Особливості розвитку духовного життя в Західній Україні 4 страница

 

Якщо враховувати, що 85% українців жили в державі, де їх мова була заборонена і де художнє слово ледь доходило до читача, важливі функції формування національної самосвідомості брало на себе, крім театрально-музичного, також образотворче мистецтво.

У другій половині XIX ст. народно-ужиткове мистецтво роз­вивалося за законами консервативного збереження усіх його видів і форм. Українському народно-ужитковому мистецтву притаманні оригі­нальні композиції з фантастичних квітів, звірів та птахів, вибагливий рослинний та геометричний орнамент, різьбляні інкрустації (бісером, перламутром, рогом, різнокольоровим деревом), барвистість вишиванок і килимів. До найвідоміших осередків народного мистецтва названого періоду відносять Решетилівку на Полтавщині (килимарство), Ічню на Чернігівщині (гончарство), Косів на Івано-Франківщині (кераміка, різ-барство), Кам'яні броди на Житомирщині (фаянс).

Розвиткові живопису в Укра­їні XIX ст. сприяло виникнення ни­зки спеціальних закладів (художні школи в Одесі, Харкові, Києві). Центральне місце в післяшевчен-ківському живописі займають жан­рово-побутові полотна, сцени з мальовничої української природи, героїчні історичні події, народні легенди й повір'я, виразні портре­ти простих людей, в яких митці намагаються передати психолгічні нюанси. Безпосередніми продовжувачами демократичних традицій Т.Шевченка у живописі були К.Трутовський, Л.Жемчужников (див. на мал. його картину "Бандурист на шляху", 1854), І.Соколов (справжнім шедевром пізньоромантичного живопису є його картина "Дівчата ворожать уночі проти Івана Купала" з двома ценрами осві­тлення - маленьким каганцем і яскравим повним Місяцем, які надз­вичайно виразно окреслюють постаті групи дівчат у човні). Видат­ним майстром побутового жанру був М.Пимоненко. Неповторним і самобутнім явищем у світовому мистецтві стала творчість Івана Ай-вазовського, який уславився передусім як метр вражаючих марі-ністичних полотен, але писав також надзвичайно характерні пейзажі українських степів ("Чумацька валка", "Комиші на Дніпрі" та ін.). На західноукраїнських землях одним з найвидатніших майстрів жи­вопису був Ю.Брандт ("Приборкання дикого коня", "Пісня перемо­ги", "Прощання", цикл акварелей "Козаки" та ін.).

Великого значення для українського образотворчого мистецтва набув рух "передвижників" - Товариства пересувних художніх ви­ставок (1870). Одним з основоположників цього руху був Костянтин Трутовський, який присвятив українській тематиці безліч робіт ("Майська ніч", "Сорочинський ярмарок", "Танок кріпачок перед поміщиком", "Дівчата біля криниці", "Вибілювання полотна" та ін.).

До "передвижників" належали талановитий передекспресіоніст Микола Ге (картини філософсько-релігійної тематики: "Христос перед Пілатом", "Розп'яття"), Олександр Литовченко (драматичні сюжети з московської історії: "Стрілецький бунт", "Сокольничий"), Микола Ярошенко (портрети та "ідейні" полотна "Крізь життя", "В'язень"), Ілля Рєпін (картини з історії "козацької вольниці"' "Мотря Кочубеївна", "Козацькі тили", "Запорожці пишуть листа турецькому султану", "Бокша"), Микола Лимоненко, Микола Бода-ревський та ін. У творчості І.Рєпіна українська тематика не була ли­ше виявом захоплення яскравими типажами та подіями давнини. На уславленому полотні "Запорожці пишуть листа..." художник зобра­зив кількох своїх друзів-українофілів, а на картині "Не чекали" (1884), що також стала хрестоматійною в усіх підручниках з історії мистецтва, драматично змалював повернення з каторги безіменного українського патріота (національна заангажованість картини роз­кривається через художню деталь: портрети Т.Шевченка і П.Куліша обабіч весільної фотографії на стіні - див. мал.).

У 80-90-х pp. провідне місце в образотворчому мистецтві за­ймає українська національна школа пейзажного живопису ("шукач сонця" В.Орловський, О.Сластіон, С.Світославський, К.Костанді, І.Похитонов, С.Васильківський). Творці пейзажного жанру предста­вляли усі райони безмежної України й різні пори року, змальовували у тісному єднанні з природою людину та її трудові будні ("Сінокіс" В.Орловського, "Село взимку" П.Левченка, "Козача левада" С.Ва­сильківського). Сергій Васильківський, творчість якого щільно пов'язана з Харківщи­ною, відкрив українсь­кий живопис Європі; він був удостоєний че­сті виставляти свої ка­ртини у паризькому салоні "поза чергою". Васильківський був справжнім співцем ук­раїнського степу з йо­го задумою, епічною величчю, грайливістю барв (див. на мал. картину "Козаки в степу"). З Парижем пов'язана також творчість талановитої художниці з України М.Башкирцевої.

Український монументальний живопис у цю добу представле­ний досить слабко, але його здобутки значні. Великою художньою цінністю відзначаються розписи інтер'єра палацу митрополита у Чернівцях (Й.Бокшай), реставрація фресок у Кирилівській церкві (М.Врубель), розпис будинку Земства у Полтаві (С.Васильківський, В.Кричевський), розпис Володимирського собору Києва (М.Лимо-ненко, Васнецов та ін.).

Щодо монументальної скульптури, то в цей період з'явля­ються пам'ятники Володимиру Святому (Клодт і Демут-Малинов-ський), Б.Хмельницькому (приятель Т.Шевченка білорус М.Мике-шин), І.Котляревському і М.Гоголю в Полтаві (Л.Позен). Для пам'ятника І.Котляревському Л.Позен виконав горельєфи на теми "Енеїди", "Наталки Полтавки", "Москаля-чарівника", де тонко відт­ворив характери відомих літературних персонажів. Цей скульптор створив також низку реалістичних композицій станкового характе­ру на теми з життя українського села та історії ("Кобзар", "Запорожець у розвідці", "Скіф" та ін.).

В архітектурі з середини XIX ст. втрачається стильова єд­ність. Виникають найнеможливіші комбінації різноманітних стильо­вих елементів минулого. Виникає так званий еклектизм, котрий па­нує до 80-х pp. XIX ст. Це зумовлено швидкими темпами зростання міст, великими масштабами забудови, передусім житлової й промисло­вої, появою численних господарських приміщень, складів, магазинів, контор, банків, вокзалів тощо. На формі споруд позначилося впрова­дження нових будівельних матеріалів і технологій. Загальний вигляд забудови визначали особисті смаки замовників — власників землі.

Можливість застосування нових будівельних матеріалів спричи­няє раціоналістично-практичний напрям (за принципом "вигідно й зручно"), а еклектизм дозволяє поєднувати різні стилі в одній будівлі. До української культури на віки увійшли такі архітектурні споруди, як Володимирський собор у Києві (І.Шторм, О.Беретті, А.Прахов), Львівський університет (раніше крайовий сейм - Ю.Ґохбергер), Оде­ський та Львівський оперні театри (Г.Гельмер, Ф.Фельнер). Серед різ­них фаз еклектизму та різноманітних мистецьких напрямів особливо поширюються так звані віденські неоренесанс і необароко. Загальне архітектурне обличчя центральних частин українських міст - Києва, Одеси, Харкова, Херсона, Львова, Ченівців, Перемишля - завдячує переважно саме цій віденській моді.

 

На межі ХІХ-ХХ ст. в Україні означилися кількісно-якісні змі­ни. Культурне життя в кожну епоху складається під впливом певних історичних, суспільних та політичних умов. У цей період у всіх галу­зях культури проступали ознаки пошуків нових шляхів, панує відчуття наростаючих принципових змін. Відбувається інтенсивне творення духовних цінностей у літературі, мистецтві, архітектурі, науці. Зростає престиж України у світі, культура починає функціонувати як цілісна система, в якій виступають у єдності всі компоненти, властиві кожній національній культурі, хоча брак державності та нівеляційна політика російського уряду значною мірою перешкодили національній консо­лідації українців перед бурхливими революційними подіями.

 

На початку XX ст., у зв'язку зі зростанням потреб у письмен­них працівниках та кваліфікованих фахівцях, що диктувалося вимо­гами розвитку індустріального суспільства, дещо збільшилася мере­жа навчальних закладів та кількість учнів і студентів у них. У 27 вузах навчалося 35,2 тис. студентів, у 26 тис. загальноосвітніх шкіл - 2,6 млн учнів. Найгіршим було становище з освітою на Пра­вобережжі, де земства — основні "промоутери" народної освіти — з'явилися лише у 1911 р. Навчання було необов'язковим, тому 2/3 селянських дітей не вчилися, серед сільського населення лише 20% вміли читати й писати, а в містах ця цифра сягала 50%.

В період революції 1905 p., після скасування заборони українсько­го слова, українські студенти почали компанію за впровадження в уні­верситетах українознавчих дисциплін. У Харківському та Одеському університетах почали читатися курси української мови та історії. Але в період післяреволюційної реакції ці курси було закрито.

На початку XX ст. на території Харківської губернії нарахову­валося разом з приватними 2085 різних початкових шкіл. Але 85% з них були однокласними з трирічним строком навчання. У школах навчалося 64828 учнів (53,9% дітей шкільного віку) і працювало 1450 педагогів. У середньому по губернії одна школа припадала на 2 тис. мешканців, щороку поза навчанням залишались десятки тисяч дітей, яким було відмовлено в прийомі через "тісноту приміщень" і "брак вільних місць". Так, у 1911 р. було відмовлено 16,5 тис. дітей, у 1912 р. - 28 тис, а у 1915 р. - 29,5 тис. Як правило, в губернії за­кінчувало школу не більше 10% учнів. Навчальний рік у початкових школах був дуже коротким. В середньому по губернії- 150 днів, а в земських та церковно-парафіяльних - 130-140. Починався він у сільській місцевості між вереснем - листопадом, а закінчувався у квітні - травні. Більш-менш нормальним він був лише в тій місцево­сті, де було розвинене якесь промислове виробництво (цукрові чи винокурні заводи), а в районах, де займалися лише землеробством, діти приходили до школи з великим запізненням і залишали її задо­вго до кінця навчального року.

До 1915 р. в Харківській губернії було 12 чоловічих і 14 жіно­чих гімназій, 2 прогімназії, 7 реальних училищ, 4 духовних, 2 коме­рційних і художнє, а також один кадетський корпус та інститут шля­хетних дівчат. Крім того, у Харкові було багато приватних середніх учбових закладів: 9 чоловічих і 20 жіночих гімназій, 1 реальне та 1 комерційне училище, але в них була досить висока плата за навчан­ня, тому вчитися могли лише діти заможних людей. Мережа профе­сійної освіти в Харківській губернії складалася з 2 торговельних школ товариства прикажчиків, 26 ремісничих училищ та 8 інших професійних шкіл. Всього було 143 спеціальних і професійних навчальних закладів. До їх числа входили навчально-ремісничі майсте­рні, класи ручної праці, різні курси (бухгалтерські, стенографічні) і учи­тельські семінарії. Більшість учителів не мала потрібної загальноосвіт­ньої та педагогічної підготовки. Учителі з закінченою педагогічною освітою (в обсязі вчительської семінарії) становили в губернії лише 10,4%, а серед жінок - 0,2%. Учителів готували в учительській семінарії в місті Вовчанську та однорічних педагогічних курсах при Богодухівсь-кому міському училищу. В 1915 р. учительську семінарію було відкрито в Охтирці. 2/3 населення губернії було неписьменним, лише 150 осіб на кожну тисячу жителів уміли читати й писати.

Видатним діячем народної освіти на Харківщині була Х.Д.Ал-чевська (1841-1920). Ще у 1862 р. вона відкрила Харківську жіночу недільну школу, яка стала прогресивним педагогічним центром освіти дорослих не лише в Україні, а й у всій Російській імперії. Во­на широко пропагувала як засіб освіти народу твори українських письменників: Т.Шевченка, М.Вовчка, І.Франка, М.Коцюбинського, Л.Українки. Найціннішим внеском Х.Алчевської у справу шкільного викладання є розроблена нею ефективна методика проведення літе­ратурних бесід з учнями. Міжнародна ліга народної освіти обрала Христину Алчевську своїм віце-президентом.

Значно кращою для українства була ситуація в освітній сфері у Західній Україні. Початок XX ст. характеризувався помітним посту­пом у всіх галузях культурного життя. Число українських шкіл збільшилося: у 1914 р. було вже 6 державних та 15 приватних гімназій і 3000 народних шкіл. Українці мали 7 кафедр (посад професорів) та З доцентури у Львівському, та 3 кафедри в Чернівецькому університетах.

Питання про відкриття українського університету активно обгово­рювалося на студентських вічах, на всеукраїнському студентському з'їзді (1913), на сторінках преси, у крайовому сеймі, та Віденському па­рламенті. Питання про український університет було вирішене, але сві­това війна завадила реалізації цього довгоочікуваного рішення.

На Буковині перед 1914 р. українці мали дві україно-німецькі та дві українські гімназії і одну учительську семінарію. Українських народиних шкіл напередодні війни в Галичині налічувалося 2510, Буковині - 216, на Закарпатті з наявних у 1883 р. 282 українських шкіл не залишилося жодної. Велике значення для консолідації наці­ональних сил мало утвердження в Галичині й Буковині, завдяки спі­льним зусиллям національної еліти усіх частин України, єдиної з Наддніпрянщиною літературної мови та запровадження в шкільне навчання (з 1892 p.), а згодом у діловодство фонетичного правопису.

Продовжувався розвиток науки. У Харківському, а потім у Київ­ському університетах плідно працював математик Д.О.Граве (1863-1939), який став засновником Київської алгебраїчної школи, що досліджу­вала найважливіший розділ алгебри - теорію груп. Загальне визнання дістали праці та діяльність видатних вчених в галузі медицини - хірурга М.П.Трінклера (1859-1925), офтальмолога Л.Л.Гіршмана (1839-1921).

В 1908 р. в Одесі було створено перший в Російській імперії аероклуб. Льотчик П.М.Нестеров у 1913 р. першим продемонстру­вав у небі над Києвом "мертву петлю".

Попри утиски царизму, бурхливо розвивалась українська літе­ратура. Зі зростанням числа письменних людей та особливо випус­кників університетів збільшувалась кількість авторів та коло чита­чів. До того ж галицька преса давала східноукраїнським письменни­кам можливість обминати рогатки царської цензури. Межа століть — це період не тільки активного політичного, національного руху, а й боротьби художньо-естетичних напрямів. Поруч з реалізмом з по­явою нової генерації авторів утверджується модернізм. Прихильни­ки модерністських течій виступали проти звернення до реалістичних побутових описів, проти захоплення деталізацією, робітничою тема­тикою й проголосили аполітичне "чисте" мистецтво. Культура мо­дернізму спирається на психологізм, зосередженість на внутрішньо­му світі людини й суб'єктивних вражень героя. При цьому зовнішні події мають найменше значення і є лише загальноокресленим фо­ном. Реальний персонаж перетворюється на символ.

Найяскравіше цей підхід відбився у творчості неоромантиків Михайла Коцюбинського та Лесі Українки. У своїх творах ці митці створюють особливий художній світ, що поєднує реальне й міфічне, свідоме й підсвідоме, високий ідеал і похмуру дійсність. Творча еволюція М.Коцюбинського зробила його найяскравішим представ­ником українського імпресіонізму. Письменник прагне до створення ефекту єдності словесних, музичних і кольорових асоціацій (новели "Лялечка", "Цвіт яблуні", "Intermezzo" та ін.). До кращих зразків світової літератури належать його новели "Сон", "На острові", нова­торська повість-балада "Тіні забутих предків". У кількох творах М.Коцюбинський яскраво розкрив тему страху як екзистенціального почуття ще до її відображення у європейській літературі. Його твор­чості властиві елементи методу, що дістав назву потоку свідомості.

У поезії захоплення модернізмом позначилося на творчості Мико­ли Вороного, Григорія Чупринки, Олександра Олеся, групи західноук­раїнських поетів "молодомузівців" (П.Карманський, Б.Лепкий, В.Пачов-ський, С.Твердохліб, МЛцків та ін.). Навколо львівського літературно-мистецького видання "Митуса" об'єдналися поети неосимволістського напряму. В 1909-1914 pp. група інших письменників-модерністів дру­кувалася у київському журналі "Українська хата".

Новаторською формою зображення життя українського селянс­тва характеризуються твори письменників А.Тесленка (1882-1911) та імпресіоніста С.Васильченка (1878-1932). На Західній Україні на цю тематику писали модерністи Василь Стефаник (1871-1936), Лесь Мартович (1871-1916), Марко Черемшина (1874-1927). На Буковині найвидатнішою письменницею цього напряму була Ольга Кобилян-ська (1863-1942) - соціально-психологічна повість "Земля" (1902).

О.Кобилянська зробила значний внесок у розвиток нової соці­ально-психологічної школи в українській літературі кінця XIX - по­чатку XX ст. Непересічний талант письменниці засвідчили вже перші твори малої прози ("Природа", "Некультурна", "До світла"), позначені художнім новаторством, глибиною соціально-психологіч­них характеристик персонажів. Однією з перших в українській літе­ратурі письменниця звернулася до проблеми емансипації жінки, створила цілісні образи жінок-інтелігенток (повісті "Ніоба", "Царів­на", "Через кладку", "За ситуаціями").

Одним з найпопулярніших українських письменників початку XX ст. був Володимир Винниченко (1880-1951). Перед Винничен-ком, сином наймита-чабана, ще у ранньому дитинстві розкрилась потворність суспільної несправедливості. Вже у своїх ранніх творах, осмислюючи революційні процеси, митець наголошує на значенні спрямованості їх учасників, на гармонійне розв'язання національних проблем. Про це, зокрема, йдеться в оповіданні "Роботи!" Суттєве місце в поетиці творів В.Винниченка належить сатиричним засобам виразності. Прикметно, що часто вістря своєї сатири автор спрямо­вує на потворні явища в українському патріотичному русі, очевидно, з тієї причини, що надмірні вболівання за "чистоту" в цій царині пи­сьменник сприймав особливо гостро. Ця авторська позиція має сут­тєвий стосунок до сповідуваної Винниченком теорії чесності з со­бою. Тут варто згадати оповідання "Уміркований та щирий" (1907), одному з персонажів якого ультрапатріотові Недоторканому нале­жить сакраментальна фраза "Геть, чортова кацапня, з наших україн­ських тюрмів!". Як і більшість українських діячів культури цього періоду, В.Винниченко дотримувався соціалістичних ідеалів, вважав себе комуністом, а в "українському питанні" лишався прибічником федеративного договору з імперським центром.

До певної міри новаторським було його висвітлення таких не­звичних тоді для української літератури героїв, як революціонери, що потрапляють у психологічно складні ситуації (п'єси "Дисгармо­нія", "Закон", повість "Зіна"). Однак найулюбленішою для Винниченка є постать егоїста-циніка (з найбільшою силою зображена у романі "Записки кирпатого Мефістофеля"), який, щоб до кінця ли­шатися чесним перед собою, ладен на будь-який злочин за умови, що його вчинки відповідають особистим переконанням.

Продовжувало розвиватись театральне мистецтво. Плідно працювала українська трупа Марка Кропивницького. У 1907 р. Ми­кола Садовський, взявши в оренду Троїцький народний будинок (тепер там театр опери), заснував перший український стаціонарний театр. Тут грала видатна українська актриса Марія Заньковецька. На західноукраїнських землях продовжував свою творчу роботу єдиний український професіональний театр "Руської бесіди" у Львові. Роз­ширився репертуар українських театрів, ставилися п'єси І.Франка, Лесі Українки, Г.Ібсена, Г.Гауптмана.

У реалістичному напрямі розвивалося в Україні початку XX ст. музичне мистецтво. Велике значення для активізації музичного життя в Україні мало відкриття 1904 р. в Києві музично-драматичної школи, яку очолив Микола Лисенко. У 1913 р. її було реорганізова­но в консерваторію. У 1903 р. у Львові відкрито перший музичний інститут, якому в 1907 р. присвоєно ім'я М.Лисенка. Плідно працю­вали в цей час композитори К.Стеценко (1882-1922), М.Леонтович (1877-1921), С.Людкевич (1879-1979). Світової слави зажила укра­їнська співачка Соломія Крушельницька (1873—1952). Міжнародне визнання отримав також київський хор О.Кошиця, у виконанні яко­го вперше пролунали вокальні композиції Артемія Веделя та бага­тьох пізніших українських композиторів.

В архітектурі на початку XX ст. поширився стиль модерн (з французької- новітній, сучасний). Він характеризується асиметрич­ністю планування, використанням залізних конструкцій і оздоблю­вальних матеріалів (прикраси з литого заліза), ламаних ліній. Одні­єю з кращих споруд у цьому стилі є Бесарабський критий ринок у Києві (1910, архітектор Г.Ю.Гай). Проте використовувались і моти­ви класичного стилю. У Харкові архітектор О.М.Бекетов створив будинки Комерційного інституту і Харківського медичного товарис­тва з Бактеріологічним інститутом ім. Л.Пастера на Пушкінській вулиці (1911-1913).

У цей час робилися спроби поєднати принципи модерну з при­йомами народної дерев'яної архітектури і народного прикладного мистецтва (форми дерев'яних хат, національний орнамент, барвиста кераміка). У цьому стилі українського модерну споруджено будинок Полтавського земства (архітектор В.Кричевський, сучасний краєзнавчий музей) і, за проектом архітектора К.М.Жукова, будинок ху­дожнього училища в Харкові. Значний слід в українській архітектурі початку XX ст. залишив Володислав Городецький (уславлений "Будинок з химерами" 1902-1903 р. - перший у Києві будинок з це­менту, будинок сучасного Музею українського мистецтва, караїмсь­ка кенаса - тепер Будинок актора та ін.).

Виразніших національних рис набуває образотворче мистец­тво. Продовжував працювати С.І.Васильківський, який разом з ін­шими художниками написав для будинку Полтавського земства три монументальні композиції: "Чумацький Ромоданівський шлях", "Вибори полковником Мартина Пу­шкаря", "Козак Голота". Переважно над розробкою історичної та побуто­вої тематики плідно працював І.їжаке-вич. Низку високохудожніх полотен створив О.О.Мурашко (1875-1919), який віддав данину як неороман­тичній історичній тематиці ("Похо­рон кошового"), так і захопленню тогочасної публіки імпресіонізмом ("Портрет Н.А.Нестерової"- див. на мал. праворуч, "Дівчина в червоному капелюшку" та ін.). Видатними май­страми пейзажного, жанрового та портретного живопису були також Іван Труш, Олекса Новаківський, брати Федір і Василь Кричевські. У 1905 р. була організована перша Всеукраїнська мистецька виставка, яка продемонструвала духовну єдність західноукра­їнських і наддніпрянських митців.

Початок XX ст. дав низку великих імен у модерністичному живописі та скульптурі. У Києві плідно працювали всесвітньовідомий Казимир Малевич, футуристи брати Бурлюки. З початком Першої світової війни експресіоніс­тичний напрямок розвивали кілька надзвичайно талановитих художників світового рівня, вклю­чаючи Олександра Богомазова (див. ліворуч його мал. "Львівська вулиця у Києві", 1914) і Георгія Нарбута (див. його твір "Алегорія на зруйнування Реймського собору", 1914). Вирувало мистецьке життя і в інших круп­них містах України: Львові, Одесі, Харкові. Серед українсь­ких скульпторів євро­пейську славу здобув Михайло Паращук, який разом з Анто­ном Попелем створив пам'ятник Адамові Міцкевичу у Львові та скульптурні порт­рети І.Франка, В.Сте-фаника, М.Лисенка і С.Людкевича. Розпо­чав свій творчий шлях спорудженням пам'­ятника княгині Ользі молодий київський скульптор Іван Кавалері-дзе. Але найславетнішим українським скульптором зі світовим ім'ям став киянин Олександр Архипенко. Світове визнання прийшло до Архипенка уже за межами України в еміграційний пері­од його життя, але першу свою персональну виставку, що викликала жваве зацікавлення серед київської пуб­ліки, двадцятирічний скульптор організував ще 1906 р. Творчість Архипенка становить собою одну з найяскра­віших сторінок в історії світового модернізму. Крім того, що цей скульптор започаткував кубізм у світовій скуль­птурі (найяскравіший приклад - станкова робота "Люд­ська постать", 1914), своєю творчістю Архипенко взагалі принципово змінив попередні погляди на скульптурну пластику, перебуваючи у постійному пошуку нових виражальних засобів у цьому виді мистецтва. Митець змушував свої твори рухатися, оздоблював їх кольоро­вим склом і металоконструкціями, створював концепту­альні моделі, що передавали художні ідеї автора у і лаконічний, гранично формалізований спосіб (див на мал. "Жіночий торс", твір початку 20-х pp.). Як це часто було з творами модерністів, спочатку його роботи отримали визнан­ня лише у фахівців, а широка публіка сприйняла їх значно пізніше. Однак сучасну скульптуру, особливо починаючи з середини XX ст., важко уявити собі без тих новацій, які запровадив у цей вид мистец­тва О.Архипенко. На еміграції Архипенко не поривав зв'язків з українською діаспорою, брав участь у громадському житті. Йому належать талановито увічнені у камені й металі образи Т.Шевченка, І.Франка, інших культурних і громадських діячів України. Його творчість відноситься вже скоріше до наступного етапу в історії української культури, коли багато хто з її діячів мусив залишити ба­тьківщину, однак творчий імпульс своїй подальшій роботі він отри­мав у Києві початку XX ст.

Таким чином, період XIX - початку XX ст. став часом принци­пової реорганізації в розвитку української культури, часом небува­лого злету творчої думки нашого народу. Воно дало людству таких геніїв, як Т.Г.Шевченко, І.Я.Франко, М.С.Грушевський, М.В.Лисен-ко. На жаль, творчість практично усіх діячів культури цієї доби до­ходила до широких кіл української громадськості зі значним запіз­ненням, а то й не доходила зовсім внаслідок несприятливих суспіль­них умов. XX ст. почалося бурхливо і продовжилося переважно во­роже щодо української національної культури. Але всупереч гранді­озним соціально-історичним потрясінням, які принесло XX ст., по­дальший культурний поступ було гідно продовжено.

Рекомендована література

Історія українського мистецтва. Т.4. - К., 1968.

Історія української культури. - К., 1994.

Історія української літератури. — К., 1986.

Мороз З.П. Українська драматургія і театр другої половини XIX ст. - К., 1950.

Огієнко І. Українська культура. - К., 1993.

Українська культура / Лекції за редакцією Д.Антоновича. - К., 1993.

Українська культура: історія і сучасність. - Львів, 1994.

 

Кордон

Др. пол. XVIII ст. ознаменувалася появою видатного іст. та літ. твору - «Історії Русів». Виступаючи з морально-емоційним осудом самодержавної політики, доводячи «давність прав і вільностей коз. народу», виявляючи відчуття руху історії, анонімний автор «Історії Русів» виступив з позицій політ. автономізму та республіканського демократизму, спря­мованих проти абсолютизму рос. самодержавства. За слова­ми І.Франка, цей твір становив той «ідейний ґрунт, на котрім вирос­тала новіша укр. література»'. 1 Франко І. Твори: В 50-ти томах. - К. 1984. - Т. 41. - С 61.

 

Іван Петрович Котляревський (1769-1838). Освіту він дістав у 1780-1789 pp. у Полтавській дух. семінарії. Серед її випускників були також рос. письменник, перший перекладач «Іліади» Микола Гнєдич і батько Миколи Гоголя, укр. письменник Василь Гоголь. Говорячи про Г.Сковороду і І.Котляревського, академік С.Єфремов відзначав, що вони «задля вільного вчителювання та пропаганди своїх ідей» зреклися дух. кар'єри.

Перший біограф І.Котляревського С.Стеблін-Камінський зазна­чав: «Ще в юнацькі роки Котляревський мав пристрасть до віршів і вмів до будь-якого слова вправно добирати рими, дотепні й вдалі, за що товариші його по семінарії прозвали «римачем».

В 1798 р. у Петербурзі завдяки ініціативі та зусиллям багатого поміщика з Конотопа, що на Чернігівщині, Максима Йосиповича Парпури вийшли друком три частини знаменитої поеми І.Котля­ревського «Енеїда» (повністю видання здійснено 1842 p.). Перелицю­вавши поему давньоримського поета Вергілія, І.Котляревський ши­роко використав традиції укр. літератури.

Отже, перша укр. книжка з'явилася не в Україні, а в Петер­бурзі. Великий промисловий і культ. центр Харків видав першу укр. книжку лише в 1819 р. Це було окреме видання казки П.Гулака-Артемовського «Солопій та Хівря». Київ внаслідок рос. політики був знижений до стану провінційного міста і зміг вида­ти першу укр. книжку аж у 1837 р.

«Енеїда» - вісник весни укр. літ. відроджен­ня, один з найкращих європ. бурлескно-травестійних творів. Поема сповнена яскравого нар. гумору, реаліями укр. побуту, звичаїв, повір'їв, реліг. обрядів, ігрищ. В образах Енея і троянців, богів і царів виведено колоритні типи селян, козаків, міщан, укр. панів, поміщиків, старшин, чиновників.

«Енеїда» стала першим великим твором нової укр. літератури, в основу якої лягла жива нар. мова. Цей твір запо­чаткував перехід від старої укр. літ. мови до нової літ. мови, сформованої на нар. основі. В основі старої укр. літ. мови була мова старослов. або старо­болгарська. Вона прийшла в Україну разом з прийняттям християн­ства і нею користувались, писали книжки вісім століть, аж до XIX ст. Це була літ. мова Київської Русі. Цією мовою написане «Слово о полку Ігоревім». Поява «Енеїди» у період розгорнутої ру­сифікаторської політики царизму, яка ставила під сумнів подальше існування укр. мови, довела її самобутність та перспективність літ. розвитку, здатність до чіткого і яскравого виразу ду­мок не тільки в розмові, а й на письмі. Відразу ж після виходу «Енеї­да» була прийнята як визначна подія в розвитку укр. літера­тури. І.П.Котляревський завоював епітет «батька сучасної укр. літератури» не просто тому, що першим писав укр. мовою, а тому, що його «Енеїда» була твором високого літ. ґатунку. Він поклав початок, за словами Дмитра Чижевського, літератури «нац. відродження», нової доби нац. культ. життя.

Шведський дослідник А.Єнсен (початок XX ст.), перелічивши ряд травестійно-пародійних обробок Вергілієвої «Енеїди» в історії європ. літератури, зазначав, що творіння І.П.Котляревського не просто виділяється своєю «самостійною оригінальною вартістю», а й перевищує «і культурно-історично, і мовно, та й естетично», всіх своїх попередників. Перевищує, бо в ній висвітлено «багатосторонній образ цілої України, нар. звичаїв і соц. обставин», бо укр. нар. життя в ній «так всесторонньо, а при тім артистич­но» опрацьоване. Перевищує з погляду на її «реалізм, нац. гумор і нар. мову». Т.Г.Шевченко у вірші «На вічну па Котляревському» так оцінив його творчість:

Будеш, батьку, панувати, поки живуть люди, поки сонце з неба сяє, тебе не забудуть.

Вагомий внесок у розвиток укр. культури зробив Василь Васильович Капніст (1758-1823) - просвітитель, письменник, гро­мадський діяч. Він належав до просвітн. гуртка О.Паліцина -«Попівської академії» (с. Попівка Харківської губернії).

В «Оді на рабство» В.Капніст різко виступив проти закріпачення селян України (1783). У ній висловлюється протест проти централі­заторської політики Росії, яка наклала на Україну «іго тяжкое дер­жави». «Оду на рабство» сприймали в тогочасному суспільстві як літ. виступ за «восстановление гетманского правлення», а самого автора вважали таким, що «готовый был пожертвовать всем своим именем для благополучия Малороссии».

Перу В.Капніста належить проект «Положення, за яким може бу­ти набране й утримане військо охочих козаків» (1788), де висунув ідею відродження укр. козацтва.