Ж. Два твори сумнівного походження

1. Є кілька пам’яток, що їх приналежність до старокиївської доби безсумнівна, але неясний час та, зокрема, місце їх постання. Ми зупинимося лише на двох найориґінальніших, староукраїнське походження яких не викликає великих сумнівів.

Перший твір — так зване „Молениє“ (Прохання) Данила (Заточника)“. — Це ніби прохання якогось Данила до князя, ім’я якого в різних відписах пам’яткії різне. В кожному разі, це — ніби Переяславський князь, але якого Переяслава — південного чи північного (Суздальського) — непевно. Непевний і час походження твору. Різні дослідники відносять його до часу між 11 та 13 ст., але ледве чи твір такого складного стилю міг постати вже в 11 ст. Рукописи всі новіші — 16-18 вв.

Зміст Моления“ — ніби прохання, але автор не говорить власне зовсім, про що він прохає, та замість „моления“ то /200/ вихваляє князя, то подає йому численні поради, до речі, не дуже систематично впорядковані. В той час, як старі дослідники намагалися встановити, про що, власне, просить Данило (Данила, традиція зве ще „Заточником“, ніби засланим кудись на північ — та для цієї назви немає підстав в творі самому), хто він такий, до якої суспільної верстви він належить. „Молениє“ є суто-літературний твір, призначений зовсім не для певного князя, а для читача, хто б він не був. „Молениє“ зв’язане з кількома літературними ґатунками. Попершє, воно подібне, напр., до віршів-прохань візантійських письменників Федора Продрома та Михайла Гліки, що написали перший — кілька віршованих листів-прохань, а другий — один такий лист до візантійських імператорів. Подруге — це збірка сентенцій, подібно до „Бджоли“ або частин „Ізборника“ 1076 р., лише ці сентенції вставлено в літературну рамку прохання. Подібними збірками є і повчання Біблії („Прислів’я Соломонові“ та „Книга Сирахова“). Потретє — це порада князеві, теж типовий ґатунок (пор. „Таємницю таємниць“ — III, 7): „поліпшити“ правителя означало поліпшити суспільство! Сама форма сентенції надавала сказаному певного авторитету, зокрема коли робилися посилання на авторів, чим кілька разів користується і автор „Моления“. Пригадаймо ролю сентенцій у літописі та ідеологічному перекладному романі (Екскурс I. Г. б. 5-7).

Форма збірки сентенцій привела до того, що „Молениє“ переписувачі без меж доповнювали та перероблювали, пододавали до нього тексти з географічними та особовими іменами, що й приводило до хибних та дуже різноманітних припущень про час та місце постання твору та про його автора.

2. Коли підійдемо до „Моления“, як до твору сутолітературного, то звернемо увагу на надзвичайну різноманітність його складу. Тут і тексти з св. Письма: „жадаю милости твоєя, аки єлень источника водного“, „возри на птица небесния, яко ни сЂють, ни жнуть, ни въ житница собирають, но уповають на милость Божию“, „всякъ видит у друга сучецъ по очию, а у себе ни бревна не видит“, автор просто посилається на царя Соломона („Соломон тако же рече“), на Псалтир („Давид“), цитує книги Іова, Сираха, Ісаю і т. д., згадує царя Єзекію, князя вихваляє в одному місці словами „Пісні пісень“. Позичає він цитати зі старої літератури, зокрема зі збірок, що увійшли в склад Збірника 1076 р. (напр., „Стословець“ Геннадія), з „Фізіолога“, може і з „Акира Премудрого“, а головне з інших збірок сентенцій (хоч „Бджоли“ він, здається, не знає). Цим шляхом потрапили до нього, мабуть, такі рідкі цитати, як цитата з учня Арістотеля /201/ — Теофраста тощо. Частину текстів могли пододавати пінніші переписувачі. Поруч цього є сентенції, позичені з літописів або історичних переказів: князь Ростислав нібито сказав „лучше би ми смерть, нежели курскоє княжениє“ (за літописом ці слова сказав князь Андрій Володимирович Переяславський); „Златом бо мужей добрыхъ не добудешь, а мужи злато, и сребро, и градов добудешь“ — за літописом князь Володимир св. сказав, що „сріблом і золотом не дістану дружини, а дружиною дістану срібло та золото“. Наводять деякі рукописи також невідому з інших джерел сентенцію „Святослава, сина Ольжиного“ (10 ст.). Є тут і чимало прислів’їв типу популярних; суто-народних ніби немає, хоч до затертя народного характеру могло спричинитися церковне забарвлення мови твору; напр.: не корабель топить людину, а вітер; ржа їсть залізо, а печаль — дух людини; моря не вичерпати ополоником („уполовнею“); не їв був з піску масла, а від козла молока (грецьке прислів’я говорить про „птиче“ або „куряче“ молоко). Це — „мирские причти“. Ще: рак не риба, їжак — не звірина, хто жінку слухає — не чоловік. До типу народних дотепів належать і „географічні“: „кому Переяславль, а мнЂ Гореславль“ (пригадаймо „Олега Гориславича“ з „Слова о полку Ігореві“). Мабуть переписувачі додали північні географічні назви: „кому Боголюбово, а мнЂ горе лютое“, „кому БЂлоозеро, а мнЂ чернЂе смолы“, „кому Лаче озеро, а мнЂ много плача исполнено“. — Деякі сентенції зустрінемо і далеко пізніше, напр., у Сковороди — автор „Моления“ каже, що йому ліпше воду пити у князя, аніж мед у бояр, — у Сковороди — „Лучче мні сухар з водою, нежели сахар з бідою“. Або автор „Моления“ говорить про людей, що „хитрять та мудрять“ про чужу біду, а про свою й не подумають, що нагадує „мораль“ одного з літописних оповідань про волхва, що не передбачав власної загибелі (пор. I. В. 4). У Сковороди — відьма, що знає, що робиться в чужих домах, а про свій не піклується. Це ще античний мотив. Прислів’я про те, що ліпше залізо варити, ніж зі злою жінкою жити, зустрічаємо і в віршах ієромонаха Климситія в 17 ст. (лише і з нього — „ніж жену злу учити“) і т. д.

Сентенції, „ґноми“, прислів’я — здебільшого є витягами з цілих історій, часто казок. Можливо, що й „варити залізо“ — натяк на казку про юшку з сокири. Самий початок нагадує патетичним тоном та зверненням до „братій“ початок „Слова о полку Ігореві“: „Вострубим убо, братие, аки в златокованную трубу въ разумъ ума своего и начнемъ бити в сребренныя арганы — во извЂстие мудрости, и ударим в бубны ума своего, поюще в богодохновенныя свирЂли, да восплачются в нас /202/ душеполезныя помыслы“. Тут гарний паралелізм: труба — „разум ума“; „аргани“ — „ізвістие мудрости“; „бубни“ — „ум“; „свирілі“ — „помисли“. Більшість прислів’їв збудовано як двочленні формули: „Их же бо ризы свЂтлы, тЂх и речи честны“ — так жаліється автор на загальну повагу, яку знаходять у світі багатії. Іноді двочленність формул підкреслено римою:

Добру господину служа, дослужится свободы,

а злу господину служа, дослужится болшие работы.

Кому Переяславль,

а мнЂ Гореславль...

Обрати тучу милости твоея

на землю худости моея...

Може найцікавіше формально, що зустрічаємо тут такі самі алітерації, які нам знайомі вже з літопису:

Богат мужъ возглаголет | м-воз

вси молчат и слово его до облак вознесут; | в-м-воз

а убог мужъ возглаголет, | м-воз

то вси не него воскликнут... | в-н-н-вос

не зри на мя, | н-з-н-м

аки волкъ на агнеца, | а-н-а

но зри на мя, | н-з-н-м

яко мати на младенца... | м-н-м

Змістом „Молениє“ є, як згадано, прохання, що вимагає від князя лише в загальних формах „милости“, уваги, пам’яті, порятунку від злиднів і т. д. Поруч вихвалення князя та держави — в тому самому „ґномічному“ стилі — „злато краса женамъ, а ты, княже, людемъ своимъ“, „кораблю глава кормникъ, а ты, княже, людемъ своимъ“, „гусли строятся персты, а град нашь твоєю державою“ і т. д. — Не дуже глибокі загальні моральні повчання для князя. Досить широко говориться про потребу мати „мудрих“ дорадців, що ніби ще важливіші, ніж військо; вихваляється мудрість та „книжное почитание“; коротше про злих жінок (мабуть, позичене, може й переписувачами додане); про чернецтво „без покликання“. Наприкінці з’являється ще, — мабуть, візантійського походження — образ спортових чи циркових вправ перед „поганими салтанами“ — єдине місце, що не витримує „ґномічного“ стилю цілого твору.

Як сказано, неясного походження та непевної доби, цей твір, в кожному разі, належить до старої літератури та стоїть у ній /203/ поруч інших творів світського характеру, як цікава пам’ятка многобічного візантійського впливу.

3. Другий твір невідомого часу та місця походження дуже своєрідний. Це — „Слово Адама в пеклі до Лазаря“, апокрифічний твір без відомих чужоземних зразків, отже, мабуть ориґінальний. Хоч дійшов він у рукописах 15-18 ст., його дослідники (Франко, Перетц) уважають, що він постав до 12-13 ст. Зміст його споріднений з „Євангелією Никодима“ — оповідання про сходження Христове в пекло. Але виклад досить своєрідний — спочатку Давид співає радісну пісню, почувши про народження Христове, та про наближення того моменту, коли буде зруйноване пекло. Далі йде розмова пророків та праотців. Коли наближається воскресення Лазареве, то Адам посилає через нього свої покаянні прохання на землю до Христа. Кінець — сама історія сходження Христа до пекла — збереглася лише в пошкодженому відписі.

4. В „Слові“ цікавий для нас не тільки зміст, а головне форма — сильно ритмізована мова та сила поетичних образів. Починається „Слово“ заспівом (в усіх рукописах погано збережений), що нагадує початок „Моления“, а потім починає „співати“ цар Давид:

„Заспіваймо весело, дружино, пісень сьогодні,

плач відкладім та потішмось“ —

мовить Давид у преісподнім пеклі сидячи,

накладаючи многоочиті персти (так!) на живі струни

і вдарив у гусла і мовив:

„Це час веселий настав,

це прийшов день спасення!

Бо чую вже пастирів,

що грають у вертепі,

їх голос проходить скрізь пекельні ворота

і до вух моїх доходить.

Чую вже тупіт перських коней,

якими дари везуть волхви

від своїх царів цареві небесному,

нині народженому на землі...

А його ми, дружино,

багато днів чекали...

Його мати-дівиця

сповиває пелюшками,

що він сам сповиває небо хмарами,

а землю туманом...“ (схоже в Кирила Турівського). /204/

Пророки скаржаться:

А хто може від нас

Йому вість принести?

Ворота мідяні,

вереї залізні,

замки кам’яні,

кріпко запечатані...

Зворушлива скарга Адама, бо він і його нащадки

 

в тузі цій

і в обиді багато літ...

короткий час світло тим; бачив,

а це вже сонця твого пресвітлого

не бачу багато літ,

ані бурі вітру не чую...

вже, Боже, не бачимо

променистого твого сонця,

ані благодатного твого світла,

туга нас охопила,

з жалю нашого ми засмучені...

І образ співця, що покладає пальці на „живі“ струни, нагадує „Слово о полку Ігореві“, і сам початок — „се бо врем’я весело наста“ — „уже бо, братіє, невеселая година въстала“, або „тугою одержимы есмы“ — „туга умъ полонила“, „Уже, Господи, не видимъ свЂтозарного твоего солица“ — „Уже не вижу власти сильного и богатого... брата моего“ — „много лЂтъ в обидЂ есмы“ — „обидЂ порождено“ — це дрібні збіги. Але загальний тон певних частин нагадує і „Слово о полку Ігореві“ і „дружинну“ епічну традицію, яку зустрічаємо в деяких місцях літописів. „Слово Адама“ було відоме на Україні та, здається, знайшло відгук ще в Кирила Транквіліона Ставровецького.

5. Менш цікаві інші твори, про які можна було б тут згадати. Раніше залучали іноді до староукраїнської літератури „Слово о погибелі руської землі“ 13 ст., що дечим нагадує вступ до Галицько-Волинського літопису. Твір невеликого обсягу та, як тепер можна майже з певністю сказати, є лише вступом до світської біографії кн. Олександра Невського, що постала на півночі. Новітні припущення радянських дослідників, що автором цієї біографії є автор біографії князя Данила Галицького (в Галицько-Волинському літописі) цілком безпідставні. /205/

Інший, безумовно старий твір — „Слово Кирила філософа“ про „Хміль“, ориґінальний формою — сам „Хміль“ оповідав про пияцтво. Цей твір, з „Кирилом філософом“ (слов’янським місіонером) немає нічого спільного. Про його походження важко сказати щось певне на підставі пізніх рукописів. До того рукописи часто мають риси північної російської мови.