Г. Києво-Печерський Патерик

1. Одна з найбільших обсягом і найцікавіших багатством культурно-історичного змісту пам’яток старої київської літератури це т. зв. „Києво-Печерський патерик“, твір двох печерських ченців 13 ст. — єпископа Симона та ченця Полікарпа. Досить детально відома літературна передісторія твору, що є рідким випадком в історії старої літератури. „Патерик“ друковано безліч разів, починаючи від видання Інокентія Ґізеля та Сильвестра Косова 1661 щ. Від старих часів дійшли до нас дві різні редакції „Патерика“ — старша т. зв. Аресніївська 1406 р., що постала з ініціятиви тверського єпископа Арсенія, та т. зв. Касіянівська 1462 р., опрацьована в Печерському манастирі.

Основним ядром Патерика були дописи київських ченців. Симон, що з 1210-26 р. був єпископом Володимира Суздальського, звертається до ченця Печерського манастиря Полікарпа з листом, бажаючи відмовити його від честолюбного наміру зробитися єпископом. Симон пише, що сам він охоче повернувся б до Печерського манастиря: „Усю славу й шану вважав би я за бруд, і, якби мені бути сміттям, киненим у Печерському манастирі, яке /159/ топчуть люди, або бути одним із жебраків перед ворітьми чесної Лаври, то це було б мені ліпше від цієї тимчасової чести“ *. Разом з цим він посилає дев’ять оповідань з життя одинадцятьох печерських ченців, що він їх написав був ще давніше, додаючи до них різні повчальні завваги. Полікарп захопився прикладом Симона та написав у формі листа до Печерського ігумена, Акиндина (1214-31) ще одинадцять оповідань про тринадцять ченців. Це — лише літературна форма, бо Полікарп жив в одному манастирі з Акиндниом та, як сам каже, вже розповідав йому про різні події з історії манастиря. Пізніше обидва твори сполучено в одне ціле та доповнено різним матеріялом з історії манастиря, як оповідання про Ісакія, „Житіє“ Феодосія і т. и.

*) Смішно, коли деякі російські дослідники хочуть бачити в Симоні першого „суздальського“ письменника та вважають увесь „Патерик“, якого більша частина писана в Києві, твором північно-східньої літератури.

Печерський Патерик у своїй первісній формі не є збірка „житій“. Це типовий патерик, себто збірка оповідань про окремі епізоди з життя ченців, епізоди, що дають привід до повчання, але в яких зовсім не є обов’язковим прославлення цих ченців. Типові тут є оповідання про „падіння“ ченців. Героїв оповідань патериків автори зовсім не вважають за святих: „канонізував“ (визнав за святих) святих „Патерика“ лише Петро Могила 1643 р.

Обидва автори свідомо наслідували старіші „Патерики“ (див. Екскурс I. В. 2), та користались різними писаними джерелами, що нині втрачені: Ростовським та Печерським літописами, „Житієм“ Антонія тощо.

2. Зміст оповідань досить різноманітний. Почасти вони подають події, що можуть дати привід до повчання, часом — для прославлення манастиря, в якому, мовляв, жили такі праведники, навіть мученики та чудотворці. Обидва автори оповідають здебільшого не те, що самі бачили, а леґенди, переказувані в манастирі. Лише двоє з своїх оповідань Симон переказує як самовидець. Більшість історій Патерика належить до кінця 11-го та початку 12-го ст.

Симон починає з оповідання про Онисифора, що бачив у кожної людини її гріхи, або її поліпшення. Двоє оповідань про Євстафія та про Никона присвячені мученикам за віру Христову, що зуміли навернути на християнство своїх мучителів. — Розділ про Пимена-„посника“ обіймає лише кілька рядків. Пимен-„пісник“ довідався своїм духовним зором про смерть святого Кукші, місіонера „в’ятичів“, якого погани забили. Весь розділ наочно показує, як мало спільного оповідання патерика мають з /160/ „житіями“. Найбільше нагадує „житіє“ оповідання про князя Чернігівського Миколу Святошу. Подібними до оповідання про падіння ченців є четверо оповідань Симона: чернець Еразм визнавав, що він „грішник, та не покаявся й донині“, але Бог „вмінив“ (поставив) йому в заслугу те. що він допомагав церкві, піклуючися про її потреби: ченцеві Арефі, „скупому та немилосердному“, так само „вмінено“ як милостиня вкрадене в нього золото. Два ченці — піп Тит та диякон Єваґрій завжди сварилися; навіть, як Тит помирав. Єваґрій не бажав з ним помиритися. Єваґрій це вже приклад ченця, що „загинув“ духовно. Оповідання про Афанасія Затворника є оповіданням про падіння всього манастиря. Коли Афанасій помер, брати навіть не подбали за те, щоб його поховати, „бо він був дуже бідний та не мав нічого від цього світу, і тому ним нехтували“. Але за два дні Афанасій знову ожив та прожив ще 12 років.

Так само різноманітні і оповідання Полікарпа. Лаврентій-Затворник проганяв бісів; Агапит був добродійний лікар, що вмінням перевищував світських лікарів; „Григорій чудотворець“ мав дар бачити заховані думки та майбутнє людей; його забито за наказом юнака князя Ростислава, що пізніше за пророцтвом Григорія і втопився в Стугні (про що маємо оповідання в літописі та в „Слові о полку Ігореві“). Довго боролися з тілесними спокусами Мойсей Угрин та Іоан-Затворник; десятки років страждав хворий Пимен: Прохір у голодні роки робив смачний хліб з лободи, а сіль з попелу; проскурник Спиридон загасив вогонь водою, що приніс у своїй „свиті“; для іконописця Аліпія малювали ікону янголи; Марк, що ховав померлих ченців, затримував смерть тих, для кого могила ще не була готова, в тісній печерці наказав померлому самому полити на себе свячену олію тощо.

До оповідань про успішні спокуси диявольські належать оповідання про Микиту-Затворника, якого спокусив біс, що з’явився до нього в постаті „янгола світла“ та наділив його вченістю, красномовністю та навіть даром пророцтва; але Микита викладав лише Старий Завіт, а Євангелії не хотів навіть читати; брати молитвами „відмолили“ його від диявола. Також і чернець Федір спочатку піддався спокусі бісовій, що навів його на „варязький“ скарб та підмовив його навіть утекти з манастиря з скарбом. Врятував Федора від спокуси його приятель чернець Василій і Федір навіть забув, де лежить скарб. Син Київського князя, бажаючи дістати від ченців скарб, замучив і Федора і Василія.

Вступне оповідання про заснування Печерської церкви цікаво змальовує ті чужі культурні сили, з якими доводилося /161/ зустрічатися печерським ченцям: варязьку, — пожертву на будову церкви зробив варязький „князь“ Шимон, — та грецьку — будували церкву грецькі майстрі, що дивним чином поприїздили до Києва ніби на замовлення тоді вже померлих св. Антонія та Феодосія або янголів.

3. Культурно-історичне значення цих різноманітних оповідань надзвичайне. Зустрічаємо тут яскраві малюнки і манастирського життя і „світу“. Ці оповідання переносять нас у духовну атмосферу пізньокнязівської доби, коли манастир стояв усамітнено серед „світу“ та оцінював цей світ здебільшого неґативно. Але тут навіть про манастир розповідається не саме тільки добре. Поруч братів, що залишилися вірними традиції Феодосія — праці та милостині, зустрічаємо і своєкорисних, егоїстичних, злісних. Тому посилюється й сувора аскетика, про яку не оповідає „житіє“ Феодосія. Щоправда, і в „Патерику“ кілька разів висловлено пересторогу перед небезпеками занадто суворого аскетичного життя.

Цікаво, що кілька оповідань обох авторів нав’язується до оповідання про Ісакія, що є ніби першим зародком Печерського Патерика. Зустрічаємо тут і спокуси диявола в постаті „янгола світла“ (Микита, Федір), зустрічаємо і всю тематику „дарів духа“: Онисифор, Пимен та інші бачать майбутнє та далеке, Агапит чудесно лікує, Лаврентій проганяє бісів, Проскурник Спиридон поводиться з вогнем подібно, як і Ісакій. Розуміється, тут маємо і чималий вплив патериків — з усякого матеріялу вибрано, очевидно, те, що було освячене традицією старішої літератури (див. I. Г. 1).

4. Літературний стиль обох авторів неоднаково випрацюваний. Симон пише простіше, — стиль його багатьма рисами досить близький до літописного: він охоче розкладає своє оповідання на розмови, — це засіб подати широкий виклад, зупиняється на окремих моментах подій, на думках, міркуваннях, рішеннях дійових осіб. Де-не-де зустрічаємо місця, що дуже нагадують літопис, або оповідання про забиття Бориса та Гліба. Тут багато посилань на св. Письмо та цитат з нього. Часто ритмічна мова. Оповідання іноді читається з напруженням, бо Симон не розповідає відразу всього, а залишає найцікавіше на кінець (пор. техніку оповідання про смерть Олега). Виклад добре скомпонований та впорядкований, без зайвих ухилів в бік.

Далеко більше літературне вміння Полікарпа. Він надає оповіданням суб’єктивного забарвлення, починає оповідання з загальних завваг та користується не лише технікою розмов, але /162/ вкладає в уста своїх героїв молитви, любить гарні порівняння: „ударила його стріла заздрости“, „спокуси — духовні звіри“; часто його порівняння традиційні, напр.: „у світі людина стоїть на краю безодні, в манастирі далеко від безодні“, „на камені“; аскеза „очищує“ людину, „як золото вогонь“: диявол — стрілець, що влучає стрілою в серця людські тощо. Але з таких традиційних порівнянь дістаємо яскраві, часто дуже добре накреслені постаті ченців, напр., Прохора, що „легко проходив свій шлях“, живучи „ніби якийсь птах“, та навіть носить він свою лободу, „яко на крилах летячи“. Поруч церковних сентенцій, зустрічаємо зрідка і прислів’я: „Що людина посіє, те й пожне“. Іноді відчуваємо в авторові „книжника“ що не завжди бажає спускатися в площину „простої“ мови, побуту. Напр., він замість „вульґарної“ назви рослини „лобода“ пише: „зеліє, яко же прежде рЂхъ“ (зілля, про яке я раніше мовив) тощо. До вченого стилю належать і різні патетичні виклики. Напр.: „Це зробив Пан у славу свою!“ тощо.

Полікарп не обмежується на оповіданнях про ті події, що він їх сам вибрав собі за тему. Він розсипає історичні, леґендарні та інші згадки. Для патеричного оповідання було б досить самої історії Федора та Василія, згаданих вище; але Полікарп між іншим уплітає в неї ще мандрівну леґенду про чортів, що допомагають святому будувати церкву. Федір, якому чорти перешкоджали будувати келію, примушує їх попереносити та поскладати в порядку дерево, приготоване на березі Дніпра для церковних будов; „наймити“ та візники, що їх працю чорти виконали, тим позбавивши їх платні, вимагають платню від Федора; „несправедливий суддя“ виголосив присуд: „Нехай тобі допоможуть платити чорти, що тобі служать“. Принагідно Полікарп розповідає про ченця Феофіла, що збирав свої покаянні сльози до посуду; при його смерті з’явився йому янгол та приніс цілий горнець ароматного „мира“, — це були ті сльози, що їх Феофіл не зібрав, але пролив на землю або витер рушником тощо. В цих та інших оповіданнях маємо вперше закріплені народні, релігійні леґенди. Перша з них — про службу чортів святому — розповсюджена по всьому світі, і поза межами християнського світу.

Оповідання Полікарпа належить до найліпших зразків того мистецтва змальовувати психічні переживання, якого досягнула стара література. Здебільшого їх подано або в формі розмови, монолога, молитви або оповідання, вкладених в уста дійовій особі, або в формі реалістичного оповідання, де метафори, порівняння робляться дійсністю — „реалізація метафори“: напр., Іоан, /163/ якого охоплюють розпусні жадання, почуває, як полум’я підіймається від його ніг до черева, як тріщать його кістки від вогню тощо.

Справжні романи є саме згадана тількищо історія Федора та Василія, а зокрема оповідання про пригоди Мойсея Угрина, брата одного з слуг св. кн. Бориса. Опинившись за часів війни Ярослава із Святополком (1015-19) в польському полоні, Мойсей зробився об’єктом еротичних почувань якоїсь багатої та впливової польки. Мойсей тим часом таємно зробився ченцем. Його суперечки з польською панією, її любовна пристрасть, нарешті звільнення Мойсея з полону і його життя в Печерському манастирі змальовані широко та з напруженням, не лише як шерег авантур, але і як психологічний конфлікт. Так само широко оповідається про життя Чернігівського князя Миколи Святоші (ймовірно „Святослава“) з цікавими дискусіями його з своїм лікарем. І тут в розмовах добре змальовано психологічну постать князя, що відмовившись від світу, закінчив своє життя як Печерський чернець.

В цілому оповідання обох авторів в порівнянні з творами світської літератури та проповіддю того часу — досить прості, автори головну увагу звертають на виклад, а не на прикраси. Ідеологічно бачимотут велику зміну супроти тих зерен, з яких виріс „Києво-Печерський Патерик“, супроти оповідання про Ісаакія та житія Феодосія. Замість ідеалів поміркованого аскетизму та продуктивної праці, замість ідеалу повної спільноти матеріяльного та духовного життя братів у манастирі маємо тут сувору аскетичну духовну традицію; перед завданнями індивідуального спасення відсуваються до певної міри назад ідеали служби світові та ідеал спільности життя. Але твір належить до похмурих часів останнього періоду Київської Руси. Ніби передчуваючи скору загибіль культури князівської доби, автори „Патерика“ дали синтетичний твір, що з усіх творів старокнязівської доби, мав чи не найбільший вплив на пізніше духовне життя України, до пробудження інтересу до старовини взагалі в часи барокка, коли „Патерик“ і видрукувано, та й пізніше аж до 19 в.

Ґ. Літописи

1. Продовженням старого літопису на українській території є збережений у 5 відписах Київський літопис з Галицько-Волинським продовженням. Найвідоміший з списків є т. зв. Іпатіївський або Іпатський, за яким звичайно називають і всю збірку. Вона складається з старого літопису, Київського літопису за 12 в. /164/ та Галицько-Волинського літопису (1205-89 рр.), що складений не за роками, а здебільшого як суцільне оповідання, лише пізніше в деяких списках невдало поділене на роки (кінець хибно датований 1292 р.).

Київський літопис є складне нашарування різних елементів, що їх взаємні відносини досі не з’ясовані цілком (головні спроби робили Костомаров, М. Грушевський, Прісьолков), з’ясувати це не так легко, бо останній редактор (мабуть Видубецький ігумен Мойсей) та інші працівники досить ґрунтовно пройшлися своїми перами по чималій частині праці своїх попередників. До Київського літопису пододавано відомості про інші князівства з інших джерел, аніж київські записи. Лише в двох-трьох місцях можемо бачити ніби рештки окремих творів нелітописного типу (див. II. В. 3-5).

Інакше стоїть справа з літописом Галицько-Волинським, — це, до р. 1260 — суцільне оповідання одного автора.

2. До найяскравіших стилістичних рис Київського літопису належить діялогічна форма, в яку влита велика частина його оповідань, починаючи вже з перших довших оповідань (р. 1128). „Дійові особи“ оповідань розмовляють між собою; в формі розмов подано відомості про їхні пляни, наміри, взаємини, почасти і про події. Зокрема князі „мовлять“ один до одного або безпосередньо, або через послів, або до дружини, до населення тощо. Та „говорять“ і дружина, і населення, і вороги... „Промови“ рідкі, здебільшого маємо короткі речення. Розмови, впроваджуються такими словами, як „мовив“, „мовили“ (рЂхъ, рекоша, нача молвити, начаша повідати і т. п.). На одній сторінці літопису іноді 4-6 таких речень! Ось приклад — до князя Із’яслава II-го

„прийшла звістка від приятелів з Чернігова: „Князю! Не ходи відсіля нікуди,... хочуть тебе вбити...“ Із’яслав, почувши це,.. послав послів до Чернігова... і мовив їм: „Це ми задумали велику виправу, та... цілували хрест; отже запевнімо (один одного) ще раз...“ Але вони відповіли: „Чому без потреби хрест цілувати?..“ — і не забажали цілувати хреста. Мовив їм посол Із’яслава Мстиславича: „Хіба це гріх цілувати хрест у (взаємній) любові?..“ А Із’яслав мовив був своєму послові: „Якщо вони не захочуть цілувати хреста... розкажи їм, що ми чули“. І мовив їм посол Із’ясkавів: „...дійшло до мене, що ви мене обдурюєте... Чи так це, браття, чи ні?“ Вони нічого не могли відповісти /165/

Часто промови та слова дійових осіб подаються без спеціяльного вступу:

„Нарікали на нього, що він любов має з Мстиславичами, а нашими ворогами“...

„І цілував хрест: йду вже до Суздаля“...

„І погнав йому навпроти вояк його з міста: Не їзди, князю! в місті віче, дружину твою б’ють, а хочуть тебе захопити...“

Така різноманітність драматизації подій чимало оживляє оповідання. А цікавість його підносить ще та обставина, що автори літопису охоче вкладають в уста дійовим особам різні дотепні вислови, іноді на зразок народних прислів’їв, іноді сентенції літературного (церковного) стилю. Продовжуючи традицію старого літопису, автори Київського літопису, щоправда, не спромоглися дати багато таких ядерних „клясичних“ висловів, якими прикрашений старий літопис.

Ось приклади „історичних речень“ з Київського літопису:

Князь Андрій Володимирович відмовляється від Курського князівства словами: „Ліпше мені смерть з дружиною на батьківщині..., ніж Курське князівство“.

Князеві Юрієві, що зламав „хресне цілування“ — князь Із’яслав каже: „Душею не можеш гратися“.

Той самий Із’яслав потішає дружину, що занепокоєна появою численних ворогів на другому березі Дніпра: „Як нам Бог допоможе, то ми відіб’ємося; вони не крилаті, як і перелетять через Дніпро, то сядуть знову...“

Подібне повторює за тридцять років і дружина князя Ігоря: „Князю! не можеш птахом перелетіти...“

Володимирко Галицький, якому посол Із’яслава закидає, що він, мовляв, „цілував хрест“, але не виконує своїх обіцянок, каже: „Цей маленький хрестик!“

Князь Ігор (герой „Слова о полку Ігореві“) спочатку не хоче втікати з полону: „Задля слави не втік я тоді від дружини і нині не йтиму неславним шляхом“...

В інших місцях зустрічаємо дійсні прислів’я:

„мир стоїть до війни, а війна до миру“, „не йде місто до голови, а голова до міста“, „піклуємося самі за себе, бо інакше люди за нас піклуватимуться“, „сьогодні того покарав, а завтра нас (покарає)“.

Або нав’язане до київських подій прислів’я:

„Ратша нам погубив Київ, а Тудор — Вишгород“ тощо. /166/

Рідше зустрічаються сентенції релігійного характеру, іноді це тексти з Св. Письма, частіше загальні сентенції, витримані в дусі релігійної літератури:

„Як добре та як гарно, коли брати живуть у згоді“ (з Псалтиря), „злий зле загине“, „прийшли високомислено, а смиренно відійшли додому“

В останній частині Київського літопису часто повторюється тема, що ми її зустрічаємо і в старому літописі — нещастя є „кара Божа“ за гріхи. І цю тему іноді подано в формі афоризмів: „Це — батіг Божий, щоб, смирившися, ми відмовилися від злого шляху“. Є також афоризми про „кару Божу“ „гордим“.

3. Висловів „духовного“ характеру не багато в Київському літописі, тому що велика його частина не що інше, як „військове оповідання“, оповідання про військові події з погляду тодішнього київського „лицарства“. Київський літопис як цілість є великою лицарською повістю. Стиль оповідань про військові події усталений та вироблений. Завжди зустрічаємо (з варіянтами) ті самі вирази, звороти. Ладнання в похід починається словами: „заратились“, „ісполчились“, „сів на коня“. Князь „збирає“ „многоє множество“ вояків, „силу велику“, „із усіх земель“, „як ще ніколи не бувало“; ці полки стоять пізніше „як ліси“. Настрій князів — „будемо всі за одного“; серця „розпалюються“; князь „укріплює дружину“ або „вояків до битви“. Іноді наводиться навіть коротка промова, що її ніби виголосив князь. Перед битвою подається сиґнал: „вдарили в сурми“, почали „бити в бубни та в сурми сурмити“, „вдарили в бубни“ тощо. Іноді згадується військовий „клик“. Битва починається з того, що „поставили прапор“, „підняли прапор“, „показали (явили) прапор“; тоді „вдарили на них“ — на ворогів, князь перший „ламає спис“ (копьє изломи). Битву іноді описано з поданням різних деталів — погоди, обставин. Оповідання і тут знає численні сталі формули: спочатку починають „стріляти“ „стрільці“, „стрільців своїх молодих пустив до них (половців)“, „як з ними зустрілися, почали з ними перестрілюватися“. Іноді оповідання обмежується на словах: „билися кріпко“, „з міста (або замку) билися кріпко“, битва — „січа зла“, „січа кріпка“, „битва (брань) люта“, „каміння з замку сиплеться, як дощ“, „і багато з обох сторін падало“, „багато крови було межи ними пролито, а інші поранені вмирали“, „і багато було поранених“ (язвеныхъ). — Ось як виглядають цілі описи боїв:

„І була битва дуже кріпка з обох сторін, і падало багато вбитих з обох сторін, і так страшно було дивитися, як на /167/ кінець світу“ (второе пришествіе). Або: „І був заколот великий і стогін, і крик великий, і голоси недовідомі; і тут було бачити ламання списів і згук зброї, і від сильного пороху не можна було бачити ані кіннотника, ані пішого, І так билися кріпко...“

Ворогів побито, „потоптано“, вони або втікають, „здобувши сорому“, або організовано відступають — „заворочують полки“. Не забуває оповідання і про наслідки походу, здебільшого це знищення маєтку (жизни) ворогів, здобуття „полону“ (ополонишися, исполонишися), іншої здобичі, яку літописець іноді барвисто перелічує, іноді звільнено полонених, захоплених ворогами (отполониша)... Зрідка зустрічаємо виправи, що закінчуються безуспішно: або князь „зсідає з коня“ ще до початку боїв, або по різних військових подіях завертає „во свояси“, „нічого не вспівши“... Про забитих іноді згадується: „Вже нам їх не воскресити“, герої подій „втирають сліз“ та „втирають пота“ і повертаються додому „з честю та похвалою великою“, „з великою честю та великою похвалою“, „з честю великого“, „з великою славою та честю“ тощо.

Подібні формули знає літопис і для всієї тієї нескладної політики, що приводить до військових впирав. До мотивів належать м. ін. помста за „обиду“ *, яку „нічим не викупити, тільки головою своєю“, тому „мстять обиду свою“ або „сорома свого“. Треба „сорома зложити“, бо „сором гірший смерти“, „ліпше, браття, тут умерти, аніж узяти на себе сором“. Крім того, основною метою вчинків є бажання слави — „чести“: „візьмемо честь свою“, „знайду честь свою і бажання своєї думки“. Навіть загальна думка: „браття та дружино! Бог не поставив Руську землю та руських синів на безчестя, в усіх місцях здобували собі чести. Нині, браття, в цих землях, перед чужими народами дай нам, Боже, честь свою дістати“... Але не бракує й егоїстичних мотивів: турбота про свою „часть“ в „Руській землі“, боротьба за „часть“ ведеться без усяких перепон: „Хочу Новгорода добром та лихом шукати“. Зустрічаємо й відстоювання свого старшинства тощо. Мета князя формулюється завжди тими самими словами — „сісти на батьківському та дідівському престолі“.

*) Для слова „обида“ немає відповідного слова в сучасній українській мові. В деяких випадках йому відповідає слово „кривда“, але воно має моральне забарвлення, що його не завжди має слово „обида“.

Поруч князів в першій половині віку часто виступає і населення. Вороже ставлення населення до князів описується різними барвами, а прихильне завжди гарними формулами: /168/ „де побачимо твій прапор, тут і ми з тобою готові стати“, „ідемо за тобою з дітьми, як ти бажаєш“, „радо за тебе б’ємося, і з дітьми“, „хочемо за честь батька твого та твою головами своїми накласти“. Взагалі для загального мотивування вчинків літописці знають певний тип формули — „або-або“, напр., „або лихо, або добре всім нам“, „або віддати жінку, діти та дружину в полон, або головою наклясти“, „або головою накладу, або помщуся за себе“...

Але лицарський моральний світогляд літописців та їх героїв є світоглядом християнським, хоч, розуміється, в тій своєрідній формі, якою є світогляд „християнського лицаря“ і в Европі. Останнє рішення належить Богові. Рідко зустрічається формула „а то побачимо“, чи говориться про сприятливий або несприятливий час („це мені час“ тощо). Здебільшого „покладають надію на Бога“, „як нам Бог дасть“, або „приведе“. В суперечках „розсудить“ Бог — „хай нас розсудить Бог“ (також — „Спас“, „чесний хрест“), „дай, нам, Боже, честь свою дістати“; навіть: „Бог силою своєю віддав ворогам нашим перемогу, а нам честь та славу“, бо „за всім Бог та сила хресна“... І події дуже часто, якщо не взагалі, обговорюються саме з такого погляду — Бог, „чесний хрест“, Богородиця допомагає одним, карає інших; сварки, суперечки — діло дияволове. Зокрема, часто зустрічається таке освітлення починаючи десь з 1170 р. (праця ігумена Мойсея?).

Воюючи здебільшого за цілком дрібні „обиди“ або „часті“, пустошачи рідну землю, герої Київського літопису вважають себе за охоронців „Руської землі“ (до речі, під цією назвою виступає тільки Україна) та „народу християнського“, але іноді їм доводиться дійсно обороняти країну від головних тоді ворогів-половців. Нас цікавить тут власна ідеологія героїв літопису та їх літописців. Для них типове:

„За Руську землю хочу трудитися... “; мир зберігається „задля Руської землі та задля християн“; „дай нам, Боже, за християн та за Руську землю головами наклясти та до мучеників приєднатися...“

Ідеал християнського лицаря, що його носили в душі князі 12 в. ще яскравіше виявлений у записах літопису про хрестові походи імператора Фрідріха Барбаросси (записи під рр. 1188 та 1190):

„Цього саме року пішов цар німецький з усією своєю землею битися за гроб Господень, так об’явив йому Господь через янгола, наказуючи йому йти. І як вони прийшли, то билися кріпко з богомерзкими тими агарянами... Оці німці, /169/ як мученики святії, пролили свою кров за Христа з царями своїми. Про них Господь наш подав знаки: як когось із них вбивано в війні з чужинцями то по трьох днях тіла їх невидимо були брані з труни янголом Господнім, а інші, бачили це, прагнули постраждати за Христа; на них здійснилася воля Божа, і Бог завів їх до свого вибраного стада, до мучеників...“

Завдяки цим численним формулам Київський літопис справляє враження надзвичайної пишности, але разом з тим певної одноманітности. Створюється враження, ніби цілий час повторюється те саме. Оживлюють оповідання лише окремі цікаві епізоди або якісь незвичайні події. В таких випадках літописці не шкодували барв та гарних, яскравих образів.

Зате впадає в вічі велика ощадність стилістичних засобів, що досить рясно вживалися в інших творах того часу. Майже не зустрічаємо улюбленої і духовними і світськими авторами ритміки. До рідких прикладів ритмічної будови належать, наприклад, міркування князя Ігоря (героя „Слова“) про свої „гріхи перед Господом:

„тоді чимало лиха прийняли неповинні християни,

одривали дітей від батьків їх,

брата від брата,

приятеля від приятеля його,

жінок від чоловіків їх

і дочок від матерів їх,

і приятельку від приятельки її,

і все знепокоене полоном

і журбою, що тоді була,

живі заздрять мертвим,

а мертві радіють...

..............

І ось бачу відплату Пана Бога мого:

де нині мій улюблений брат?

де нині брата мого син?

де дитина, що я її породив?

де бояри, що радять?

де вояки хоробрі?

де шерег полків?

де коні та зброя многоцінна?

Все це я втратив,

і зв’язаного дав мене Пан у руки беззаконних... /170/

Алітерації рідкі:

тако умре Ярославъ единъ, | т-у-с

у толицЂ силЂ вои, | у-т-в

за великую гордость его, | в-е

понеже не имЂяше на Бога надежи, | н-н-н

но надЂяшеться на множество вои | н-н-н-в

або:

и тако устрои Богъ мьглу, | и

якоже не видЂти никамо же, | н-в-н

толико до конець копья видЂти, | к-к-в

и постиже дожть, | и-п

и в томъ припрошася ко озеру обои, | и-п-о-о

и разиде Ђ озеро, | и-о

и тако нЂлзЂ бы і ни онЂмъ онЂхъ; | и-о-о

мьгла же подъяся въ полъдни | п-п

и уяснися небо, | и-у

узрЂша полки оба полы озера, | у-о-п-о

и тако бьяхутся на крилЂхъ полкомъ отъ обоихъ | и-п-о-о

(В останньому тексті є зіпсуті місця).

Іноді зустрічаємо повний паралелізм зображення двох подій — переважно в станах обох ворогів (чи не випадково як наслідок вжитку формул?):

„як почала займатися зоря, то перше в Юрія (забили) в бубни в війську і в сурми засурмили і полки почали готуватися, — теж і в В’ячеслава, і в Із’яслава, і в Ростислава почали бити в бубни і в сурми сурмити, полки ж почали готуватися...“

Або в одному місці аж чотири гостини з приводу відвідин кн. Давида в Києві 1195 р. описано на одній сторінці тими самими словами.

Одноманітність тону військової повісти оживляється різними вставками іншого стилю, переважно духовного. Це, напр., молитви, витримані в суто-церковному стилі, здебільшого ритмізовані. Сюди належать і „некрологи“ князів у пізнішій частині літопису, цікаві зразки „літературного портрету“. Сюди належать /171/ суцільні „повісті“ — про забиття киянами князя Ігоря (1147), про забиття князя Андрія Боголюбського (1175), (пор. II. В.).

Вставкою є писане агіоґрафічним (житійним) стилем оповідання про смерть князя Ростислава (1168), оздоблене духовними розмовами князя, його молитвами та такою кінцівкою:

„І подивився на ікону самого Творця, і почав мовити тихим голосом, пускаючи сльози з очей: „Нині одпущаєши раба Твоєго, Владико, по слову твоєму з миром“. І було бачити сльози його, що лежали на обличчі його, як перлові зерна. І так, утираючи сльози хустинкою, вмер...“

До інших цікавих вставок належать „плачі“.

У таких оповіданнях та уривках невійськового стилю маємо чимало цікавих стилістичних прикмет. Поруч цитат з Св. Письма зустрічаються ще й інші формули, аніж військові: типові для церковної літератури подвійні слова (благоумний, високоумиє, пагубоубийственний і т. д.).

4. Суцільний стилістично, але зовсім іншого стилю літопис Галицько-Волинський. З 1205 р. починається оповідання про події Галицько-Волинського князівства. Складний зміст добре схарактеризував сам автор назвою одного з розділів своєї праці: „Безчисленныя рати и великыя труди, и частыя войны и многия крамолы, и частая востания, и многия мятежи...“ Описане без розподілу на роки життя кн. Данила доведене, як здається, до р. 1260, а далі починається праця інших авторів, які почасти перебували під впливом стилю автора біографії Данила. На самому кінці (1287-30) пише знову якийсь один автор — принаймні все, що стосується до кн. Володимира Васильковича, стилем досить відмінним від попередників.

5. Стиль першої частини Галицько-Волинського літопису — історії кн. Данила помітно відрізняється від стилю Київського літопису своїм „книжним“ характером. Автор, очевидно, „книжник“ (не дурно він згадує окремо київського „книжника“ Тимофія та „співця“ Митусу — своїх братів літераторів — або печатника Кирила, урядовця княжої канцелярії). Він кохається в складних будовах речень, у старовинній мові, любить рідкі слова, також гарні образи, порівняння, ориґінальні ситуації.

Найхарактеристичніше для автора літопису вживання дієприкметникових конструкцій, зокрема т. зв. „давального самостійного“. Ось, напр., як він описує знаки при виправі:

Не дошедшим же воемь рЂки Сяну,

сосЂдшим же на поли воружиться, /172/

и бывшу знамению сице надъ полкомъ;

пришедшимъ орломь и многимъ ворономъ,

яко оболоку велику,

играющимъ же птицамъ,

орломь же клекьщущимъ

и плавающим криломы своими,

и воспромЂтающимъся на воздусЂ,

яко же иногда и николи же не бЂ...

(І ще не дійшли вояки до ріки Сяну, та зійшли з коней на полі, щоб озброїтися, і прилетіли численні орли та круки, ніби велика хмара, і птиці грали, орли клекотали і плавали на крилах та носилися у повітрі, як ніколи не бувало).

Так само, як і в Київському літописі, події драматизовано, в деяких частинах ще послідовніше, так що все оповідання розпадається на діялоги. Автор, з властивим для книжника зацікавленням, збирає окремі вирази, історичні вислови, прислів’я тощо. Ось, напр.: „Ліпше на своїй землі кістьми лягти, ніж на чужій славному бути“. Невдалий похід Мстислава проти Галича закінчився тим, що боярин Ілля Степанович вивів його на Галичину могилу та „посміхнувшись мовив йому: Князю! вже ти посидів і на Галичиній могилі, отже княжив був і в Галичі!..“ Або Данило говорить: „Християнам міць дає простір, а татарам тіснота“. Або справжні прислів’я:

„один камінь багато горнців розбиває“,

„не подавивши бджіл, меду не їстимеш“,

„зло зліше за зло“...

До цього треба ще додати цитати з Св. Письма, перекладної літератури і т. д. Автор зокрема охоче надає героям різних прізвищ — „томитель Бенеднкт“ та „прегордий Філя“ або „величавий Філя“ — угорські воєводи; Семюнко, боярин галицький, — „беззаконний, лихий,... подібний до лиса, бо рудий“ і т. п.

Численні сталі формули, що вживаються в Київському літописі, зустрінемо так само і в Галицько-Волинському. Лише тут ужито їх куди поміркованіше — автор воліє замість повторення старої формули подати якусь нову картину, новий яскравий образ.

Ось, як змальовано війська:

На замку в Володимирі Волинському — „стояли озброєні вояки, блищали щити та зброя, ніби сонце“; в війську Данила „були коні в масках і в покривалах шкіряних і люди в бронях, і світилися дуже його полки, бо блищала зброя. А сам їхав... руським звичаєм: кінь під ним був ніби диво, /173/ і сідло з паленого золота, і стріли, й шабля, золотом оздоблена... і плащ з грецької багряниці, та обшито його мереживами золотими плоскими, і черевики зеленого сап’яну, шиті золотом...“

Ось картини боїв:

„і як списи заломилися, тріснуло ніби грім, і з обох боків багато падало з коней і вмирали, а інших ранено... “, „кидали списами і головнями, ніби блискавка, і каміння, ніби дощ, з неба падало“, „а інші падали з містка в рів, ніби снопи; а рови були на вигляд дуже глибокі і наповнилися мертвими, і можна було ходити по трупах, ніби по мості“.

Більше місця приділяється окремим героям, про яких у Київському літописі згадувано лише зрідка. Ось як описано участь у битві з уграми самого Данила:

„Князь Данило заїхав ззаду та колов їх... Данило... вдарив списом вояка, а як спис зламався, витягнув меч; подивившися на всі боки та бачучи, що прапор Васильків стоїть, добре борючись та женучи Угрів, витяг меч, йдучи братові на поміч, багатьох поранив, і інші від меча його вмерли... Данило під’їхав до них (прапору Василькового) і не побачив ані одного вояка, лише отроків, що тримали коні; а вони, не пізнавши його, хотіли мечами посікти його коня, та милостивий Бог виніс його без рани“.

Галицько-Волинський літопис багатший і на мовні прикраси. Досить часто зустрічаються ритмічні місця, починаючи з славнозвісного місця про Романа Галицького:

 

приснопамятнаго самодержьца всея Руси,

одолЂвша всимъ поганьскымъ языкомъ,

ума мудростью ходяща по заповЂдемъ Божиимъ:

устремил бо ся бяше на поганыя яко и левъ,

сердитъ же бысть яко и рысь,

и губяше яко и коркодилъ,

и прехожаше землю ихъ яко и орелъ,

храборъ бЂ яко и туръ...

Це одне з тих не дуже численних місць, в яких маємо ніби відгуки епосу. Поруч цього і згадка про те, як „Володимир Мономах пив золотим шоломом Дон“ (пор. „Слово о полку Ігореві“), і оповідання про зілля-євшан, що мабуть, зайшло до літопису з половецького епосу і ще коротше про половецького хана Кончака, що „вичерпав Сулу, ходячи пішки, носячи казан за /174/ плечима“, що нагадує гіперболи „Слова о полку Ігореві“. Але повернімося до ритміки. Ось промова Ігоровичів до Перемишлян:

Братье! почто смущаетеся?

не сии ли избиша отци ваши и братью вашю?

а инЂи имЂние ваше разграбиша?

и дщери ваша даша за рабы ваша?

а отьчьствии вашими владЂша инии пришелци?

то за тЂхъ ли хочете душю свою положити?

Але в цілому більшість таких місць ніяк не нагадує простої будови речень старого літопису та навіть Київського літопису: це реторичні грашки книжника.

До грашок належить і гра словами, напр.: „ДнЂстр злу игру сыгра Угромъ“, або: „ боярин боярина плЂнивше, смердъ смерда, градъ града “. Джерело першого дотепу — Малала, другий на зразок повторення слів у Св. Письмі та проповідях.

Більше нахилу виявляє автор до вченої, реторичної обробки мови. Він охоче вживає складних конструкцій, напр., охоче уживає абстрактних слів там, де мова йде про цілком конкретні речі. Приміром, замість сказати „їх вигнали“ він каже „нынЂ же изгнание бысть на них“; замість „поранені списами“ — „уязвени быша отъ крЂпости ударения копЂйного “, замість „перерублено кінцем меча“ — „оть коньца остроты мечевыи... перетятЂ бывши“ і т. д.

Кохається автор у синонімах та незнаних словах та іноді змушений сам „перекладати“ свої власні слова: „колымаги, рекше (= себто) станы“, „риксъ, рекомый король угорський“, „вся окресная веси, рекомая околная“ тощо.

6. Далеко простіший стиль останньої частини Галицько-Волинського літопису, присвяченого великою мірою князеві Володимирові Васильковичу. Це — досить зворушлива історія його хвороби (пістряк губи) та смерти цього князя — інтеліґента, книжника, аматора „книжного списання“, що навіть сам переписував книги, аматора мистецтва. Він був також мисливцем та вояком, але про це літопис згадує лише в минулому часі...

Будову мови — розмови, дієприкметники — новий автор у цілому утримав ті самі, що були в автора біографії Данила. *

*) Лише „давального самостійного“ не вживається так часто, як у біографії Данила.

Але чимало промов князя Володимира Васильковича стилізовано як листи. Автор записує й дійсні „грамоти“ або уривки /175/ з них до свого твору. Події описує більше мирні. Серед розмов виринають загадки або символічні речення, природні для князя — книжника. Ціла розмова з перемиським єпископом, що приїхав з доручення князя Льва, просити про надання йому Берестя, витримана в стилі взаємного задавання загадок: єпископ прохає „не згасити свічі“ над могилою дядька князевого Данила в Холмі, а Берестя — „то би твоя свіча була“, — князь, що „розуміє притчі та темне слово“, „бо був книжник та філософ, якого не було по всій землі та по ньому не буде“, відповідає єпископові такими самими загадковими реченнями, відхиляючи прохання.

Чимало місця присвячено прославленню князя, де сполучені елементи церковного стилю з описом світської та церковної розкоші. Ці сторінки просто блищать золотом, сріблом, мармуром, емалями тощо:

„...і посуди богослужбові литого золота з камінням дорогим поставив у святої Богородиці... У манастир свій євангелію службову і апостол сам списав. В єпископію Перемиську також євангелію службову, оковану сріблом з перлами, що її сам списав, а до Чернігова послав в єпископію євангелію службову, золотом писану, оковану сріблом з перлами, а посередині (образ) Спасителя з емалю... Збудував і багато церков: у Любомлі поставив церкву камінну святого... Юрія, прикрасив її образами кованими і посуди богослужбові скував, і (дав) покрови оксамитні, шиті золотом з перлами, херувимів та серафимів, а напрестольні серпанки золотом шиті, а інший білого шовку...“

Тому автор славить покійного князя, використовуючи стилістику голосінь у формі акафисту.

Не диво, що в цьому місці зустрічаємо не лише церковний стиль, але й церковну мову, тут трохи чи не найпослідовніше витриману з усіх наших літописів. Тут і такі слова, як „многоцінний“, „благопохвальний“, „добровонний“, „добропрелюбний“, „многодерзновениє“ тощо.

7. Літописи 12-13 ст. мають і літературні джерела. Простіші вони в літописі Київському: тут звичайні формули „військового оповідання“, запозичені з перекладених військових оповідань: з Флявія, з „Олександрії“, Біблії та повісти про Діґеніса; або як не запозичені, то складені під їх впливом формули. Вони, як ми бачили, утворюють певну стилістичну цілість.

Інакше користується своїми джерелами автор біографії Данила. У нього знайдемо свідоме перероблення найкращих місць /176/ з літератури історично-військової: тут є і вплив Біблії. З неї він запозичує, напр., промову посла угорського короля Бели (за Ісаєю гл. 26). Але в деяких місцях на нього вплинули старі хроніки — Малали, Амартола, історія Флявія та „Олександрія“. Здається, він користався не окремими творами, а мав у руках „хронограф“, складений на підставі цих творів. Іноді він будує своє оповідання на цитатах з цих творів: характеристика князя Романа є наслідуванням характеристики Геркулеса в Малали та Олександра Македонського в „Олександрії“. Дотеп „злу игру сыгра ДнЂстръ“ — запозичено з Малали, де це сказано про ріку Скирт; цитату з „Гомера“ автор узяв, напевне, з якоїсь збірки. Опис галицького війська нагадує описи Флявія та Амартола. Одна промова Данила нагадує промову Дарія з „Олександрії“; описи боїв подібні до описів Флявія тощо.

Треба визнати автора біографії князя Данила за одного з найталановитіших стилістів нашої старої літератури. „Запозичення“, звичайні в світовій середньовічній літературі, є лише невеличкою частиною його великого твору, до того автор їх звичайно поперероблював у дусі свого власного стилю і з скарбу своїх образів зумів утворити суцільні та виразні картини.

Не абияким мистцем є і автор оповідання про смерть Володимира. Він іде більше за традицією церковної літератури, проте зумів з цим прикрашеним стилем сполучити чимало реалістичних гарних образів з останніх днів життя свого героя.

8. Стиль окремих частин літопису вказує на їх авторів. Від р. 1146 (приблизно) починається в Київському літописі оповідання „військового“ стилю. Дальші оповідання завжди зв’язані з особою певного князя. Найбільш суцільним та стилістично викінченим є оповідання про князя Із’яслава. Автора його можна вважати за людину світську, але пізніше воно, мабуть, було оброблене рукою духовної особи, що повносила до нього й деякі чужі завваги чи ширші оповідання. Пізніше літописання, мабуть, вели різні особи, але наприкінці століття весь матеріял був оброблений для князя Рюрика, очевидно, ігуменом Видубецького манастиря Мойсеєм, якому належить і проповідь-похвала, що нею закінчується Київський літопис.

Щодо Галицько-Волинського літопису, то кілька уривків з якогось утраченого Галицького літопису зустрінемо вже в Київському літописі. Але в частині його тексту, що дійшла до нас як суцільна, починаючи від р. 1205 можемо виділити дві частини — біографію князя Данила, писану без хронологічних дат, та написану, очевидно, не разом з подіями, а пізніше. Вона доходить приблизно до року 1260. Автора можемо схарактеризувати /177/ за стилем його пращ, — це людина світська, книжна літературно обдарована. Симпатії його на боці князя а не бояр Це міг бути хтось з канцелярії князя Данила, мабуть волиняк не галичанин, бо галичани для нього — „безбожні“. Суцільне оповідання про князя Володимира Васильковича (за датами Іпатського рукопису рр. 1287-8) — напевне твір канцеляриста, може головного писаря князя (наводяться виписки з грамот князя). Були навіть припущення, що це той Ходорець або Ходорок Юрійович, що списав княжий заповіт (наведений і в оповіданні). Про авторів інших частин літопису важко сказати щось певне.

9. Уставок у Галицько-Волинському літописі майже нема. Весь матеріял, запозичений з якихось джерел, оброблений наново авторами. Але Київський літопис 12 ст. використовує літописні джерела, що не дійшли до нас, вказуючи на літературне життя, нам безпосередньо не знайоме. — Маємо під р. 1172 та пізнішими цілий шерег даних про родину Рюрика II та його братів, зокрема „некрологи“, що є ніби рештками якоїсь родинної хроніки Ростиславичів.

Далеко цікавіші рештки Чернігівського літопису. Чернігівські відомості, що їх знаходимо в Київському літописі, охоплюють досить довгий час (з 1146 р.). Визначну ролю в цих звістках грає особа та родина князя Ігоря, героя „Слова о полку Ігореві“, Чернігівського князя з р. 1198. Можна гадати, що Чернігівський літопис був оброблений для князя Ігоря. Де-не-де зустрічаються детальніші відомості про переяславські події, — можливо, що до Києва відомості з близького Переяслава доходили й безпосередньо. Але певніші дані про існування літописання в Переяславі маємо з літописів північних, суздальських. Тут знаходимо окремі відомості льокального переяславського змісту, аж до р. 1228. В кінці 12 ст. Переяслав став якимось протекторатом суздальського князівства, отже, користання переяславськими джерелами в суздальських літописців було цілком природне. — Так само північні літописи доводять нам, що і київське літописання не припинилося з кінцем 12 в., — в Суздальському літописі зустрічаємо широкі оповідання про київські події, писані стилем Київського літопису з рр. 1203-4-5. — Щодо Длуґоша (пор. його джерела 11 ст., І. Є. 7), то для 12 та пізніших сторіч він, здається, користався літописами північного походження. Чи сягав його Перемиський літопис далі в 12 сторіччя, чи лише до р. 1128, — встановити неможливо. Але що Галицький літопис ведено не лише в 13 ст., а й давніше, це певно: в першій частіші Іпатіївського літопису 12 ст. поруч /178/ київських відомостей маємо також галицькі, сама форма яких (посилання на інші місця, яких в Іпатіївському літописі немає) показує, що вони позпчені з якогось суцільного невідомого нам твору.

Д. Епос

1. До деякої міри можливо встановити теми старого епосу, 12, а почасти і 13 ст., якого сучасними нам нащадками вважають північні „старшин“ (І. Ж.). Лише до епосу 12-13 вв. майже не маємо паралель у літописах. Київ уже в 12 ст., відокремившися від інших князівств, помалу занепадає, головне з причин господарських: Европа відкриває нові шляхи зносин з орієнтом та Царгородом. Наслідком цього підупаду є брак епічних київських тем з цього часу. Про Київ на півночі майже забувають: так Новгородський літопис навіть не згадує зруйнування Києва татарами. Тематика епосу 12-13 ст. утворилася, з одного боку, під впливом розквіту західньої України, з другого — татарської навали.

2. Галицько-Волинського походження є „старина“ про Дюка Степановича. Зміст її — приїзд з Індії, з Галича (іноді „Галича-Волинця“) до Києва багатиря, характеристика якого, власне, складається лише з опису його багатств — спочатку ним самим, потім, коли виникають сумніви, чи не перебільшує він, „описувачами“, яких до Галича надсилає князь Володимир. Описувачі мусять відмовитися описати багатство Дюкове, бо для витрат на цю працю треба було б продати на папір Київ, а на пера та чорнило — Чернігів. В Києві Дюк іноді виступає конкурентом іншого багатиря того ж типу, Чурила. То вони мають перескочити конем через Дніпро, то протягом певного часу щоденно міняти вбрання. Виграє Дюк. Вже саме ім’я „Дюк“, змушує думатп про західне походження героя. Описи Дюкового багатства запозичені з повісти про Індійське царство (Екскурс I. Г. б. 8). Найімовірніше, що ця повість прийшла до Галичини за Ярослава Осмомисла. Про пишність життя галицького князя та бояр довідуємося дещо з літопису. Ім’я „Дюк“ (візант. „дюкас“) та по-батькові „Степанович“ (улюблене угорське ім’я — Стефан) можуть бути угорського походження, так само, як і чудовий кінь Дюка — (пор. оповідання про угорських коней у Києві 1150 р.). Цікаво, що деякі подробиці вбрання Дюка чи Чурила — запозичені не з перекладу, а з латинського ориґіналу повісти про Індійське царство. Це теж потверджує думку про те, що місцем походження епосу була Галичина. /179/

Безумовно, існували перекази про „Чурила“ в Галичині: ім’я його там збереглося навіть у піснях. “Згадують про нього в 16-17 ст. Рей з Наґловіц та С. Кльонович. Чурило — такий самий кавалер, як Дюк, лише менше благородного характеру, він „баламут“. Прізвище „Чурилів“ або „Джурилів“ належало до прізвищ західньо-українського боярства, від цього прізвища походить назва міста Чурилова (пізніше Джурина) на Поділлі. В сучасних „старинах“ про Чурила типу новель Чурило з’являється із своєю дружиною при дворі Володимира. Володимир робить його „чашником“, але, заглядівшися на його красу, княгиня порізала собі руку. Любовна історія з жінкою боярина Бермяти коштує йому нарешті життя. Про його конкуренцію з Дюком ми вже згадували вище. Одна подільська пісня про Чурила знає його як провідника „дівочого війська“. Сучасні старини про Чурила, здається, пізніше (в Москві?) досить поперероблювані. Які саме теми знав про нього старий епос, сказати важко, певним є лише, що це був тип Дон Жуана.

3. Героїчну боротьбу — змієборство, малює третій твір галицько-волинського епосу — пісня про Михайла Потока. Що епос цей походить, може, теж з Галичини, показує галицька пісня про дівчину, що „дивиться одним оком на Джурилу, другим на Потока“. Ім’я „Поток“ поза тим невідоме на слов’янському сході. Старина про Потока, мабуть, залежна від житія болгарського святого змієборця Михайла з Потуки. Історія Потока досить складна. Він одружується, але жінка його скоро вмирає. Михайло наказує поховати себе з жінкою. Коли в склепі з’являється змій, Михайло змушує його принести „живої води“, при допомозі якої він оживлює свою жінку. Це — казкові мотиви. Можливо, що подібне оповідання ходило в Болгарії і про св. Михайла з Потуки. Про західне походження „старини“ свідчать згадки про Поділля, про Литву. Привід до постання епічного твору могло подати перенесення мощів св. Михайла в Трнов 1206 р. З Болгарії переказ міг легко прийти до Галичини, бо галицьке князівство було на долішньому Дунаї, близько до Болгарії і між ними були культурні зносини.

4. Можливо, що з галицько-волинського епічного скарбу вийшла й „старина“ про Дуная. Про Дуная „старина“ оповідає, як він (1) висватав для князя Володимира дочку „ляховинського“ короля, (2) зустрінув у полі дівчину-багатиря та одружився з нею, (3) з суперництва в стрільбі з лука забив жінку, а тоді й себе: з їх тіл витекли річки Дунай та Дніпро (Ніпра і т. п.). Перший мотив може бути якось зв’язаний з воєводою Володимира Васильковича, про якого літопис каже, що в рр. 1280-х /180/ Дунай-воєвода їздив послом до мазовецького князя Конрада. Цього одного мотиву може все ж не досить для того, щоб з певністю зв’язати Дуная — героя „старини“ з історичною особою. Ще менше підстав вважати різних Романів, згадуваних у „старинах“, за Романа Галицького. Але зміст „старин“ про Романа може бути з’ясований з казкових мотивів.

5. Безумовно зв’язані з татарською навалою сюжети деяких „старин“. У старих сюжетах, татари заступили місце старіших ворогів Руси. Татари, мабуть, були з самого початку в „старинах“ про Калина-царя. про Василя Ігнатовича (або П’яницю), нарешті, про так зв. „Камське побоїще“.

Зміст цих старіш — остаточна загибель багатирів на Камі, або напад на Київ царя Калина, що його побиває Ілля, або царя Батиги, якого побиває Василь Ігнатович. Щасливий кінець в обох випадках, розуміється, додано лише пізніше. Пісня про Василя Ігнатовича починається плачем Богородиці над майбутньою загибеллю Києва. Поетичне оформлення цього плачу, розмова Богородиці з турами, — загадкове. В старині про Камське побоїще та про Калина царя татари з’являються по два рази, що відповідає історичній дійсності (битва при Калці 1224 р., Батий 1237-41 р.); назви „Камське побоїще“ та „Калин“ походять від „Калкської“ або „Калецської“ битви (ріка „Калка“ маловідома); Батий дав походження Батизі; загибель багатирів відповідає загибелі численних князів при Калці, в північно-східніх літописах згадується про загибель Альоші Поповича та інших багатирів. Але важко сказати, чи перші епічні пісні на цю тему постали в Києві, чи постали вони десь в іншому місці, лише пізніше їх пов’язали з Києвом.

6. Зате немає сумніву, що і в Києві і в Галичині були епічні твори, які взагалі не перейшли у північні старини, а дали основу прозовим переказам на Україні. Тут також можна до деякої міри встановити саму тему старого епічного оповідання, але не його деталі. — Однією з таких епічних тем є оповідання про Дем’яна Куденевича, відоме нам з пізнього Московського т. зв. Никонового літопису під р. 1180. Епос цей Переяславський (коло Переяслава є село Куднів). За літописом Дем’ян обороняє Переяслав спочатку від князя Гліба Новгород-Сіверського. Характеристичною епічною рисою тут є те, що Дем’ян побиває військо Гліба вдвох із своїм слугою Тарасом. Потім з’являються половці, проти яких Дем’ян виступає сам навіть без зброї. — Інші епічні перекази оповідають про історичну особу — Романа Галицького, про якого маємо згадки в українській та польській літописній традиції: ніби половецьке лякання дітей Романом, /181/ прислів’я: Роман, що оре „Литвою“, „не їстимеш меду, не винищивши бджіл“, є згадки Длуґоша за польські пісні про Романа В пізніших записах зберігся переказ про посольство папи римського та Лешка польського до Романа. Роман відмовився від переговорів з обома, зокрема відповідь папі поетично-епічна: витягнувши меч, Роман питає: — „Чи є такий Петрів меч у папи?“ — Дальше епічне оповідання, що дійшло до нас лише в формі українських прозових леґенд, є оповідання про Михайлика. Дуже відмінні в деталях, вони зв’язані з загибеллю Києва: Михайлик, багатир-малоліток, відходить з Києва захопивши з собою на списі Золоті Ворота. Оповідання про багатиря-хлопчика Михайла або Івана та його батька Данила Ловчанина існує серед „старин“, але в досить пізніх формах. В кожному разі маємо в пізніх писаних та усних переказах натяки на старий Київський та Галицький епос.

Під р. 1151 в літописі знаходимо згадку про дві могили, що тоді звалися „Перепетові“, а ще й досі мають назви — Переп’ят та Переп’ятиха. Сучасна нам леґенда оповідає про те, як князь Переп’ят відійшов з дому з військом, як княгиня за кілька років почала його шукати, але, зустрівши, не пізнала та забила, а потім забила й себе.

І тут (як і в розділі І. Ж) також можна говорити про існування творів епічного характеру із згаданими темами вже 12-13 ст., але яка була їх форма встановити неможливо. Навіть „Слово о полку Ігореві“, 12 ст., на жаль, не може нам нічого сказати про форму інших епічних творів, бо типовість „Слова“ не цілком певна.

Е. Слово о полку Ігореві

1. „Слово о полку Ігореві“ — єдина пам’ятка нашої старої літератури, відома ширшим колам читачів. Але ця популярність сполучена з цілим комплексом помилкових відомостей про літературний характер та значення цієї пам’ятки. Перша загальнорозповсюджена помилка, що „Слово“ має якесь виняткове становище серед пам’яток старої літератури, які нібито змістом та стилем усі від „Слова“ цілком відрізняються. В дійсності „Слово“ щільно зв’язане з сучасною йому та попередньою літературою. Друга помилка, — що „Слово“ є типовим зразком усної, втраченої епічної літератури. В дійсності на підставі „Слова“ можна висловити лише непевні гадки про форму старого епосу. Ориґінальність „Слова“ — переважно, в його надзвичайній поетичній /182/ висоті, але саме ця поетична якість „Слова“ не дозволяє робити будь-яких висновків про інші втрачені твори, що коли такої висоти не досягали, то й не могли наближатися до „Слова“ поетичною формою.

..Слово“ з’явилося в науковому та поетичному обігу наприкінці 18 в., коли його знайдено в одному збірнику, що складався переважно з творів „світського“ типу (м. ін., був у ньому вміщений і роман про Діґеніса). На щастя, „Слово“ відписано та видруковано. „На щастя“, бо збірник цей згорів під час московської пожежі 1812 р. Розмірно пізній відпис, в якому знайдено „Слово“ (не старіше 16 ст.), та ще не дуже добре вміння видавців читати старі тексти, привели до того, що багато місць у „Слові“ залишилося неясними. Не зважаючи на те, що рукопис утрачено, сумнівів у тому, що пам’ятка не підроблена, ставало з часом все менше, і численні паралелі до незрозумілих для перших видавців місць, і мова „Слова“, що відповідає всім сучасним науковим уявленням про староруську мову (але зовсім не відповідала знанням та уявленням про цю мову перших видавців кінця 18 — початку 19-го ст.), і накупчений у „Слові“ історичний матеріял, і цитати з „Слова“ в старій літературі, і наслідування його (Московська „Задонщина“ 14-15 ст.) — все це потверждує, що „Слово“ це ориґінальна пам’ятка 12 ст. Сумніви в ориґінальности „Слова“, висловлені в останні часи, не витримують критики.

2. Зміст поглядно невеликої пам’ятки відомий. Це — невдала виправа князів Ігоря Новгород-Сіверського та його брата Всеволода проти половців. Після первісної перемоги військо князів улягло натискові численних половецьких сил. Ігор опинився в половецькому полоні, з якого втік за допомогою одного половця. За рік повернувся з полону його син, що одружився тим часом з донькою половецького князя Кончака. Але оповідання про ці події зовсім не вичерпує змісту „Слова“. Після опису Ігоревої поразки, автор вставив „Золоте слово“ київського князя Святослава до інших князів, спогади про різні давніші історичні події та „плач“ Ігоревої дружини Ярославни. Та й саме оповідання щоразу переривається історичними та літературними ремінісценціями. Отже, зміст твору надзвичайно складний.

Композиція твору як цілого прозора. Після короткого заспіву, де автор висловлює своє бажання „співати“ згідно з дійсністю, а не в стилі Бояновому, починається оповідання про похід та його нещасливий кінець. Друга частина переносить нас у „золотоверхий“ терем князя Святослава в Києві, оповідає про його смутний сон та не менш смутну звістку про Ігореву поразку та /183/ вкладає в уста Святослава „Золоте слово“ до князів, що він їх закликає до спільного виступу проти половців. Кінець „Золотого слова“ (навмисне?) неясний, замість Святослава починає говорити сам автор та поринає в згадки про минуле. Третя частина — „плач“ Ярославни. Остання частина описує втечу Ігоря з половецького полону. Кілька останніх рядків — кінцівка — „слава“ князям та воякам.

Коли більші частини добре відмежовані одна від одної, не можна цього сказати про будову окремих частин. Лише „плач“ Ярославни розпадається на чотири „строфи“, з яких три останні починаються тими самими словами: „Ярославна рано плаче“. Але будова 1, 4, а зокрема 2-ої частини почасти надзвичайно заплутана. Автор ніби навмисно затемнює будову твору, — про соняшне затемнення він згадує двічі, на дуже важливі моменти лише натякає: напр., Овлур (за літописом Лавор), половець, що допоміг Ігореві втекти, з’являється без усякої підготови; неясно, де говорить автор сам, а де дійові особи, — що по „Золотому слову“ Святослава починає говорити автор, можна здогадуватися лише з звернення до князів „господине“, яке було можливим тільки в устах підлеглого; тогочасна дійсність сплітається з згадками про минуле. В різних місцях — літературні зауваги: характеристика Боянового стилю, цитати з Бояна, спроба писати в його стилі, щось ніби спроба пародії. У автора, який так прозоро скомпонував „плач Ярославни“, можемо вважати цю скомплікованість композиції за навмисну.

Кілька дослідників висловлювало думку, що неясність композиції постала через невміння переписувачів, що переплутали окремі речення або сторінки старішого рукопису. Але переставлення при аналізі виявляються непотрібними. Напр., затемнення сонця, що відбулося вже під час походу, в „Слові“ поставлене перед походом. Це може бути зв’язане з традицією героїчного епосу, в якому похмурий тон часто бринить з самого початку („Іліяда“, „Нібелюнґи“); до того цей зловісний знак не зупинив князя від виправи, що підкреслює його рішучість та сміливість. Так само стоїть справа і з іншими пропонованими переставленнями.

3. Складності композиції „Слова“ відповідає й надзвичайна складність його стилістичних засобів. Воно переповнене витонченими поетичними фігурами; майже немає слова, яке б не мало якогось значення, не несло б якоїсь функції в поетичній будові твору. Може найхарактеристичнішою рисою стилю є складний символізм „Слова“. Поруч оповідань про реальний хід подій, зустрічаємо цілі відтинки, що розповідають про події лише /184/ в символах. Так навіть про поразку говориться лише: „Впали прапори Ігореві... Тут не вистачило кривавого вина, тут сміливі русичі закінчили пир: сватів попоїли, а самі полягли за землю Руську. Никне трава від жалоби, а дерево з тугою до землі прихилилося“. — Бояри оповідають Святославові про ввесь похід: „Два соколи злетіли з батьківського золотого престолу пошукати міста Тмутороканя або напитися шоломом Дону. Вже обом соколам крильця пообрізувано шаблями поганих, а самих закули в залізні кайдани. Потемніло на третій день, обидва сонця примеркли, обидва кармазинові стовпи згасли. На річці Каялі тьма закрила світло... уже взяла гору лиха слава над доброю, вже вдарило лихо на волю, вже кинувся Див на землю“. Тут усе символи: кров = „криваве вино“, битва = „пир“, князі = „сонця“ або „кармазинові стовпи“, поразка — затемнення. Тут не порівняння, а символічне зображення, в якому речі зовсім не названо їх власними іменами. Такі місця проходять через „Слово“ довгим шерегом від початку аж до кінця.

Ужиток символів нагадує почасти техніку скандінавської поезії (kenningar — див. „Доісторична доба“, В. 4). Напр., „молоді місяці’ = молоді князі, „сідло кощеєве“ (рабське) = полон, і т. д.

Звичайних порівнянь розмірно небагато. Дійсність майже цілком зникає для нас під серпанком символіки. Князь Всеслав „скаче лютим звірем“ або „вовком“ (тут авторові допомогає подвійне значення орудного відмінку — „ніби вовк“ та „як дійсний вовк“) або Ігор „скочив горностаєм у комиш, білим гоголем на воду... “, „з коня скочив босим (або сірим) вовком... і полетів соколом під туманами... “. — Битва, зображена як „пир“, є також „посів“ або „жнива“: „Чорна земля під копитами кістьми була засіяна, кров’ю полита, сумом зійшла по Руській землі“, „Немиги криваві береги не добром були засіяні, засіяні були кістьми руських синів“, „на Немизі, як снопи, стелять голови, молотять ціпами харалужними (сталевими), на тоці життя кладуть, віють душу від тіла“.

Іншим способом символічного зображення є заведення до твору „знаків“ — снів, передчувань, зловісних віщувань майбутнього, — таким є сон Святослава, в якому автор оперує розповсюдженими зловісними сонвидами — „чорною ковдрою“ (чорна барва — зла ознака), „синім вином, з горем мішаним“ — (мутне вино — зла ознака), „перлами“ — передознака сліз, криком гайворонів, санями (символ смерти — див. „Доісторична доба“ В. 2 та I. Д. 4), у сні з „золотоверхого терему“ князя падає долу вершок даху (ознака смерти). Таким віщуванням є і соняшне затемнення. Та взагалі вся природа, вся дійсність реаґує на /185/ життя героїв „Слова“: „На другий день дуже рано кривава заграва сповіщає про сонце. Чорні хмари з моря йдуть, хочуть закрити чотири сонця, а в них тремтять сині блискавки Земля стогне, ріки мутно течуть, порохом поля припали...“; або: „Не не добре з дерева листя опало“, „никне трава від жалоби... “ (див. вище).

Численні образи „Слова“ завжди є символами, де б ми їх не зустріли. Наприклад, численні птиці, про яких увесь час згадує співець, що, мабуть, був мешканцем лісостепової смуги, з її повними крилатих тварин гаями та річками, означають: „соловей“ — Боян співець або радісний вісник ранку; зловісні „чорні гайворони“ — передвісники нещастя, символ „поганих половців“; героїчні соколи та кречети — символи „хоробрих русичів“, завжди готових до бою — „птиць бити“; орел — велична птиця, символ поетичного надхнення або вісник перемоги, що кличе звірів „на кості половецькі“... Так само символічне значення мають і звірі, і сонце, і місяць, туман, і вечірня та ранішня заграва...

Дійсність майже цілком розпливається в складній тканині поетичних образів „Слова“: своєрідність „Слова“ саме в тому й полягає, що обидві площини, в яких ми сприймаємо його поетичний виклад — дійсність та поетичний знак цієї дійсности, образотворче слово, — однаково могутньо промовляють до нас. Читача однаково вражають і дійсність, про яку говорить автор, і те, як він про неї говорить. І реальність і її поетичний знак однаково впливають на нього. Ця вага форми ще посилюється багатством інших поетичних засобів „Слова“. Поруч символіки стоять численні гіперболи, що переносять читача в якусь казкову, напівфантастичну дійсність, тим самим загострюючи його зір до реальности. Князь Святослав, переможець у боротьбі з половцями, — це не людина, а космічна стихійна сила, він „наступив на землю половецьку, притоптав могили та яруги, замутив ріки та озера, висушив потоки та болота, а поганого Коб’яка з лукомор’я від залізних великих полків половецьких, як вихор, вирвав, і впав Коб’як у місті Києві, в гридниці Святославовій“. Або Ярослав Осмомисл Галицький: „Високо сидиш на своєму золотокованому престолі, підпер гори Угорські своїми залізними полками, заступив королеві шлях, затворив Дунаєві ворота, мечеш тягарі за хмари, суди наряджуєш до Дуная“ і т. д. Рюрик та Давид Ростиславич „у золотих шоломах по крові плавали“. Куряни Всеволода „під трубами повиті, під шоломами виплекані, кінцем списа взкормлені, шляхи їм в