Тема 9. Технічна культура Київської Русі

 

9.1. Металообробне ремесло. Еволюція суднобудування.

 

Наприкінці ІХ ст. східнослов’янські племена об’єдналися у єдину державу із центром в Києві та започаткували могутню давньоруську державу – Київську Русь, що досягла розквіту к середині ХІІ ст. та мала широкі дипломатичні й торгівельні зв’язки з європейськими та азійськими країнами. Багаті літературні та археологічні матеріали репрезентують високорозвинену культуру та свідчать про велику військову могутність цієї держави, що пов’язується із високим рівнем розвитку техніки.

Найдавнішою галуззю промисловості на Русі була металургія, що на момент утворення Київської держави вже мала велетенський багатовіковий досвід. Першими ремісниками-спеціалістами були саме ковалі, що займались доменною та ковальською справою, а також ювеліри. Високого рівня ковальське ремесло та ювелірне мистецтво засвідчене розкопками майстерень, приладдя (молоти, ковадла, лещата, тиглі, ллячки і т.п.) та виробів вже на найдавніших слов’янських “градах” майбутньої України. Це і Зимне на Волині над Західним Бугом (поч. VІ ст. – найстарше ранньосередньовічне слов’янське городище взагалі), столиця племені дулібів, і Пастирське в Правобережному Передстеп’ї (ймовірне місце “віча усіх антів”, про яке писав Прокопій Кесарійський), де, окрім майстерень, двічі (1949-го та 1992-го рр.) були знайдені скарби металічних та ювелірних виробів, і Новотроїцьке на Лівобережжі (один з племінних центрів сіверян) тощо. Використання відповідного обладнання вимагало значних технічних знань. Емпіричне пізнання деяких закономірностей, наприклад, залежності тяги від висоти домни або особливостей роботи повітродувних міхів та іншого, було основою майстерності. Нагадаємо, що ковальська справа для слов’янських язичників знаходилась під заступництвом одного з великих богів пантеону – Сварога, небесного бога, батька “сонця-царя” Дажбога – тобто, напряму була пов’язана з елітою ранньослов’янського суспільства та з найвищим соціальним престижем.

Руські ковалі виготовляли ножі, серпи, лопати, гвіздки, зброю та військове спорядження. Вони вміли виконувати найтонші процеси багатошарового зварювання заліза та сталі, створювали складні системи замків та ключів до них. Саме ця остання галузь стала згодом важливою складовою частиною механіки. Замки використовувались ще з ІХ-Х ст.ст., та особливо багато їх датується ХІ-ХІІІ ст.ст. Було відомо значну кількість замкових систем, близько 12 типів, але найбільш розповсюдженою була конструкція циліндричного пружинного замка, корпус якого складався з двох поєднаних циліндрів. Подібний замок закривається, якщо внутрішня пружина розходиться. Ключ стискає пружину, й замок відчиняється. Зразок такого трубчастого пружинного замка знайдено на Княжій горі. Складався він з 35 деталей, корпус замка був залізним, а пружина виготовлена з двох пластин – залізної та стальної. Обидві пластини зварювались, а потім ще підлягали термічній обробці. Товщина пластинок коливалась від 0,4 до 1 мм, отже зварювання таких тонких листів було надзвичайно складним. Руські замки були широко відомі в багатьох країнах.

Широковідомим було зброярське мистецтво Русі, що виокремлюється із загальнометалургійної галузі. Самою географією поставлені на кордон Великого Степу, русини вправно оволоділи секретами виготовлення зброї, необхідної для ведення кінної степової війни, – шабель і палашів, кавалерійських списів, кінського обладунку тощо. Щодо ж типового європейського зброярства, то є такий цікавий факт. Загальноєвропейським центром виготовлення важких двосічних мечів – головної зброї європейського дружинного воїнства, майбутнього лицарства – в VІІІ-Х ст.ст. були франкські майстерні Середнього Рейну в Інґельгеймі, Кельні та інших містах регіону; в археологічній літературі їх звичайно називають “каролінгськими мечами” за іменем правлячої династії імперії франків; відомі їх знахідки і на наших теренах. Вся Європа від Іспанії і Болгарії до Норвегії користувалася рейнською продукцією, але на всенькому континенті лише в Києві та Чернігові у Х ст. було розпочате власне виробництво адаптованих типів основної дружинної зброї, яке так і зветься у археологів – “мечі руських форм”.

Провідною галуззю давньоруського мистецтва Х-ХІІІ ст.ст. з чималою впевненістю можна назвати тісне пов’язане з власне металургією ювелірне. Твори художньої металообробки за своєю інформативністю перевищили всі інші види мистецтва, навіть високорозвинену давньоруську архітектуру. Б.О. Рибаков у класичному дослідженні “Ремесло Древней Руси” на перше місце серед технічних прийомів, що були “коньком” південноруських ювелірів, поставив ливарство; одним з досконалих шедеврів художнього лиття є відомі арки з літописного Вщижа (сіверське місто у верхів’ях Десни) зі складним плетінням, фігурами птахів. Проте й інші прийоми – чеканка, діфовка, зернь, скань, емалювальна справа, чернь – яскраво представлені у їхньому доробку; збереглися і рідкісні зразки досконалої торевтики. Наймогутнішим центром ювелірного мистецтва був столичний Київ, який тримав ледь не монополію на лиття парадних хрестів-енколпіонів та виробів з т.зв. “перегородчастими емалями”, що широко розходилися не лише Руссю, а й Балканами і Середньою Європою до Сербії та Німеччини включно. Відома за багатьма зразками продукція майстерень й інших великих ювелірних центрів – Чернігова, Смоленська, південноволинського Пліснеська тощо. Для того, щоб достойно оцінити вправність ювелірів-русинів, нагадаємо елементарну географію: якщо поклади хоч і не дуже якісної (болотної) залізної руди є характерними для лісових та лісостепових регіонів України та більш північних східнослов’янських земель, то покладів дорогоцінних металів та коштовного каміння у всій Східній та Середній Європі немає взагалі! Вся непересічна ювелірська майстерність наших предків засновувалась на імпортній сировині.

 

Київська Русь ще з додержавних часів вела жваву торгівлю не лише з найближчими сусідами, а й з віддаленими країнами. Срібло карбу різних монетних дворів Аббасидського Халіфату від Північної Африки до Середньої Азії починає масово надходити на східнослов’янські землі ще з початку ІХ ст. (власне, саме це срібло і складало сировинну базу місцевих ювелірів). Арабські джерела, починаючи з Ібн Хордадбега[42] (писав бл. 870 р.) фіксують активну участь у цій торгівлі і наших предків, які у торгівельних справах діставалися Хорезму та Багдаду. Велика, ба навіть основна питома вага у торгівельних перевезеннях припадала на водні шляхи, що мали важливе значення й під час воєнних походів. Найперше це були великі ріки Східної Європи – найважливіше Волга, Дніпро, Сіверський Донець та Даугава, меншою мірою інші. Але руські “гості” (термін “Руської Правди” для позначення купця-“міжнародника”) плавали і морями – Чорним та Каспійським на півдні, Балтикою на півночі. Чорне море не лише за вітчизняною, але й за грецькою та арабською термінологією зветься Руським (Каспій русини називали Хваліським, тобто Хорезмійським морем, Балтійське море – Варязьким).

Найдавніші судна – човни-однодеревки, що їх видовбували та витісували з цільного стовбура дерева, відомі ще з ранньослов’янських часів. Перші спроби слов’янського мореплавства, зафіксовані візантійськими істориками VІ ст., викликали у ромеїв сміх (Агафій); та вже в середині VІІ ст. Феодор Сінкелл писав, маючи на увазі предків майбутніх болгар та македонців: “слов’яни набули великі навички у відважному плаванні морем з тої пори, коли почали нападати на ромейську державу”. Вже на початку VІІ ст. флот дунайських слов’ян наважувався штурмувати найбільші візантійські міста – Константинополь та Фессалоніку; у 860-хх рр. наступали вже східні слов’яни – київський зверхник Аскольд двічі атакував імперську візантійську столицю з моря. Вже у середині Х ст. ще один грецький автор, августійший історик Костянтин Порфирогеніт, вжив і той самий термін “однодеревка” – грецькою “ моноксіл ”; слід зауважити, що Костянтин русинів взагалі терпіти не може – треба гадати, чималою мірою саме через ці постійні морські напади на Візантію. Зазвичай прості слов’янські та руські човни були невеличкі, вміщували не більше за четверо-п’ятеро гребців (Феофілакт Сімокатта), але деякі з них досягали 20 м в довжину та 3 м завширшки. Пізніше стійкість та вантажопідйомність човна-однодеревки почали збільшувати за рахунок підвищення надводної частини нашивкою з дощок по борту – набоїв; згодом з’являється судно, що повністю зшито з дощок. Еволюцію конструкції відбито у назвах суден: однодеревка, набійна лодія, дощаник. У ХІІ ст. з’являються насади – лодії, що перекриті палубою з високими ботами.

Цікаво, що високоякісне суднобудівне виробництво скандинавських країн залишається на Русі, здається, невідомим, незважаючи на скандинавське походження династії, що наприкінці ІХ ст. об’єднала Ладогу та Київ, та, відповідно, на велику кількість, ба навіть переважання норманів серед руської еліти[43]. Принаймні, в описах чорноморських походів Русі Х ст. літописними та візантійськими джерелами не згадуються знамениті “кораблі-змії” (снекья, дракар) північних вікінгів. Здається, майстри-суднобудівники Уппланду чи Сконе не поспішали слідом за ярлами та дружинниками їхати “у Гарди”[44]. Хоча, попри відсутність у східнослов’янських мовах відповідної запозиченої термінології, зшита дощата конструкція “набійної лодії” може бути скандинавським внеском в історію давньоруської техніки.

 

9.2. Будівельна техніка.

 

Важливою галуззю, що дозволяє оцінити інженерне мистецтво Київської Русі, є будівництво. Масові житлові та господарські будівлі у давньоруських містах в основному були дерев’яними, що свідчить про певний рівень розвитку теслярської майстерності – професію теслярів згадує “Києво-Печерський патерик” у сказанні про Бориса та Гліба; до нас дійшли імена відомих вишгородських зодчих Мілонега та Ждана. Деревообробне ремесло є, так би мовити, питомо слов’янським – жодне інше з ремесел, навіть ковальське, не має у жодній слов’янській мові такого багатого термінологічного словника, як деревообробка. Пояснюється це просто – для слов’ян, мешканців лісової зони Європи, дерево було найпершим матеріалом, який завжди був “під рукою” (так само, як і для інших північних європейців, знаних своїми теслями, – германців та кельтів). Археологічні дослідження Новгорода, Києва, Пскова, галицького Звенигорода тощо дали достатньо даних для характеристики дерев’яної архітектури середньовічних міст Східної Європи.

Головним типом давньоруського міського житла були зрубні конструкції, традиційні для слов’янських народів задовго до середньовіччя. Тип власне “руської” дерев’яної конструкції стабілізувався проте доволі пізно, в Х ст. На територіях, багатих на ліси, абсолютно переважали саме “зруби”, які власне і звуться в слов’янських мовах питомим терміном “дім”. Там, де деревини було замало, склався тип мазанки, у якій дерево грало роль конструктивного каркасу; саме цей тип будинку, поширений у лісостеповій Україні, носить спеціальну назву “хата”, явно запозичену з іранської мови південних сусідів-аланів (і запозичену, без сумніву, задовго до середньовіччя). Чотирикутний зруб складався з горизонтально покладених колод, що на кутах були зв’язані врубами; археологічно (Київ, Звенигород) простежений спосіб рубання “в обло”, коли чашку вирубували в нижній колоді і в неї вкладали верхню. Для деревини як будівельного матеріалу така форма є оптимальною – завдяки горизонтальній укладці верхні колоди давили на нижні й під час подальшої усушки весь зруб стягувався та щодалі міцнішав. Стіни зрубу зв’язувалися дерев’яною балкою, що підвищувало жорсткість конструкції. Така будова давніх зрубів мало відрізнялася від народних хат загальнослов’янського типу, що подекуди збереглися навіть до нашого часу, особливо в Північній Росії. У давньоруських містах, переважно теж на півночі Русі, а поодиноко і в Києві, трапляються й будинки з фахверковими стінами з вертикально поставлених колод – вірогідно, вони позначають замешкання руських норманів, бо фахверкова конструкція є характерно германською.

Найдавнішими системами покрить зрубів були стропильна (з нахилених жердин) та вінцева (з горизонтальних колод). Остання поділялася на два види: коньковінцева, що утворює двоскатну кровлю, та шатровінцева, у якій крівля є шатром, що перекриває правильні багатогранники. Звичайно, дахи погано зберігаються в археологічних рештках, тому, на відміну від конструкцій стін, ми не можемо підтвердити ці дані писемних джерел речовим матеріалом з розкопок давньоруських міських центрів.

Значно складнішими будівлями були дерев’яні церкви. Початок цієї гілки зодчества слід датувати ХІ ст. (реліктом дохристиянської епохи вони бути не можуть, бо слов’янське язичництво орієнтувалося на відкриті типи святилищ, непогано відомі археологічно). Найбільш розповсюджена конструкція – три зруби впритул один до одного із заходу на схід, причому середній зруб значно більший за усіма розмірами. Рівномірний розподіл зусиль в матеріалі досягалося за рахунок того, що кожен зруб перекривали самостійною главою. На основному чотирикутному зрубі будували менший зруб – восьмерик.

У дерев’яних церквах найширше використовувались шатрові перекриття. Часто шатра виконувалися у стропильних конструкціях. В шатрах більшого розміру для надання міцності використовувалися колодні зв’язки. Шатровінцеві конструкції застосовувалися у церковному будівництві, при будівництві хором та фортець. В такому випадку великий вінець зрубу ставав немов би основою, а усі наступні вінці розташовували із невеличким нахилом всередину. Проліт всередині поступово звужувався, аж доки не закривався остаточно. Башта з квадратної переходила у восьмигранну, що створювало враження значної висоти. При цьому башта приймала порівняно невеличке навантаження вітру, бо верхні яруси мали невеличкий переріз та обтічну форму. Перекриття ярусів робили у вигляді зрізаної піраміди, що було немов би додатковою плитою жорсткості та підсилювало стійкість башти. В кутах також використовувались особливі балочки-скоби, що поєднувалися з вінцями зрубу за допомогою врубів та утворювали трикутник жорсткості. Шатра будували різноманітних форм: двоскатні, багатогранні на четверику та на восьмерику, восьмискатні хрестом, прямолінійних та криволінійних обрисів тощо.

Найвищого розвою досягло дерев’яне церквобудування в Галичині та північних князівствах – Новгородській та Суздальській землях; і в Карпатах, і особливо на півночі Росії воно ще довго давало ґрунт подекуди справжнім шедеврам.

 

Камінь у будівництві почали використовувати на Русі лише у Х ст. (перша літописна згадка про існування кам’яного терема в Києві датується 945 р.), а вирішальну роль в його появі та розвої відіграли візантійські впливи. Певне розповсюдження кам’яних будівель відноситься лише до ХІІ-ХІІІ ст.ст. і лише в тих регіонах, де легко було добути каміння; але й в таких містах, як Галич або Смоленськ, все одно домінувала дерев’яна архітектура. Та візантійський вектор політики київських князів призвів до прийняття Руссю грецького християнства, а з ним прийшла й балкансько-близькосхідна традиція зведення кам’яних храмів. Першу з кам’яних церков Києва – зведену “грецькими тектонами” Десятинну – було освячено 996 чи 997 року; саме культову християнську давньоруську кам’яну архітектуру ми й знаємо найкраще.

З виникненням кам’яної архітектури будівельна справа набула форм окремого ремесла, у ній з’явилися спеціалізовані ремісничі артілі. Визначилися професії ремісників, які працювали для потреб будівництва; в джерелах згадуються “кузнеци железу”, “гвоздочники”, “льятели” (олова для покриття даху), “дереводели”, “городники” (це вже фортифікаційна архітектура), “мостники”, “теслери”, “каменосечци”, “плинфодели” (цеглярі), “плиточники” (виробники кахлів) тощо. Основними будівельними матеріалами кам’яного зодчества Київської Русі стали цегла візантійського типу (плінфа) та нетесане каміння; останнє могли привозити здалеку річками в далекі від каменоломень місця (Чернігів, скажімо). Як конструктивний та декоративний матеріал широко використовувався рожевий шифер (пірофілітовий сланець) з кар’єрів Овруча у колишній Деревлянській землі – той самий, з якого робили ледь не наймасовіший ремісничий виріб на Русі, довезений по всій Європі – славнозвісні рожеві овруцькі прясла. За необхідності могли імпортувати з Візантії егейський мармур (на колони, одвірки); у великій кількості застосовувалися листи олова для покрівель, а також скло – за візантійським же взірцем широкого розвою та високого рівня досягла робота київських майстрів мозаїки (та й руських склярів взагалі).

“Києво-Печерський патерик” наводить достатньо повний опис процесу підготовки будівництва, що дає уявлення про те, як архітектурний задум зодчого втілювався в робочий архітектурний проект. Робота розпочиналась з вибору сухого місця та вирівнювання майданчику. Потім виготовлявся дерев’яний еталон, за допомогою якого на землі розмічались основні пропорції майбутньої будівлі, а тоді вже починали копати рви та закладати фундамент. Дотримання пропорцій споруд на Русі здійснювалось за допомогою доволі складної системи архітектурних розрахунків, що будувались на системі мір. В різні часи та в різних місцевостях використовувалися сім видів саженей: велика (149,46 см), сажень без четі (197,21 см), мірна (176,4 см), коса (216,04 см), пряма (152,76 см), трубна (187,08 см) та морська (184 см).

Усі види саженей займають положення основних геометричних ліній розрахункової таблиці давніх зодчих, що мала назву вавилон. Вавилони – це дощечки із зображенням схеми пропорційних відносин, своєрідні кресленики, що складались з квадратів та прямокутників, в яких закодовувалися дані про будівельну механіку та опір матеріалу. Зодчий, що знав його код, міг відшукати усі необхідні пропорції майбутньої будівлі без складних розрахунків чи геометричних креслень. Співставлення знайдених на Русі вавилонів з обмірами архітектурних пам’яток та з системою мір виявило, що усі давньоруські міри, починаючи з периметра собору, його арок та куполів і аж до формату цеглини, що був розповсюджений у ХІІ ст., укладаються в графік вавилона із стороною в мірну сажень. Археологи неодноразово знаходили вавилони на місцях будівництва (зокрема, в Києві 1972 р.); таким чином, було розкрито таємницю дивовижної гармонійності архітектурний пам’яток Київської Русі.

Відомі й інші свідчення про існування попередніх розрахунків давньоруських споруд, надані археологічними дослідженнями. Під час розкопок Десятинної церкви (кін. Х ст.) в Києві в районі її будівництва було виявлено три печі для обпалу плінфи. Біля однієї з них було знайдено зроблене на землі зображення тринефного храму. Це зображення представляє фасад церкви в масштабі 1/75 від реального розміру центральної частини Десятинної церкви. Багато дослідників погоджуються, що цей ескіз було зроблено задля розрахунку кількості необхідної цегли та для підбору архітектурного рішення фасаду. Це перше креслення, що його було знайдено на місці будівельного майданчику. Воно є унікальною пам’яткою давньоруської будівельної техніки.

Хрестовокупольний тип храму після його творчої переробки зодчими Київської Русі являв собою чітко визначену архітектурно-конструктивну систему споруди. На чотири стовпи спиралися підпружні арки. За допомогою т.зв. “парусів” (особливих склепінь, що мають форму сферичного трикутника) чотирикутний у плані підкупольний простір з’єднується із циліндричним барабаном, що завершується напівсферичним куполом. Вікна барабану служать головним джерелом світла. До підпружних арок з чотирьох боків прилягають напівциркульні склепіння, що перекривають відгалуження просторового архітектурного хреста. У місцях, де зосереджувались зусилля від плит склепіння, робили карнизи з шиферних плит. За допомогою глиняних горщиків-голосників, що вкладали в кладку в пазухах склепінь, одночасно полегшувалися конструкції та досягався високий акустичний ефект. Це найпростіший чотиристовпний тринефний варіант хрестовокупольного храму. Могутні кафедральні собори, починаючи з усіх трьох Ярославових Софій (у Києві, Новгороді та Полоцьку) та ще старшого за них Чернігівського Спасу, були помітно складніші у вирішенні просторової конструкції.

Наші предки ніколи не цуралися вчення. Як вже зазначалося, кам’яна архітектура прийшла на Русь від греків: Десятинну церкву, а пізніше і Чернігівський Спас, і всі три Софії будували візантійські архітектори. Але “тектони” (майстри-каменярі та цеглярі) були свої: в Києві Софійський собор будували з місцевої плінфи, відмінної від візантійського зразка, в Новгороді – з місцевого нетесаного каменю. Навіть техніка кладки теж була не грецькою. В іноземних майстрів швидко з’являлися артілі місцевих учнів, які потім активно працювали у різних князівствах Русі. Іноземців запрошували й пізніше, наприклад, в Галичині взагалі працювали майже виключно заїжджі майстри: то поляки, то угорці, хоча власна артіль зрештою склалась. Один з найбільш відомих архітектурних ансамблів Давньої Русі – Боголюбово під Володимиром на Клязьмі, у тому числі й славетна церква Покрова на Нерлі – теж “чужа” робота: Андрію Боголюбському надіслав артіль “німців” союзний кесар – германський імператор Фрідріх Барбароса.

Але, використовуючи шевченкову цитату, і свого не цуралися. Основними конструкціями в давньоруському кам’яному будівництві, як ми бачили, були напівциркульні арки, коробові та купольні склепіння, якими перекривалися всі приміщення. Особливий інтерес становлять конструкції підпірних арок – аркбутанів, вперше застосованих у Софії Київській. Річ у тім, що попри грецьку архітектуру самої будівлі, у Візантії такі конструкції невідомі; в західноєвропейському зодчестві вони з’являться лише в ХІІІ ст. Це дає право вважати їх винаходом давньоруських майстрів.

Про інший вид монументального кам’яного зодчества, а саме про будівництво кам’яних князівських палат, є у кілька разів менше відомостей. Жодна з цих будівель до нашого часу не збереглася.

Можливо, залишки згаданого в літописній статі 945 року терема були знайдені під північно-західним кутом Десятинної церкви; на користь цього свідчать довізантійські елементи техніки будівництва (відсутність цем’янки у розчині та плінфи у підмурках). Гіпотетично палацові споруди, фундаменти яких розкопано поблизу тої ж Десятинної, є залишками палат Володимира Святого (західна) та Ярослава Мудрого (східна, над Боричевим (нині Андріївським) узвозом). Залишки кам’яного палацу були виявлені в Чернігівському кремлі поблизу Спаського собору; він, вірогідно, належав Мстиславу Володимировичу, брату та співправителю Ярослава, замовнику Спаського храму. Фрагменти мармурових колон з різьбленими капітелями маркують палацову споруду кінця ХІ ст. у Переяславі (терем Мономаха?). А от щодо Новгорода ми маємо лише згадку ісландської “Еймунд-саги” (про походеньки норвезького найманця на Русі під час війни Володимирових синів), що “конунг Яріцлейф” (тобто, той же Ярослав) мав у Хольмгарді-Новгороді саме кам’яний палац[45].

Судячи з розкопаних фундаментних частин, ці палацові споруди належали до типового ранньосередньовічного типу, майже ідентичного в Західній Європі, Візантії та на Близькому Сході. Мабуть, саме вони зображені на “символічних видах” Києва, Чернігова та інших руських міст (зображення дещо варіюють в залежності від конкретного міста) на славнозвісних мініатюрах Радзивілівського літопису. На мініатюрах ці тереми мають вигляд довгих, очевидно, двоповерхових споруд з вежами у центрі чи по боках, можливо, з аркадами в першому ярусі та лоджіями в другому. Перекриття приміщень теремів майже напевне було дерев’яним. Залишками декору є згадувані переяславські капітелі, відомі з розкопок палацових споруд також рештки порфіру та мозаїки; за даними “Еймунд-саги”, стіни всередині новгородських палат Ярослава були оббиті дорогими тканинами.

 

Ремесло “городника” або “огородника” – будівничого захисних споруд середньовічного руського міста – також було спеціалізованою та шанованою професією.

Оборонні споруди міст Київської Русі будували у вигляді насипаних земляних валів. Вали доповнювалися дерев’яною огорожею, оточувалися ровами, що їх наповнювали водою, проїзди захищались масивними воротами. Вали будували двох типів – без внутрішнього каркаса та з внутрішньою дерев’яною конструкцією. В обох випадках будівельники використовували прийоми, що забезпечували міцність та довгочасність будівлі. У валах без каркасу необхідна надійність досягалась зазвичай тим, що їх насипали шарами, кожен з яких добре трамбували. У будівництві широко застосовували пісок. Це свідчить, що у давнину вже знали про високу несучу властивість піску та про те, що насип, яка сформована шарами різних ґрунтів, після штучного ущільнення дає дуже малу усадку або навіть взагалі стає безусадочною. Тобто, глина, суглинок та інші ґрунти, що їх покладено шарами, повністю попереджають непружні деформації після ущільнення. Таким способом насипані вали навколо Володимира на Клязьмі, дитинця та окольного граду Галича, городища Ступниця тощо.

До другого типу належать вали, що містять всередині дерев’яні каркаси. Ці вали з часом перетворились на складні конструкції, що є потужними укріпленнями. Дерев’яні конструкції системи зміцнення земляних фортець застосовувались майстрами не лише на Русі, але й в інших народів (хоча з деякими особливостями). Наприклад, у валі Новгородського дитинця знайдено конструкцію з повздовжніх та перпендикулярних колод, що не скріплені одна з одною; її міцність було розраховано на взаємодію глиняної засипки та лежней нижнього ярусу, тобто було укріплено не вертикалі, а горизонталі валу. У верхньому ярусі лежнями розділялися шари різнорідної засипки. Подібна конструкція іноді називається польською, адже різні її види зустрічаються на теренах Польщі.

За всієї різнобарвності каркасів, що їх використовували на Русі, найбільш характерною для давньоруського фортечного зодчества була зрубна конструкція. Вона визначала самобутній характер руської будівельної традиції, була розроблена руськими “огородниками” у безлічі варіантів. Часто стінки зрубів рубилися “в ряж”, з проміжками. Такі зруби називають ряжами. Майстри використовували здатність зрубних конструкцій зберігати сталість навіть на базисі, що деформується, а у разі незначних деформацій не втрачати міцності та не руйнуватися. Зруби ХІ-ХІІ ст.ст. знайдено в укріпленнях новгородського острогу, давнього Мстиславу (Смоленське князівство), поблизу Боголюбова тощо. Надзвичайною оборонною спорудою ХІ ст. був вал Ярослава Мудрого в Києві. Внутрішній каркас вала складався з дерев’яних зрубів, які заповнювали утрамбованим лесом. Зруби ставилися впритул один до одного, але не зв’язувалися між собою. Зруби мали однаковий розмір: по фасаду вала 6,7 м, впоперек вала 10,2 м. Кожен зруб складався з 12 окремих городень. Із зовнішнього боку вала розміщувалась додаткова дерев’яна конструкція у вигляді трьох зрубів, розміщених перпендикулярно до основи. Ця конструкція рятувала передній ухил вала від сповзання.

Найвідоміша частина Ярославова вала, що збереглася дотепер, це Золоті ворота. Фундамент Золотих воріт складено з валунів та колотого каменю. У дно навколишнього рову у відповідності до київської традиції було вбито три ряди дубових кілків. В проїзді воріт знаходились дві високі арки, по обидва боки від них – середні, а у самісіньких країв – низькі арки. Така система арок обумовлена конструкцією валу. Розпір арок, навантажених склепінням проїзду та надбрамним храмом, що знаходився над ним, гасився за рахунок маси. Для цього п’яти арок були заглиблені відповідно нижче гребеня та схилів валу. Як показали дослідження, обміри зрубів у різних місцях валу співпадають, що дозволяє зробити висновок, що розміри зрубів у підошви вала тісно пов’язані з його висотою, а контур валу можна визначити по співвідношенню висоти арок та величини заглиблення їх п’ят за умови однакової величини заглиблення. Таким чином, при спорудженні валу вирішувався цілий комплекс складних механічних завдань. Зверху вал увінчували “заборола” (пусті кліті другого поверху), що слугували захистом для воїнів під час оборони міста.

Великої майстерності давніх будівельників вимагала побудова мостів. Літопис Х ст. згадує про мости в Овручі та Василеві під Києвом. В 1115 р. Володимир Мономах спорудив наплавний міст через Дніпро; але на жаль, літописець (Сильвестр, другий редактор “Повісті врем’яних літ”) не назвав ім’я майстра-будівничого, лише замовника-князя. Перші наплавні мости складалися з ряду плотів, човнів, барок з перекинутими через них балками, що тримали настил. “Мостник”, будівничий мостів, як вже зазначалося, був ремісником особливої професії, норми якої регламентувались спеціальним “Уставом мостникам”, належним, вірогідно, до часів Ярослава.

До визначних інженерних споруд Київської Русі відноситься підпірна стінка, побудована ПетромМілонегом на південній околиці тодішнього Києва бл. 1199-1200 р. Вона укріплює від руйнівних розмивів високий берег Дніпра, на якому стояв Михайлівський собор Видубицького монастиря. Петро Мілонег – випадково збережене нам літописами ім’я великого руського архітектора. За однією побіжною згадкою, кому саме було доручено будувати храм, який князь “юже сам созда” (типове для літописів формулювання) та ідентичністю архітектурних рішень різних будівель, що дожили до нашого часу, ми можемо визначити у Петрі видатного будівничого храмів. Він був особистим другом Рюрика Ростиславича зі смоленських Мономашичів (1180-1194 рр. – князь Київської землі, сидів у Овручі, 1194-1201 рр. та 1205-1210 рр. – Київ, 1210-1212 рр. – Чернігів); на його замовлення Петро Мілонег, власне, переважно й працював: близько 1190 р. Рюрик Ростиславич замовляє Мілонегу чудову церкву св. Василя в Овручі, 1195-го – собор Апостолів у Білгороді на Росі, 1197-го – церкву св. Василя на Новому Дворі у Києві. Крім того, на його рахунку такий шедевр, як вціліла і досі (як і овруцький Василь) чернігівська церква Параскева П’ятниця – можливо, збудована на замовлення Ігора Святославича, героя унікального “Слова”, в 1198-1201 рр. – великого князя Чернігівського.

 

9.3. Військові машини. Розвиток наукових знань.

 

Говорячи про рівень інженерного мистецтва Київської Русі, відмітимо наявність військової та оборонної техніки, що в усі часи в значній мірі концентрує в собі усі найновітніші досягнення інженерно-технічної думки та практики.

Давні літописи багаторазово згадують метальні машини. Довогнепальна артилерія – специфічний вид озброєння, що тісно пов’язаний з технікою облоги, тактикою штурму та оборони, що природно передбачає наявність майстрів з високими інженерними пізнаннями. Перші відомості про застосування слов’янами метальної зброї відносяться ще до початку VІІ ст. – під час чергового штурму Фессалоніки греки (як розказують “Чудеса Дмитра Солунського”) не без подиву та прикрості виявили, що у слов’ян порається видатний манганарій, причому не збіглий ромей, а питомий слов’янин. Він збудував навіть гелеполу, не кажучи вже про більш прості знаряддя поліоркетики. Фессалоніка, як завжди, відбила штурм, а слов’янського манганарія навіть зуміла переманити до міста. Візантійський історик Лев Диякон, що описував русько-візантійську війну 968-971 рр., повідомляв про широке застосування військової техніки з обох сторін. В другій половині ХІІ ст. руські воїни широко використовували самостріли: Никонівський літопис (під 1159 р.) згадує фортечний арбалет, а Іпатіївський – важкі метальні пристрої (під 1184 р.). Згадка 1184 р. цікава тим, що машини застосували половці: хан Кончак привіз під Переяслав “вогняні шерешири” – снаряди з палаючою нафтою; майстер, що їх обслуговував, був найманим персом. Час появи каменеметів-пороків можна віднести до ХІІ ст. (термін порок застосовано і у літописній статі 1184 року). У Львівській хроніці містяться відомості, що новгородські та полоцькі війська мали балісти, малі облогові машини (патерели) та великі облогові машини.

Конструкція давньоруських метальних машин вивчена достатньо ретельно, відомо, що їхніх різновидів було багато. Одночасно значна кількість різноманітних термінів створює певну плутанину, тому доцільно зупинитися на класифікації довогнепальної артилерії більш детально.

За принципом дії метальні машини зазвичай поділяють на тензійні, торсіонні та гравітаційні.

Тензійні машини – це станкові луки різних розмірів та калібрів, що метали й стріли, й каміння, використовуючи натягування плечей тятивою. Це, зокрема, двоплечові гастрафети, грецький оксибелес, одноплечові спрингалди та ейнарми, що працювали на основі енергії пружної дошки, пізньоримські ручні аркбалісти та їх нащадки арбалети тощо.

Торсіонні машини – дуже велика родина метальної техніки, що працює за допомогою сили пружності та обертального моменту. В них важіль спирається на товстий скручений пучок тятиви (тонос), потім за допомогою дерев’яного ворота відводиться в заднє положення. При цьому створювався значний обертальний момент, що при пострілі передавав снаряду потужній поступальній поштовх (в катапульті камінь вилітав з пращі, закріпленої на кінці важеля, в балісті – з жолоба, що знаходився між пучками тятиви). Матеріалом для тоносів слугували шийні та ніжні сухожилля биків, кінське або жіноче волосся. Найяскравіші приклади використання останнього дійшли до нас з давньогрецької літератури: як у критичні моменти жіноче населення усіх соціальних станів жертвувало волосся на захист рідного міста (таку історію Полібій розповідає про Карфаген напередодні Третьої Пунічної війни). Проте, для жінок з незаможних верств населення продаж власного волосся на нужди держави взагалі був постійним промислом, що давав невеликий, але постійний прибуток.

До торсіонних машин відносяться евтитони (двоплечові стріломети), скорпіони (легкі римські евтитони, що використовувалися не лише під час облоги фортець, але й у якості корабельної та польової артилерії), палінтони (двоплечові камнемети), онагри або монанкони (одноплечові камнемети, що використовували принцип пращі для підсилення кидку), поліболи (легкі автоматичні стріло- та камнемети із застосуванням додаткової енергії “ззовні”, від мускульної сили обслуги).

У сучасній літературі для метальних знарядь торсіонного типу застосовуються (як побачимо нижче, не дуже коректно) в основному два узагальнюючи терміни – катапульта (для каменеметів; за походженням – грецький термін, що позначає фактично будь-яку метальну машину) та баліста (для стрілометів; від римської назви невеличкого двоплечового палінтону, який був камене метом). У давньоруських літописних записах зустрічається схожий розподіл торсіонної метальної артилерії за характером снарядів: дію пороків, що кидають каміння, визначали словом “шибаху”, дію станкових самострілів – “стріляху”.

Нарешті, гравітаційні машини – так звані “не-деформаційні” машини, що використовують силу тяжіння. Це середньовічні требюше (одноплечові камнемети з противагою та принципом пращі), пер’є чи пер’єри (камнемети без противаги, працюють на мускульній силі обслуги) та інші.

Як вже зазначалося, на Русі застосовували різні метальні машини. Найбільш розповсюдженим типом важкої катапульти були пороки та онагри – колісні каменемети з одиничним тоносом. Швидкість дії станкових катапульт була не надто високою: на підготовку пострілу витрачалося від 15 хвилин до 1 години. До того ж після кожних 3-4 пострілів доводилося перевіряти натяг тоноса за допомогою камертону, адже лише за умови відповідної сили натягу можна було досягти потрібної влучності. Після 10-15 пострілів тоноси взагалі доводилося міняти, що теж вимагало зайвого часу. Для обслуговування важкої катапульти типу онагра був потрібний артилерійський загін з 8-10 чоловік. Робота обслуги потребувала неабиякої обережності – обрив тятиви, несправність жолоба або тоноса погрожували польотом снаряду на самих стрільців.

У південно-західній Русі виготовляли машини, дія яких була заснована на силі тяжіння (тобто, гравітаційні). Вони складалися з нерухомої рами, до верхньої частини якої прикріплявся нерівноплічний важіль, що обертався. Відношення пліч складало від 1:2 до 1:5. На довгому кінці важеля укріплювалася праща, на короткому – противага. Під час пострілу довга частина важеля стрімко підіймалася, праща розкривалася й камінь летів за крутою траєкторією. Дальність пострілу залежала від розміру машини, довжини пращі та важелю, ваги снаряду та противаги. Звичайна дальність метання – 150 м, рідше – 400-800 м; звичайна вага снаряду – 40-50 кг, рідше 100 кг.

1206 р. русичи вперше застосували патерели – легкі метальні машини з пращею. Машина була легка, переносна, робилася з тонких жердин. Важіль пращі закріплювався в них на вертлюзі, що надавало можливість вести майже круговий обстріл, не пересуваючи машини. Подібні легкі та рухомі пращі інколи називали “ порочними веретенницями ”.

Станкові самостріли мали балістичні переваги – з них можна було вести прицільний вогонь по оборонним та облоговим спорудам та по живій силі. Вправний стрілець міг влучити у поодиноку людину на відстані до 100 кроків. Дальність польоту болта іноді досягала 300-500 м. Ще у ХVІІ ст. досягти подібної точності мушкетних пострілів було практично неможливо. Такий самостріл – найдосконаліша машина руської метальної техніки.

Виготовлення механічної пращі було важкою справою й потребувало професійних навичок. Основні частини облогових самострілів та пращ були дерев’яними, з кількох приклеєних шарів деревини різних порід, можливо, також із кістки. Центрами “дерев’яної артилерії” можна вважати будь-які більш-менш великі міста Київської Русі. Галицько-Волинський літопис ХІІІ ст. згадує застосування пороків, наприклад, під час штурму татаро-монгольськими військами столичного Києва та Холма, резиденції князя Данила Галицького. Серед міських ремісників були “порочні майстри”, які окрім теслярства мали знати балістику, геометрію, вміти робити складні розрахунки дії знарядь.

На прикладі розвитку руської метальної техніки яскраво помітною є загальна риса розвитку будь-якої станкової метальної зброї в античну та середньовічну епохи – принцип її дії запозичений з принципів дії аналогічної ручної зброї. «Баліста» та «катапульта» в певному сенсі є просто збільшеним варіантом лука та пращі відповідно. Такою є загальна лінія еволюції довогнепальної артилерії.

 

В галузі розповсюдження наукових знань Київська Русь стояла на одному рівні з сучасними їй передовими країнами Європи. Як і вони, вона відзначалася християнською орієнтацією світосприйняття, характерною для європейського середньовіччя “теологічно-схоластичною” онтологією. Як і вони, вона мала в ХІ-ХІІІ ст.ст. “зародки справжньої науки, себто елементи об’єктивно істинного знання про матеріальну дійсність” (Д.С. Лихачов). Ці знання щедро черпались з візантійських джерел; сприйнявши грецьке християнство, русини послуговувались і візантійським науково-культурним надбанням. “Перекладені знання” з грецьких творів – “Фізіолога” чи “Шестоднева”, Георгія Амартола чи Козьми Індикоплевста (деякі з яких і перекладати не треба було, бо це вже зробили християни-болгари[46]) – розвивалася паралельно із знаннями, що з’явилися в результаті виробничої діяльності, практичної науки землероба та ремісника.

Наприклад, значні практичні знання здобули русини в галузі хімії. Саме знання хімічних властивостей матеріалів допомагали у виготовлені скляних виробів (різноманітних та різнокольорових скляних браслетів та намистин, посуду та віконного скла), знаменитих київських різнокольорових “перегородчастих емалей”, поливи для кераміки та поліхромних кахлів, черні (спеціальної суміші для прикрашення срібних виробів) та церковних мозаїк. Помітною галуззю хімічного виробництва було фарбування; відома довга низка фарб та барвників, використовуваних давньоруськими ткачами, писцями, живописцями. Навіть для найпростіших галузей господарства характерне накопичення хімічних знань – навіть, коли йде мова про обробку шкіри або виготовлення різних напоїв (в тому числі, в медицині).

Знання з математики були необхідні архітекторам храмів та “городникам”, майстрам-манганаріям – про їхні досягнення та винаходи ми вже вели мову. Але арифметика була необхідною наукою у повсякденному житті та широко розвиненій торгівлі, бо Русь мала складну та своєрідну грошову систему, зав’язану одночасно на срібні злитки-гривні та “хутряні гроші” – куни. Але потребою церкви були складні розрахунки календарного літосчислення індиктів та вирахування пасхалій.

Літописи засвідчують уважне спостереження русинів за небесними явищами (сонячні та місячні затемнення, комети, боліди, метеорити та атмосферні явища); яким би не було трактування, опис їх у літописах завжди є суто реалістичним. Надзвичайно цікава у цьому плані діяльність одного з перших руських математиків і астрономів, співавтора першого Новгородського літопису початку ХІІ ст., диякона та доместика Кирика. Судячи з його літописних нотаток, що вражають своєю точністю, Кирик займався не просто спостереженнями неба, а справжньою астрономічною наукою; цікаво і те, що термінологію він використовує не грецьку, а бере з розмовної мови, в якій не важко впізнати його рідний південний діалект (Кирик був родом з Переяслава на Дніпрі). Кирик та його однодумці-“гуманітарії”, такі, як літописці Нестор і Петро Бориславич, чи єпископ і проповідник Клим Смолятич, уважний читач Платона і Аристотеля, показують справжній підхід до науки, за спостереженнями намагаючись осягнути роздумами будову Всесвіту.

Подальша доля давньоруської науки могла бути різною. Могла вона розвиватися у загальноєвропейському передренесансному напрямі; могла, як тісно пов’язана з візантійською традицією, разом із грецькою культурою падати у вир містицизму ісихастів, подарувавши свої надбання іншим, як візантійські емігранти в Італії. Сталося зрештою останнє, і майбутні діячі українського Ренесансу будуть вчитися за посередництва пізніх польських взірців; і далеко не всі освічені земляки схвально подивляться на європеїзацію візантійства руської культури – достатньо згадати блискучого письменника і полум’яного проповідника типово ісихастської ненависті до всього світського Івана Вишенського. Але так сталося із суто зовнішніх причин – еволюційний розвиток Русі було перервано. Навіть не самою монгольською навалою як такою, як її наслідком – утворенням Золотої Орди, а відтак різким погіршанням економічних, соціальних та політичних умов життя для слов’янського населення Східної Європи. Саме ім’я України відбиває факт її прикордонного положення обабіч Великого Степу – цього разу зі Степу прийшла велика біда.

 

 

Питання для самоконтролю:

Визначте особливості розвитку ремесел на Русі.

Назвіть характерні відмінності будівництва на Русі.

Згадайте якомога більше будівельних професій – спеціальних галузей архітектурної справи на Русі.

Характеризуйте розвиток довогнепальної артилерії як однієї з головних сфер розвитку інженерної діяльності у давнину та Середні віки.

Поясніть різницю між дією тензійних, торсіонних та гравітаційних метальних машин.

Післямова

 

Отже, інженерна професія не виникла на порожньому місці. Як і будь-який іншій вид діяльності людей, вона має довгу, цікаву передісторію. Вона пройшла шлях від перших знарядь праці та глиняних будиночків до монументальних споруд і складних механізмів, через зневагу суспільства та підозри пануючої ідеології. На рубежі середньовіччя та нової епохи інженерна справа підступила до вирішального моменту у своєму розвитку. Кількість накопиченого знання мала переходити в якість. Поступово, крок за кроком, відповідно до ускладнення технічних знань та навичок, формувалася й потреба у фахівцях, що були здатні впоратися із подальшим розвитком механістичної цивілізації, потреба у спеціалістах – людях, яких згодом назвуть інженерами.

Становлення та фаховий розвиток професії інженера в новому індустріальному суспільстві має складати предмет наступної частини книги.

Зразки тестових питань

Рівень

 

1. Ознакою інженерної діяльності є:

а) належність до матеріального виробництва

б) пошук нестандартних рішень

в) здатність створювати нове

 

2. Що відноситься до діяльності інженера:

а) обґрунтування наукових теорій

б) проектування нових механізмів

в) монтаж нових механізмів

 

3. Періодизація історії інженерної діяльності співвідноситься з:

а) історичними епохами

б) космогонічною хронологією

в) періодами життя видатних інженерів

 

4. «Три боги ремесла» – це міфологема:

а) кельтська

б) германська

в) слов’янська

 

5. Боги-ковалі з’являються у пантеонах:

а) неоліту

б) бронзового віку

в) залізного віку

 

6. Небо та сонце скував герой-коваль у міфах:

а) осетинів

б) фінів

в) кельтів

 

7. Покровителька ремісників у етрусків:

а) Мінерва

б) Артеміда

в) Афіна

 

8. У Давньому Китаї винайшли:

а) папір

б) пергамен

в) папірус

 

 

9. Неолітична революція – це:

а) перехід до відтворюючої економіки

б) поява перших знарядь праці

в) відділення ремесла

 

10. Виділення ремісників в окрему професійну групу – це:

а) перший суспільний розподіл праці

б) другий суспільний розподіл праці

в) третій суспільний розподіл праці

 

11. «Вавилонську вежу» побудували з:

а) цегли

б) каменю

в) цементу

 

12. Сучасний рахунок часу будується на системі, що походить з:

а) Греції

б) Єгипту

в) Вавилону

 

13. Для Месоамерики характерною формою будівлі були:

а) тлачтлі

б) іцамна

в) теокаллі

 

14. Розподіл кола на 360 градусів вперше запропонували:

а) шумери

б) майя

в) фінікійці

 

15. На думку Демокрита першоосновою світу були:

а) чотири елементи

б) атоми

в) насіння речей

 

16. Перша наука, що стала самостійною дисципліною:

а) астрономія

б) математика

в) хімія

 

17. Гасло «Тим, хто не знає геометрії, входити заборонено» висіло над дверима:

а) Академії Платона

б) Ліцею Аристотеля

в) Школи Піфагора

 

18. Швидкому розвитку грецької науки сприяла:

а) генетична схильність до наукової праці

б) релігійно-міфологічна мотивація життя

в) полісна система організації суспільства

 

19. Основний центр елліністичної науки знаходився:

а) в Олександрії

б) в Афінах

в) в Сіракузах

 

20. Центр елліністичної науки знаходився:

а) в Македонії

б) в Єгипті

в) в Італії

 

21. Праці механіка Ктесібія фінансувались:

а) храмом

б) меценатами

в) державою

 

22. Військовою механікою практично не займався:

а) Філон

б) Герон

в) Папп

 

23. Більшість машин, створених у пізньоантичну епоху, була призначена для:

а) навчання молоді

б) прикрашання життя

в) полегшення фізичної праці

 

24. Ремісничий цех – це:

а) приміщення для праці

б) об’єднання усіх міських ремісників

в) організація ремісників однієї спеціальності

 

25. Впровадженням в європейську науку арабських цифр прославився

а) Сігер Брабантський

б) Герберт де Орійяк

в) Роджер Бекон

 

26. Розповсюдженню кишенькового годинника в першу чергу заважало:

а) відсутність поняття особистого часу

б) висока вартість

в) технічна складність виконання

 

27. Найперший університет Європи було засновано

а) в Болоньї

б) в Парижі

в) в Кембриджі

 

28. В епоху раннього середньовіччя вченими в основному були

а) дворяни

б) священики

в) купці

 

29. Найдавніший різновид друкарського верстата має назву:

а) ксилограф

б) різограф

в) стеклограф

 

30. Головним архітектором Тадж-Махалу був:

а) Коджа Мімар Сінан

б) Мухаммед Устад Іса

в) Хуррам Шах Джахан

 

31. Використовувати порох в артилерії розпочали:

а) чжурчжені

б) маньчжури

в) китайці

 

32. В 859 г. першим з вищих навчальних закладів в ісламському світі був відкритий

а) Карауїн у Фесі

б) Ал-Азхар в Каїрі

в) Дар-ал-Хікма в Багдаді

 

33. Гіпотезу кулястості Землі висунув індійський астроном:

а) Арьябхата

б) Брахмагупта

в) Варамаміхіра

 

34. Дослідженнями в сфері астрономії та астрології уславився

а) Омар Хайям

б) Абу Алі ібн Сіна

в) Рузбех ібн ал-Мукаффа

 

35. Арабський заклад Дар-ал-Хікма – це:

а) університет

б) бібліотека

в) академія наук

Рівень

 

1. Поставте у правильній хронологічній послідовності:

а) Аполлодор б) Аристотель в) Анаксимандр г) Архімед

 

2. Поставте у правильній хронологічній послідовності відкриття університетів:

а) Сорбона б) Карауїн в) Оксфорд г) Ал-Азхар

 

3. Поставте у правильній хронологічній послідовності:

а) Бенедикт Нурсійський в) Ісидор Севільський

б) Дитріх Саксонський г) Гіпподам Мілетський

 

4. Поставте у правильній хронологічній послідовності китайські винаходи:

а) порох б) папір в) фарфор г) лак

 

5. Поєднайте попарно країну та вогнепальну зброю:

а) тухоцян 1) Південний Китай

б) туфан 2) Аль-Андалус

в) мадфа 3) держава Чжурчженів

 

6. Поєднайте попарно вченого та місто, в якому він працював:

а) Багдад 1) ал-Хазіні

б) Кордова 2) ал-Фарабі

в) Каїр 3) Маслама ібн Ахмед

 

7. Поєднайте попарно диво світу та місце його розташування

а) Маяк 1) Галікарнас

б) Колос 2) Олександрія

в) Мавзолей 3) о. Родос

 

8. Поєднайте попарно вченого та країну, в якій він працював:

а) Раймонд Луллій 1) Англія

б) Роберт Гростер 2) Іспанія

в) П’єр де Марикур 3) Франція

 

9. Поєднайте попарно винахід та його автора:

а) аеротон 1) Амейнокл

б) еолінія 2) Герон

в) трієра 3) Ктесібій

 

10. Поєднайте попарно науковий трактат та його автора:

а) «Про райдугу» 1) Ісидор Севільський

б) «Етимологія» 2) Дитріх Саксонський

в) «Третє» 3) Роджер Бекон

 

Іменний покажчик

Абдаракс (Абд-Ереш) – 6.2, 6.3

Абдаррахман ІІІ – 8.2

Абдул Вафа – 8.2

Абу Ма¢сар Джафар ібн Мухаммад ал-Балхи – 8.2

Августин Аврелій – 7.1

Агафій – 9.1

Агафокл – 3.4

Агесістрат – 6.3

Агні – 2.2

Агріппа, Марк Віпсаній – 6.6

Адам – 2.2

Аделяр – 7.2

Адріан, Публій Елій – 6.6, 6.7

Аед Мак Крімтан – 2.4

Азіз Фатимід – 8.2

Аквінат (Аквінський), Тома – 7.2, 7.5, 8.2

ал-Біруні, Абу Райхан Мухаммед ібн Ахмад – 8.2, 8.3

ал-Газалі – 8.2

ал-Джазарі, Ісмаїл – 8.2

ал-Кінді, Абу Юсуф Якуб ібн Ісхак – 8.2

Алкуїн – 7.4

ал-Мамун – 8.2

ал-Фарабі, Абу Наср ібн Мухаммед – 8.2

ал-Хазіні – 8.2

ал-Хакам ІІ – 8.2

ал-Хорасані, Мухаммад – 8.2

ал-Хорезмі, Абу Абдаллах Мухаммед ібн Муса – 8.2

Альберт Великий (фон Больштедт) – 7.2, 7.4, 7.5, 8.2

Альберт Саксонський – 7.5

Амартол, Георгій – 9.3

Амейнокл – 5.2, 6.2

Аменемхет III – 3.2

Аменхотеп III – 3.2

Аметон – 2.3

Аммоній – 7.3

Амон – 3.1

Анаксагор – 3.4, 5.3

Анаксимандр – 5.2

Анаксимен – 5.3

Андрій Боголюбський – 9.2

Анонім Візантійський – 7.3

Антен (Шеломбаал) – 3.4

Антігон Гонат – 6.2, 6.3

Антисфен – 6.1

Анфімій Тралльский – 7.3

Анхра Майнью (Аріман) – 2.3, 2.4

Аппіан – 3.4

Аплу (Аполлон) – 2.2

Аполлодор Дамаський – 6.6, 6.7, 7.3

Аполлоній Родоський – 6.3

Аполлоній з Перг – 5.3, 6.2

Апулей – 6.6

Аразу – 2.1

Арат – 6.2

Арг – 2.5

Ардашир ібн Сабур – 8.2

Аристарх Візантійський – 6.2

Аристарх Самоський – 6.2

Аристіон – 5.4

Аристотель – 3.4, 5.1, 5.2, 5.3, 5.5, 6.2, 6.5, 6.7, 7.3, 7.4, 7.5, 8.2, 9.3

Аристофан – 5.2, 5.3

Арматі, Сальвіно – 7.2, 7.5

Арсиноя-Зефірита – 6.5

Артеміда – 6.2

Артемісія – 6.2

Архімед – 1.2, 5.1, 5.3, 6.3, 6.4, 6.5, 6.7, 7.5

Архіт Тарентський – 5.1, 5.4

Арьябхата – 8.3

Аскольд – 9.1

Атарба – 3.4

Аттал І – 6.3

Афіна Ерґана – 2.2

Афіней Механік – 3.4, 6.3, 6.5, 6.7, 7.3

Афіней Навкратійський – 6.2, 6.3, 6.4

Афродіта – 2.2

Ахав – 3.4

Ахура Мазда (Ормузд) – 2.3, 2.4

Ашока – 4.1

Ашшурбанапал – 2.1, 3.1

Бабур, Зафір-ад-дін – 8.2

Байсункар – 8.2

Бану Муса, брати – 8.2

Бар Дайсан (Вардесан) – 6.6, 8.2

Батрадз – 2.3, 2.5

Беда – 7.4

Бейхакі – 8.2

Бекон, Роджер – 7.2, 7.4, 7.5

Бенедикт Нурсійський – 7.4

Бернвард – 7.4

Бес – 6.5

Бехайм, Мартин – 8.2

Б’єндо, Флавіо – 7.2

Бітон – 6.3, 7.3

Бі Шен – 8.1

Білявський, Віталій Олександрович – 3.1

Біон Борисфеніт – 6.1

Боден, Луї – 4.3

Боецій, Флавій Аніцій Северин – 7.5

Боккаччо, Джованні – 8.3

Борис – 9.2

Бран – 2.3

Брахмагупта – 8.3

Бреґґ, Уїльям – 8.1

Бриґіта (Бриґанта, Бриґіндо) – 2.2

Бродель, Фернан – 7.1

Бурідан, Жан – 7.5

Бхаскара Ачарья – 8.3

Ваджа – 2.2

Варамаміхіра – 8.3

Варлам Калабрієць – 7.3

Варрон, Марк Теренцій – 3.4, 6.6, 7.4

Веґецій (Флавій Веґецій Ренат) – 6.7

Велес – 2.3

Вергілій (Публій Вергілій Марон) – 6.6

Вергілій Геометр – 7.4

Вишенський, Іван – 9.3

Вібхван – 2.2

Вій (Вайю) – 2.3

Вітелій (Вітелло), Еразм – 7.5

Вітрувій (Марк Вітрувій Поліон) – 5.1, 6.3, 6.5, 6.6, 6.7, 7.3, 7.5

Вішвакарман – 2.2, 2.3

Вішну – 2.2

Володимир Мономах – 9.2

Володимир Святий – 9.2

Вретрагна – 2.3

Врітра – 2.2, 2.3

Вулкан – 2.2, 2.3

Вьолунд (Вілунд) – 2.3

Гайомарт – 2.3

Гален, Клавдій – 6.1, 6.6, 8.2

Галілей, Галілео – 7.5, 8.2

Гамількар Барка – 3.4

Гандахар-і-Мультані – 8.2

Ганнібал (Барка) – 6.6

Гегель, Георг Вільгельм Фрідріх – 5.2

Гегестор – 6.3, 6.7

Геділ – 6.5

Гейзбері, Вільям – 7.5

Гекатей Мілетський – 5.3

Геліос – 6.2

Гелланік – 5.3

Гера – 2.2

Геракл – 2.2, 2.3, 2.5

Геракліт – 5.2

Герас – 3.4

Геродот – 3.4, 4.2, 5.2, 5.3

Герон Олександрійський – 4.2, 6.4, 6.5, 6.7, 7.3, 7.5

Герострат – 6.2

Гесіод – 2.2, 2.3, 6.2, 6.5

Гефест – 2.2, 2.3

Гієрон – 6.3, 6.4

Гімількон – 6.3

Гіпатія – 7.1

Гіппагор – 5.5

Гіппарх – 3.1, 6.4

Гіпподам Мілетський – 1.2, 5.1, 5.3, 6.7

Гіппократ Коський – 3.4, 5.1, 5.3

Гіппократ Хіоський – 5.3

Глазіус – 7.5

Гліб – 9.2

Гомер – 2.2, 5.2, 6.2

Горацій (Квінт Горацій Флакк) – 6.6

Горгій – 5.3

Гростер, Роберт – 7.5

Гула – 3.2

Гумбольдт, Олександр фон – 7.4

Гунчуй – 2.1

Ґвідіон – 2.3

Ґільґамеш – 2.1, 2.4, 2.5

Ґімбутас, Марія – 4.4

Главк – 2.5

Ґованнон – 2.3

Ґойбніу – 2.3

Ґюйо з Провену – 7.2

да Вінчі, Леонардо – 1.2

Дагоберт І Меровінг – 7.4

Даґда – 2.3

Дажбог – 2.3, 9.1

Даміс – 6.3

Даниїлу – 2.4

Данило Галицький – 9.3

Дарій І – 4.1

д’Арк, Жанна – 7.5

Дебет – 2.3

Дедал – 2.5

де Клер, Годфруа – 7.2

де ла Хара, Вікторія – 4.3

де Марикур, П’єр (П’єтро Перегріно) – 7.5

Деметрій Поліоркет – 5.2, 6.3

Деметрій Фалерський – 6.2

Демокрит – 3.4, 5.2, 5.3, 6.1, 7.5

де Монтесінос, Фернандо – 4.3

де Орійяк, Герберт (Сильвестр ІІ) – 7.4

де Ре, Жиль – 7.5

де Солла Прайс, Дерек – 6.4

Джабір ібн Хайян ат-Тусі – 8.2

Джильберт – 7.5

Джосер – 2.1, 3.2

Діад – 6.2, 6.3, 6.7

Ді Ку (Діцзюнь) – 2.1, 2.5

Ділан – 2.3

Діллон, Майлз – 2.3

Ділон – 6.7

Діоген Лаерцій – 3.4, 5.2, 6.2

Діоген Синопський – 6.1

Діогнет – 6.3, 6.5

Діодор Сицилійський – 3.4, 6.2, 6.3, 6.4

Діоклетіан – 6.6

Діонісій Галікарнаський – 2.2

Діонісій Молодший – 5.4

Діонісій Олександрійський, механік – 6.2, 6.3

Діонісій Олександрійський, єпископ – 7.1

Діонісій Старший – 3.4, 5.1, 5.4, 6.3

Діофант – 6.2

Дитріх Саксонський – 7.5

Дмитро Солунський – 9.3

Доміціан – 6.6

д’Оннекур, Вільяр – 7.5

Дорей – 6.2

Досифей – 6.4

Ду Ші – 4.2

Думузі (Таммуз) – 2.1

Евгемер – 2.3

Евдокс Кнідський – 5.1, 5.3, 5.4, 5.5, 6.2

Евклід – 4.2, 5.3, 6.2, 6.4, 6.5, 7.5

Еврипід – 6.2

Егберт – 7.4

Ейнштейн, Альберт – 7.5

Еліаде, Мірча – 4.2

Елігіус – 7.4

Емпедокл – 5.2, 6.4

Енбілулу – 2.1

Еней Тактик – 6.3

Енкі (Ейя) – 2.1, 2.2, 3.1

Енкімду – 2.1

Енліль – 2.1

Ен-метена – 3.1

Енній, Квінт – 6.6

Епамінонд – 5.3

Епікрат – 6.2, 6.3

Епікур – 6.1

Епімах – 6.3, 6.7

Епіхарм – 6.4

Ератосфен – 6.1, 6.2, 6.4

Ереш – 2.2

Есхіл – 2.2, 6.4

Євсевій Кесарійський – 3.4

Єзекеїль – 3.4

Єн – 2.3

Ждан – 9.2

Заратуштра – 2.3, 3.1

Зевс – 2.2, 6.2

Зенодот Ефеський – 6.2

Зенон Елейський – 5.1, 5.2

Зенон Кітіонський – 3.4, 6.1

Зопір Тарентський – 5.1, 6.3

І Сін – 8.1

Ібарра Грассо, Дік Едгар – 4.3

Ібліс – 2.4

Ібн ал-Мукаффа, Рузбех (Абдаллах) – 8.2

Ібн ал-Хайсам, Алі ал-Хасад (Альхазен) – 7.5, 8.2

Ібн Баджа (Абу Бакр Мухаммед ібн Ях’я ібн ас-Сайге) – 8.2

Ібн Курра, Сабіт – 8.2

Ібн Рушд, Абу ал-Валід Мухаммед ібн Ахмад (Аверроїс) – 7.5, 8.2

Ібн Сіна, Абу Алі Хусейн ібн Абдаллах (Авіценна) – 8.2

Ібн Хамдан – 8.2

Ібн Хордадбег – 9.1

Ібн Юнус – 8.2

Ігор Святославич – 9.2

Іктин – 5.3

Ільмарінен (Ільма) – 2.3, 2.4

Імхотеп – 1.2, 2.1, 2.5, 3.2

Імру-уль-кайс – 8.2

Інген, Марсилій – 7.5

Індикоплевст, Козьма – 9.3

Індра (Вретрагна) – 2.2, 2.3

Іоанн Дамаскін (Мансур ібн Мансур) – 7.3

Іоанн Дунс Скотт – 7.4

Іоанн Павло ІІ – 7.4

Іоанн Скотт Еріугена – 7.4

Іоанн Філіппон – 6.7, 7.3

Ісидор Абідоський – 6.3

Ісидор Мілетський – 7.3

Ісидор Севільський – 6.7, 7.4

Ісмаїл Хан Румі – 8.2

Іштар – 3.1

Їма (Джамшед) – 2.3

Йамму – 2.1

Йормунґард – 2.3

Йосип Флавій – 3.4

Кадм – 3.4

Каїн (Кен, Хна) – 2.2

Калвіс (Телявель) – 2.3

Калідаса – 8.3

Калій – 6.3

Каллікрат – 5.3

Калліксен – 6.2

Каллімах – 6.2

Каллінік – 7.3

Каллістрат – 6.3

Карату – 2.4

Карл Анжуйський – 7.5

Карнеад – 3.4, 6.1

Катон, Марк Порцій – 3.4, 6.6, 7.4

Кашалу – 2.1

Кезенгер, Вольтер – 7.2

Кеніг, Вільгельм – 6.7

Керіддвен (Бриґанта) – 2.2

К’єра, Едвардо – 3.1

Кирик Новгородський – 9.3

Кирило – 7.1

Кіддіну – 3.1

Клеон – 6.2

Климент ІV – 7.5

Клим Смолятич – 9.3

Клітомах (Газдрубал) – 3.4

Колумб, Христофор – 8.2

Колумела, Луцій Модерат – 3.4, 6.6, 7.4

Конон – 6.2, 6.4

Кончак – 9.3

Костянтин Великий – 6.6

Костянтин Порфирогеніт (Багряно-родний) – 9.1

Котару-ва-Хасісу – 2.1, 2.2

Кредне – 2.3

Крез – 3.3

Крішна – 2.2

Ксенофан – 5.2

Ктесібій – 6.2, 6.5, 6.7, 7.3

Куллі – 2.1

Кун, Микола Альбертович – 2.2

Курдалагон – 2.3, 2.4

Ламех – 2.2

Лао-цзи – 4.2

Ларко Ойле, Рафаель – 4.3

Лев Диякон – 9.3

Лев Математик – 7.3

Левек, П’єр – 5.3, 6.2, 6.6

Левкіпп – 3.4, 5.2

Леруа – 7.2

Лихачов, Дмитро Сергійович – 9.3

Лі Бо – 8.1

Лі Юй – 8.1

Лівій Андронік – 6.6

Лівій, Тіт – 6.4, 6.6

Лін – 3.4, 5.2

Ллеу Ллау Ґіфес – 2.3

Лосєв, Олексій Федорович – 2.5, 5.2

Лоухі – 2.3

Лу Бань – 2.1, 2.5

Луґ Ламфада – 2.3

Лукан, Марк Анней – 6.6

Луллій, Раймонд – 7.4, 7.5

Лухта – 2.3

Ма Хуа – 8.1

Маб – 7.5

Магон – 3.4

Майя – 2.2

Мавсол – 6.2

Максим, Квінт Фабій – 6.6

Мансур – 6.7, 8.2

Мардук – 3.1

Марк Аврелій Антонін – 3.4, 6.2, 6.6

Марс (Мару) – 2.2

Марцелл, Марк Клавдій – 5.1, 6.3, 6.4, 6.6, 6.7

Маслама ібн Ахмед – 8.2

Махмуд Газневі – 8.2, 8.3

Мелькарт – 2.2, 3.4

Менкаура – 3.2

Меркурій – 2.3

Мескаламдуґ – 3.1

Мілонег, Петро – 9.2

Мільтіад – 3.4

Мінерва – 2.2

Мірддін Емріс (Мерлін) – 2.5

Мітра – 2.3

Мо Ді – 4.2

Мойсей – 8.2

Мольєр, Жан Батист – 6.1

Мох (Махол) – 3.4, 5.2

Мстислав Володимирович – 9.2

Муммій, Луцій – 6.6

Муса ібн Маймун (Рамбам) – 8.2

Мухаммед Устад Іса – 8.2

Муштамна – 2.1

Набонасар – 3.1

Набу – 2.1

Набу-ріммані – 3.1

Навуходоносор II – 3.1, 3.4, 6.2

Наннар – 3.2

Нарам-Суен Аккадський – 3.1

Насаві – 8.2

Насір-ад-дін Тусі, Абу Джафар Мухаммед ібн Мухаммед ібн Абу Бакр Хасан – 8.2

Невій, Гней – 6.6

Некем, Олександр – 7.2

Неморарій, Йордан – 7.5

Непот, Корнелій – 3.4

Нерон (Нерон Клавдій Цезар) – 3.4, 6.6

Нестор – 9.3

Нідем, Джозеф – 4.2

Ніколай Дамаскін – 8.2

Нікомах – 5.5

Нінкурра – 2.1

Нінмуд – 2.1

Нісаба – 2.1

Нобас (Ганнібал) – 3.4

Норден, Ернст – 7.4

Нуаду Айргетлам – 2.3

Нудд Ллау Ерейнт – 2.3

Овідій (Публій Ові