Основой тогда процветания стал 1 страница

Блестящий, из камня добытый металл;

Царь создал мотыгу, топор и пилу,

Начало кузнечному дал ремеслу…

(Фірдоусі, “Шахнаме”, Сказання про Хушанга)

 

Ільмарінен або просто Ільма, “віковічний коваль” в карело - фінській епічній збірці “Калевала” – один з трьох головних героїв. Історія виготовлення ним млину достатку Сампо, його сватання та одруження з дочкою злої лапландської ворожки Лоухі, участь у викрадені Сампо (відданої відьмам як посаг) займають у сумі 21 пісню-руну з 50. Коли ворожки крадуть сонце та місяць – Ільма виковує нові – ті самі, що зараз світять нам з неба. Але ще до того, на початку часів Всесвіту:

Ведь он выковал уж небо,

Крышу воздуха сковал он…

Раньше всякого начала,

Раньше, чем что-либо было…

(VII, 335-336, X, 279-280)

А ще одна, відсутня у “Калевалі”, але записана пізніше руна приписує Ільмаріненові діяння, аналогічне подвигу Прометея, – дарування людству вогню. Друга пізня руна змальовує його цілителем, як кельтський Ґойбніу/Ґованнон; третя – приписує йому найсимволічнішу справу: Ільма виковує перший в світі плуг – і перший меч (пор. з Курдалагоном). Ну, а заговорна (від ран, що їх можна нанести гострим лезом) “руна про походження заліза” була настільки популярною, що відомо більш ніж півтора десятки її варіантів (у “Калевалі” в тому числі). Як це логічно для лісистої Півночі, здобуває Ільмарінен залізо з болотної руди.

Первісне походження основних героїв “Калевали” не можна не визнати божественним – це переосмислений давньофінський пантеон, що ясно з вищезгаданих діянь Ільми, які є типовими актами творіння світу. В рунах, записаних у інкері (іжорців), Ільмарінен безпосередньо виступає у подвійній іпостасі деміурга як Творця і як ремісника (як Хусор чи Тваштар). Хоча за походженням цей бог, очевидно, “атмосферне” божество – фінське слово ilma має значення “повітря, погода” (а тут – пор. громові функції етруського Сетланса); знову маємо справу з “перекваліфікацією” древнього бога. Це, здається, і є відповіддю на питання про джерела запозичень: балтський Калвіс за самим своїм іменем – питомий коваль; а можливо, і балти колись запозичили міфологему “кування неба” – від аріїв, бо “майстер Тваштар” потрапив до космогонічних філософствувань на дві-три тисячі років раніше за північноєвропейських колег.

Фінно-угорські етноси доволі численні, їхня міфологія є однією з найповніше вивчених у світі. Але у більшості споріднених фінам та карелам народів персонажів, подібних до Ільми, просто немає (ще один камінець до гіпотези про запозичення в балтських сусідів).

Лише у комі було записано таку космогонічну легенду. Взагалі у східних (поволзьких та прикамських) фінів та в обських угрів міфологія має виразні сліди іранських запозичень. У першу чергу це ідея двох творців, доброго та злого – Ахура Мазди та Анхра Майнью, якщо перекладати на авестійську (Ормузда та Арімана, якщо на фарсі). У комі таку пару складають добрий Єн та злий Омоль. В ковальському міфі комі Єн будує першу кузню, але він не вміє плавити метал і змушений звертатися за допомогою до злого брата. Та Омоль нічого не робить задарма. Після довгої торгівлі “послуга за послугу” в обмін на розкриття рудознавчих таємниць Омоль отримує “мертві душі” – тобто управління Потойбіччям. Між іншим, це єдиний міф у світі, в якому першоковалями виступають самі боги-творці, а не бог-коваль має спів-функцію бога-творця, як Хусор, Тваштар та ін.

 

Залишається лише пожалкувати, що у зв’язку з питанням про богів-ремісників (так само як і з багатьох інших проблемах пантеону) ми не можемо сказати майже нічого певного про слов’янську міфологію. На жаль, наші предки не залишили після себе нічого, навіть віддалено схожого на епічні полотна “Едди” чи “Калевали”. Навіть у кельтів, де жерцям-друїдам було заборонено записувати релігійні тексти, базові міфи було рано зафіксовано на пергамені, вірогідно в силу простого евгемеризму[2]: задовго до моменту запису ірландських та валлійських саг давні боги мислились кельтськими вже християнами як давні предки; а пам’ять про предків зберігати вважалось необхідним. Ще повнішою була ця пам’ять у германських народів, які не мали корпоративно організованого жрецтва, в силу чого навіть космогонічні міфи у них зберігалися “усім миром” (так само як у фінів та осетин).

Слов’янське ж поганство зникло так і не зафіксованим. Можливо, певну роль у цьому відіграла закритість жрецтва – термін “волхв” є етнонімом, що позначає кельта, отже слов’янське жрецтво орієнтувалось на друїдів; але – острівні кельти, що зберегли власні мови, свій епос зрештою записали! Можливо – винна іноетнічність християнського духовенства (німецького у західних, грецького у східних та південних слов’ян), якому чужі були місцеві традиції та легенди; але ж така сама ситуація склалася і у творців “Калевали”, пастирями яких століттями були іноземці (росіяни або шведи)! У слов’янському поганстві ми знаємо імена більшості богів, інколи зрозумілі їхні божественні функції, але в нас немає текстів. Не існує, і вірогідно ніколи не існувало слов’янських “тріад”, і в жодного слов’янського народу не знайшовся свій Сноррі. Тому всі нині існуючі реконструкції слов’янського пантеону та сюжетів слов’янської міфології, включно з відомим двохтомником Рибакова, а тим більше з новомодними псевдоісторичними “доробками” пострадянського часу – не що інше, як більшою чи меншою мірою вдалі теоретичні конструкти із завжди сумнівним рівнем відповідності історичним реаліям.

Заради справедливості зауважимо, що слов’янським богом-ковалем дослідники майже одностайно вважають Сварога. “Повість врем’яних літ” у статті 1114 р. прямо ототожнює Сварога з “Феостою” – грецьким Гефестом. Проблема лишень в тому, що його запозичене – індоіранське – ім’я “сварга” буквально значить “небо”, а сином Сварога в тій же літописній статті названий сонце-Дажбог. Тобто, Сварог є богом (небесного) порядку, вірогідно, богом (небесного) вогню, а ремісником так – “за сумісництвом”. Є можливим не лише зазвичай постульований дослідниками античний варіант “бог вогню – коваль”, а й північноєвропейський: Сварог звисока опікується ремеслом (як скажімо, Луг), а справжній бог-ремісник хтось інший (така гіпотеза теж існує). Якщо ж літописна версія реконструкції міфологеми Сварога як “Гефеста” справедлива, то мова йде про бога-ремісника, який подібно до свого родича Тваштара (іранське ім’я Сварога дозволяє впевнено вести мову про пряму рідню), міг мати і функції творця світу (ця гіпотеза теж нерідко постулюється) і, певно, мав високий сакральний статус. Статус – але, здається, не поклоніння; принаймні незрівнянне з Перуном, Велесом та солярними Хорсом і Дажбогом (нагадаємо, що у “пантеоні Володимира” – спробі, хоч і дуже ситуативній, кодифікації руського поганства – Сварог відсутній)[3].

Додамо принагідно, що релігійна термінологія слов’янських мов ледь не вся запозичена з іранської, не лишаючи нічого власне слов’янського: бог, рай¸ віра, світ, святий, мудрий, ворожити, гадати, каятись, писати, слово, чари, жертва, благо, зло, честь, сором – далеко не повний список. Така ж ситуація і серед давньоруських богів, де, крім Сварога, є ще принаймні три з іранськими іменами – Хорс (“хоршед” = “сонце”), Сімаргл (Семург, умовно “грифон”) та Вій (Вайю = “вітер”).

 

2.4. Сакральне значення ковальського ремесла

 

Взагалі ж ковалі давнини – особливо це стосується епохи раннього заліза – були чи не найбільш шанованими ремісниками. У Західній Африці, серед народів Гвінейської затоки (у йоруба, в Беніні, у іґбо) дві соціальні страти вважалися “опорою правильного (читай: традиційного) життя”: це ґріоти (співці, барди) та ковалі. У цих же народів етнографами було простежено складний ритуал, що супроводжував роботу металургів. Так, під час добування заліза чи міді на потаємні шахти збиралися спеціальні експедиції ковалів з кількох сусідніх сіл; звичай вимагав приносити спеціальні пожертви, тримати спеціальну дієту і заборонялося не то що переспати – навіть поговорити з жінкою!

Власне, складанням саме в епоху первісного опанування заліза більшості епічних циклів світу (по суті, за єдиним виключенням “Ґільґамеша”, бо хето-хурритська “Пісня про Уллікуммі” та угаритські поеми про Карату та Даниїлу були не літературними творами, а свого роду священними текстами), і пояснюється висока роль в них богів-ковалів. Бронзова металургія за рахунок менш широкого розповсюдження базових матеріалів та більш складного технологічного процесу (необхідність принаймні двох видів сировини, варіювання температур тощо) ніколи не була справді масовою – лише залізо остаточно витіснило з побутового життя кременеві знаряддя. Лише у ранньозалізний вік металургійні процеси було опановано реально масово та повсюдно, лише у цей час свій коваль став неодмінною фігурою майже у кожному селищі Старого Світу – і майже у кожній міфології.

Не слід забувати і те, що металург і взагалі ремісник “цивілізацій” бронзового віку найчастіше був залежною людиною. Навпаки, у “варварів” ковалі були повноправними членами племені. Саме тому масове виробництво заліза опанували переважно саме “варвари”: коваль – вільна людина міг дозволити собі експериментувати з новим металом; “царська людина” східної деспотії мусила лише виконувати замовлення. Як наслідок – “варвари” ранньозалізного віку виявились краще озброєними, ніж держави “цивілізації”, що і підтвердили у ХІІ-ХІ ст.ст. до н.е. З усіх давніх держав Близькосхідного світу – від Мікенської Греції до Еламу – під натиском т.зв. “народів моря”, арамеїв, іранців тощо встояли лише фінікійські міста (сходознавці досі сперечаються – чому).

Цілком вірогідно, що саме металурги (ще “бронзові”) були першими професійними ремісниками взагалі, першими, чия праця не могла поєднуватись з постійним піклуванням про врожай. Металургія потребувала спеціальних споруджень, особливого інструментарію, складних навичок. Вона здавалася справою небезпечною та таємничою. Ковалів поважали – але й побоювалися. Кузня будувалася за межами поселення – не тільки через постійний шум та небезпеку пожеж, але й через забобонний страх (нагадаємо приклад храмів етруського бога Сетланса). Ковалі рано виокремилися із загального складу населення: Коваль (Коваленко, Кузнєцов, Сміт, Шмідт, Корчак и т.п.) – найпоширеніше “ремісниче” прізвище, принаймні в Європі (як і будь-яке ремесло, ковальство було спадковим).

У християнських народів склався ряд ковальських міфологем навіть у рамках універсальної світової релігії. Наприклад, у багатьох країнах існувала традиція, згідно якої у певний день року коваль мав символічно бити молотом по ковадлу. Цей ритуал скріплював ланцюг на дияволі, що встиг витончитись за рік, і не дозволяв ворогу людства вирватися у світ. Це дуже типова європейська легенда: її було записано в Албанії, Баварії, Грузії, Ірландії тощо.

Проілюструємо тему побутових “ковальських міфологем” й подібним сюжетом з ісламської країни (і водночас індоєвропейської). Це цілком сучасна духовна культура (етнографічні дані середини ХХ ст.!). Місце дії – іраномовний Памір, зона розселення т.зв. гірських таджиків (що не зовсім вірно, бо це не фарсімовні таджики, а носії реліктових східно-іранських говірок согдійського, хотанського, сакського коріння). У Шугнані коваль – людина з найшановніших, а особливо важливим в уявленнях місцевих іранців є місце його праці. Існує спеціальний обряд поклоніння кузні; найважливіше обрядове жертвоприношення-подяку, яке центрує осіннє сільськогосподарське свято Міхрган, усім кишлаком приносять знову ж таки в кузні – як дяку за створення плуга та іншого реманенту. У сусідньому Язгулемі коваль – резидент Ібліса (Арімана, диявола) у рідному селищі. На саме використання залізного знаряддя – навіть коли це життєво необхідні плуг чи навіть кухонний ніж – накладаються різноманітні ситуативні обрядові заборони. І пояснюється це просто: залізо – це страшний, смертельний метал.

Такі дві сторони медалі Поклоніння Залізу та Заперечення Заліза, поєднані однак спільністю (тут не є важливим, позитивною чи негативною) сакральності як самого метала, так і його “дому”, кузні, і людини, що з ним працює, Майстра, Коваля. Сакральності місця, людини і обряду.

І висновок з вищенаведеного може бути єдиний: по суті, будь-який коваль-металург давнини (нагадаємо ще раз гвінейські ритуали!) був у той же час шаманом.

Пізня, двох останніх століть фіксація нартівського та фінського епосу, безумовно, далась взнаки у сенсі високого божественного статусу Курдалагона та Ільмарінена. Зіграло свою роль те, що ці легенди дуже довго існували лише в усному побутуванні: в них збережено давній пієтет стосовно коваля-шамана.

Кельтські ж, ірландські й валлійські, та германські епічні легенди, навпаки, було записано надто рано. Їх фіксували і осмислювали не прості поселяни, а високо освічені за мірками свого часу люди (Аед Мак Крімтан, Сноррі Стурлусон). Але вони ж не могли не внести у розуміння епічної традиції культурні реалії свого часу, раннього північноєвропейського Середньовіччя. А для середньовічної європейської Півночі ковальська справа була вже не божественним таїнством, а хай і шанованою, і життєво необхідною, але тривіальною професією. А “чарівні” риси цієї професії, хоч їх легко простежити у наявних джерелах, все ж таки збереглися лише у якості літературних ремінісценцій кельто- та германомовної епіки.

 

2.5. Міфологічні герої-ремісники

 

Давні люди вірили не лише в богів. В рамках будь-якої традиційної релігії існували міфи не лише, а про ряд міфо-епічних традицій можна сказати – і не стільки – про діяння богів, а й про діяння великих людей, героїв. Людей, що зробили що-небудь достойне назви великого (святі світових релігій – це стосується і християнства, і ісламу, і буддизму – є прямими нащадками таких персонажів).

Герої в спеціальному питомому міфо-епічному сенсі чітко розподіляються на дві групи: або це великі воїни, захисники людства та винищувачі реліктових монстрів, залишків доби первісного хаосу (такі, як шумерський Ґільґамеш, грецький Геракл чи, приміром, осетинський Батрадз), або культуртрегери – благодійники іншого типу, винахідники та здобувачі культурних інновацій. Останні мають саме пряме відношення до нашої теми. “Діяльність культурних героїв являє собою пряме продовження діяльності богів у сфері впорядкування світу. Боги впорядковують Всесвіт в цілому, на стихійно-космічному (макрокосмічному) рівні; культурні герої впорядковують, освоюють та “одомашнюють” світ, в якому мешкають люди. Здобуваючи людям різноманітні блага, культурні герої остаточно виганяють хаос з людського простору” (О.Ф. Лосєв).

Серед міфічних героїв обох груп ми найкраще знайомі з давньогрецькими, адже сучасна європейська культура міцно стоїть на античному підґрунті. В просторі грецького міфу культурних героїв чимало: будівник критського Лабіринту та конструктор першого літального засобу в Європі афінянин Дедал (символ одвічної людської мрії злетіти у небо); тессалійський корабельник Арг, увічнений в імені свого творіння – найславетнішого корабля епосу; герой Троянської війни Паламед з острова Евбея, винахідник письма та першого прототипу системи СІ (жертва мстивого наклепу Одіссея); Ґлавк з іншого острова, з Хіоса, що привіз в Елладу секрет плавлення заліза (на жаль, міф не каже, звідки – суто історично це була б неоцінна інформація).

Подібні персонажі не є монополією Еллади, їх чимало в самих різних культурних традиціях. Найдавніший з них – шумерський садівник Шукаллітуда. “Гірський пил”, що його ніс східний вітер, раз за разом засипав канави, які він копав для зрошення свого саду – і Шукаллітуда додумався для захисту від вітру висадити найдавнішу лісосмугу в світі.

Подібні до Шукаллітуди фінікійський лісоруб Усой, який, рятуючись від лісової пожежі, осідлав колоду та плигнув у море – і так дійшов до думки видовбати з цієї колоди перший в світі човен. (Звичайно, колода була стволом високоцінного ліванського кедру, що віками вважався найкращим в світі корабельним лісом.) Або король Уладу (Північної Ірландії) Тіґерманс Мак Фоллах, якого вважали місцевим першовідкривачем гірничої справи. Або великий інженер, бард і маг валлієць Мірддін Емріс (ім’я належить реальному поетові, що жив у V ст. н.е.), більш відомий під офранцуженим ім’ям Мерлін, – легендарний архітектор славнозвісного Стоунхенджу. Або неодноразово згадувані китайські “першопредки” Ді Ку, Хоуцзі та інші і їхні іранські колеги на чолі з Хушангом. Усі вони уявлялись реальними людьми сивої давнини, займаючи подекуди – це стосується у першу чергу якраз Ірану та Китаю – дуже почесні, ба навіть ключові місця в загальній традиційній міфо-історичній схемі. А міфологізований Мерлін і донині продовжує свою вже дев’ятивікову всеєвропейську літературну кар’єру.

 

Реальні люди, чиї імена зафіксовані історичними, а не міфологічними джерелами, теж інколи могли бути обожненими за своє мистецтво (єгиптянин Імхотеп, китаєць Лу Бань та чимало його земляків). Ці праінженери засновувались на власному досвіді, на здоровому глузді, експерименті та винахідливості. Цей етап у розвитку технічних знань пов’язаний з розвоєм високих культур Стародавнього Сходу – з народженням цивілізації.

 

Питання для самоконтролю:

Сформулюйте, як пояснити визначну роль бога-коваля серед покровителів ремісництва?

Визначте, в чому відмінність античного та кельтського світосприйняття?

Наведіть кілька прикладів богів-покровителів загального знання у різних народів.

Поясніть, чому в пантеонах бронзового віку немає богів-ремісників?

Які чинники, на вашу думку, зумовили відсутність точних даних про давньослов’янську міфологію?

Тема 3. Інженерна думка давніх цивілізацій Близького Сходу.

Подібно до того, як боги-ремісники з’являються в людських віруваннях лише на певному етапі розвитку людських суспільств, так само і реальні успіхи давніх винахідників стають помітними та відомими нам з певного часу. Мова йде про час досягнення такого рівню політо- та соціогенезу, на якому ми вже можемо вести мову про складення цивілізації. Часові межі та рівень в них доволі відмінний – так месоамериканці зустріли іспанських конкістадорів, перебуваючи ще на стадії енеоліту, а Месопотамія чи Єгипет вступили в фазу цивілізації з розвиненим державним устроєм, письмом та кількома тисячоліттями культурного розвитку за спиною. Граничною межею найстаршої на планеті – близькосхідної – цивілізації вважають саме появу писемних пам’яток; і першими в світі цю межу в середині ІV тис. до н.е. перейшли в країні, з якої ми почнемо наш огляд.

 

3.1. Месопотамія: піонери цивілізації.

 

Найдавніша цивілізація в світі виникла у межиріччі Тигра та Євфрату або грецькою у Нижній Месопотамії – країнах Шумер та Аккад. Теплий субтропічний клімат та щорічні розливи Євфрату створювали певні умови для розвитку землеробства, але болота в пониззі рік-близнюків в VІІ-VІ тис. до н.е. мало чим відрізнялись від пекла – непролазні комишеві джунглі, драговини, комахи, спека у 40-50 градусів за повної відсутності дощів. В цій країні не було ані власного лісу, ані каменю, ані металу – імпортували все! Але не завдяки, а наперекір природі перша цивілізація світу постала у цих родючих трясинах. Аби створити тут придатні умови хоча б для життя, треба було прикласти титанічні зусилля – і люди їх приклали. Може, дався взнаки і обмін навичками – месопотамська цивілізація від самого початку не була однорідною: спустились Тигром осілі рибалки та орачі субареї, прийшли з долин Загросу гірські землероби шумери, з Сирійського степу приганяли свої стада семітомовні напівосілі пастухи-землероби аккадці. Але усі мешканці поріччя нижньої течії Євфрату та Тигру вважали себе одним цілим – “народом чорноголових”. Важливу роль в складенні цивілізації відіграли і її найближчі сусіди у Верхній Месопотамії, Північній Сирії та Західному Еламі – Сузіані (нині Хузистан в південно-західному Ірані), яка просто є продовженням трясин Дворіччя на лівих допливах Нижнього Тигру.

Нижня Месопотамія не була прабатьківщиною землеробства, але саме тут винайшли її найважливіший інструмент – плуг (шумер. апін). Первісно це був простий клин для розпушування ґрунту, згодом (але не пізніше сер. ІІІ тис. до н.е.) – складний плуг-сівалка, що несла під клином спеціальну лійку, крізь яку сипалося в борозну зерно. Щоправда, в ІІ тис. до н.е. невідомий автор аккадомовної поеми “Суперечка плуга та мотики” поставив мотику вище за плуг. По-перше, тому, що мотика поліфункціональна – нею також користуються, копаючи глину та формуючи цеглу, нею ж прокопують арики – “кров’яні жили полів”. По-друге, плуг може дозволити собі не кожен, для цього треба мати в господарстві хоч пару волів, а мотика є й у найнужденнішого злидаря.

Але взагалі зерно зерном (їм могли торгувати, та не завжди), а головним експортом Месопотамії в усі часи була тканина; з місцевим ткацтвом не могли посперечатися навіть знані майстри на всі руки фінікійці. Тканину робили як з вирощуваного льону, так і з вовни (нагадаємо: усі семіти пастухи овець, аккадці не виключення, а степ – ось він, поруч, за Євфратом); пізніше з Індії завезли ще й бавовник.

Природні умови регіону наділили країну лише двома багатствами – глиною та комишем. Комиш (точніше рогоз берді) супроводжував чорноголового від народження до смерті: комишева колиска, нерідко комишева хижа (а хоч би й саманна, все одно без комишу не обійтись) з єдиними меблями – комишевими циновками, комишевий човник рибалки чи коробейника – аж до тої циновки, у яку завернуть небіжчика перед останньою його дорогою. Мистецтво плетіння процвітало по всій країні, хоча особливе “місто майстрів-плетільників” було (Умма). З глини (наносний мул Євфрату дуже високоякісний) не лише ліпили посуд, одними з перших в світі засвоївши гончарний круг, з неї будували дома – обмазували комишевий каркас чи ліпили цеглу, на глині писали, з глини робили прості дешеві серпи і навіть гвіздки! Не дивно, що людина шумеро-аккадського епосу була зліплена богом Енкі з глини та врятувалася від потопу на комишевому човні.

Головне багатство сучасного Іраку – нафта – було відоме і в ті далекі століття. У давній Месопотамії нафтопродукти мали доволі широку сферу використання: асфальт працював в ізоляційних системах (наприклад, сумішшю асфальту та акулячого жиру обмазували комишеві човни, значно подовжуючи термін їх служби); бітум слугував розчином в цегляних будівлях (аж до Вавілонської вежі включно); сиру нафту заливали у світильники так, як в інших країнах олію. Саме слово “нафта” через персидське “ n^aft ” походить від аккадського “ nāptu ”.

В сер. ІV тис. до н.е. з’явилися перші зачатки першого в світі письма, пристосованого до шумерської мови, агглюнативність та моносилабічність якої значно полегшувала винахід. Це найдавніше піктографічне письмо через півтисячоліття трансформувалось в абстрактний клинопис, пристосований поступово і до аккадської мови (семітської – флективної, полісилабічної – це було важке пристосування!), а потім до доброго десятку мов зовсім різного походження (Ебла, Елам, хети, Урарту, перси тощо). Клинопис проіснував майже три тисячі років, зробивши на цей час свою батьківщиною культурним центром всього Близького Сходу. Шумеро-аккадський клинопис нараховує понад 600 знаків, кожен з яких має кілька значень, що сформувались з часом за рахунок різночитань як в шумерських, так і в аккадських територіальних та хронологічних діалектах – щось подібне являє собою прочитання китайських ієрогліфів у сучасній японській. Матеріалом для письма слугувала все та ж глина, з якої ліпили прямокутні та овальні таблетки. Глина обумовила і клиноподібну форму знаків, що витискалися паличкою на мокрій основі. Таблетки з важливими текстами (царські декрети, священні гімни, наукові та літературні твори) обпалювалися на вогні та переховувалися у численних архівах та бібліотеках. Лише поодинокі найважливіші написи висікались в імпортному камені (найвідоміший зразок – стела з законами Хаммурапі).

Професійний писець (шумер. дубсар) був вельми поважною людиною в месопотамському суспільстві. “Саме функціонування месопотамських міст залежало від сталої роботи архівів, тому система підготовки писців була життєво важливою” (Генрі Сеггз). Готували писців у “домі табличок” – е - дуббі; так зветься шумерська школа, найдавніша в світі (як майже всі досягнення цієї цивілізації) – причому школа світська, а не жрецька (як у Єгипті). Саме з розкопок ніппурських, вавилонських та інших е-дубб походить переважна частина відомих нам художніх текстів, з “ніппурським каноном” міфології включно. Але вчилися в е-дуббі не лише майбутні професіонали – загальний рівень грамотності був дуже високим. При розкопках житлових кварталів ще т.зв. ранньоімперського часу (ХХІV-ХХІ ст.ст. до н.е.) в Уруку, Урі, Кіші, Ніппурі – в кожному будинку знаходили хоча б 5-6 таблеток з літературним, професійним чи учбовим текстом. Попри всю складність клинопису як системи письма, свій грамотій був у кожній сім’ї. В нововавилонський час (VІІ-VІ ст. ст. до н.е.), коли клинопис помітно спростився, “багатство писцевих почерків на таблетках дозволяє стверджувати, що читати та писати умів майже кожен городянин, з жінками включно” (В.О. Білявський).

Месопотамія стала і батьківщиною юриспруденції. На відміну від рано об’єднаного тоталітарною теократичною деспотією Єгипту, Шумер і Аккад довго залишалися конгломератом економічно високорозвинених та політично незалежних “номових” громад. Спроби впровадити деспотизм єгипетського зразку з його царями-богами мали місце неодноразово (Нарам-Суен Аккадський, III династія Ура, Хаммурапі Вавилонський), але незмінно закінчувались жорстокою кризою та провалом. Довше за всіх протрималася III династія Ура (біля 100 років); Аккад та Вавилон втратили свою імперію вже за синів своїх засновників. Безсумнівне та дуже раннє усвідомлення шумеро-аккадської культурної спільності (унікального для Давнього Сходу двомовного етносу чорноголових) не заважало месопотамським общинам відчайдушно боронити власну політичну незалежність від централістичних потуг що завойовників, що місцевих кандидатів у імператори. В цілому це їм вдавалося. Тому царям доводилося шукати modus vivendi у відносинах з підданцями. Найдавнішим юридичним документом в світі є текст на т.зв. “Овальній пластині” Ен-метени, правителя Нґірсу та Лагаша (XXVI ст. до н.е.); фрагменти найдавнішого зводу законів належать Шульгі, цареві III династії Ура (бл. 2100 р до н.е.). За три століття по тому було видано Кодекс Хаммурапі – “свідоцтво того, що римське право на 1000 років старше за місто Рим” (Едвардо К’єра). Цікаво, що авторитарницькі заходи Хаммурапі, відомі з його декретів, до судебнику не потрапили; і взагалі цар справді зумів створити вдалий законодавчий компендіум, що прослужив діючим кодексом півтори тисячі років.

Потреби храмової звітності, розвиток будівельної справи, а найголовніше – потреби праці землемірів зумовили ранній розвій математичних знань. Шумери створили шестидесяткову систему рахунку, в основі якої лежать числа 1, 60, 600, 3600. У подальшому виникла звична для нас десяткова система, а застосовувалась на практиці змішана, що поєднувала елементи обох. Використовували позиційну систему запису, до якої на додумалися ні єгиптяни, ні греки, включно з нулем (акк. термін “ нун ”, як і лат. “nullum”, має значення “ніщо”); але нуля як математичної категорії не було. Знали чотири арифметичні дії, дроби, вміли вирішувати алгебраїчні рівняння із зведенням в квадрат і у куб, із добуванням квадратного та кубічного кореню, принципи арифметичної та геометричної прогресії, використовували логарифми. Знайомі були з початками геометрії, знали число “пі” (в практичних підрахунках грубо закруглюючи його до трійки), вміли вираховувати довжину кола, площу кругу, об’єм усіченої піраміди, співвідношення між сторонами прямокутного трикутника. “Рівень аккадської математики ІІ тис. до н.е. можна порівняти навіть з епохою раннього Ренесансу” (Генрі Сеггз).

Математика з самого початку життя е-дубб стала одним з основних шкільних предметів, більшість математичних текстів походять з розкопок тої чи іншої е-дубби. Так, у кішській е-дуббі знайшли рештки найдавнішої в світі таблиці множення, у вавилонській – табличку з доведенням “теореми Піфагора” (на 1200 років старшу за самого Піфагора). “Початки геометрії” в суто практичній формі перейшли в плани-креслення будівель, кварталів, міст, нарешті, в географічні мапи. Найдавніша “мапа світу” була знайдена у Сіппарі в шарах епохи Саргона Аккадського (ХХІV ст. до н.е.). Світ уявлявся колом, центром і основною частиною якого є поріччя Євфрату, а сама ця ріка – його віссю, що поєднує північний та південний “краї неба” (власне, на цю мапу, крім самої Месопотамії, потрапили лише суміжні області Сирії та Еламу). Найдавніше в світі архітекторське чи інженерське креслення походить з Ніппуру і являє собою глиняну таблетку розміром 21×18 см. Вона містить план цього міста з міськими стінами, житловими кварталами, каналами та головним храмом Екур – все це з бездоганним дотриманням масштабу. Датується початком старовавилонського періоду (XIX-XVIII ст.ст. до н.е.). Американським археологам план дуже прислужився при подальших розкопках “священного Ніппуру”.