Загальна характеристика музичної культури

У XIX ст. в Україні продовжують розвиватися різні жанри народної музики, започатковані в минулі часи, і передусім лірична пісня, що була виразником характерних рис української ментальності - емоційності й естетизму.

Нових ознак набула діяльність співців-кобзарів, яких називали «народними гомерами України». Ці обдаровані сліпі музиканти, мандруючи містами 'й селами знедоленої України, доносили до нащадків волелюбні думи та історичні пісні, в яких оспівували подвиги хоробрих козаків з легендар-

ної минувшини, закликали до боротьби проти поневолювачів. Вони об'єднувалися в кобзарські братства (гурти), передаючи традиції та звичаї свого мистецтва молодшому поколінню. Майстер (панотець) добирав учнів, які мали гарний слух і голос. Після навчання, що тривало не менше трьох років, учні складали перед гуртом своєрідний іспит - посвячувалися в кобзарі. Інколи вони отримували в дарунок від учителя бандуру.

Галерею портретів народних спів-ців-бандуристів створив художник і фольклорист О. Сластьон.

Про найвідомішого кобзаря XIX ст. Остапа Вересая із с Сокиринці на Чернігівщині писали М. Лисенко, французький поет А. Рембо.. Російський художник Л. Жемчужников залишив нащадкам його портрет. З голосу народного співця записувалися думи, релігійні псальми, сатиричні пісні. Образ кобзаря Волоха, який уславлював народних месників, співаючи епічних пісень, розважав народ під час дозвілля танками й жартівливими піснями, відтворив у поемі «Гайдамаки» Т. Шевченко.

У другій половині XIX ст. активізується діяльність з вивчення і популяризації перлин української пісенної спадщини. Фольклористичними дослідженнями захопилася значна частина інтелігенції. Відомими збирачами фольклору були Леся Українка, Марко Вовчок, Дніпрова Чайка, Марія За-горська, Марія Заньковецька. З їх голосу було записано багато українських народних мелодій. М. Гоголь так писав про українські народні пісні: «Якби наш край не мав такого багатства пісень, я ніколи не написав би його історії, тому що я не збагнув би її й не мав би поняття про минуле».

Пошук національно-демократичних засад у музиці зумовив звернення до скарбниці творчості, як до своєрідної лабораторії формування стилю. Так, поетику народних звичаїв відображала музична картина П. Ніщинського «Вечорниці» до п'єси Т. Шевченка «Назар Стодоля».

Аматорський етап вивчення фольклору (записи, використання в домашньому музикуванні) змінився &&-уково-етнографічним^, який започаткував М. Лисенко. Упродовж життя композитор зібрав близько 700 народних пісень. Він обробляв їх для сольного або хорового виконання і видавав серіями - «десятками». Збирацька і науково-теоретична діяльність композитора - автора праць «Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень, виконуваних кобзарем Остапом Вересаєм» і «Народні музичні інструменти на Україні» - мала всеслов янськии резонанс заклала підвалини української музич ної фольклористики. Отже, пророчими стали слова Коб заря:

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине...

От де, люде, наша слава

Слава України!

Як і в попередні часи, провіднок сферою творчості вітчизняних композиторів залишається хорова музика, однак її жанрова палітра значно розширюється. Вона охоплювала обробки народних пісень із вершинними досягненнями М. Леонтовича, духовну музику, якій приділяли значну увагу майже всі українські композитори, хори акапельні і з супроводом, хорові мініатюри й твори великої форми - кантати^. Хор «Боже, великий, єдиний» М. Лисенка - високохудожній зразок церковної хорової культури - став духовним гімном України.

На середину XIX ст. припадає діяльність композиторів перемишльської школи на чолі з автором українського національного гімну «Ще не вмерла Україна» М. Вербицьким -одним із перших професійних композиторів Галичини. До другої половини століття належить становлення національної композиторської школи, засновником якої був М. Лисенко -«батько української музики», творчість якого високо цінували західноукраїнські митці.

В Україні, як і в Західній Європі, важливу національно-просвітницьку роль відігравала опера. Поряд зі значними досягненнями М. Лисенка вагомий внесок у становлення цього жанру зробили й інші композитори. Яскравим прикладом органічного поєднання народної та професійної творчості є «Запорожець за Дунаєм» Семена Гу-лака-Артемовського (1813-1873) -класичний взірець оперного жанру в українській музиці. Виразна й доступ-

на музична мова, своєрідний тип драматургії (чергування музичних номерів із діалогами), реалістичність музичних характеристик персонажів -ліричних (Оксана, Андрій) і комічних (Карась, Одарка) - сприяли надзвичайній популярності цієї опери. Використано в ній і зразки українського фольклору.

Автором першої в Галичині опери (^«Купало» став Анатоль Вахнянин -"організатор і керівник музичних товариств і Вищого музичного інституту у Львові. Ця романтична драма на історичний сюжет відповідно до назви написана в яскраво окресленому фольклорному ключі.

Отже, у поглядах на розвиток національної культури музикантів західного і східного регіонів не було значних відмінностей. Симптоматично, що у 1868 р. до «Заповіту» Великого Кобзаря водночас звертаються на заході композитор М. Вербицький і на сході - молодий М. Лисенко. Як пізніше писав композитор С. Людкевич, «майже рівночасно і незалежно від себе постали два перші музичні «Заповіти1»: Лисенка й галицького Вербиць-кого. Хоч і які великі різниці могли бути у сфері життя й виховання обох «батьків»- нашої музики по обох боках Збруча та у їх музичному світогляді й смаку, то все-таки сильна поезія Шевченка зразу з'єднала їх та вказала подібний напрямок на музичну форму в їх творчій уяві».

У галузі симфонічної музики поміт-- ним явищем стала «Українська симфонія» Михайла Колачевського (1851 -між 1910 і 1912). Вона була написана у 1876 р. як дипломна робота випускника Лейпцизької консерваторії і виконана на випускному екзамені та публічному концерті. В основу тем традиційного чотиричастинного симфонічного циклу (Інтродукція і Алегро, Інтермеццо-скерцандо, Романс, Фінал) було покладено мелодії українських народних пісень. Симфонічний стиль цього композитора формувався згідно з традиціями західноєвропейської музики, зокрема німецьких композиторів-романтиків Ф. Мендельсона і Р. Шумана.

Українська музика XIX - початку XX ст. розвивалася під впливом західноєвропейської та російської музичної культури. Чимало українських композиторів здобули музичну освіту за кордоном. Так, М. Лисенко і М. Ко-лачевський навчалися в Лейпцизькій консерваторії, М. Лисенко, Я. Степовий, М. Леонтович - у Петербурзі у відомих російських композиторів, Д. Сі-чинський - у Львівській консерваторії у класі К. Мікулі (учня Ф. Шопена). Все це сприяло зміцненню зв'язків українських митців з представниками інших культур.

До української тематики часто зверталися російські композитори. Так, М. Глінка, перебуваючи в Україні у поміщицькому маєтку в Качанівці, написав романси «Гуде вітер вельми в полі» та «Не щебечи, соловейко» на слова українського поета-ромаитика Віктора Забіли, М. Римський-Корса-ков створив опери «Майська ніч» і «Ніч перед Різдвом». М. Мусорг-ський першим з російських композиторів звернувся до творчості Т. Шевченка: його пісня «Гопак» створена на текст уривку з «Гайдамаків».

Тривалими й плідними були зв'язки з українською культурою П. Чайков-ського - автора опер «Мазепа» і «Черевички» (за творами М. Гоголя). Дід композитора Петро Чайка був родом із Полтавщини, навчався у Київській академії. П. Чайковський часто по кілька місяців жив в Україні (в маєтках Низи на Сумщині, в Кам'янці на Черкащині, у Браїлові на Вінниччині). Тут він написав чимало творів. Неодноразово композитор бував у Києві, Одесі, Харкові, виступав як диригент на прем'єрах своїх опер.

Отже, епоха XIX - початку XX ст. у вітчизняній художній культурі пройшла під знаком становлення національних і професійних засад у галузі музичної творчості й виконавства, розширення міжнародних зв'язків.