Економічний розвиток та економічні цикли

Циклічні коливання в економіці відомі давно, але до початку XIX ст. вони мали, здебільшого, сезонний характер. З 1825 р. капіталістична система господарства з певною періодичністю переживає кризи, які виявляються у надвиробництві товарів і неможливості їх реалізації, що спричиняє спад виробництва, зростання армії безробітних, погіршення життєвого рівня населення тощо.

Науковий підхід до з'ясування причин циклічності та криз застосували представники класичної школи політичної економії. Д. Рікардо такою причиною вважав несправедливість у розподілі багатства.

Вперше системний науковий аналіз економічного циклу і, насамперед, кризи (як основного його елемента) зробив К. Маркс, піддавши конструктивній критиці погляди своїх попередників на цю проблему. На його думку, економічний цикл – це рух виробництва від початку попередньої до початку наступної кризи. З погляду суспільної форми економічний цикл в умовах капіталізму означає період від часу припинення збільшення обсягів капіталістичної власності і навіть часткового її руйнування, наступного зростання цієї власності і до періоду нового припинення такого зростання, з одного боку, та відносин між різними групами капіталістів та найманими працівниками, що виникають при цьому, з другого боку.

Від часу першої економічної кризи 1825 р. минуло 22 цикли. Кожний цикл складається з чотирьох основних фаз: криза, депресія, пожвавлення і піднесення. Головною з них є криза, тому з'ясування причин її виникнення розкриває найважливішу причину циклічності економіки. Найглибиннішим із них є економічна суперечність між суспільним характером виробництва і приватною капіталістичною формою привласнення його результатів.

Криза – головна фаза економічного циклу, що супроводжується різким скороченням обсягів виробництва, зростанням безробіття, накопиченням товарів у сфері торгівлі та ін.

Скорочення виробництва під час кризи триває доти, доки встановиться ринкова рівновага, тобто відповідність попиту і пропозиції, а отже, послабиться гострота основної суперечності. Після цього кризовий спад припиняється й економіка входить у фазу депресії. Депресія – застій у розвитку народного господарства.

Зв'язок депресії з кризою полягає, передусім, у відновленні основного капіталу, але вже на новому, вищому технічному рівні. Тому в наступному циклі економіка досягає більшого піднесення.

Пожвавлення – зростання виробництва в обсягах, яких було досягнуто перед кризою. Вперше після початку кризового спаду зростає попит на засоби виробництва, на робочу силу, відновлюється економічне зростання, збільшуються прибуток і заробітна плата. Під час пожвавлення відновлюється докризовий рівень економічного розвитку й готується майбутнє піднесення.

Піднесення – швидке зростання виробництва, яке супроводжується скороченням безробіття, розширенням обсягів кредиту та ін. Воно характеризується тим, що економіка виходить на рівень, який перевищує попередні рівні. Але саме в цей найсприятливіший для економіки період в її надрах зріють передумови майбутнього спаду.

Економічні кризи 90-х років відрізняються від криз попередніх десятиліть передусім своєю асинхронністю. Так, у Німеччині, Франції та деяких інших країнах у 1993 р. була криза, а в 1995– 1996 рр. – депресія, тоді як у Японії глибша криза відбулася у 1997–1999 рр., у США вже майже 10 років криз не було, що значною мірою пояснюється великим потоком іноземних інвестицій в економіку (наприкінці 90-х вони щорічно становили понадпо500 млрд. дол.), масовим освоєнням інформаційних технологій, значними соціальними витратами, антициклічною (передусім, антикризовою) політикою уряду та іншими чинниками.

Антициклічне регулювання економіки – свідомі й цілеспрямовані дії держави, а частково могутніх корпорацій і наднаціональних органів, спрямовані на промисловий цикл з метою зменшення глибини циклічних криз, стабілізації господарської кон'юнктури і темпів економічного зростання.

Після Другої світової війни у більшості розвинених країн були розширені антикризові заходи держави, а також доповнені певними антициклічними заходами щодо пом'якшення циклічних коливань.

Щоб розширити сукупний попит, держава у фазах кризи і депресії знижує ставки оподаткування на прибутки, заробітну плату, надає пільги за умови прискореного списання вартості основних фондів, що є засобом стимулювання інвестицій у недержавний сектор економіки. Під час кризи уряд збільшує обсяг прямих капіталовкладень у державний сектор, насамперед, у галузі економічної та соціальної інфраструктури (сферу транспорту, електро-, газо- і водопостачання, та ін.)

У фазі піднесення держава збільшує податки, відсоткові ставки, скасовує податкові пільги, зменшує обсяги прямих капіталовкладень, що гальмує процес надмірного "перегріву" економіки, послаблює суперечність між виробництвом і споживанням, згладжує різкі коливання при переході від однієї фази промислового циклу до іншої.

Внаслідок цього, а також послаблення глибини основної суперечності, між сучасними економічними кризами (у повоєнний період і кризами XIX ст.) існують такі відмінності:

1) сучасні кризи менш глибокі, але відбуваються частіше;

2) замість надвиробництва товарів під час криз у минулому столітті має місце надвиробництво основного капіталу (у формі простою значної частини виробничих потужностей);

3) під час кризи у минулому відбувалося різке зниження цін, а за сучасних умов його, здебільшого, немає;

4) сучасні кризи характеризуються менш тривалим періодом протікання фаз власне кризи і депресії та відповідним збільшенням фаз пожвавлення і піднесення;

5) на відміну від стихійного характеру криз у минулому, сучасні економічні кризи, механізм їх розгортання все більше піддаються регулюванню;

6) синхронізація економічного циклу, насамперед, фінансових криз, яка частково порушилася кризами 90-х років.

Особливості розвитку економіки України. За період існування СРСР криз в Україні не було. На початку 90-х років Україна, згідно з оцінками західних експертів, була найбільш підготовленою до реформи серед країн СНД. У генетичному аспекті комплекс причин цієї кризи можна поділити на три групи: опосередковано успадковані від колишнього СРСР; спричинені недостатньою продуманістю та непослідовністю економічних реформ; причини, зумовлені необхідністю трансформації існуючої в Україні економічної системи в іншу.

Перша група причин:

1. Майже повне або тотальне одержавлення економіки, власності, за якого 92 % всіх засобів виробництва перебували у руках держави. Внаслідок цього в економіці був майже цілком відсутній плюралізм форм власності і відповідних форм господарювання.

2. Наявність глибоких диспропорцій в економіці, зокрема між групами "А" і "Б", про яку йшлося вище.

3. Зосередження більшості власності, розміщеної в Україні, в руках загальносоюзних міністерств і відомств. Тому на її території створювалися "гнилі" моря, зосереджувалася надмірна кількість шкідливих виробництв тощо.

4. Відчуження трудящих від засобів виробництва і результатів праці, від самого процесу праці (тобто відсутність дієвих стимулів до праці, панування зрівнялівки), від управління власністю та ін.

5. Значна мілітаризація економіки, коли на військові цілі витрачалося до 35 % ВНП, про що зазначалося раніше.

6. Політика пограбування села.

Проте в наступний період деякі з цих причин не тільки не були усунені, а ще більше поглибилися.

Головні причини другої групи:

1. Розрив господарських зв'язків, в тому числі раціональних, із країнами колишнього СРСР, насамперед із Росією, що призвело до втрати Україною значної кількості традиційних ринків збуту тощо.

2. Відсутність науково обґрунтованої стратегії трансформації командно-адміністративної системи в більш розвинену і досконалу економічну систему, невизначеність моделі такої трансформації (ставилася мета одночасного переходу до ринкової, соціальне орієнтованої ринкової і змішаної економіки).

3. Різкий злам державного управління економікою і запровадження ринкових важелів, які використовувались у розвинених країнах світу майже століття тому.

4. Шокова лібералізація цін і ліквідація трудових заощаджень, що звела до мінімуму норму заощаджень, підірвала купівельну спроможність більшості населення та відкинула його за межі бідності.

5. Придушення національного виробництва, майже повна втрата внутрішнього ринку, свідченням чого є засилля імпортних товарів (значною мірою сумнівної якості), частка яких досягла у 1997 р. 90 %.

6. Тіньовий характер роздержавлення й приватизації (масове оволодіння державною власністю клановими угрупованнями, частиною директорського корпусу та ін.), відчуження від цього процесу переважної більшості населення.

7. Масовий відплив капіталу за кордон (щорічно становить до 5 млрд. дол. і в сукупності досягає 60 млрд. дол. США).

8. Брак належного інвестиційного клімату в Україні (за цим показником вона наприкінці 90-х років посідала 135 місце у світі).

9. Значне зростання управлінського апарату. 10. Значні витрати на відшкодування збитків від Чорнобильської катастрофи, які з 1991 по 1999 рік оцінюються у 5 млрд. дол. та ін.

Внаслідок названих чинників тіньова економіка досягла майже 60 % сукупної народногосподарської діяльності.

Третя група причин глибокої та затяжної економічної кризи зумовлена самим процесом трансформації адміністративно-командної економіки у ще більш недосконалу соціально-економічну систему – капіталізм взірця XIX ст., але з мінімальним соціальним захистом населення.

У 2000–2002 рр. в Україні почалось економічне піднесення, були погашені заборгованості з виплати пенсій, регулярно почала виплачуватися заробітна плата, дещо зросли реальні доходи населення. Водночас за цей період зросли рівень злиденності та рівень бідності.