потребує коректування: адже відомо, що до середини XVI ст. українська народність пройшла вже довгий шлях свого розвитку, в процесі якого інтенсивно кристалізувались її основні риси.

На сторінках «Истории украинского народа» важливим є і акцентування авторської уваги на релігійному факторі у взаємовідносинах України та Польщі. Через призму творчості І.Вишенського, діяльності братств, П.Могили О.Я.Єфименко показує гостроту протиріч між православними і католиками, напруженість атмосфери в суспільстві напередодні Визвольної війни українського народу середини XVII ст. під керівництвом Б.Хмельницького.

Про Запорізьку Січ автор говорить як про справжній своєрідний політичний організм, підкреслюючи тим самим якісно нову ступінь у розвитку українського козацтва. О.Я.Єфименко наголошує, що виникнення Запорізької Січі мало для українського народу велике історичне значення: вперше за багато століть свого існування селяни змогли вирватись із кайданів феодальної залежності і отримати справжню волю. Дослідник відзначає роль запоріжців у ході Визвольної війни середини XVII ст., розглядаючи цю подію як закономірне явище, обумовлене відповідними соціально-економічними і суспільно-політичними причинами. В книзі міститься ряд цікавих авторських спостережень над еволюцією поглядів Б.Хмельницького відносно соціальної політики чи над його планами остаточного розриву України з Польшею, опис зв'язків гетьмана з іншими країнами.

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії Укра»

Характерною рисою реконструкції автором історичного процесу того часу є його помітна персоніфікація. Основні віхи історії О-Я.Єфименко розглядає через призму діяльності гетьманів І.Виговського, Ю.Хмельницького, П.Дорошенка, І.Самойловича та ін. Значне місце відводиться характеристиці особистості І.Мазепи. О.Я.Єфименко прагне до об'єктивних оцінок політичного портрету цього діяча, відзначаючи його розум, дипломатичну гнучкість і в той же час розповідаючи про нього як про великого феодала, який проводив яскраво виражену кріпосницьку політику. Вчена прагне розібратись в психології І.Мазепи, з'ясувати мотиви, якими він керувався під час переходу на бік Карла XII.

При висвітленні історичного процесу наступного періоду (XVIII-початок ХГХ ст.) О.Я.Єфименко розкрила нові тенденції в господарському і політичному розвитку України. В соціально-економічній сфері це був період, з одного боку, дальшого різкого посилення феодального гноблення селян, розширення земельної власності козацької старшини, посилення її прагнення висунутись в ряди російського дворянства, а з другого - прискорення процесу зубожіння селян і рядового козацтва, їх обезземелення, втрати ними майже всіх своїх прав і, нарешті, узаконення кріпосництва. Зміни в суспільно-політичному житті України були пов'язані з подальшим наступом царизму на автономний устрій Лівобережжя, ліквідацією державних структур, що виникли ще в роки Визвольної війни.

Аналізуючи авторські концепції, висновки, характеристики, потрібно, безумовно, враховувати обстановку, в якій створювалась «История украинского народа». Наступ царизму на все передове, прогресивне, посилення національного гніту українців - всього цього була свідком О.Я.Єфименко. Ось чому відображення нею окремих питань і оцінки деяких питань та подій історичного минулого, що пов'язані з політикою самодержавства в Україні, так емоційні, а нерідко - запальні, різкі.

1907 р. виходить книга «История Украины и ее народа», яка по суті, була підручником для молоді. За видатні успіхи в галузі історії Харківський університет присвоїв їй звання професора і почесного доктора історії.

О.Я.Єфименко була однією з основоположниць жіночого руху в Україні. Вона заснувала товариство «Трудящих жінок», де виступала з